3.3. Президентські поліархії з елементами "парламентської поліархії"

Серед президентських поліархій є певна група держав, де елементи “парламентаризму” тією чи іншою мірою впливають на зміст виконавчої і насамперед президентської влади. Елементи парламентаризму в Гамбії та Кенії виявляються в тому, що там дозволяється сумісництво депутатського мандату з посадою в системі виконавчої влади.

У Панамі певного самостійністю володіє “Рада кабінету'” (Consejo de Gabinete), без згоди котрої президент, незважаючи на те, що він її формує та очолює, не може приймати таких рішень, як призначення суддів Верховного суду, укладання договорів про займи, відчуження національного майна, декретування під колективну відповідальність Ради надзвичайного стану й призупинення окремих норм Конституції⁵⁴⁹. Досить високий ступінь самостійності виконавчої влади в Буркіна-Фасо, де вона очолюється прем’єр-міністром⁵⁵⁰. Слід відзначити, що на форму правління цієї держави суттєво вплинула Франція, тому її юридичний каркас нагадує змішану модель. Але події, пов’язані зі становленням незалежності 1960-1980-х рр. (декілька військових переворотів, коли влада була в руках військових становлення.— С.Б.), та їх уплив на систему влади свідчать про певний перекіс її окремих елементів у бік президентури. Тобто ми схиляємося до думки, що форма державного правління Буркіна-Фасо — президентська.

Взаємовідносини між Президентом та Радою Міністрів у Венесуелі певного мірою вирішуються на основі інституту контрасигнатури. Згідно з Конституцією Венесуели від 15 грудня 1999 р., Президент має повноваження, що можуть бути поділені на три групи: 1)його власні повноваження; 2) повноваження, які здійснюються через міністрів і потребують обов’язкової контрасигнації; 3) повноваження, що здійснюються Президентом у Раді Міністрів і також потребують контрасигнації.

Серед парламентських рис президентської поліархії в Алжирі слід відзначити деякі елементи інвеститури уряду, котра виражається в тому, що розроблена урядом програма діяльності має

бути ухвалена парламентом — Національними народними зборами ⁵⁵¹

Одним з найпоширеніших елементів парламентаризму в президентських поліархіях є інститут відповідальності виконавчої влади перед законодавчим органом. Ця, нехарактерна для класичної президентської поліархії, ознака з’явилася в її законодавчо- виконавчих зв’язках як певний юридичний засіб “приборкання, пом’якшення” президентської влади, котра у відповідних соціально- політичних обставинах нерідко призводила до узурпації главою держави всієї державної влади.

Уряд відповідальний перед нижньою палатою парламенту — Національними зборами — на Мадагаскарі⁵⁵². На Філіппінах депутати обох палат Конгресу (Палати представників та Сенату) мають право звернутись із запитами до виконавчої влади — Президента та очолюваного ним Кабінету міністрів, що, однак, особливих наслідків не має ⁵⁵³. У Коста-Ріка Законодавчі збори (однопалатний парламент) можуть формулювати інтерпеляцію міністрам Уряду, а рішенням двома третинами присутніх на засіданні парламенту виносити осуд тим посадовим особам, котрі винні у здійсненні неконституційних або незаконних актів, серйозних помилок, що спричинили або могли спричинити суттєву ■ 554

шкоду державним інтересам.

Інтерпеляція є засобом парламентського контролю над урядом і в Парагваї. Конгрес може викликати для запиту будь-якого міністра або іншого керівника виконавчої влади на засідання відповідної палати (Палати депутатів або Сенату).

В Аргентині політично відповідальним визнаний лише керівник міністерського кабінету. Глава Кабінету Міністрів повинен щомісяця звітуватися перед кожною з палат парламенту по черзі з питань управління державними справами. Абсолютною більшістю від складу обох палат (Палати депутатів та Сенату) Національного конгресу він може бути відправлений у відставку.

:і члени міністерського кабінету на початку кожної сесії звітують ;ред парламентом, однак можливість висловлення їм недовіри у ’язку з цим не передбачена. В Алжирі така можливість інституційним законодавством передбачена, але остаточне шення — відправити уряд у відставку або ж розпустити ірламент — лишається за Президентом ⁵⁵⁵. У Перу Конгрес може ісловити Раді міністрів або ж окремому міністрові вотум недовіри о ж відмовити в довірі, коли таке питання ставиться за іціативою уряду. Відмова в довірі Раді міністрів або ж міністрові іє наслідком його відставку. Але ж якщо Конгрес прийме золюцію осуду або ж відмовить у довірі двом Радам міністрів, то резидент може розпустити парламент ⁵⁵⁶. У Венесуелі упродовж рших 10-ти днів загальної сесії Конгресу кожен міністр іедставляє на спільному засіданні палат парламенту обґрунтовану повну доповідь про діяльність свого міністерства за минулий рік плани на наступний, а також фінансовий звіт про суми грошей, о виділені його міністерству. Нижня палата — Палата депутатів - може відмовити міністрам у довірі, після чого вони зобов’язані

• 557

ги у відставку.

Форми державного правління Уругваю та Єгипту рактеризуються дещо більшим “набором” парламентських ементів. В Уругваї це зумовлено насамперед більшою постійністю Ради Міністрів у системі виконавчої влади, резидент, котрий її очолює, уповноважений брати участь в іядових засіданнях з правом голосу, який вважається вирішальним разі голосування членів Ради Міністрів нарівно (так званий ізкол голосів).

Найважливішими повноваженнями Ради Міністрів, яка ликається на засідання Президентом або на прохання окремого ієна, або кількох членів уряду, є підготовка проекту державного оджету та ініціювання його розгляду в парламенті, а також, за іявності відповідного рішення парламенту, оголошення війни ^55s. жституція Уругваю (1967 р. з подальшими змінами) не ;редбачає традиційних механізмів парламентського контролю за яльністю органів виконавчої влади. Однак певним замінником

таких механізмів можна вважати право кожної палати за ініціативою третини її складу “запрошувати на засідання міністрів з метою отримати від них інформацію, потрібну для виконання законодавчих повноважень”(ст. 119 Конституції); а також наявність певішх елементів контрасигнатури, коли частково Президент “підписує рішення Виконавчої влади разом із компетентними міністром чи міністрами”. Крім цього, Президент Уругваю має можливість розпустити Генеральну Асамблею (двопалатний парламент, що складається з Палати представників та Сенату. — С.Б.). Це може статися, якщо висловлена недовіра уряду в цілому або окремим його членам, буде підтверджена відповідним рішенням, прийнятим менше, ніж трьома п’ятими голосів від складуй кожної з палат. Новообрана Генеральна Асамблея повинна або скасувати, або підтвердити рішення попередниці щодо недовіри уряду. У разі його підтвердження уряд зобов’язаний піти у

• 559

відставку.

Порівняно з Президентом США, глава єгипетської держави має право законодавчої ініціативи (у випадках коли парламент не засідає) — видавати декрети, котрі мають силу закону, але за умов їх наступного затвердження законодавчим органом ⁵⁶°. На власний розсуд він може проводити референдуми з будь-якого важливого питання щодо інтересів країни, зобов’язаний проводити референдуми в разі зміни Конституції та розпуску парламенту (Народна Асамблея).

відставку окремих міністрів приймає Президент, а процедура усунення від влади Прем’єр-міністра та всієї Ради Міністрів неймовірно ускладнена й через можливі, не передбачувані для парламенту, наслідки. Словом, наявність парламентських елементів у єгипетській президентській поліархії владу самого президента та уряду суттєво не обмежує.

Таку ж ситуацію простежуємо в Сенегалі де, наприклад, Президент може розпустити парламент (Національні збори), якщо він за передбаченими Конституцією (1963 р. з наступними змінами) формами парламентського контролю (усні та письмові питання з дебатами та без них, слідчі комісії тощо) прийняв резолюцію осуду Уряду⁵⁶¹. Схожий порядок і в Тунісі, де Президент, поряд з іншими, такими сильними повноваженнями, як право законодавчої ініціативи, право прийняття за визначеним переліком питань та на конкретний термін делегованого законодавства — декретів, що мають силу закону, може розпустити парламент, якщо упродовж одного законодавчого періоду він двічі двома третинами голосів

• „ • 562

парламентарів прийняв резолюцію осуду стосовно уряду.

До президентських держав з елементами парламентаризму слід також віднести Азербайджан.

Конституція Азербайджану містить характерний для президентських поліархій припис, що “виконавча влада належить Президентові” (ст.7, 99), який “з метою організації здійснення виконавчих повноважень... утворює Кабінет Міністрів Азербайджанської Республіки”, що є “вищим органом виконавчої влади Президента Азербайджанської Республіки” (ст. 114). Уряд підпорядкований і підзвітний Президентові, котрий визначає порядок його діяльності і, незважаючи на те, що на чолі Кабінету Міністрів є Прем’єр-міністр, виступає фактичним керівником проблеми історії, теорії, практики уряду- Президент у “необхідних випадках” головуючи на засіданнях уряду, приймає рішення про його відставку, утворює центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах відповідних бюджетних видатків, скасовує акти Кабінету Міністрів, а також акти уряду автономії (Нахічевані) тощо. Серед інших повноважень Президента можна зазначити його право затверджувати державні програми, а також право затверджувати воєнну доктрину, призначати та звільняти вищий командний склад збройних сил, давати згоду на використання збройних сил для “виконання завдань, не пов’язаних з їх призначенням”.

Президент Азербайджану може бути достроково усунений з посади в разі скоєння тяжкого злочину. Відповідне питання ініціюється Конституційним Судом на основі висновку Верховного Суду і розглядається Міллі Меджлісом. Постанова парламенту про усунення Президента має бути прийнята голосами трьох четвертих депутатів та упродовж тижня повинна бути схвалена Конституційним Судом, без чого вона не набуває чинності. Загалом імовірність дострокового усунення з посади Президента Азербайджану незначна, оскільки постанова про усунення Президента має бути прийнята (висококваліфікованою більшістю — 75%) і схвалена упродовж двох місяців від дня ініціювання Конституційним Судом парламентського розгляду відповідного питання.

З іншого боку, ці президентські елементи форми правління Азербайджану “послаблені” деякими парламентськими противагами. Серед них — наявність окремого органу виконавчої влади — Кабінету Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром, кандидатуру котрого Президент може призначити на цю посаду або ж звільнити (!) з неї тільки за згодою парламенту — Міллі Меджлісу. При призначенні глави уряду Президент вносить відповідну пропозицію не пізніше місяця з дня початку своїх обов’язків або не пізніше двотижневого терміну з дня відставки Кабінету Міністрів. Парламент повинен упродовж тижня висловити своє ставлення до представленої кандидатури. Якщо цей порядок Міллі Меджлісом буде порушений або тричі він не затвердить запропоновану Президентом кандидатуру, то останній може призначити Прем’єр-міністра без згоди парламенту (ст.118). Крім цього, у ст.95 Конституції зазначено, що Міллі Меджліс “вирішує питання про довіру Кабінету Міністрів -,Азербайджанської Республіки”. Наявність зазначених вище формальних парламент­ських елементів (участь парламенту у формуванні уряду, подвійна відповідальність перед президентом та перед Міллі Меджлісом. — С.Б.) дало підстави деяким дослідникам визначити форму правління азербайджанської держави як “змішану республіку”⁵⁶⁴. Але зазначений вище порядок призначення Прем’єр-міністра, а також процедура й наслідки “недовіри” уряду з боку парламенту, що ніяк не деталізовано Конституцією, свідчать про вирішальний уплив президентської влади на урядову, як це прийнято в президентських поліархіях.

Схожа система влади встановлена і в сусідній з Азербайджаном країні — Ірані. Згідно з нормами Конституції 1979 р. (зі змінами від 28 липня 1989 р.), главою “ісламської республіки” Іран (ст.1) є обраний безпосередньо громадянами терміном на чотири роки Президент. Він несе відповідальність за виконання Конституції, формує й очолює Кабінет міністрів, призначає та звільняє міністрів, підписує договори та угоди з іншими державами, є головою Вищої ради національної безпеки. Як глава уряду Президент Ірану наділений характерними для глави президентської поліархії повноваженнями: він визначає програму й політичний курс Кабінету міністрів, керує роботою міністрів, організовує виконання законів.

Водночас форма державного правління Ірану характеризується й деякими парламентськими елементами. Меджліс (однопалатний парламент) може висловити недовіру Кабінетові міністрів або окремому міністрові, використовуючи процедуру інтерпеляції. У такому випадку Кабінет або окремий міністр мають піти у відставку. Президент, як зазначалося, має право відправити весь уряд або окремого його члена у відставку. Але при формуванні іншого складу Кабінету або призначенні нового міністра, він повинен отримати вотум довіри з боку Меджлісу.

Ці політико-правові інституції, узяті в системі, нагадують президентську поліархію з парламентськими елементами. Але наявність у системі державної влади цієї країни ще одного органу надає її формі державного правління специфічних, навіть

унікальних рис. Мова йде про передбачену Конституцією посаду Керівника (“рахбара”), який в ієрархії влади стоїть над Президентом. Ним є обраний спеціальним органом — Радою експертів, авторитетний мусульманський богослов-законник, котрий визначає “генеральну лінію в політиці Ісламської республіки Іран та контролює правильність її втілення в життя, командує Збройними силами”⁵⁶⁵, призначає факіфів та суддів вищих судів, членів Ради національної оборони, вищих воєначальників, оголошує мобілізацію збройних сил, оголошує війну й укладає мир, за пропозицією парламенту⁷ або за рішенням Верховного Суду зміщує Президента тощо ⁵'^,b.

Оскільки поява цієї посади, її центральне місце та провідна роль у системі державної влади обумовлені ідеологічно- релігійними чинниками, форму державного правління Ірану найчастіше іменують “теократичною республікою”. Це, мабуть, буде правильним, якщо її зміст оцінити з політико-практичної точки зору. З формально-юридичної — ми визначимо її як суперпрезидентську поліархію з “двома головами” виконавчої влади, яка, по суті, поділена між двома президентами: між власне Президентом та Керівником, котрий “сидить попереду, головує”, що в перекладі з латині, як зазначалося, означає “президент” (praesident).

На завершення аналізу президентських форм правління з елементами парламентських поліархій підкреслимо, що за своїми юридичними конфігураціями вони нагадують змішані форми поліархічного правління. Але якістю останньої вони не володіють, оскільки в їх “дерівноваженій” системі влади наявність елементів “парламентаризму” найчастіше не послаблюють, а, навпаки, підсилюють роль президентури. Це зумовлено передусім наявністю в загальній формі цих держав її внутрішньої форми у вигляді недемократичного політичного режиму.

Таким чином, аналізуючи форми правління групи держав, котрі належать до президентських поліархій, можемо констатувати, що більшість із них, незважаючи на наявність авторитетного “вашингтонського” прототипу, відзначаються своєю специфікою. Цю специфіку ми показали на прикладі закріплених у конституційних нормах теоретико-юридичних моделей форм правління, котрі

характеризуються 1) елементами “посиленого президенціалізму”; 2) елементами “парламентаризму” або, точніше, елементами парламентських поліархій. Але роль цієї класифікації, котра, як і кожна класифікація, несе в собі частку умовності, не слід переоцінювати. Її слід сприймати як певний юридичний орієнтир, стосовно якого більш чітко можна пізнати політичні прояви зазначених підвидів президентської форми державного правління на практиці.