§ 7. Забезпечення виконання зобов’язання

Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними засобами. Так, на боржника по­кладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо.

ням задоволення за його вимогою¹. Цьому служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов'язання. Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання зобов'язання: порука (adpromissio); завдаток (агга); неустойка (stipulatio роепае); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука^{[CLXXXVII] [CLXXXVIII] (aclpromissio) — це договір, за яким третя особа (пору­читель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.}

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов'язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припи­нення основного зобов'язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується відповідати за невиконання боржником зобов’язання перед кредитором в тій же сумі, що й основний боржник, або в частині цієї суми.

У Римі порука була поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства.

Порука здійснювалася у формі стипуляції (stipulatio).

У класичному періоді в разі невиконання основного зобов'язання боржником кредитор мав право обирати, до кого йому звернутися з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був вико­нати зобов'язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручите­ля. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основ­ного боржника і тільки в разі відмови останнього — звертатися до

поручителя. Поручитель, який виконав зобов'язання (сплатив борг), набув права зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (агга) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору.

У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завда­ток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов'язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов'язань, що виникали з різних видів договорів, найбільшого поширення він набув при укладенні договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору зав­даток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток вико­нує свою штрафну функцію^[CXC]. Доля завдатку в разі порушення основ­ного зобов'язання залежала від того, яка сторона його порушила.

Неустойка (stipulatio роепае) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов'язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, що був неспромож­ний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечува­лося виконання зобов'язання, яке не мало позовного захисту, зокрема натурального зобов'язання (naturales). Утім у разі порушення вказаного зобов'язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов'язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що в разі порушення зобов'язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих

йому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кре­дитор має право вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося, римському праву були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus); іпотека (hypotheca)^[CXCI].