Види монархічних форм правління сучасних держав

Зазначені вище монархії, залежно від обсягу й характеру повноважень глави держави — монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені та обмежені. До необмеженої монархії, як це загальноприйнято, ми відносимо абсолютну монархію, а до обмеженої — тільки т.зв.

Абсолютна монархія як форма правління держави колишнього станово-кастового суспільства зберегла основні свої риси передусім на арабському Сході. Така її живучість пояснюється наявністю “сприятливої” соціально-економічної бази та відсутністю характерних для класичного абсолютизму гострих соціальних суперечностей. Це зумовлено багатими природними ресурсами.

_____ Бостан С.К. Форма правління сучасної держави- наявність яких у цьому регіоні дозволяє абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально-спрямовану' політику й таким чином гальмувати об’єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще перебувають, та їх перехід д₀ громадянського суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально- економічна база, відрізняє сучасну абсолютну монархію від g класичного прототипу пізньофеодальних часів.

Від феодальної монархії сучасну абсолютну монархію відрізняє також те, що її зміст зазвичай визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході зазвичай називаються нізамами. Однак вони виступають певним прикриттям, її “сучасною оболонкою”, тому що походять від монарха, котрий виступає джерелом всієї влади в державі. Зрештою, в державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливості існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одноосібну владу монарха ніяким чином не обмежують.

На сьогодні до держав з такою формою правління, на'*яашу думку, можна віднести Бахрейн, Бруней-Даруссалам, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав, який цілком визначається волею одного монарха, досить динамічний. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження в Бахрейні, котрий після набуття 14 червня 1971 р. незалежності обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийнятою в 1973 р. Конституцією, главою цієї держави визначався емір, він же — верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створення однопалатного парламенту — Національних зборів У складі членів уряду та ЗО депутатів, котрі б обиралися населенням на 4 роки. Але справа до цього не дійшла, у 1975 р. емір, призупинивши дію. конституції й розпустивши парламент, по суті, встановив, замість дуалістичної, абсолютну монархію. її зміст не

_зМінився й тоді, коли через 17 років у грудні 1992 р. був сформований спеціальний державний орган — рада (щура) з ЗО чоловіків, який на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів законів, що затверджуються главою держави³A

Схожим є також зміст форми правління Саудівської Аравії, де Главою держави виступає Король, котрий уособлює владу сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни ³⁵³. Король одночасно є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові та дипломатичні посади. Рада міністрів розглядається як орган виконавчої й регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність.

Як зазначалося, характерною рисою неоабсолютної монархії є те, що її владна конструкція може бути закріпленою в “конституції’ або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційногб документа (нізам) 1992 р. декларує: Система влади в Королівстві Саудівська Аравія — монархічна. ®^лада належить синам короля — засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів”. Cτ.5 Конституції (“Базового статуту держави” Оману 1996 р. проголошує, ^i1j∙o “система правління — султанська (“монархічна”). І далі Міститься положення, відповідно до якого влада буде успадкована по чоловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Аналогічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також “недоторканними” персонами ³⁵⁵.

На “конституційному” рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження насамперед у сфері виконавчої влади. Наприклад, у Конституції Бахрейну безпосередньо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ЗЗ, 55). У Конституції Катару також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повноваження на призначення та зміщення голови уряду та міністрів, вони є йому підзвітні³’⁶.

У цій групі держав дещо осібно стоять Об’єднані Арабські Емірати (OAE), форма державного правління котрих відзначається певною специфікою, що зумовлена насамперед федеративною формою політико-територіального устрою цієї держави. Зазначена федерація складається з 7 еміратів, які за ознаками форми державного правління є, по суті, абсолютними монархіями Правителі (еміри або шейхи) входять до складу Вищої ради федерації — найвищого органу влади OAE, де кожен із них має один голос. Рада наділена широкими повноваженнями: визначає загальну політику федерації, затверджує закони й міжнародні договори, приймає рішення про запровадження надзвичайного стану, оголошує війну тощо. Засідання ради відбуваються щомісяця. Вони є дійсними за умови присутності 5 членів ради, включаючи обов’язково правителів двох найбільших (за територією й чисельністю населення) еміратів — Абу-Дабі та Дубая.

Вища рада федерації обирає зі свого складу голову ради, котрий одночасно є главою держави. Виходячи з того, що глава держави обирається, дехто з державознавців визначає OAE як проблеми історії, теорії, практики _вИборну монархію. Термін повноважень глави держави — 5 років, однак допускається переобрання без будь-яких обмежень. Якої- небудь черговості (як у тій же Малайзії) для правителів окремих еміратів в обійняті поста глави держави не передбачено.

Конституційний статус глави держави, визначений Конститу­цією від 02 грудня 1971 р. як “раїс”, досить суттєвий. Він має повноваження щодо затвердження складу уряду — Ради міністрів, котрий пропонується Прем’єр-міністром з представників правлячих династій еміратів.

Дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, містить у своєму змісті елементи монархії’ та незначні елементи парламентської форми правління. Серед перших — ^τe> Що главою держави є монарх, котрий володіє основними ^перевагами у сфері виконавчої влади (формує уряд, відповідальний перед ним, керує збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти. Наявність парламенту, який формується частково на основі загальних виборів, його можливість ^межувати повноваження монарха в законодавчій та уряду — у виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності — ^КазУЮть на існування в таких державах рис парламентської форми правління.

Згадані елементи так чи інакше відображені у формах правління таких держав, як Бутан, Йорданія^ Кувейт, Марокко, Непал, Свазіленд, Тонга.

Дуалістичні монархії, як і неоабсолютні, найбільшого поширення набули в Азії. Таку форму правління в цьому регіоні мають, зокрема, Бутан, Йорданія, Кувейт, Непал.

Стосовно змісту форми правління Кувейту серед дослідників немає єдності: одні вважають її абсолютною монархією, інші — дуалістичною ³⁵⁹. Дійсно, визначити вид монархічної форми правління цієї держави досить важко, але ми більше схиляємося до думки, що вона є дуалістичною. Підставою для цього, на нашу думку, є той факт, що противагою таким її абсолютистським ознакам, як зосередження в руках еміра виконавчої (насамперед, воєнної), судової та духовної влад, виступає наявність у структурі влади однопалатного парламенту — Національних зборів (складаються з 50 депутатів-чоловіків, котрі досягли ЗО років, і обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів при таємному голосуванні ³⁶⁰), який має більшу самостійність, ніж інститути аш-шура в абсолютних монархіях. Окрім цього, з числа депутатів, за поданням прем’єр-міністра, емір призначає міністрів уряду. Ключові посади в уряді обіймають, за загальним правилом, члени правлячої династії.

Більш чіткі ознаки дуалістичної монархії простежуються у формі державного правління Йорданії. Відповідно до Конституції країни 1952 р., главою Йорданського Хашімітського Королівства є король, котрий володіє широкими повноваженнями як у галузі виконавчої, так і у сфері законодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними силами як верховний головно­командувач; право оголошення війни та укладання миру, ратифікації договорів та угод, призначення виборів до Палати депутатів (нижньої палати) і призначення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сенату та прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, присвоєння й позбавлення цивільних та військових рангів, звань та почесних титулів, а також нагородження ордена*¹⁰ й медалями, помилування чи скасування вироку підтвердження винесеного судом смертного вироку.

Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем’єр-міністром. Король призначає прем’єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем’єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Всі рішення Ради міністрів підписуються прем’єр-міністром та міністрами і, у передбачених Конституцією й законом випадках, передаються

королю для затвердження.

Прем’єр-міністр та міністри несуть колективну відповідаль­ність перед Палатою депутатів за здійснення державної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідальний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата виносить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.

Законодавча влада належить королю й Національним зборам, що складаються з Сенату й Палати депутатів. Члени Сенату

призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Палати депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих виборах. Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: 6 місць — за бедуїнами (корінними жителями країни), З місця — за черкесами й чеченцями, 9 місць — за християнами. Прийнята 19 листопада 1974 р. парламентом поправка до конститу- Цч дає королю право розпустити обидві палати парламенту й правити країною протягом року одноосібно³⁶¹.

-Як бачимо, у змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі ^κPa⅛, які відбулися, починаючи з початку 90-х рр. XX ст., ще раз ^СВ1Дчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії — своєрідному доповненні ° Конституції 1952 р. — Йорданія була проголошена правовою P авою, що дотримується принципу верховенства закону і є _Ск ^ТИмною з огляду на “вільне волевиявлення народу”. У 1991 р. _ді ^{ВОЄННИЙ стан}’ ^що Д’^{яв 3} й>67 P-, ^{a в} 1992 р. дозволена ⅛_sssss*eτb політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р. ³⁶²

У Бутані король зосереджує у своїх руках повноваження глави держави, головнокомандувача збройних сил, а також голови уряду — Ради міністрів, яку він формує на власний розсуд. При королі, починаючи з 1968 р., існує королівська рада з 10 членів. Законодав­чу владу здійснює однопалатний парламент — Національна асамблея (Цонгду), що складається з 150 депутатів: 105 обираються загальним прямим голосуванням, 10 призначаються монастирями, інші — членами уряду та королівської влади. Примітно, що з 1968 р. Цонгду отримав право приймати рішення та законопроекти без затвердження їх королем ³⁶³.

В іншій дуалістичній монархії цього регіону — Непалі — навпаки, король має право абсолютного вета на прийняті парламентом законопроекти. Водночас форма правління Непалу, порівняно з Бутаном, характеризується більш посиленими елементами парламентаризму. Наприклад, згідно з Конституцією від 9 листопада 1990 р., виконавча влада належить королю й кабінетові міністрів на чолі з прем’єр-міністром. Однак останнього король призначає не на власний розсуд, а за характерною для парламентських країн процедурою, тобто з урахуванням співвідно­шення партійно-політичних сил у парламенті. Прем’єр-міністром стає лідер парламентської більшості партії, членів уряду» король також призначає з-поміж депутатів двопалатного парламенту ". Уряд підзвітний парламентові, останній же не може бути 36< розпущений королем.

Найбільш “розвиненою” серед дуалістичних монархій є форма державного правління Марокко, котра юридично була закріплена в Конституції 1972 р., (нова редакція затверджена в 1996 р.). Вона поєднує в собі як риси абсолютної, так і парламентської монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, символ єдності нації, особа котрого священна и недоторканна. Його особисті повноваження, що не потребують контрасигнування, перебувають у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призначення прем’єр-міністра, формування складу уряду, оголошення в країні надзвичайного стану, призначення судді⁸ тощо. У законодавчій сфері Король має право відкладального вета- він управі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законодавчої пропозиції. Якщо ж проект чи пропозиція, що передана на нове читання, були прийняті чи відхилені більшістю в ²Z₃ голосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декретом передати на референдум будь-який законопроект чи законодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консультації з Головою Конституційної ради країни. Цим правом він користувався неодноразово, і упродовж тривалого часу в Марокко існувало безпарламентське правління.

Серед парламентських рис форми правління марокканської держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парламенту — двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на 6 років (дві третини— загальними прямими виборами, третина — колегіями вибірників). Верхня палата — Палата радників — була сформована в 1997 р., відповідно до поправок до Конституції, схвалених у 1996 р., із представників профспілок та професійних організацій, а також органів місцевого самоврядування.

Згідно з запозиченою у Франції концепцією “раціоналізованого парламентаризму”, законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з кола питань, безпосередньо перерахованих у Конституції. Усі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентарної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамкові закони, котрі визначають лише найзагальніші напрямки розвитку економічного, соціального та культурного життя держави. Ьс “конкретизацією” займається уряд, який має “регламентарні повноваження” на видання нормативних актів з цих питань.

По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем’єр- міністром як органу виконавчої влади. Після призначення Королем пленів Уряду Прем’єр-міністр викладає Палаті представників свою програму. У числі найважливіших повноважень Прем’єр-міністра здійснення регламентарної влади (нормативно-правового Р^егулювання з питань, що не входять до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані прем’єр-міністром, контрасигнуються міністрами, відповідальними 2fL'^x виконання.

Прем’єр-міністр може, за заявою про загальну політику чи при голосуванні законопроекту, порушити питання про відповідаль­ність Уряду перед Палатою представників. Рішення ∏p₀ відмовлення в довірі чи про відхилення законопроекту може бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Такою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряди може бути ініційована не менш ніж ¼ членів Палати представників ^36б.Таким чином, Уряд Марокко несе відповідальність перед Королем і Палатою представників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.

З африканських держав ознаками дуалістичної монархії характеризується також Свазіленд. Перший елемент у її інституціональній структурі представлений виконавчою владою, що належить королю й кабінетові міністрів на чолі з прем’єр- міністром. Останнього (як, утім, і весь склад уряду, запропоно­ваного прем’єр-міністром) призначає монарх. Перед ним рядова влада і є відповідальною. Законодавча влада — двопалатний парламент (Лібандла), що складає другий елемент форми правління Свазіленду, теж перебуває під певним упливом короля. Останній, наприклад, призначає 10 з 65 депутатів нижньої палати (палати зборів), а також 20 із ЗО сенаторів — депутатів верхньої палату ³⁶⁷.

Отже, монархії в повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися здебільшого в Азії та Африці. І це закономірно, оскільки в соціально-політичному плані чимало з цих держав перебувають на різних стадіях розвитку станово-кастового суспільства, якому об’єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є насамперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації і в силу цього прийняли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище. У силу патріархально- племінної свідомості вони виходили з того, що висування певного

сімейства в лідери здійснювалося за згодою одноплемінників, а храдиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах достатньою мірою кореспондується з суспільно-політичною свідомістю, культурно- історичною матрицею населення, що відповідає певному рівневі їх соціально-політичного розвитку ³°^s.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних монархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході зумовлене виваженою політикою, що проводиться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодолари в національну економіку, запроваджуючи сучасні технології й підвищуючи її ефективність, вони тим самим об’єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління забезпечує інтереси всього народу, а не лише правлячого сімейства та його оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому “продовженню життя” монархічної форми правління в цьому регіоні, але, за загальними законами суспільного розвитку, монархія — це форма державного правління минулого, і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу — за поліархією, тобто формою державного правління, яка об’єктивно має прийти на зміну монархії.