<<
>>

Суб’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

До суб’єктивних ознак складу злочину відносять ознаки, що характеризують суб’єкта та суб’єктивну сторону. В літературі зазначається, що суб’єктивна сторона є визначальною в складі злочину [322, с.

134]. З цим можна погодитись враховуючи, що акт злочинної поведінки завжди розпочинається саме з його суб’єктивної сторони, з виникнення мотиву діяння. Саме мотив є рушійною силою злочинної поведінки. У вині, мотиві та меті злочину знаходить прояв антисоціальне ставлення особи до суспільних цінностей [324, с. 116]. Саме в суб’єктивній стороні знаходить своє відображення і розвиток один з ґрунтовних принципів кримінального права - принцип вини [219, с. 166]. В літературі найбільш поширеною є думка згідно якої суб’єктивну сторону злочину визначають як внутрішню сторону, тобто психічну діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [122, с. 142; 219, с. 105]. Серед ознак суб’єктивної сторони виокремлюють обов’язкові та факультативні. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони визнають вини, а факультативними - мотив та мета злочину.

Щодо визначення поняття вини в доктрині кримінального права існують декілька теорій. Найбільш поширеними вважаються оціночна та психологічна. Одним з представників оціночної теорії вини є С.В. Скляров. Він вказує, що вину необхідно визначати як оцінювання судом ступеню усвідомлення особою характеру і змісту вчинюваних ним дій та їх наслідків, а визначення вини як психічного ставлення особи до діяння та його наслідків є занадто абстрактним і заслуговує уваги лише в плані наукового дослідження цієї проблематики [260, с. 21].

Насправді, на відміну від КК 1960 року, в якому не було законодавчо визначене поняття вини, в діючому Кримінальному кодексі закріплено, що виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Як видно з

цього визначення, законодавець при формулюванні поняття вини відкинув оціночну теорію вини, та звернувся до психологічної теорії, яка має загальне визнання. В літературі зазначається, що визначення законодавцем вини у якості психічного ставлення до свого діяння та його наслідків вказує на те, що вона не може визнаватися підставою кримінальної відповідальності, а є лише суб’єктивним елементом злочину [37, с. 27; 196, с. 44]. Тому дослідження вини при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань буде проводитися з цієї позиції.

Формами вини називаються умисел та необережність. Ця теза оспорюється деяким авторами, які заперечують існування видів вини, а під формами розуміють прямий та непрямий умисел, злочинну самовпевненість та недбалість [324, с. 117118]. Не поглиблюючись у дискусію з цього питання зазначимо, що ми додержуємо законодавчого визначення вини.

Вину як суб’єктивне явище можливо визначити виключно шляхом аналізу та оцінювання об’єктивних ознак вчиненого особою правопорушення [260, с. 11]. Виходячи з цього, при дослідженні вини при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань необхідно враховувати конструкцію та об’єктивні ознаки сформульованого в ст. 355 КК України складу злочину.

В літературі зазначається, що встановлення тієї чи іншої форми вини на практиці ускладнюється наявністю в законі про кримінальну відповідальність матеріальних та формальних складів злочинів [260, с. 14]. Нагадаємо, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань в чинній редакції ст.355 КК України визнається формальним складом злочину. Тому для нас обґрунтоване розв’язання цього питання є принциповим.

Як відомо, найбільш високий ступінь вини міститься в прямому умислі (dolus directus) [323, с. 42]. Відповідно до ч.2 ст.24 КК України прямий умисел має місце, коли „особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання”.

При цьому в формальних складах злочину „інтелектуальна ознака умислу включає лише усвідомлення суспільно-небезпечного характеру свого діяння,

ставлення до наслідків тут не виникає та не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності” [122, с. 149-150].

Спираючись на ці доводи, більшість правників зазначає, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань може бути вчинено виключно з прямим умислом [122, с. 381; 196, с. 795; 198, с. 709; 278, с. 358; 332, с. 216].

На психічне ставлення суб’єкта злочину до вчинюваного ним діяння, як утворюючу частину вини у формальних складах злочинів, звертає увагу й О.І. Рарог. Він зазначає, що такі злочини не можуть вчинятися з виною у виді непрямого умислу, та не заперечує при цьому можливість вчинення злочинів з формальними складами з необережною формою вини у виді злочинної недбалості, яку він розкриває через відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру своїх дій, замість наслідків, за наявності обов’язку та можливості такого усвідомлення [237, с. 15].

Додержуючись такої ж точки зору Р.В. Вереша навіть запропонував ввести до КК України визначення прямого умислу та злочинної недбалості виключно для формальних складів злочинів. Він зазначає: „Прямим є умисел, якщо суб’єкт злочину, закінчення якого не пов’язане з настанням певних наслідків, усвідомлював суспільно небезпечний характер та передбачені цим Кодексом ознаки свого діяння (дії або бездіяльності) і бажав його вчинити... Необережність є злочинною недбалістю, якщо суб’єкт злочину, склад якого не пов’язаний з настанням певних наслідків, не усвідомлював суспільно небезпечний характер та передбачені цим Кодексом ознаки свого діяння, хоча повинен був і міг це усвідомлювати” [46, с. 167168].

В публікаціях з цієї проблематики наводиться аргументація недосконалості цієї позиції та аналіз можливості вчинення злочинів з формальним складом з непрямим умислом (dolus indirectus), який має місце, коли „особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і, хоча не бажала, але свідомо допускала їх

настання”. Так С.В. Скляров критикує позицію згідно якої вольовий момент при вчиненні злочину з прямим умислом у формальних складах злочинів повинен відноситись до діяння, а не до його наслідків. Він зазначає, що при притягненні особи до кримінальної відповідальності в будь-якому (за конструкцією) складі злочину необхідним є встановлення бажання чи допущення суб’єктом злочину настання суспільно небезпечних наслідків, але під наслідками необхідно розуміти порушення певних, законодавчо закріплених правил поведінки [260, с. 15-33].

Така позиція сприймається нами як недостатньо обґрунтована, очевидним є те, що наслідки діяння відносяться до об’єкта злочину. Як вже зазначалося, під останнім необхідно розуміти певні правові блага, а не правову норму, порушення приписів якої є вторинним по відношенню до заподіяної вказаним благам шкоди. Іманентно наслідком злочину може бути лише заподіяна цим благам шкода. Якщо враховувати позицію, висловлену С.В. Скляровим, та враховуючи високий рівень юридичного нігілізму в Україні можна прийти до висновку, що всі злочини можуть вчинятися з необережною формою вини. Так, наприклад, необхідно буде визнавати необережними дії особи, яка не ознайомлена з положеннями кримінального законодавства і порушує останні, оскільки вона не усвідомлювала протиправний характер своїх дій. Таке вирішення цього питання вважається необґрунтованим, адже ще здавна відомо, що незнання закону не звільняє від відповідальності (ignorantia legis neminem excusat). Таким чином, передбачення та бажання порушення певного правила поведінки не може визнаватись у якості конститутивної ознаки вини. Те саме, на нашу думку, можна сказати й відносно усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння, під якою у доктрині кримінального права розуміють усвідомлення об’єкта посягання, фактичного змісту діяння і його соціальну оцінку [237, с. 18]. Вважається, що цей психічний процес не впливає на кваліфікацію вчиненого так само як і помилка в юридичній оцінці діяння, а відповідно й не повинен згадуватися при визначенні умисної форми вини (при експлікації видів необережної форми вини ця ознака і так не застосовується). На цьому вже зосереджувалась увага в доктрині кримінального права [260, с. 25]. За результатами дослідження, проведеного А.Ф. Зелінським, 82% опитаних ним

злочинців заперечували усвідомлення суспільної небезпечності своїх злочинних дій [90, с. 56]. Як вже зазначалось 26% респондентів, при проведенні нами анкетування, вважають, що самостійне вилучення майна боржника в рахунок погашення боргу не повинно бути забороненим, тобто вини не усвідомлюють суспільну небезпечність цих дій. Таким чином, згідно ст.24 КК України, притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності повинно визнаватись неправомірним, що, знаходиться в протиріччі з згаданим принципом - ignorantia legis neminem excusat.

Виходячи з зазначеного, використання ознаки усвідомлення суспільної небезпечності або протиправності діяння є недоцільним та необґрунтованим при визначенні форми вини, а відповідно й при з’ясуванні наявності її у формальних складах злочинів. Вважаємо, що для визначення форми вини з якою можуть вчинятися передбачені у формальних складах діяння, взагалі, та примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, окремо, необхідно звернутися до об’єктивних ознак таких злочинів.

Так, О.І. Рарог зазначає, що вказівкою на умисний характер діяння є закріплення в законі способу його вчинення [237, с. 12]. Як зазначалося, в чинній редакції ст.355 КК України способом основного складу примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є примушування, тобто вимога поєднана з погрозою. М.І. Панов вказує, що з суб’єктивної сторони погроза є діянням усвідомленим та цілеспрямованим [215, с. 13]. Самощенко І.В., в свою чергу, констатує, що суб’єктивна сторона погрози характеризується лише прямим умислом [249, с. 61]. Виходячи з зазначеного, вважаємо, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань вчиняється лише з прямим умислом.

З огляду на це зміст вини у складі примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань розкривається наступним чином: „Винний усвідомлює, що реалізує своє суб’єктивне право вимагати виконання боржником... цивільно-правового зобов’язання... протиправними способами” [198, с. 709]. Оскільки, як зазначалося, незалежно від конструкції складу безнаслідкових злочинів не існує, всі вони так чи інакше вражають об’єкт кримінально-правової

охорони. Під передбаченням в доктрині кримінального права розуміють усвідомлення майбутнього, прогнозування, уяву, планування й аналіз наслідків які мають настати [346, с. 7]. Тому вчиняючи злочин з формальним складом суб’єкт також передбачає наслідки цього злочину.

Основними наслідками досліджуваного злочину необхідно вважати дезорганізацію порядку розв’язання цивільно-правових спорів. Зміст вини при порушенні порядку розв’язання цивільно-правових спорів логічно було б визначати наступним чином: суб’єкт усвідомлює, що своїми діями, спрямованими на розв’язання цивільно-правого спору забороненим способом, він порушує легальний порядок його вирішення та бажає його порушити.

Оскільки цей злочин заподіює шкоду і додатковим об’єктам, логічною є наявність і додаткових наслідків, які пов’язані зі способом вчинення злочину: порушення психічної та фізичної недоторканості особи, заподіяння шкоди її здоров’ю, порушення права свободи пересування та права власності. На наш погляд психічне ставлення злочинця до цих наслідків також можливо охарактеризувати як бажання їх настання. Без наявності такого бажання, злочинна мета суб’єкта злочину була б недосяжною.

До виключення з цього правила можна віднести випадки спричинення цим злочином тяжких наслідків. Як зазначає М.І. Хавронюк до їх настання психічне ставлення суб’єкта характеризується необережною формою вини [330, с. 13].

Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони, тобто вони можуть мати місце в складі злочину, а можуть бути і відсутніми. Але злочинна поведінка людини, так само як і будь-яка інше поведінка, завжди детермінується мотиваційно-цільовою установкою, тому доречним буде визначення такої установки й у примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

У доктрині кримінального права є декілька точок зору щодо визначення понять мотив та мета. Так, А.В. Савченко визначає мотив злочину як „інтегральний психічний утвір, який спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою” [247, с. 14]. Ф.Г. Бурчак зауважував, що мотив - це внутрішнє спонукання, яке визначає будь-яку поведінку особи [39, с. 83]. В цілому, більшість

науковців визначають мотив через поняття „спонука” або „потреба”, а під метою розуміють уявлення про бажаний результат діяння [37, с. 26-27; 122, с. 162; 196, с. 446; 199, с. 15; 324, с. 122]. В.Д. Філімонов також наголошує на тому, що мотив є безпосередньою причиною появи мети злочину та форми вини [323, с. 40].

До законодавчо визначеного складу примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань мотив і мету злочину не включено. В доктрині кримінального права зазначається, що це діяння може вчинюватися з будь- якою мотиваційно-цільовою установкою [199, с. 820; 278, с. 358; 332, с. 216]. Але в той же час наголошується й на тому, що ці факультативні ознаки суб’єктивної сторони відіграють розмежувальну роль при відмежуванні самоправства та примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань від викрадань та вимагання [22, с. 75; 31, с. 710-711; 253, с. 24; 257, с. 19; 269, с. 9; 278, с. 358; 291, с. 247]. В п.17 Постанови Пленуму ВСУ „Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” № 12 від 25 грудня 1992 року також вказується, що застосування погроз і насильства без корисливого мотиву і мети посягти на свободу підприємництва повинно кваліфікуватися як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Таким чином, незважаючи, що мотив і мета не зазначені в диспозиції ст.355 КК України, виконання ними розмежувальної ролі в цьому складі злочину заперечуватись не може. В доктрині кримінального права звертається увага, що саме такі функції цих факультативних ознак суб’єктивної сторони є підставою визнання їх обов’язковими в певному складі злочину [324, с. 125].

Виходячи з зазначеного, вважаємо, що у якості обов’язкової, при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, має визнаватися негативна ознака - відсутність корисливого мотиву. Підтвердженням відсутності цього мотиву може служити мета - примушування до виконання існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством. На наявність такої мети при вчинені злочину, що досліджується, вказується також й в Ухвалі колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 листопада 2002 року [239, с. 127]. Поняття

існуючого зобов’язання, яке виникло з підстав, передбачених чинним законодавством, докладно було розглянуто в попередньому розділі. Тут лише варто зауважити, що особа може знаходитися в омані відносно реального існування такого зобов’язання. Адже встановлення такого факту потребує певних зусиль навіть від професійних юристів та суду у цивільних справах. Тобто може мати місце так звана помилка у фактичних обставинах вчиненого діяння. Вона може визнаватись вибачальною лише в тому випаду, коли у особи були реальні законодавчо визначені підстави вважати цивільно-правове зобов’язання існуючим. За наявності такої помилки відповідальність встановлюється за спрямованістю умислу [41, с. 119], в даному випадку за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

До суб’єктивних ознак складу примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань також належать ознаки його суб’єкта. Законодавець визначає суб’єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК України). Ознаками цього елемента складу злочину законодавчо визнані фізичність особи, що вчинила злочин, її осудність та вік [197, с. 171]. В доктрині кримінального права вказується на неповноту законодавчого визначення суб’єкта та пропонуються шляхи його подальшого вдосконалення. Так В.М. Куц зазначає, що „суб’єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, що скоїла у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК” [144, с. 18]. Від законодавчого, на його думку, таке визначення відрізняється перш за все визнанням окрім обов’язкових (вік, осудність, фізичність, вчинення злочину) ще й факультативних ознак суб’єкту злочину. Під останніми слід розуміти ознаки спеціального суб’єкта злочину та додаткові ознаки загального суб’єкта. Така точка зору знайшла своїх прихильників як у вітчизняній так і в зарубіжній доктрині кримінального права [135, с. 265]. Аналіз суб’єкта примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань нами також буде здійснено з

урахуванням як його обов’язкових (фізичність, осудність та вік) так і наявних факультативних ознак.

Незважаючи на законодавче визнання суб’єктом злочину фізичної особи, останнім часом в доктрині кримінального права набуває розповсюдження думка щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб. Чи не головним аргументам на користь цього є досвід деяких країн Західної Європи. Актуальність цього питання безпосередньо проявляється при аналізі й такого складу злочину як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Близько 20% опитаних нами респондентів заповнювали анкети від імені організацій, де вони працюють, і 74% з них стикалися з проблемним поверненням боргів. Такий стан дає підстави вважати, що при протиправному їх поверненні не виключене визнання юридичної особи суб’єктом цього діяння за умови визнання її суб’єктом кримінальної відповідальності взагалі. Тим більше, що у свідомості сучасного юриста є природним притягнення до цивільно-правової відповідальності боржника, який не виконав цивільно-правового зобов’язання. Тому, за аналогією, на перший погляд, можна допустити й притягнення до кримінальної відповідальності кредитора у разі порушення ним порядку розв’язання майнового спору.

Опоненти такого підходу аргументовано зазначають, що визнання суб’єктом злочину юридичної особи іманентно викличе повний злом кримінального права, - втрату свого значення такими фундаментальними кримінально-правовими інститутами як вина, осудність та інші, оскільки вони не можуть застосовуватись до такого суб’єкту [219, с. 92].

Заперечуючи проти зазначеного, дехто стверджує, що вина юридичної особи в злочині за своєю формою і змістом повинна бути рівнозначною вині відповідної службової особи цієї організації [78, с. 26]. Б.В. Воложенкін підходить до розв’язання цієї колізії дещо ліберальніше. Він зазначає, що говорити про вину юридичної особи, розуміючи під останньою її психічне ставлення до своєї протиправної поведінки, не вважається можливим. Тому він пропонує відмежовувати поняття суб’єкт злочину та суб’єкт кримінальної відповідальності.

Тобто, вчинити злочин може лише фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, а відповідати за нього може, крім винного, ще й юридична особа за умови, якщо злочин вчинено з відома юридичної особи (її керівного органа) або було нею санкціоновано; злочин вчинено на користь цієї юридичної особи; злочин вчинено суб’єктом, який був уповноважений цією юридичною особою [51, с. 25-26].

Виходячи з зазначеного, у разі примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань з відома певної організації та у цілях захисту або поновлення її майнових прав особою, яка цією організацією уповноважена на такі дії, за вчинене повинна відповідати також ця організація. Але виникає питання у якій формі? Види майнової відповідальності та ліквідація юридичної особи вже застосовуються в інших галузях права, тож важко уявити, які санкції до юридичних осіб можуть застосовуватися з боку кримінального права.

Інші автори вказують, що притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності не відповідає цілям покарання, адже така „корпоративна” відповідальність порушує принцип особистої відповідальності кожної людини за вчинені ним суспільно небезпечні діяння. Саме тому не можуть визнаватись у якості суб’єкта злочину й маса людей, натовп, група [135, с. 266-267].

Таким чином, незважаючи на спокусу у певних випадках визнавати суб’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань організаційні утворення у виді юридичних осіб, такий підхід за наявного законодавства про кримінальну відповідальність є неможливим з цілого ряду об’єктивних причин. Незважаючи на те, від імені якої організації висловлюються вимога та погроза щодо виконання майнових зобов’язань та на користь якої юридичної особи ці зобов’язання мають бути виконані, суб’єктом цих дій завжди є фізична особа (а також її співучасники) на яку й спрямовується кримінально- правова реакція відповідної форми. З розвитком приватного підприємництва достатньо часто це є керівник організації-кредитора (приватного підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, тощо). Під останнім в літературі розуміють особу, яка наділена організаційно-розпорядчими та адміністративно-

господарськими функціями та виступає від імені юридичної особи [77, с. 20]. Він може або безпосередньо приймати участь у примушуванні боржника до погашення заборгованості, або уповноважити на це певного робітника підприємства. І в першому і в другому випадку такого керівника необхідно визнавати суб’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Оригінальний вихід із ситуації, що склалася навколо можливості визнання юридичної особи суб’єктом злочину, пропонує В.М. Куц. На його думку, всі кримінальні правопорушення слід поділяти на два види: злочини і злочинні проступки. Суб’єктом перших має залишатись фізична особа, тому що формою кримінальної відповідальності за злочин виступає покарання, яке можливо застосовувати лише до осудної людини. Формою ж реалізації кримінальної відповідальності за злочинні проступки, на думку Куца В.М., має стати не покарання, а кримінально-правове стягнення, яке можна успішно застосовувати й до юридичних осіб [144, с. 19]. Реалізація цієї ідеї дійсно могла б вирішити проблему кримінальної відповідальності юридичної особи без перегляду усталених принципів кримінального права.

Крім фізичної природи, суб’єкту злочину властива й ознака осудності. В ч.1 ст.19 КК України зазначено: „Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”. Визначення в кримінальному законодавстві поняття осудності беззаперечно є кроком вперед відносно попереднього Кримінального кодексу України, в якому визначалась лише неосудність особи. Варто вказати що воно потребує деякої модернізації, на що вже неодноразово вказувалось в науковій літературі. Так Н.А. Орловська, при визначенні осудності, вказує на повну міру усвідомлення характеру своїх дій та можливості керування ними, як від межувальну ознаку від обмеженої осудності [209, с. 8-9]. В.М. Куц зазначає, що ще однією ознакою осудності є здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене [144, с. 19], на цьому ж наголошує й В.В. Лень [153, с. 8].

Одночасно з дискусією про визначення поняття осудності та її ознаки ведеться полеміка відносно критеріїв її встановлення. Найпоширенішою є точка зору, що

поняття осудності є антиподом поняття неосудності, - відповідно для його встановлення необхідна наявність двох критеріїв: юридичного та медичного у традиційному їх розумінні [214, с. 105-108]. Натомість інші автори вказують на три критерії встановлення осудності: психологічний, медичний та юридичний, але щодо змісту останнього існують суттєві розбіжності. Так, Васильєв А.А. вказує, що зміст юридичного критерію розкривається через юридичний факт (об’єктивна сторона злочину), форму вини і здатність особи бути відповідальною за вчинене [42, с. 9-10]. Зайва апріорність роблять виділення третього критерію в такому розумінні недоцільним. В.М. Куц визначає цей критерій як здатність особи піддаватись кримінально-правовому впливу [144, с. 19-21].

З таким висновком слід погодитися. Саме в зазначеному фокусується юридичний аспект осудності. Медичний критерій осудності кореспондується „від зворотного” з аналогічним критерієм неосудності, визначеним у ч.2 ст.19 КК України як: хронічне психічне захворювання; тимчасовий розлад психічної діяльності; недоумство; інший хворобливий стан психіки.

Крім зазначеного, до вказаного критерію належить також патологія вікової осудності суб’єкта, на чому також зосереджувалась увага в кримінально-правовій доктрині [209, с. 6]. Останнє дозволяє деяким дослідникам іменувати цей критерій осудності соціально-медичним [144, с. 22]. Наявність того чи іншого психічного захворювання або вікової психофізіологічної патології не тягне з іманентністю появу стану неосудності [214, с. 127; 219, с. 94]. Для цього необхідним є також встановлення психологічного та юридичного критеріїв. Перший із них у законі закріплено словами „особа могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”. Саме при аналізі цього критерію більшість науковців вказують на взаємозв’язок осудності і вини [153, с. 7; 209, с. 9; 214, с. 112]. Дійсно, певний зв’язок між ознаками елементів складу злочину існує, адже лише їх сукупність утворює останній, але ми не вбачаємо якогось особливого зв’язку між осудністю та виною, який виходить за рамки вказаного співвідношення. Поява думки щодо особливої спорідненості осудності та вини спровокована використанням у визначенні умислу ознаки усвідомлення суспільної небезпечності своїх дій. Вище

вже йшлося про необхідність вилучення вказівки на таке усвідомлення з визначення форм вини. За допомогою таких змін буде удосконалена та уніфікована конструкція вини, а характеристика осудності суб’єкта не буде зводитись до повторення інтелектуального моменту умислу або необережності, оскільки вказаному явищу буде надане значення лише інтелектуального моменту психологічного критерію осудності.

Стосовно можливості вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань обмежено осудною особою варто зазначити, що рахуючись із законодавчим визначенням стану обмеженої осудності в ст. 20 КК України та твердженнями деяких вчених про наявність такого стану та можливість його встановлення [227, с. 4], ми ставимо під сумнів доцільність виокремлення обмеженої осудності в КК України. Вважаємо і приєднуємось до думки тих науковців, які вважають виокремлення обмеженої осудності зайвим [153, с. 8]. Виходячи з зазначеного, висловлюємо впевненість, що суб’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань може бути визнано лише осудну особу.

Необхідною ознакою суб’єкта як елемента складу злочину є також вік настання кримінальної відповідальності. В ч.1 ст.22 КК України зазначено: „Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називають є загальним. У ч.2 цієї ж статті наведено вичерпний перелік випадків, в яких до кримінальній відповідальності можуть притягуватися особи, які досягли віку чотирнадцяти років (так званий - знижений вік кримінальної відповідальності). Стаття 355 КК в ньому не згадується, що свідчить про те, що законодавець визнає суб’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань фізичну особу, яка на момент вчинення злочину досягла шістнадцяти років. На доцільності такої позиції відносно злочину, що досліджується та самоправства стоїть і доктрина кримінального права [113, с. 777-778; 198, с. 708; 284, с. 61].

Не заперечуючи зазначеному, вважаємо доцільним надати декілька додаткових аргументів в його підтвердження, оскільки посилання лише на

законодавчі норми при аналізі ознаки злочину лише констатує встановлений порядок речей і не може відбивати об’єктивних реалій та сучасних потреб суспільства. По-перше віком, у розумінні ст. 22 КК України, як нам здається, слід вважати кількість прожитих людиною років. Далі, детермінантами встановлення того чи іншого мінімального віку кримінальної відповідальності в науці кримінального права визнають можливість особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій та керувати ними, а також можливість правильно сприйняти кримінальне покарання [135, с. 269]. Ще Н.С. Таганцев зазначав, що кримінальна відповідальність може наставати з моменту появи у особи усвідомлення своїх обов’язків і вміння співвідносити їх із своїми діями [287, с. 5]. Додатковими підставами визначення віку настання кримінальної відповідальності також називають поширеність певного виду злочинів серед вікових груп населення та їх тяжкість [122, с. 132; 196, с. 41; 219, с. 96].

Незважаючи на наявність вказаних детермінант, що формують визначений законодавцем мінімальний вік кримінальної відповідальності В.Г. Павлов стверджує, що визначення вікової межі кримінальної відповідальності здійснюється все-таки без належного врахування сучасних досягнень психології, які доводять, що усвідомлення суспільної небезпечності злочинних діянь має місце серед неповнолітніх віком дванадцяти - тринадцяти років [214, с. 89-93]. Але, як вже зазначалося, крім цього необхідним є й адекватне сприйняття неповнолітнім кримінального покарання, а також поширеність певного виду злочинів серед цієї вікової категорії, що певним чином стримує намагання знизити вік кримінальної відповідальності.

У досліджених нами кримінальних справах, які розглядалися судом за ст.355 КК України, винними були визнані особи, вік яких складав на момент вчинення злочину понад двадцять років. Це дає можливість стверджувати, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не є характерним злочином для неповнолітніх, тому зниження віку кримінальної відповідальності за цей злочин, немає сенсу. Як вже зазначалося, протиправність такого діяння як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не

завжди сприймається як правопорушення взагалі, а неповнолітні особливо будуть неадекватно сприймати покарання за спробу самостійного захисту своїх прав, навіть якщо останній здійснюється протиправними засобами. Лише в тому випадку, коли неповнолітній здатен усвідомлювати суспільно небезпечний характер цих засобів (наприклад нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна), він може бути притягнений до відповідальності за статтями, що передбачають відповідальність за такі дії, але не за статтею 355 КК України.

У свою чергу, пов’язаність злочину, що досліджується, з цивільними правовідносинами ставить питання про встановлення дієздатності винного, яка у відповідності з ч.1 ст. 34 ЦК України настає з моменту досягнення ним вісімнадцятирічного віку. В зв’язку з цим є актуальним вирішення питання про підвищення віку кримінальної відповідальності за цей злочин. Н.А. Орловська пропонує встановити підвищений вік кримінальної відповідальності для деяких груп спеціальних суб’єктів - 18 років [209, с. 7]. В.Г. Павлов вказує, що в ряді злочинів вимагається наявність додаткових ознак, які мають бути властиві винному, наприклад таких як досягнення 18-річного віку [214, с. 96], що дає можливість вести мову вже про спеціальний суб’єкт злочину.

В ч.2 ст.18 КК України зазначено: „спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа”.

В доктринальній літературі зазначається, що спеціальний суб’єкт крім зазначених в ч.1 ст.18 КК України ознак характеризується як мінімум однією додатковою, яка обмежує коло осіб, що можуть бути притягнені до кримінальній відповідальності за цією статтею [39, с. 66; 135, с. 291]. Але підвищення віку кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань до 18 років не може спеціалізувати суб’єкт цього злочину, оскільки кримінально-правова заборона спрямована на невизначене коло осіб. На цій позиції стоїть і більшість науковців, які вказують, що суб’єкт примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, так само як і самоправства, - загальний [113, с. 778; 123, с. 381; 284, с. 61].

Очевидно, що преш за все суб’єктом злочину, що досліджується може бути особа, яка наділена або набула певних цивільних прав, а саме кредитор та цесіонарій. Виходячи зі змісту ст. 32 ЦК України у ролі останніх може виступати як повнолітня особа, так і особа, яка досягла віку 14 років - так звана неповна цивільна дієздатність. Звідси, - підвищення віку кримінальної відповідальності за ст.355 КК України було б недоцільним, оскільки, в такому випадку з під дії норми, що передбачена у вказаній статті буде виведено значний масив спорів, які можуть розв’язуватись за допомогою протиправних засобів. Крім того, варто зазначити, що при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань кредитор або цесіонарій можуть виступати також у ролі підбурювача або організатора, а безпосередній вплив на потерпілого може здійснюватись іншими особами, яким не обов’язково наділені повною цивільною дієздатністю. Ще А.Н. Трайнін зазначав, що всі співучасники мають відповідати за один і той же вчинений злочин [291, с. 293]. Вказане ще раз підтверджує недоцільність підвищення віку кримінальної відповідальності за цей злочин до 18 років.

Зазначене дає можливість визнати, що суб’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань може бути будь-яка фізична, осудна особа, яка досягла загального віку кримінальної відповідальності - 16 років.

Деякі науковці стверджують, що вчинення дій, передбачених ст. 355 КК України службовою особою повинно кваліфікуватись як один із злочинів у сфері службової діяльності, а саме за статтями 364 або 365 КК України [278, с. 358]. На нашу думку така позиція є помилковою, оскільки вказані злочини відрізняються від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань за об’єктивними ознаками, і ознаками суб’єктивної сторони. Так, об’єктом діянь передбачених статтями 364 та 365 КК є певний порядок здійснення службової діяльності, а не розв’язання майнових спорів. Означені склади злочинів сконструйовані як матеріальні і потребують настання певних наслідків на відміну від складу злочину, передбаченого ст. 355 КК України. Для кваліфікації вчиненого за ст.355 КК України не існує необхідності встановлення кола службових або посадових повноважень винного та відсутній корисливий мотив.

Виходячи з зазначеного в цьому підрозділі, вважаємо, що суб’єктивна сторона примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань характеризується виключно прямим умислом, поєднаним з метою примушування до виконання існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством, за відсутності корисливого мотиву. Тобто особа передбачає, що внаслідок її дій, спрямованих на розв’язання майнового спору, у потерпілого виникне відчуття неспокою та небезпеки, що в свою чергу змусить його до виконання пред’явлених, правомірних, на думку винного, вимог та бажає настання цих наслідків. Суб’єкт злочину, передбаченого в ст.355 КК України, є загальним, тобто фізична, осудна особа, яка досягла загального віку настання кримінальної відповідальності.

2.3.

<< | >>
Источник: Арманов Микола Григорович. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме Суб’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Історичний нарис та міжнародна практика протидії примушуванню до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  4. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні
  5. Підстави та умови встановлення кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  6. Об’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  7. Суб’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  8. Кваліфікуючі ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  9. 3.1. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у формі покарання
  10. ВИСНОВКИ
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  12. Порядок укладення, форма та зміст договору надання медичної послуги (допомоги)
  13. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -