§ 1. Визначення поняття держави

В загальній теорії держави велике значення має питання про її визначення. Багато мислителів намагалися зрозуміти, що являє со­бою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є природа держави, що відрізняє її від інших організацій, створених людьми.

Тому, яке б визначення держави ми не дали, — в ньому ми нео­дмінно поставимо визначуване в певний ряд з іншими предметами і явищами, встановимо певний зв’язок між цими останніми і держа­вою. Завдання наукового визначення предмета якраз і полягає в тому, щоб цілком і повністю з’ясувати і усвідомити цей теоретичний аспект, цю основну гіпотезу, яка силою речей лежить в підґрунті первинного визначення, впливаючи таким чином на увесь наступний хід науко­вих побудов і досліджень. В цьому сенсі кожне визначення держави неодмінно має бути певною підставою або принципом для теорії дер­жави. У визначенні мають міститися в концентрованому вигляді ті можливості, які згодом розкриються у цілий базис науки.

Найбільш поширений дотепер науковий підхід зводив визначен­ня держави до трьох основних моментів: союзу людей, влади і тери­торії. Іноді обмежувалися, щоправда, і двома першими, вважаючи, що в історії ми зустрічаємо такі суспільства, які не мають визначеної території, і, як видно, немає підстав відмовити таким суспільствам у найменуванні їх державами. Часто вказують, що із цих трьох мо­ментів найбільше значення має аспект владарювання, оскільки без примусового владарювання, судячи з усього, не буває держави і без нього держава немислима в принципі. При цьому значення першого моменту начебто штучно упускається, однак не можна не підкресли­ти, що якраз у цьому моменті і міститься та основна гіпотеза, яка є визначальною для усякої можливої науки про державу. Недостатнє усвідомлення, нехтування принципового характеру цієї основної гі­потези справляє нерідко найбільш згубний вплив на теорію держави. По суті, державу не можна визначити інакше, як «сукупність людей», як «союз», як «об’єднану силу», «множину» тощо. Цей основний мо­мент в ідеї держави, на який здебільшого вказували древні, не може не грати в теорії держави найбільш значної ролі. В моменті цьому встановлюється та галузь, до категорій якої належить сутнісне по­няття держави. Іншими словами, тут, при акцентуванні уваги на зга­даному моменті, відбувається не що інше, як вирішення питання, до якої категоріальної сфери чи до якої поняттєвої реальності належить держава. Не можна відкинути постановку цього питання вказівкою на те, що це є питання «метафізичне», питання, яким наука не може і не повинна займатися.

Однак, деякі теоретики взагалі намагаються обійти цей момент у визначенні держави. Такі непоодинокі спроби зустрічалися в історії науки про державу, і на них не можна не звернути уваги. Переважно робилися вони юристами, — і навіть не усіма юристами, а тією юри­дичною школою, яка обґрунтовувала поняття юридичної особистості держави (нормативісти). Намагання визначити державу за допомо­гою основних юридичних понять привели, як відомо, до трьох аль­тернативних можливостей, — до визначення держави як об’єкта пра­ва, як правовідношення і як юридичної особи чи особливого суб’єкта права. Згадані теорії прагнуть утвердити той погляд, згідно якого основним елементом державного спілкування є окрема людська осо­бистість, і що в державі не існує ніякої іншої реальності, окрім реаль­ності людських особистостей. Тому в державі немає і не може бути ніякої особливої власної волі. Те, що деякі держави розуміють під цією волею, є не що інше, як воля володаря, об’єктом якої є люди, що живуть на певній території, або що це є єдине юридичне відно­шення, — «відношення багатьох, пов’язаних усвідомленням спільної залежності, особистостей».

Але ж чим є такий стан міжособистісної залежності як не деяким соціальним відношенням? Чим же є з цієї точки зору держава як не особливим видом колективного буття людей, особливим видом люд­ського спілкування? Будемо ми розуміти це спілкування як певний колективно-психологічний процес, чи як особливий зв’язок людей за допомогою норми, як «єдність воль», нормативно вмотивовуваних до певної поведінки, — і в тому і в іншому випадку держава постане перед нами як особлива залежність людей, як зв’язок між індивідами, що складають суспільство.

Якщо таким чином ідея держави як об’єкта права або як правовід- ношення включає в себе неодмінно соціальний аспект, то не можна сказати, що він цілковито був відсутній і в теоріях, які стверджують, що держава є суб’єкт права або особа юридична. В будь-якому разі всі ці теорії не виводять немислимості поставити юридичну особу у зв’язок із явищами соціальними. Якщо теорія держави не хоче від­хилятися на шляху до шуканої істини убік, якщо вона не має наміру перекладати тягар доказів на практиків, то вона повинна буде визна­ти, що і в державі, як суб’єкті права, ми маємо справу з юридичними якостями певних «сукупностей», в соціальній природі і сутності яких заледве є підстави сумніватися. Адже можна напевно сказати, що сумніви з приводу реальності держави є гіпотеза, яка до цього момен­ту ще не була висунута ніким, навіть крайніми нормативістами, — а саме тому, що стосовно держави вона виявляє свою абсолютну не­пристосованість. За природою своєю держава неодмінно включає в себе цей елемент реальності. І реальність ця не може бути нічим ін­шим, аніж реальністю людського спілкування, особливою реальністю соціальних явищ і відносин.

В світлі цього соціальний аспект у визначенні держави висува­ється не перший план — саме момент «спілкування», «союзу», «су­купності», а не момент владарювання. Безумовно, держава — це є «владний союз», але саме «союз», а не щось інше. До того ж, саме вла­дарювання в державі є відношення соціальне, адже це є владарюван­ня над людьми і в середовищі людей, здатних вступати у спілкуван­ня один з одним.

Так чи інакше, але аспект влади невід’ємний від ідеї держави і державності, так само як і третя риса поняття держави, — територія. Не можна відкидати того факту, що з точки зору емпіричної дійснос­ті усі сучасні держави являють собою союзи територіальні. Історія переконливо свідчить, що утворення державних форм завжди було пов’язане із прикріпленням до певної території, з осілістю населен­ня. Зрештою, і методологічно ознака територіальності дає змогу від­різняти державу від інших владних, але нетериторіальних союзів^[2], до яких, зокрема, належить церква.

Однак, варто лише поставити питання про те, наскільки аспект територіальності входить до родової сутності держави, чи пов’язаний він з нею певною внутрішньою необхідністю, або входить до поняття держави в якості більш або менш випадкового фактичного елемен­та, — як одразу стає зрозумілим, що між ідеєю держави і ознакою те- риторіальності немає прямого сутнісного зв’язку.

Насправді, немає жодної раціональної неможливості мислити державу без визначеної території, як певний універсальний владний союз поза межами певних кордонів та інших перешкод і обмежень, які, на думку багатьох вчених, мають штучне походження. Власне ка­жучи, ознака територіальності вказує нам на межу державного спіл­кування і його владної організації. Вона вказує на те, що об’єднання людей владою поділяє їх на окремі розрізнені спільноти. Загальний закон індивідуалізації, який можна спостерігати повсюдно — і в бутті мертвої матерії, яка, попри свою видиму однорідність, розпадається на окремі типи речовини (а вони, в свою чергу, на молекули, атоми, електрони та ін.), і в явищах живої природи, що розшаровується на роди, види, підвиди, класи та індивідуумів, і, зрештою, в сфері ду­ховного, що розпорошується повсякчасно на окремі психічні цен­три, — закон цей ще раз і ще раз повторюється і в житті людей, які не йдуть у своїй історії шляхом організації всіх, але через побудову окремих колективних груп і утворень.

В історії юридичної науки різні мислителі вкладати в поняття держави цілий ряд дуже різних ознак. Часто державі приписують низку філософських категорій, які лише конкретизують поняття тієї чи іншої держави. Однак, всі ці численні гіпотези мають похідний характер, загальний зміст їх, як ми побачимо надалі, визначається провідним поглядом чи підходом до визначення поняття держави як союзу людського спілкування. Науковість цих поглядів і підходів ви­значається ступенем зрілості людської думки у той чи інший період розвитку суспільства. Проте досить часто поняття про державу базу­валося не на історичній дійсності, а на деякому ідеальному уявленні. Замість того, щоб визначати, що таке держава, часто йшлося лише про те, якою вона повинна бути.

У різні історичні періоди наукова думка намагалася дати своє визначення держави, використовуючи ті об’єктивні чинники, що мали місце в даний період і відбивали особливості тієї чи іншої дер­жави.

Сучасне визначення держави має багатовекторний характер. Чи­мало шкіл у державознавстві виходять з того, що держава — це пев­не об’єднання людей, обумовлене жити разом на певній території. А будь-яка кооперація вимагає чіткої організації, в чому і проявляється публічний характер даного суспільства. В зв’язку з цим до поняття держави як явища складного немає єдиного підходу, хоча таке визна­чення намагалися дати ще стародавні мислителі.

Аристотель, наприклад, вважав, що держава є зосередженням всіх розумових і моральних інтересів громадян. Марк Туллій Цицерон стверджував, що держава — це спілка людей, об’єднаних загальними початками права та загальної користі.

З часом характеристики держави поглиблюються, стають шир­шими і точнішими. Так, Іммануїл Кант сприймав державу як сус­пільство людей, яке саме розпоряджається і керується собою. Томас Гоббс називав державу «природним тілом». Леон Дюгі зазначав, що держава є всяке людське суспільство, в якому існує політична дифе­ренціація між тими, хто править, і тими, ким правлять. Людвіг Гумп- лович визначав державу як організацію панування, що виникла при­родно і покликана забезпечувати правопорядок. Георг Гегель писав про державу як про «плин бога у світі».

На думку прихильників марксистсько-ленінської теорії, держа­ва — це форма організації класового суспільства, диктатура панівного класу.

Сучасна ж наукова думка розглядає поняття держави у трьох основних його вимірах, зокрема як організацію політичної влади, як апарат влади та як політичну організацію суспільства.

Кожен із зазначених теоретичних аспектів безперечно заслуговує на увагу. Зокрема, розуміння держави як організації політичної вла­ди підкреслює, що в колі суб’єктів політичної системи вона відзнача­ється особливим статусом, оскільки є офіційною формою організації влади, яка в одноособовому порядку здійснює керівництво суспіль­ством. Але враховуючи той факт, що політична влада — лише одна із ознак держави, недоцільно зводити до неї саме поняття держави.

Держава виступає в якості механізму здійснення влади і управ­ління суспільством, а відтак, є апаратом влади. Розгляд поняття держави через безпосереднє втілення політичної влади в її апараті, системі її органів та їх посадових і службових осіб також розкриває поняття держави лише деякою мірою.

Держава є певною політичною дійсністю суспільства, тож по­няття її зводиться до поняття політичної організації соціуму. Проте якщо державу до середини XIX століття можна визначати лише як політичну організацію панівного соціального класу, то сучасна дер­жава — це політична організація всього суспільства. Держава набула цілісного характеру. Тепер вона виражає і захищає не лише індиві­дуальні та групові інтереси, а й інтереси суспільні, забезпечуючи на ґрунті соціально-економічних складників організацію суспільства, що обумовлює реалізацію його членами своєї політичної, економіч­ної та особистої свободи.

Проблема поняття і визначення держави пов’язана передусім із визначенням її суті. Держава, як явище соціальне, має свою суть і соціально-історичну природу. В юридичній науці в різні історичні періоди було різне розуміння суті держави. В останній час склало­ся декілька підходів. Зокрема, класовий підхід твердить, що держа­ва — це особлива організація політичної влади, економічно пану­ючого класу, яка має спеціальний апарат примусу і своїм велінням надає загальнообов’язкового характеру, яких мають дотримуватися усі. Таке розуміння суті держави відображає ідею держави, яка є знаряддям диктатури певного панівного класу. Другий підхід, по- закласовий, розглядає суть держави, виходячи із загальнолюдських, загальносоціальних цінностей і принципів, що є засадничою осно­вою демократичного ладу. За такого підходу держава розглядається як своєрідний компроміс соціальних сил, як механізм управління суспільством, знаття протиріч, які періодично виникають в кожній державі, тому на міжнародному рівні держави розглядаються як но­сії і виразники народних і національних, а не класових інтересів. В такому випадку важливим завданням держави є забезпечення інтер­есів більшості населення з урахуванням етнічних, національних, ре­лігійних та інших факторів життя меншості. Тому на сучасному етапі управління державою має здійснюватися за допомогою правових за­конів. Це є найвища і найбільш цивілізована організація публічної влади.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що держава — це втілена в системі спеціальних органів політико-територіальна ор­ганізація суверенної влади, яка покликана здійснювати управління суспільством шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливості реалізації цих велінь за допомогою сили офіційного примусу.