1.4. Форма правління незалежної української держави 1991-1996 рр.: пошук оптимальних моделей організації державної влади

Пошук оптимальної форми правління незалежної української держави найбільш інтенсивно здійснювався в перші п’ять років її самостійного існування, коли, залежно від різних чинників (соціально-політичних, історичних тощо) форма державного правління України набувала різного змісту.

Перший етап був найкоротшим — з червня по листопад 1991 року. До середини червня 1991 р. “форма державного правління” України, котра грунтувалася на Конституції УРСР 1978 р., зберігалася в незмінному вигляді. Але влітку, а саме 19 червня, тобто ще під час існування CPCP, Верховна Рада УРСР ухвалила концепцію нової конституції. Вона передбачала

„дарения принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією”⁷⁷⁸. Закон від 5 липня 1991 р. “Про заснування поста Президента У країнської PCP і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) української РСР”, також закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Але в чинній на той час Конституції України 1978 р. ключовим у цьому плані залишалося положення про те, “що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи (тобто і Президент. — С.Б.) підконтрольні й підзвітні Радам народних депутатів”. Конституціоналізовані владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки в бік парламентської.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності процеси, пов’язані з запровадженням поста президента, активізувалися. Це обумовлювалося й тим, що на той час у суспільстві та політичному середовищі поширилися настрої запровадження цього нового для України інституту глави держави з метою зміцнення дезорганізованої після розпаду CPCP влади.

Другий етап (грудень 1991 — червень 1995 рр.) в еволюції форми правління починається практиці України інституту характеризувався постійною прихильниками упровадження президентської форм державного скориставшись втратою Верховною Радою позицій єдиного всевладного органу, виконавча влада на чолі з Президентом, котрим Ol грудня 1991 р. став Л. Кравчук, пішла в “наступ”. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган має виконувати консультативні функції при Президенті⁷⁸. Але в останнього з’явилися наміри не обмежуватися лише сферою виконавчої влади, а через Державну думу взяти на себе частину повноважень Верховної Ради⁷⁸¹. Парламент відповів жорсткою опозицією, і Президент змушений був розпустити Державну думу.

з появою в політико-правовій президентства. Цей період політичною боротьбою між в Україні парламентської й правління. При цьому,

Майже одночасно з упровадженням Державної Думи Президент здійснив спробу зміцнити виконавчу вертикаль влади. У березні 1992 р., з подання Л. Кравчука, Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив згадану вертикаль влади, але взаємовідносини між представниками Президента й головами обласних та районних рад залишалися невизначеними.

Конституційно невизначеними лишалися також взаємини найвищих посадових осіб у самій виконавчій гілці влади, передусім Президента й прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президентові. Це ще раз було підтверджено в проекті Конституції України в редакції від 01 липня 1992 р., де статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади.

Наступний 1993 р. також відзначився перемінними “успіхами” владних структур у їх боротьбі за той чи інший вид “республіки”. Навесні 1993 р. Л. Кучма (затверджений Верховною Радою в жовтні 1992 р. головою уряду. — С.Б.) зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом уведення їх до складу Кабінету міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук запропонував парламентові, щоби Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і здобув право видавати укази з невреіульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону. З висунутими пропозиціями Президента не погодився Л. Кучма, котрий подав у відставку. Верховна Рада не підтримала ні Л. Кравчука, ні

JI. Кучму. Таким чином, протистояння з’явилося вже в середині виконавчої влади, що не змогло не позначитися на змісті чергових конституційних проектів.

У проекті від 27 травня 1993 р. окреслюються риси, притаманні змішаній поліархії: Президент визнавався лише главою держави (ст. 142 проекту), йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, котрий водночас був відповідальним перед парламентом (ст. 155 проекту).

Утім, Л. Кучма і Л. Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Після низки наполегливих прохань Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку, а Президент здійснив чергову спробу взяти “реванш” у боротьбі за “президентську республіку”. У вересні 1993 р„ Л. Кравчук, згідно з Указом Президента України “Про керівництво Кабінетом Міністрів України” від 27 вересня 1993 р., узяв на себе обов’язки глави виконавчої влади.

Згодом, 10 липня 1994 р. Л. Кравчук програв президентські вибори Л. Кучмі. Через дев’ять днів Л. Кучма, О. Мороз (Голова Верховної Ради) і В. Масол (голова уряду) опублікували спільну заяву, в котрій проголосили про готовність дотримуватися чинної конституції й змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої й виконавчої гілок влади зобов’язалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Наприкінці 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про владу. В ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади в законодавчій та управлінсько- розпорядчій сферах. Проходження законопроекту у структурах Верховної Ради відбувалося уповільнено. Ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання та прийняття

законів не викликала зацікавленості в багатьох депутатів особливо в тих, хто розумів, що законодавча влада надто абстрактна, а виконавча — конкретна й пов’язана з безпосереднім упливом на кар’єри людей і матеріальні цінності. 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон “Про державну владу й місцеве самоврядування”. Згідно з законом, Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. З прийняттям цього закону був зроблений ще один крок на шляху нормативного закріплення президентських ознак у формі правління української держави.

Але до конституціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла.

Підписання Конституційного Договору започаткувало новий, третій етап в еволюції змісту форми української держави (червень 1995 — червень 1996рр.). Ця “президентсько-парламентська” угода закріпила нову конструкцію влади, що її за своєю формою В. Шаповал визначає як “президентську республіку”⁷⁸³, а О. Скакун — як президентсько-парламентську республіку, котра прийшла на зміну парламентсько-президентській республіці 1991-1995 рр.⁷⁸⁴ Низка ключових положень зазначеного Договору вказує на те, що форма правління Української держави “впритул” наблизилася до президентської поліархії. У Договорі Президент України визначався “главою державної виконавчої влади України” (ст.19), котрий очолює систему органів виконавчої влади; створює.

реорганізує й ліквідує міністерства, відомства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади; призначає (затверджує) й звільняє з посад керівників цих органів; скасовує акти центральних і місцевих органів виконавчої влади; здійснює зовнішню політику держави (ст.24). Уряд — Кабінет Міністрів України — як центральний колегіальний орган виконавчої влади визнавався підпорядкованим Президентові України й відповідальним перед ним (ст.29).

Прийняття форми президентської поліархії засвідчувало й те, що за Конституційним Договором, не припускалася можливість розпуску Верховної Ради України. Разом із тим названий акт не передбачав усунення Президента України з поста за рішенням парламенту. До особливостей прийнятої за Конституційним Договором форми правління віднесені й певні компетенційні зв’язки, що встановлювалися між парламентом та урядом. Так, Верховна Рада України була вповноважена оголошувати вотум недовіри Кабінетові Міністрів України або окремим його членам, що призвело б до 'їх відставки (ст.17). Як зазначалося, наявність таких зв’язків засвідчує поєднання в конкретних випадках ознак президентської й парламентської республік⁷.

■ Але в практичній площині політична боротьба не припинилася аж до прийняття нової Конституції України, і природно, це наклало значний відбиток на зміст Основного Закону в цілому й у тій його частині, де юридично закріплюється відповідна модель форми правління в державі.