<<
>>

Кваліфікуючі ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

Аналізуючи суспільну небезпечність примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань ми відштовхувалися від основного складу злочину, ознаки якого було досліджено в попередніх підрозділах.

В доктрині кримінального права також вказується на те, що за допомогою складу злочину визначається не тільки наявність суспільної небезпечності, а й її ступінь [291, с. 80]. Це здійснюється за допомогою введення до складу злочину кваліфікуючих ознак. Крім того, як зазначається в літературі, за допомогою таких ознак злочину здійснюється диференціація покарання за його вчинення [26, с. 140]. Так, наприклад, судова колегія в кримінальних справах ВСУ в 1998 році зазначила, що за відповідними частинами ст.198 відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань настає залежно від наявності кваліфікуючих ознак [239, с. 103].

Згідно ст.12 КК України, діяння, що передбачене ч.1 ст.355 цього Кодексу, відноситься до злочинів невеликої тяжкості, ч.2 ст.355 КК України - до злочинів середньої тяжкості, а ч.3 цієї ж статті - до тяжких злочинів. Така класифікація базується на санкціях норм Особливої частини КК, хоча деякі автори вказують на недосконалість такої підстави класифікації [339, с. 10].

Ч.2 ст.355 КК України передбачає відповідальність за: „примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене повторно або за попередньою змовою групи осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна”.

В літературі зазначається, що роль кваліфікуючої ознаки схожа з роллю конструктивної ознаки основного складу злочину - вона є необхідною для наявності кваліфікуючого складу злочину та відмежовує вчинене від інших правопорушень [169, с. 26]. Першою такою ознакою в ч.2 ст.355 КК України визнано повторність.

Повторність є одним із видів множинності злочинів. У ч.1 ст.32 КК України зазначено, що „повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу”.

М.І. Бажанов характеризуючи продовжуваний злочин як такий, в якому дії особи, що можуть бути кваліфіковані як самостійний злочин, поєднані єдиним умислом, вказує не необхідність відмежування таких злочинів від повторності. У якості розмежувальної ознаки він вказує відсутність при повторності єдності умислу [19, с. 63-64]. У ч.2 ст.32 КК України також вказується на відсутність повторності „при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром”. Зазначене повною мірою відноситься і до випадків кваліфікації діянь за статтею 355 КК України, тобто неодноразове висловлювання погроз, спрямоване на примушування потерпілого до виконання ним свого зобов’язання не може кваліфікуватись як повторне вчинення цього злочину. Така теза підтверджується аналогічним вирішенням питання при вчиненні вимагання, яке за ознаками об’єктивної сторони схоже зі складом злочину, що досліджується. В доктрині кримінального права зазначається, що повторення однієї і тієї ж вимоги при вимаганні в рамках єдиного умислу не містить множинності злочинів [31, с. 714; 169, с. 211; 289, с. 42].

Певні питання викликає кваліфікація злочинів при повторності. Так, наприклад, вчинення вдруге діяння, передбаченого ч.1 ст.355 КК України, має бути кваліфіковано за ч.2 цієї ж статті за ознакою повторності. Але, чи необхідно в цьому випадку включати до формули кваліфікації перший злочин? А.М. Соловйова вказує, що в таких випадках відбувається поєднання повторності та сукупності, посилаючись на ст. 33 КК України [276, с. 232]. А.О. Пінаєв, коментуючи цю саму статтю, навпаки вказує, що сукупність має місце лише при вчиненні нетотожних злочинів, а в подібних випадках кваліфікація кожного діяння, що входить до повторності є зайвою [219, с.

228-230]. На цьому наголошує й М.І. Бажанов [19, с. 57-59]. Остання точка зору здається вірною. Вона відповідає загальним правилам кваліфікації, згідно яким при конкуренції основного та кваліфікованого складів злочинів, яка тут має місце, вчинене піддається

оцінці за кваліфікованим складом злочину. До того ж, кваліфікація за сукупністю частин 1 та 2 призведе до необхідності призначення покарання за сукупністю злочинів, що в цьому випадку було б недоречним.

Загальновідомо, що повторність може мати місце при вчиненні як тотожних, так і однорідних злочинів, якщо це прямо вказано в законі. Стосовно діянь, передбачених ст.355 КК України такої вказівки не існує. В чинній редакції цієї статті таке положення можна визнати виправданим. Але при запровадженні запропонованих у цьому розділі змін виникає необхідність визнання повторним у статтях 355 та 356 КК злочину, вчиненого особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів передбачених цими статтями. Тому вважаємо необхідним доповнити ст.355 КК України приміткою, в якій визначити поняття повторності означеного злочину з урахуванням не лише тотожних, а й однорідних злочинів.

Згідно ч.4 ст.32 КК України „повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято”.

Наступною кваліфікуючою ознакою, яка встановлена в ч.2 ст.355 КК України є вчинення цього злочину за попередньою змовою групою осіб. В ч.2 ст.28 чинного КК вказується, що „злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення”. Підставою для визнання цієї обставини кваліфікуючою дослідники цієї проблеми називають закон матеріалістичної діалектики переходу кількісних змін у якісні [273, с. 311], відповідно з яким можна констатувати підвищення ступеню суспільної небезпечності злочинних дій, які вчиняються не однією а декількома особами.

Не заперечуючи цьому варто зазначати, що визнання достатності для суттєвого підвищення ступеню суспільної небезпечності лише цієї підстави дає право говорити про необхідність введення у якості кваліфікуючої ознаки й вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань групою осіб без попередньої змови. Але цього законодавець цілком обґрунтовано не зробив. Як зазначається в літературі, ці дві форми співучасті відмежовуються за моментом досягнення згоди на вчинення

злочину [95, с. 51]. Виходячи з цього, основним джерелом суспільної небезпечності в даному випадку є наявність попередньої змови у цих осіб, що свідчить про цілеспрямований пошук співучасників з боку кредитора та умисне порушення порядку вирішення цивільно-правових спорів з боку всіх винних осіб. Така домовленість повинна виникнути до початку вчинення злочину. Проміжок часу між змовою та злочинним діянням на кваліфікацію не впливає; це може бути рік, місяць, день. Основна вимога - це передування домовленості про вчинення злочину початковим діям, які спрямовані на здійснення протиправного плану. Серед підстав встановлення цієї кваліфікуючої ознаки крім наявності попередньої змови в літературі також називають ситуативність такої змови, стихійність розпаду злочинної групи, відсутність чіткого планування місця, часу вчинення злочину та функцій співучасників, єдність дій співучасників у просторі та часі, спрямованість умислу на вчинення одиничного злочину [111, с. 248].

Вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань без попередньої змови групою осіб повинно кваліфікуватись за ч.1 ст.355 КК України.

Щодо кількісного складу групи, то деякі працівники правоохоронних органів відстоюють позицію, згідно якої групою може визнаватись лише троє і більше осіб [180, с. 89]. Не поглиблюючись в теоретичне обґрунтування такої позиції зауважимо, що в законі існує пряма вказівка про склад групи за попередньою змовою - дві або більше особи, які спільно вчинили злочин.

Виходячи з зазначеного, примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили (тобто у співвиконавстві) дві або більше особи, які домовилися про такі дії до початку їх здійснення.

Як зазначається в літературі, поширеним в Особливій частині КК України є застосування у якості кваліфікуючих ознак певного способу вчинення злочину [169, с. 25]. За цим же принципом кваліфікуючими ознаками при вчиненні злочину, передбаченого статтею 355 КК України, законодавцем визнаються погроза вбивством та погроза заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Винесення цього виду погроз до

кваліфікуючих ознак примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань зумовлене підвищенням вірогідності психічних ушкоджень потерпілого внаслідок виникнення особливих побоювань та підвищеного відчуття неспокою у зв’язку з можливістю заподіяння шкоди найвищим соціальним благам. Доцільність визнання цих способів вчинення злочину, у якості кваліфікуючих ознак не потребує додаткових аргументів, але при цьому виникають деякі питання.

В ч.2 ст. 355 КК України йдеться про „погрозу вбивства”, хоча у ст.129 цього ж кодексу у самостійний злочин виведена „погроза вбивством”. Таким чином виникає питання про семантичне значення цих словосполучень. Чи використовуються вони у КК України з різним змістом, чи є цілком синонімічними?

На наш погляд, погроза вбивством та погроза вбивства законодавцем використовуються у одному й тому ж значенні - висловлювання можливості настання смерті потерпілого при невиконання певних вимог. В цій роботі вже зверталась увага на необхідність уніфікації використання певних термінів у законі про кримінальну відповідальність. Така сама проблема постає і в цьому випадку. Законодавцем, скоріш за все несвідомо або з неуважності, було введено до закону два поняття абсолютно однакових за змістом та різних за написанням, тобто синонімічні поняття, що може породжувати різне їх тлумачення.

Тому, на нашу думку, в ч.2 ст. 355 КК України варто замінити слово „вбивства” на слово „вбивством”, що уніфікує понятійний апарат КК.

Такий підхід дає можливість з’ясувати співвідношення злочину, передбаченого ст. 129 КК та ч.2 ст. 355КК. Склади злочинів, передбачені ст.ст. 129 та 355 КК мають багато схожих ознак, що перешкоджає їх розмежуванню. З об’єктивної сторони, злочин, передбачений ст.129 КК, характеризується як зовнішнє вираження реального наміру позбавлення життя потерпілого. Погроза може бути виражена будь-яким шляхом. Головною умовою настання відповідальності за такі дії є адекватне сприйняття цієї погрози потерпілим та наявність реальних підстав і можливості її виконання злочинцем. Склад цього злочину формальний, тобто він вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим. Ймовірний час виконання погрози (відразу після її вираження або через достатньо довгий термін)

значення для кваліфікації діяння не має. Як видно з тексту ч.2 ст.355 КК в об’єктивній стороні цього злочину повинна міститись ще й вимога виконати чи не виконати цивільно-правове зобов’язання, що в сукупності з погрозою складає такий вид людської поведінки як примушування. Саме за цією ознакою і можливе відмежування ст.129 та ч.2 ст.355 КК. Але варто звернути увагу на те, що погроза вбивством, зазвичай, вчиняється також з метою примушування потерпілого до певних дій. Так, Московський районний суд м. Харкова визнав винним за статтею 129 КК України громадянина Г., який за допомогою погрози вбивством намагався примусити потерпілих не повідомляти про вчинений ним до цього злочин [12]. Тому для кваліфікації дій злочинця за ст.355 КК України необхідним є встановлення спеціальної мети (примушування до виконання існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством) та відсутності корисливого мотиву.

Крім того, виникає питання, чому примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань без погрози вбивством, а лише з погрозою заподіяння тяжких тілесних ушкоджень становить склад злочину середньої тяжкості, а окрема погроза заподіяння тяжких тілесних ушкоджень взагалі не є злочином? Невже погроза тяжкого пошкодження здоров’я не містить в собі достатньо високу ступінь суспільної небезпечності, якщо вона не пов’язана з порушенням встановленого порядку розв’язання цивільно-правових спорів та управління? Як здається, - містить. Це судження можна підтвердити тим, що ст.119 КК РФ передбачає відповідальність за погрозу вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. При цьому під погрозою заподіяння тяжких тілесних ушкоджень необхідно розуміти висловлювання наміру заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю.

Наступною кваліфікуючою ознакою, яка передбачена в ч.2 ст.355 КК України, є застосування насильства, що не є небезпечним для життя та здоров’я. Підставою визнання таких дій кваліфікуючою ознакою примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є підвищений ступінь їхньої суспільної

небезпечності порівняно з погрозою вчинення таких дій, яка передбачена ч.1 ст.355 КК України.

Як вже зазначалося, під насильством необхідно розуміти не тільки фізичний, а й психічний протиправний вплив на потерпілого чи близьких йому осіб. Особливістю застосування насильства, як кваліфікуючої ознаки складу злочину, що досліджується є відсутність у ньому небезпеки для життя та здоров’я потерпілого. Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові від 25 грудня 1992 року №12 „Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” пояснив, що під таким насильством необхідно розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння. Під останніми розуміються дії, які хоча й не призвели до розладу здоров’я, але за своїм характером були спрямовані саме на настання такої шкоди, тобто це застосування електроструму й інших приладів, удавлення шиї, спроби зіштовхнути потерпілого з висотних споруд або транспорту, що рухається тощо.

Також варто зосередити увагу на моменті виникнення умислу на застосування насильства. Так можливі випадки, коли насильство застосовувалось не з метою примушування потерпілого до виконання своїх зобов’язань (наприклад з мотиву помсти чи інше), а після його застосування, використовуючи наявний ефект залякування, винний висловлює вимогу щодо погашення потерпілим заборгованості будь-якими способами. В літературі існує думка, згідно якої в таких випадках повинна мати місце окрема кваліфікація дій винного спрямованих на застосування насильства та на примушування до виконання певних зобов’язань. На наш погляд, більш обґрунтованою є думка Б. Болотського, який зазначає, що момент виникнення умислу на застосування насильства в подібних випадках не впливає на кваліфікацію [35, с. 18], адже результат таких насильницьких дій, - побоювання та неспокій потерпілого, - використовується для вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Також до кваліфікуючих ознак злочину, передбаченого ст.355 КК України відносяться знищення та пошкодження майна. Характеристика знищення та пошкодження майна наведена в підрозділі 2.1. цієї роботи, тому окремо на цьому зупинятись немає сенсу. Увагу необхідно зосередити на тому, що в ч.2 ст.355 КК мається на увазі не висловлювання наміру вчинення таких дій, а їх безпосереднє здійснення, що безумовно підвищує ступінь суспільної небезпечності діяння і є підставою для врахування такої поведінки винного у якості кваліфікуючої ознаки. Розмір заподіяної матеріальної шкоди на кваліфікацію вчиненого не впливає за винятком випадків, передбачених ч.3 ст.355 КК України.

У якості особливо кваліфікуючих ознак примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань України законодавець визначив: вчинення діяння організованою групою; застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я; заподіяння великої шкоди; спричинення тяжких наслідків.

В ч.3 ст.28 КК України зазначено: „злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи”.

Підставою визнання такої форми співучасті особо кваліфікованою ознакою складу злочину, що досліджується, є, як зазначається в літературі, інтенсивне зростання організованої злочинної діяльності у сфері злочинів економічної спрямованості [149, с. 36].

Питання форм співучасті в доктрині кримінального права є традиційно дискусійними, особливо це стосується організованої групи та злочинної організації. Намагаючись встановити найбільш формалізовані та чіткі ознаки їх розмежування науковці вказують на недосконалість законодавчих формулювань та надають власні їх варіанти. Так, Є.К. Марчук вказує на мету вчинення промислу тяжких та особливо тяжких злочинів як ознаку злочинної організації [177, с. 137]. В.В. Сташис зосереджує увагу на ступені стійкості злочинної організації та організованої групи [283, с. 623]. С. Жовнір зазначає, що злочинна зграя є об’єднанням організованих

груп [82, с. 27]. Значення такої продуктивної дискусії неможливо переоцінити для доктрини кримінального права та закону про кримінальну відповідальність, але у ст.355 КК України злочинна організація у якості кваліфікуючих ознак не значиться. В літературі вказується, якщо у статті Особливої частини КК немає вказівки на певну форму співучасті, але передбачена її менш небезпечна форма, то вчинене кваліфікується за тією частиною, де зазначена остання [26, с. 225]. Крім того, за даними П. Фріса, примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань отримало найбільше поширення саме у діяльності організованих груп, а не злочинних організацій [328, с. 102]. Тому вважаємо недоцільним акцентувати увагу на розмежуванні цих двох форм співучасті у цій роботі. Більший інтерес, з огляду на цілі нашого дослідження, становлять розмежувальні ознаки організованої групи та групи осіб за попередньою змовою.

Перш за все необхідно звернути увагу на можливість вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань організованою групою як у співвиконавстві, так і за наявності інших видів співучасників (організатора, підбурювача та пособника), на відміну від групи осіб за попередньою змовою. А.М. Соловйова зазначає, що на наявність організованої групи вказують розроблений і схвалений учасниками групи план, розподіл ролей, наявність організатора, вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо [273, с. 311]. А. Мондохонов пропонує у якості розмежувальної ознаки групи з попередньою змовою та організованої групи визнавати стійкість останньої, яка визначається кількістю запланованих злочинів (два і більше) [188, с. 9].

Виходячи з законодавчого визначення організованої групи, на нашу думку, існує декілька ознак за якими можна її відмежувати від групи осіб з попередньою змовою. До них можна віднести: обов’язкові та факультативні. До обов’язкових відносяться: кількісний показник (три і більше особи) та стійкість груп. До факультативних - розподіл функцій та наявність декількох видів співучасників.

Наявність факультативної ознаки не є обов’язковою, адже співвиконавство в організованій групі також можливе. Єдність плану дій свідомо не включено до

розмежувальних ознак, адже вважається, що вона може мати місце й при вчиненні злочину групою осіб за попередньою змовою.

Наступною особливо кваліфікуючою ознакою в законі про кримінальну відповідальність визнається застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я. У вже цитованій Постанові Пленуму ВСУ №12 від 25 грудня 1992 року вказано, що під таким насильством необхідно розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння (мордування, удавлення шиї, застосування електроструму та інших приладів, зштовхування з висотних споруд та транспорту, що рухається тощо).

Використання законодавцем у якості особливо кваліфікуючих ознак примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань „великої шкоди” та „тяжких наслідків” на наш погляд є недоречним та необгрунтованим. При з’ясуванні їх змісту різні автори наводять різноманітні приклади, але одностайно наголошують на оціночному характері цих понять. Як зазначається в літературі, наповнення змістом і застосування законоположень, що містять оціночні поняття, входить до компетенції правоохоронних органів [169, с. 75]. В зв’язку з цим право визнання наслідків тяжкими, а шкоди великою при вчиненні злочину, передбаченого ст.355 КК надано суду та органам досудового слідства. Так, наприклад, на спільному засіданні судової палати з кримінальних справ і військової палати ВСУ було зазначено, що позбавлення волі при вчиненні примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань визнається особливо кваліфікуючою ознакою [239, с. 124]. М.І. Хавронюк з цього приводу вказує, що „суттєво заважає правильному розумінню кримінального закону застосування у ньому поняття „шкода” з різними прикметниками або уточненнями” та наводить таблицю різноманітних тлумачень поняття „тяжкі наслідки” в чинному КК в якій міститься понад двадцяти пунктів [331, с. 78-79]. Тому, на нашу думку, варто видалити з ч.3 ст.355 КК вказані оціночні поняття та замінити їх більш формалізованим та такими, що піддаються реальному сприйняттю.

З урахуванням викладених в попередніх підрозділах нововведень до статей 355 та 356 КК України, ми пропонуємо замість поняття „велика шкода” в контексті ст.355 КК України використовувати різницю між розміром матеріальної шкоди, що була заподіяна потерпілому злочинними діями винного, та розміром матеріальної шкоди, яка була заподіяна винному протиправними (на думку винного) діями потерпілого. А в ст.356 КК взагалі не використовувати це поняття.

Замість поняття „тяжкі наслідки” і в ст.355 і в ст.356 КК України доцільно використовувати конструкцію „спричинення смерті особі, яка є суб’єктом спору, чи комусь з її близьких або спричинення захворювання їх невиліковною психічною хворобою”. Окрім іншого, це позбавить необхідності кваліфікувати вчинене за сукупністю злочинів.

Крім зазначених, до ч.ч.2 ст.ст.355 та 356 (у редакції, що пропонується) варто додати таку кваліфікуючу ознаку, як „самовільна реалізація свого права або захоплення залогу” у якості засобу забезпечення зобов’язання. Таке рішення ґрунтується на проведеному нами дослідженні, згідно якому понад 26% респондентів вважають, що самостійне вилучення майна боржника повинно бути дозволеним правом самозахисту, а у понад 8% випадків такий спосіб застосовується при вирішенні майнових спорів. Крім того модифікація ст. 356 КК України згідно наших пропозицій виносить за рамки складу, що пропонується в ній закріпити, самоправне вилучення майна, що вимагає закріплення цих дій у ст. 355 КК.

У якості особливо кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого ст. 355 КК, доцільно визначити вчинення дій, передбачених ч.ч. 1 та 2 цієї статті у процесі протиправного захоплення підприємств, так званого рейдерства. Це явище в Україні отримало достатню поширеність і далі набирає обертів, чим звертає на себе увагу не тільки засобів масової інформації, а й громадських організацій підприємців та органів державної влади. В державному політикумі рейдерство сприймається не тільки як загроза окремим підприємствам, а як чорна пляма на білому полотнищі українського інвестиційного клімату, що невідворотно впливатиме на міжнародний імідж України як держави з ринковою економікою.

Активне занепокоєння цим явищем почало проявлятись у вересні 2006 року, коли постало питання про необхідність розробки концепції протидії рейдерству: утворюються робочі групи для винаходу шляхів подолання рейдерства; пропонується утворення спеціалізованих рад при РНБО, Кабінеті Міністрів, Секретаріаті Президента, МВС, СБУ; при українському комітеті міжнародної торгової палати організується бюро протидії комерційним злочинам та рейдерству; видаються посібники для підприємців щодо захисту від корпоративних захватів. Невдовзі, рейдерство, як засіб атак на власність підприємств та організацій, потрапляє до кута зору державних органів. В Кабінеті Міністрів висловлюються думки щодо необхідності державного контролю процесів заміни власників крупних підприємств, а Генеральна прокуратура пов’язує це явище з недосконалістю законодавства та з корумпованими зв’язками представників правоохоронних та державних органів. Верховна Рада намагаючись оперативно зреагувати на нову загрозу негайно приймає антирейдерський Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та корпоративних спорів”, удосконалюючи процесуальне законодавство більш детальною регламентацією підсудності господарських та цивільних справ, пов’язаних з корпоративними правами. Президент в свою чергу видає Указ „Про заходи щодо посилення захисту права власності”, одним з таких заходів у п.2 Указу визначається встановлення кримінальної відповідальності за рейдерство.

Незважаючи на вседержавне занепокоєння, сьогодні немає однозначного визначення цього терміну, а тим більш - його юридичного визначення. За що має бути встановлена кримінальна відповідальність при вчиненні рейдерства? Кожен з суб’єктів протидії цьому явищу розуміє це по своєму.

З точки зору лексики слова „рейдер” та „рейдерство” являють собою неологізми запозичені з іноземної мови, тому їх значення і зміст мають тлумачитись саме з урахуванням їх зарубіжного розуміння.

Raid (англ.) - ім.: набіг, раптовий напад, гл.: грабувати, спустошувати, спроба знизити курс акцій шляхом продажу великої кількості цінних паперів.

Raider (англ.) - учасник набігу, нападу [205, с. 593].

Як видно, цим поняттям охоплюються як ринкові методи конкурентної боротьби підприємств у вигляді купівлі-продажу цінних паперів, так і відверто злочинна діяльність: напади, пограбування, набіги. Нас у першу чергу цікавить економічне тлумачення цього поняття. Тобто, рейдерство, як економічне явище, в істинному розумінні являє собою жорстке протистояння, атаки підприємств- конкурентів за допомогою заходів врегульованих законодавством - біржових ігор, скупки паїв співвласників і т.п. Встановлення кримінальної відповідальності за дії подібного роду вважається недоцільним, оскільки це призведе до переходу на ручний режим управління економікою і позбавить підприємства можливості чесної конкурентної боротьби. Подібне рейдерство закордоном вважається позитивним явищем, оскільки призводить до оздоровлення економіки шляхом поглинання більш розвинутим підприємством такого, що знаходиться в занепаді. Такі дії називають „білим рейдерством”.

Але є й інший вид - так зване чорне рейдерство, більш характерний для сучасної України. Чорні рейдери не соромляться застосовувати будь-які методи для досягнення означеної цілі - заволодіння підприємством, - від використання корумпованих зв’язків у правоохоронних та судових органах до відверто насильницького нападу на товариства. Причому рейдерські атаки можуть здійснюватись і на замовлення. Саме такі дії потребують негайної реакції з боку держави та застосування заходів щодо їх запобігання.

Але чи існує необхідність введення до Кримінального кодексу України нового складу злочину - „Рейдерство”? Для остаточного вирішення цього питання необхідним є проведення дослідження щодо соціальної зумовленості криміналізації таких діянь. Як відомо, щоб з’ясувати доцільність криміналізації того чи іншого діяння необхідно встановити наявність підстав такої криміналізації та, при цьому, додержуватись умов (принципів) її здійснення для забезпечення ефективності законодавчої новели у майбутньому.

Підставою криміналізації є наявність суспільно-небезпечної поведінки, що не заборонена кримінальним законодавством, але вимагає кримінально-правової заборони.

Наявність такого роду діянь не викликає сумнівів. За незалежними журналістськими оцінками в Україні функціонують 45-50 рейдерських організацій, які за останні два роки вчинили близько 3000 рейдерських нападів, і підстав для зниження інтенсивності їх діяльності не вбачається, адже це понадприбутковий вид діяльності. За деякими даними ціна рейдерської атаки, в десятки разів менша аніж можливі доходи від реалізації активів потерпілого підприємства.

Суспільна небезпечність цих діянь є сукупністю декількох складових. Це й спрямованість атак чорних рейдерів на заволодіння матеріальними благами у особливо великих розмірах, і дестабілізація економічного клімату в державі, та проведення таких акцій організованими групами з застосуванням насильства, а іноді й спецзасобів та зброї. Крім того, вказані дії завжди носять умисний характер і супроводжуються корумпованістю представників державних органів.

Щодо можливості усунення умов виникнення такого роду діянь не кримінально-правовими засобами, варто вказати, що серед шляхів протидії рейдерству Президентом України визначено не тільки встановлення кримінально- правової заборони за таке діяння, а й підготовку та прийняття закону про акціонерні товариства з передбаченням процедур кумулятивного голосування під час формування наглядової ради, визначенням випадків обов’язкового викупу акціонерним товариством на вимогу акціонера належних йому акцій товариства за ринковою вартістю, запровадженням обов’язкового повідомлення акціонерного товариства особою про намір придбати значний пакет акцій та інше. Також, вирішено вдосконалити депозитарну систему шляхом створення центрального депозитарію цінних паперів, формуванням централізованої системи обліку прав власності на цінні папери. Крім того, значні кроки щодо унеможливлення деяких проявів рейдерства вже зроблені Верховною Радою України, так Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів” були внесені

зміни до Господарського процесуального, Господарського та Цивільного процесуального кодексів України, а також до Закону України „Про приватизацію державного майна”. Тепер справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником акціонером), у томі числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів віднесені до виключної підсудності та розглядаються тільки господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб підприємців. Також утворюються спеціальні комісії при центральних органах вади, які мають виробляти політику протидії рейдерству? Так, постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2007 року було створено Міжвідомчу комісію з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, на першому засіданні якою було прийнято рішення про захист п’яти підприємств, незаконно захоплених рейдерами: КВП „Сатурн”, ДОЗ „Олейна”, Київська фабрика технічного паперу, Львівська фірма „Провесінь” і ЗАТ „УТО „Кіровоград” [98].

Останнім критерієм підстави криміналізації діяння є відсутність його заборони у діючому Кримінальному кодексі України. Рейдерство, як злочинне діяння не передбачене у національному законодавстві, тому на перший погляд його криміналізація може здаватись обґрунтованою, але тут є деякі проблемні моменти.

Відсутність однозначного юридичного визначення цього поняття чинить значні перешкоди у розробці заходів протидії йому. Якщо рейдерство розуміти як загальне явище, яке охоплює собою такі прояви як „біле” і „чорне рейдерство”, то його кримінально-правова заборона буде недоцільною, про що вже говорилося. Держава не в праві обмежувати економічну свободу підприємств, їх учасників та акціонерів, тим більш, що „біле рейдерство” є корисним інструментом у розвитку економіки. Тобто не можна визнавати поза законом дії спрямовані на отримання права відання розпорядження та користування активами певного підприємства, адже такі дії є нормальним явищем і, по суті, метою конкурентної боротьби підприємств.

Суспільної небезпечності рейдерству надає лише спосіб його вчинення, який дозволяє застосовувати до цього діяння епітет „чорне”.

Застосування засобів кримінально-правового впливу буде виправданим саме щодо „чорного” рейдерства, як негативного прояву неконкурентної боротьби господарських товариств. Необхідним є з’ясування змісту цього поняття та чітке визначення його меж, що, в свою чергу, уможливить розв’язання питання щодо наявності кримінально-правової заборони рейдерства в діючому Кримінальному кодексі.

У якості особливих ознак, які надають рейдерству певного ступеню суспільної небезпечності, роблять його протиправним та дозволяють визначити його як „чорне”, нами називалися: дестабілізація економічного клімату в державі; заволодіння крупними розмірами матеріальних благ; проведення таких акцій організованими групами; застосування насильства, спецзасобів та зброї; наявність корумпованих зв’язків у державних органах.

Як видно, деякі з цих ознак стосуються наслідків рейдерських атак, а деякі способу їх реалізації. Безумовно, наслідки є однією з ознак діяння та впливають на ступінь його суспільної небезпечності, але в даному випадку вони не можуть виступати основною ознакою злочинного захоплення підприємств. Так, заволодіння матеріальними благами у великих розмірах характерне й для звичайного „білого” рейдерства, і навіть більше - будь яка діяльність господарських підприємств спрямована саме на отримання великого доходу. Дестабілізація економічного клімату в державі, як наслідок „чорного” рейдерства, не може визнаватись його необхідною ознакою, адже така шкода не охоплюються наміром винних, і проявляється лише у випадку значного поширення цього явища. Крім того, якщо подібне буде передбачатись рейдерами у якості наслідків їх дій, то матимуть місце ознаки злочинів проти основ національної безпеки України, що, відповідно до принципу економії кримінальної репресії, виключає необхідність додаткового притягнення винних до відповідальності за рейдерство.

Способи, які характеризують перехід права власності на активи підприємства від одних осіб до інших як „чорне рейдерство”, різноманітні. Це й використання

корупційних зв’язків й застосування насильства, й самовільний захват адміністративних одиниць підприємства. Сукупність подібних способів достатньо традиційна для зловживань в економічній сфері, і кожен з них може бути кваліфікований як самостійний злочин. Експерти визначають, що із злочинів викритих на пріоритетних напрямах економіки 37,5 % складають злочини у сфері службової діяльності, 36,6 % злочини проти власності, 19,5 % злочини у сфері господарської діяльності [72, с. 35-36].

Найбільш поширений сценарій проведення „чорної” рейдерської атаки характеризується наявністю одного чи декількох рішень суду (або іншого правовстановлюючого документу) які примусово виконуються (чи реалізуються) у стислі строки та з застосуванням силових методів, без додержання встановленої законом процедури, після чого активи підприємства-жертви неодноразово перепродаються і в кінцевому випадку опиняються у добросовісного набувача. При цьому попередні власники та адміністрація цього підприємства навіть не встигають оскаржувати ці дії, а коли суд стає на їх бік, витребувати втрачене у добросовісного набувача виявляється неможливим.

Саме такі дії називають „чорним рейдерством”, які безумовно потребують реакції з боку держави у вигляді застосування механізму притягнення винних до кримінальної відповідальності. На наш погляд, нормами чинного Кримінального кодексу України повністю охоплюються подібні діяння у виді окремих злочинів: самоправство, хабарництво, заподіяння шкоди здоров’ю, створення злочинної організації, тому криміналізація рейдерства, як окремого діяння вбачається безпідставною, а введення цього терміну до Кримінального кодексу - зайвим. В літературі вже висловлювалось застереження: „Вводячи той чи інший термін, не треба забувати про те, що термінологічне оновлення повинне бути об’єктивною потребою, а не захопленням модними віяннями”[7, с.174-175].

Чорне рейдерство, як явище, не може зводитись до окремого злочину, а являє собою систему злочинних діянь спрямованих на отримання надприбутків. Серед криміналістів подібні явища називаються злочинними технологіями збагачення, які визначаються як комплекс взаємопов’язаних злочинів, що вчиняються

організованою злочинною групою з метою отримання матеріальної вигоди і з використанням легальних форм господарської діяльності [234, с. 33].

Основним завданням фахівців в галузі кримінального права при протидії рейдерству має стати надання вірної кваліфікації дій „чорних рейдерів”, а не розробка нового складу злочину. Для цього необхідно усвідомити сутність цього явища та форми у яких воно проявляється. Криміналістами у структурі злочинної технології збагачення виокремлюються основний (предикатний) і вторинні (підпорядковані) злочини [234, с. 33]. Саме визначенні предикатного і вторинних злочинів надасть можливості ефективного запобігання та припинення таких діянь. На нашу думку, предикатними при рейдерстві є дії спрямовані на безпосереднє фізичне заволодіння підприємством та його активами. Саме самовільний захват підприємств та їх адміністративних відділів, без надання можливості оскарження своїх дій, дозволяють злочинцям в подальшому реалізувати майно підприємства та передати його „добросовісному” набувачу. Вторинні злочини вчиняються при створенні умов для вчинення рейдерської атаки з метою її полегшення та забезпечення позитивного для нападників результату.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що основним (предикатним) злочином за яким можна кваліфікувати дії рейдерів є самоправство (ст. № 356 КК) - самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, а також злочини самоправної спрямованості (355 КК). Вторинними можуть виступати злочини проти правосуддя, у разі наявності впливу на суддю, злочини у сфері службової діяльності, злочини у сфері господарської діяльності, підроблення документів, печаток, штампів ті інші. Тобто такими злочинними діями рейдерство може супроводжуватись, а може вчинятись і без них.

Але конструкція диспозиції та санкція статті 356 не відповідають сучасним вимогам та суспільній небезпеці діянь, що вчиняються „чорними рейдерами”. Арешт на строк до трьох місяців та виправні роботи строком до двох років, які

передбачені в санкції ст. 356 КК, не можуть забезпечити реалізацію превентивної функції кримінального законодавства щодо осіб які бажають отримувати надприбутки у сотні тисяч та мільйони гривень. У свою чергу норми закріплені в ст. 355 КК не завжди можливо застосувати, оскільки вони передбачають відповідальність за примушування, тобто дії, які являють собою інформаційний вплив на особу, а не фізичну реалізацію свого права. Тому необхідним є перегляд позиції законодавця до самоправних злочинів. Реалізація пропозицій, запропонованих у попередніх підрозділах цієї роботи, надає можливість чітко окреслити межі кримінальної відповідальності за діяння, яке є предикатним при рейдерстві - за порушення порядку розв’язання майнових спорів, пов’язане з погрозами та застосуванням насильства. Але варто враховувати, що останнє може бути вчинене і поза межами рейдерської атаки, при звичайному „вибиванні боргів”. Спираючись на викладене, а також враховуючи підвищений ступінь суспільної небезпечності чорного рейдерства, вважається доцільним розглядати вчинення порушення порядку розв’язання майнових спорів при рейдерстві - як особливо кваліфікуючу ознаку, та закріпити її в ч.3 ст.355 КК України. Оскільки термін «рейдерство» є достатньо не однозначним, то замість його необхідно використовувати більш точно визначене юридичне поняття, таке як «корпоративні спори». Відповідно до статті 167 Господарського кодексу України: корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Тобто корпоративні спори можуть виникати саму у зв’язку з реалізацією цих прав.

Слід зазначити, що з формулювання ч.2 та ч.3 ст.355 КК не випливає з необхідністю, що ними передбачені дії тотожні описаним у ч.1 ст.355 КК, а відповідно. Тому, на наш погляд у ч.ч.2 та 3 варто на це вказати шляхом відсилання

до ч.1 цієї ж статті, що зосередить на цьому увагу правоохоронних органів та буде запобігати розширювальному тлумаченню цих норм.

Висновки до РОЗДІЛУ 2.

Аналіз складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань висвітлив невідповідність норми, що міститься у статті 355 КК України, існуючим реаліям та дозволив встановити недоліки, що перешкоджають її ефективному застосуванню. Дослідження об’єктивних, суб’єктивних та кваліфікуючих ознак цього злочину, застосування сучасних досягнень кримінально- правової науки у юридичній техніці дозволило винайти новий підхід до конструювання кримінально-правової заборони не тільки примушування, а й суміжного складу злочину - самоправства.

Пропонуємо викласти диспозиції статей 355 та 356 КК України в такій редакції:

„Стаття 355. Порушення порядку розв’язання майнових спорів

1. Вимога виконати умови майнової угоди, поєднана з погрозою застосування насильства над суб ’єктом спору чи його близькими або з погрозою пошкодженням чи знищенням їхнього майна, або розповсюдження відомостей, які вони бажають зберегти в таємниці, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров ’я, за відсутності ознак вимагання, -

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з погрозою вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, чи з пошкодженням або знищенням майна, або пов’язані з самовільною реалізацією свого права чи захопленням залогу, -

3. Дії, передбачені частинами 1 і 2 цієї статті, вчинені при розв’язанні корпоративних спорів або організованою групою, або такі, що спричинили майнову шкоду більшу за ціну спору, або поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або такі, що спричинили загибель хоч однієї з вказаних осіб чи захворювання її невиліковною психічною хворобою, -

„Стаття 356. Порушення порядку розв’язання немайнових спорів

1. Вимога виконати умови майнової угоди, поєднана з погрозою застосування насильства над суб ’єктом спору чи його близькими або погрозою пошкодженням чи знищенням їхнього майна, або розповсюдження відомостей, які вони бажають зберегти в таємниці, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров ’я,, -

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з погрозою вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, чи з пошкодженням або знищенням майна, або пов’язані з самовільною реалізацією свого права чи захопленням залогу, -

3. Дії, передбачені частинами 1 і 2 цієї статті, вчинені організованою групою або поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або такі, що спричинили загибель хоч однієї з вказаних осіб чи захворювання її невиліковною психічною хворобою, -

Примітка. 1.У статтях 355 та 356 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь який із злочинів, передбачених цими статтями.

<< | >>
Источник: Арманов Микола Григорович. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме Кваліфікуючі ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Підстави та умови встановлення кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  4. Об’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  5. Кваліфікуючі ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  6. 3.1. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у формі покарання
  7. ВИСНОВКИ
  8. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -