Історичний нарис та міжнародна практика протидії примушуванню до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

Дослідження проблем кримінальної відповідальності за конкретні злочини не може претендувати на достатню глибину та об’єктивність без з’ясування соціальної обумовленості криміналізації певного діяння, тобто встановлення кримінальної відповідальності за його вчинення [282, с.

Обов’язковою складовою дослідження соціальної обумовленості існування будь-якої кримінально-правової заборони є вивчення історії її встановлення та практики застосування. Особливо це стосується відносин у сфері виконання майнових зобов’язань, адже ці відносини в тій чи іншій мірі супроводжують еволюцію суспільного поступу від самого його початку.

Хоча примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань як самостійний склад злочину був введений до національного законодавства лише в 1996 році, його історія сягає далеко в минуле, оскільки злочин, передбачений ст.355, є спорідненим із самоправством, а деякі науковці навіть відносять його до числа спеціальних складів останнього [199, с. 819]. Боротьба з самоправством, як відомо, ведеться ще з стародавніх часів. Отже історія кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, є історією боротьби з “самоправством при вирішенні майнових спорів” [267, с. 173]. Для спрощення її сприйняття відповідну інформацію доцільно розподілити на зарубіжну та національну.

Перші згадки про цілеспрямовану протидію цим злочинам зустрічаються в законодавстві стародавнього Сходу. Так у параграфі 113 Законів Хаммурапі, царя

Вавилону, вказується на недопустимість самоправства при вирішенні майнових спорів: якщо людина має перед людиною борг хлібом або сріблом і без відома господаря хліба візьме хліб з житниці, то таку людину має бути викрито в цьому, та вона має повернути весь взятий нею хліб, а також втрачає все, що вона позичала [334, с. 16].

В наведеному прикладі звертають на себе увагу дві обставини.

На відміну від Стародавнього Сходу де в Законах Хаммурапі, безпосередньо заборонялось самоправство при вирішенні майнових спорів, в стародавньому Римі такої заборони не існувало. Так у Законах ХІІ таблиць немає жодної заборони самостійно вирішувати будь-які спори. Замість цього там міститься чітко визначений порядок звернення до суду у вказаних випадках, а суд тоді був, як відомо, скорим і справедливим. Можливо це і є причиною відсутності заборони самоправства, адже при легкості, швидкості та чіткості судочинства знижується потреба у вчиненні самоправних дій.

У Законах ХІІ таблиць міститься чіткий порядок виконання судових рішень та повернення боржником майна. Зокрема, якщо боржник не виконував покладене на нього судом зобов’язання він підлягав досить суворому покаранню - від продажу у рабство до смертної кари, що було вагомим мотивом для правослухняної поведінки. При цьому, як зазначається у хрестоматії з історії держави та права: поки боржник знаходився в ув’язненні, він мав право примиритися з позивачем, але якщо сторони не примирювались, то такі боржники залишались ув’язненими 60 днів. На протязі цього строку їх три рази підряд в базарні дні приводили до претора на

комісії, та при цьому оголошувалась присуджена з них сума грошів. В третій базарний день їх страчували або продавали за кордон, за Тибр [334, с. 48].

Таким чином у стародавньому Римі не існувало необхідності вводити норму- застереження від самоправних дій при майнових спорах, адже існував ефективний та простий судовий порядок їх вирішення.

Визнання самоправства протизаконним, та заборона вирішення спорів поза встановленим державою шляхом в стародавньому світі знайшли своє продовження і в законодавстві середніх віків. Однією з найяскравіших нормативних пам’яток того часу є Салічеська правда франків. Щодо вирішення майнових спорів в Салічеській правді існував чітко регламентований порядок звернення до суду з будь-якими позовами, закріплений в окремому розділі “Про виклик до суду”, в якому законодавець, насамперед, визначив процедуру їх вирішення. Це, в свою чергу, можна вважати одним із способів протидії самоправству, які використовували франки.

Крім того була спроба усунути навіть умови виникнення самоправства. Так у Розділі LVI “Про неявку до суду” йдеться про засоби впливу на особу, яка неналежно виконує вже винесені судом приписи: якщо хтось затримає виконання того, що йому визначено рахінбургами, та не побажає укласти угоду ані шляхом композиції, ані шляхом очищення водою, ані жодним іншим законним способом, тоді позивач має викликати його на суд до самого короля [334, с. 78].

Окрім зазначених, існували й норми матеріально-правового характеру, спрямовані проти самоправних дій. Зокрема, параграфом 1 Розділу XXXVII

передбачалось: якщо особа, яка розшукує скот, заявить, що впізнала його своїм, та, не враховуючи протест іншої особи, не надасть докази, не призначить згідно закону день для судового розв’язання та буде викрита в насильницькому поверненні тварини, присуджується до сплати 1200 ден., що складає 30 сол.” [334, с.

Таким чином, в законодавстві франків крім опосередкованих заходів боротьби з самоправством містяться також норми безпосередньої заборони цього злочину. Причому заборонялося самоправство при вирішенні саме майнових спорів. Особливістю цього законодавства є те, що відповідальність настає лише за самоправні дії вчинені шляхом безпосереднього вилучення спірного майна у іншої особи. Тобто погроза застосування насильства не тягла за собою покарання.

Феодальне право Німеччини також містило норми, спрямовані проти самоправства. Аналізувати німецьке законодавство періоду феодалізму неможливо без врахування його поділу на „Земське право” та „Ленне право”, об’єднані в Саксонське зерцало.

У “Земському праві”, адресованому простому люду, визначалося коло злочинних діянь та покарання за них, але майнове самоправство, як окремий злочин не виокремлювалося. Містилась лише вказівка на те, що самоправні дії стосовно злочинців чинити ніхто не має права, тобто заборонявся самосуд. Мабуть цього було достатньо для виключення самоправства з переліку злочинів у праві “простолюдинів”.

У “Ленному праві”, тобто у праві феодалів, можна знайти досить чітке визначення заборони самоправства, причому не взагалі, а саме при вирішенні майнових спорів: ніхто не може бути позбавлений володіння, якщо тільки воно не буде відібрано у нього по суду [334, с. 106]. Крім того в “Ленному праві” містилася не лише заборона самостійного розв’язання майнових спорів, а й передбачалося покарання за самовільне вилучення майна з відання іншої особи, та встановлювався судовий порядок вирішення майнових питань при невизначеній належності права на це майно: якщо й пан, й васал приписують собі володіння леном, то докази надає васал” [334, с. 106]. Таким чином, в законодавстві феодальної Німеччини ХІІІ століття вже містяться чіткі правові заборони самоправства.

Але Саксонське зерцало не єдиний законодавчий акт феодальної Німеччини, в якому знаходяться згадки про недопустимість самоправних дій, пов’язаних з вирішенням майнових спорів.

Право Англії в період розвитку та існування феодальних відносин складало низку достатньо прогресивних нормативних актів серед яких Правда короля Етельберта, Правда Ине, Правда Альфреда, Велика хартія вільностей 1215р. та інші. Але взагалі нормативну базу Англії того періоду можна охарактеризувати словами Брактона: в той час як майже у всіх країнах користуються законом та писаним правом, тільки в одній Англії дії неписане право та звичай [333, с. 143].

Але тут також можна знайти сліди законодавчої протидії самоправству. Так у статті 1.2. Правди Альфреда зазначено, що у разі, якщо особа зобов’яжеться до того, додержання чого законно, та порушить це, то нехай вона покірлива віддасть свою зброю та своє майно на збереження своїм близьким й вирушить на 40 ночей до королівської в’язниці, та зазнає там, як припише їй єпископ, а родичі нехай кормлять її [334, с. 125].

Зазначена норма не забороняє самоправних дій безпосередньо, але вона є гарантом виконання зобов’язань і тим самим зменшує вірогідність виникнення самоправства. А вже в Великій хартії вільностей 1215 р. безпосередня заборона самоправства у будь яких формах його прояву мала місце. Там говорилось, що жодна вільна людина не буде заарештована, чи замкнена у в’язниці, чи позбавлена

володіння, чи в будь-який інший спосіб пригнічена не інакше як по законному вироку перів та по закону країни [334, с.

Таким чином, в період феодалізму в Англії також було відомо про суспільну небезпечність, яку містить самоправство. Будь-які прояви цього явища, включаючи і самоправство при вирішені майнових спорів, були заборонені.

Викладене свідчить, що при феодалізмі в більшості законодавчих пам’яток Західної Європи мала місце безпосередня заборона самоправства з встановленням відповідного покарання за такі дії. Причому більшою мірою це стосується самоправства при вирішенні майнових спорів та при виконанні судових рішень. Крім того протидія цьому явищу здійснювалася за допомогою засобів усунення самих умов виникнення самоправства, за рахунок встановлення чітких процедур вирішення майнових спорів.

Подальший розвиток кримінального права Європейських країн та зміни в їх законодавстві є достатньо суперечливим. В деяких державах, законодавство, у тому числі і кримінальне, мало хаотичний характер, і не дає нам достатньої інформації щодо існування кримінально-правової заборони самоправства та заходів протидії цьому явищу.

Професор Утевський Б.С. зазначав, що наприкінці середньовіччя права Німеччини, як єдиного цілого, не існувало. Воно було поділене не безліч невеликих несамостійних систем права. Тотожна ситуація спостерігалася й у праві Англії [318, с. 94-165].

Крім того, наприкінці XVIII століття на політичній арені з’являється нова, країна з неабияким економічним потенціалом - Сполучені Штати Америки. Але за основу права, в тому числі й кримінального, там взято англійське, тому в ньому також містилась велика кількість протиріч, що не дає змоги почерпнути з нього щось корисне.

У Франції ж, навпаки, в 1810 році був прийнятий кримінальний кодекс, який залишався чинним аж до наших часів - понад 180 років. Цікавими в цьому нормативному акті є декілька моментів. Так в ньому міститься норма, що є аналогічною за змістом сучасним статтям 206 та 355 КК України. Так у ст. 400

французького Кодексу зазначалось, що той, хто за допомогою сили, насилля або примушування отримає підпис чи документ, акт, розписку чи інший правовстановлюючий документ, розпорядження чи погашення права¹, карається строковими каторжними роботами. Частиною другою цієї ж статті передбачалася відповідальність за такі ж дії, але вчинені за допомогою погрози. Таким чином, протидія злочинному примушуванню до виконання зобов’язань в ті часи була актуальною і досить чітко регламентованою.

Крім того, у вказаній статті також передбачалась відповідальність особи у разі самоправного привласнення, а точніше сказати, вилучення свого майна [327, с. 222]. Тобто передбачалась відповідальність не лише за погрозу або примушування до повернення власного майна, а також за самостійне неправомірне повернення цього майна у неналежному порядку.

Також є достатньо цікавим той факт, що в системі злочинів виокремлюються в самостійний параграф діяння, які вчиняються за допомогою погрози (див. §2 1-ої Глави 1 ІІ-го Розділу Книги третьої) [327, с. 189-190].

Крім французького, кодифікованим було також кримінальне право Італії. В січня 1890 року було прийняте кримінальне укладення Італійського Королівства [300]. У ньому йшлося про злочини, які вчинялися за допомогою погрози², але на відміну від французького КК, вони не були об’єднані в окремий параграф, а містилися в різних главах та розділах укладення.

Поряд з іншими злочинами проти порядку здійснення правосуддя, що були заборонені цим укладенням (Розд. IV Кн. II), у главі VII містилась норма про відповідальність за самовільне здійснення своїх претензій. Так у ст. 235 зазначалось, що злочинним є не тільки застосування погроз для примушування до виконання свого припустимого права, й самовільне здійснення цього права. Причому винна особа притягувалась до кримінальної відповідальності лише за наявності скарги з боку потерпілого.

¹ Маються на увазі права майнового характеру.

² Див. - ст.ст. 154-156, 406-409 та інші.

Згодом вказана норма в дещо іншому вигляді знайшла своє місце і в КК Італії 1930р. Важливим є те, що цим КК встановлювалась відповідальність за невиконання своїх цивільно-правових зобов’язань [96, с. 90-91].

Кримінальне право Англії у ХХ столітті залишалось архаїчним і не кодифікованим [318, с. 320], незважаючи на всі спроби це зробити. Крім того, як і в більшості інших країн, за період двох світових війн доцільним було не створення єдиного нормативного акту, а видання окремих кримінальних законів, щодо протидії найнебезпечнішим злочинам. І навіть після другої світової війни кримінальне право на „Туманному Альбіоні” розвивається за допомогою окремих законодавчих актів [296, с. 9], таких як „Закон про кримінальне право” 1977р., „Закон про кримінальну юстицію” 1991р., „Закон про злочин” 1997р. та інші.

Така невпорядкованість законодавства становить значні перешкоди для вивчення інституту самоправства в англійському праві. Але, можна зазначити, що в науці англійського кримінального права, основна увага приділялась та приділяється господарським злочинам [340, с. 55], тому, найімовірніше, що й самоправство при вирішенні майнових спорів розглядається в ньому через призму господарських відносин.

Близька до зазначеної ситуація простежується і в США. Але там крім прецедентного права та кримінальних законів, спрямованих на протидію окремим видам злочинів, діють і кримінальні кодекси штатів, які базуються на Кримінальному кодексі США 1962р. [296, с. 58].

Щодо відповідальності за самоправство при вирішенні майнових спорів у Сполучених Штатах, то вона встановлена декількома нормативними актами. Серед них закон „Про захист споживчого кредиту”, спрямований на протидію кредитним угодам, які здійснюються на заздалегідь невигідних для боржника умовах, що, зазвичай, є приводом для насильницького повернення боргу [202, с. 195]. Також, близькі за змістом норми закріплені в главі 95 Зводу Законів США [298, с. 60]. Загальною нормою, що встановлює відповідальність за примушування можна вважати статтю 212.5 Кримінального кодексу США. Причому, в ній встановлена

відповідальність і за примушування до відшкодування шкоди [226, с. 135], що є ознаками об’єктивної сторони складу злочину, зазначеного в статті 355 КК України.

Особливістю протидії самоправству в Іспанії є те, що норми, які містять заборону щодо самоправних дій знаходяться у розділі VI „Злочини проти волі особи” Кримінального кодексу. Причому примушування відмежовується від інших діянь, які вчиняються за допомогою погроз (Див. ст.ст. 169-172 КК Іспанії). Склади цих злочинів (і погроз, і примушування) не виключають відповідальності за самоправні дії щодо майна [305, с. 58-59].

Досить розвинута система норм, спрямованих на протидію самоправству, притаманна КК Нідерландів. Статтею 284 цього КК встановлена відповідальність за власне самоправство. У статтях 284а-285а закріплені норми, які передбачають відповідальність за кваліфіковані види самоправства та примушування, що містить в собі погрози вчинення різних злочинів. Поряд з цим, встановлено заборони щодо невиконання своїх майнових обов’язків - 198 КК, причому останні відносяться до більш тяжких злочинів ніж самоправство та злочинне примушування [303].

Законодавче регулювання протидії самоправству у Німеччині має схожі ознаки з іспанським законодавством. Так само виокремлюються погроза та примушування (статті 241 та 240 відповідно), але протиправною є лише погроза злочином. Під ознаки примушування підпадають як самоправство щодо майнових спорів, так і примушування до будь-яких інших дій, якщо воно варте осуду [312, с. 138].

У Данії кримінальне законодавство щодо означених питань має дещо інший характер. Так §260 КК цієї країни встановлює відповідальність за примушування до вчинення будь-яких дій цивільно-правового характеру або утримання від їх вчинення [304, с. 190]. Майнові спори при цьому в окрему категорію не виокремлюються, але, у той же час, § 292 та §293 передбачають відповідальність за умисне ухилення від виконання саме майнових зобов’язань та за створення перешкод іншій особі, яка намагається скористатися своїми майновими правами [304, с. 214-215]. Таким чином кримінальне законодавство Данії регулює відносини у сфері майнових спорів, причому це регулювання провадиться за двостороннім

принципом. Тобто кримінальну відповідальність встановлено з одного боку за протиправне здійснення майнових прав, що оспорюються, а з другого - за умисне ухилення від виконання своїх майнових обов’язків. Як здається, така модель є найбільш вдалою. Крім того, слід звернути увагу на те, що §260 знаходиться у розділі Особливої частини КК Данії, який передбачає відповідальність за злочини спрямовані проти особистої свободи, що безпосередньо вказує на об’єкт, якому заподіюється шкода при їх вчиненні. Думається, що цю позицію слід враховувати вдосконалюючи національне кримінальне законодавство у сфері самоправних дій.

В інших країнах західної Європи щодо врегулювання цивільно-правових спорів також встановлено кримінально-правові приписи. Так у КК Швеції міститься низка норм, які передбачають відповідальність за примушування до виконання будь- яких дій [314, с. 42-44]. І в той же час здійснюється протидія невиконанню своїх майнових зобов’язань [314, с. 89]. Тобто і у Швеції також використовується принцип двостороннього кримінально-правового регулювання майнових спорів.

За таким самим принципом побудоване кримінальне законодавство і у Швейцарії. У Кримінальному кодексі цієї держави, злочинам, пов’язаним з ухиленням від виконання своїх зобов’язань та поверненням боргу, присвячений цілий підрозділ, що міситься у Розділі „Злочинні діяння проти майна”. У ньому знаходиться ряд норм, які передбачають відповідальність за заподіяння шкоди кредитору шляхом ухилення від погашення боргу [313, с. 188-191]. В той же час у розділі „Злочини та проступки проти свободи” КК Швейцарії містяться і норми що забороняють дії спрямовані на примушування іншої особи до вчинення будь-яких дій за допомогою погрози. Склади злочинів, закріплених у цих нормах, (див. статті 180 та 181 КК Швейцарії) не зосереджують увагу на примушуванні до виконання чи невиконання саме майнових зобов’язань, але це діяння ними цілком охоплюється [313, с. 204].

Деякий досвід протидії самоправству при вирішенні майнових спорів є і в країнах колишнього радянського табору. З цього приводу доцільно буде проаналізувати кримінальні кодекси Болгарії та Польщі.

У кримінальному законодавстві сусідньої Польщі також має місце двосторонній підхід до відповідальності за порушення порядку регулювання відносин у сфері майнових спорів. Так, окрім прямої заборони самостійного витребування боргу за допомогою погрози (див. §2 ст.191 КК Польщі), існує норма, спрямована на недопущення ухилення від погашення кредиторської заборгованості або виконання своїх зобов’язань в якій зазначено, що особа, яка зриває або зменшує виконання своїх зобов’язань перед кредитором повинна притягуватись до відповідальності та заходів державного примусу [309, с. 199].

У КК Болгарії крім кримінально-правової заборони самоправства в статтею 272е передбачена відповідальність за невиконання своїх зобов’язань [308, с. 171]. Але ця норма стосується лише суб’єктів підприємницької діяльності, що здається не досить вдалим.

Схожий підхід до регулювання майнових спорів має і східне кримінальне законодавство. Так у КК Китайської Народної Республіки також міститься заборона укриванню майна, яке тягне за собою заподіяння шкоди кредиторам. Але це стосується лише уповноважених осіб підприємств, установ та організацій [306, с. 99].

Найбільш вдалі засади на яких базується кримінальне законодавство щодо протидії самоправству при вирішенні майнових спорів, створені у Білорусії. Окрім кримінально-правової заборони примушування до виконання зобов’язань (ст.381 КК Білорусії) там встановлено відповідальність і за ухилення від погашення кредиторської заборгованості [307, с. 291]. Такий підхід здається найбільш вдалим, тому що в цьому випадку усуваються умови виникнення самоправства, щодо майнових спорів, але обмеження кола суб’єктів ухилення від погашення кредиторської заборгованості посадовими особами юридичних осіб здається не виправданим.

Незважаючи на те, що сучасна кримінальна ситуація у країнах - учасницях СНД характеризується великою кількістю схожих ознак [49, с. 23], російський законодавець пішов іншим шляхом, зробивши акцент на усуненні умов виникнення майнового самоправства. Так у статті 177 КК РФ встановлено відповідальність за

злісне ухилення від погашення кредиторської заборгованості, а примушування до виконання (невиконання) цивільно-правових зобов’язань не виокремлено з загального складу злочину самоправства. Крім того, на відміну від КК Білорусії, в російському кримінальному законодавстві суб’єктом ухилення від погашення кредиторської заборгованості може бути керівник комерційної і некомерційної організації будь-якої форми власності, а також громадянин, що досяг шістнадцятирічного віку, при цьому йому не обов’язково займатися підприємницькою діяльністю [113, с. 394]. Відсутність спеціальної норми щодо протидії самоправству при вирішенні майнових спорів спровокувала у Російській Федерації поширеність цього виду злочину серед організованих злочинних угруповань. Відшкодування боргів та вирішення майнових спорів - це одні з основних „послуг”, що надаються членами організованих злочинних груп [264, с. 41]. Така „тіньова юстиція” підриває авторитет судової системи, адже фактично виконує її функції. Кримінально-правова заборона злісного ухилення від погашення кредиторської заборгованості у російському законодавстві спрямована на усунення умов виникнення майнового самоправства. Але, з цілого ряду причин, цього виявилось недостатньо. І на сучасному етапі розвитку кримінального права в Росії ставиться питання про впровадження спеціальної норми, яка б безпосередньо забороняла вирішення майнових спорів за допомогою „тіньової юстиції”. Іншими словами, мова йде про введення до Особливої частини КК РФ статті, в якій повинна бути закріплена кримінально-правова заборона самоправства при вирішенні майнових спорів.

Таким чином, проаналізувавши ретроспективу правового регулювання та міжнародну практику протидії примушуванню до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, можна сказати, що в основному вона проводилась та проводиться за двома напрямами. Перший - законодавче встановлення кримінальної відповідальності за самоправні дії пов’язані з майновими спорами. Другим є усунення умов виникнення таких злочинних діянь за допомогою криміналізації злісного ухилення від погашення кредиторської заборгованості, що поліпшує перспективу відшкодування боргів легальними засобами та зменшує вірогідність

вчинення майнового самоправства [265, с. 73]. У деяких випадках використовувались обидва ці шляхи, що є комплексним вирішенням питання протидії самоправству при майнових спорах та вважається найбільш ефективним.

Дослідження вітчизняної історії протидії самоправству при вирішенні майнових спорів логічно почати з Руської Правди. Як відомо, Руська Правда має дві редакції: Коротку та Просторову.

В Короткій редакції, питання, що досліджується, вирішується статтями 13 та 14. Перша з них передбачала відповідальність за вилучення майна, а друга встановлювала порядок повернення майна власнику. Як зазначається в літературі, ст.13 можливо розглядати як статью, що містить норму матеріального права, в той час як в ст.14 вбачається процесуальна норма. Це підтверджується й тим, що санкція міститься лише в ст.13 [244, с. 56].

Таким чином, вже в Короткій редакції Руської Правди заборонялось самостійне повернення власного майна з володіння іншої особи. Причому на відміну від Законів Хаммурапі, в Руській Правді не має значення спосіб повернення цього майна - таємно, за допомогою насильства, чи з погрозою його застосування.

Ця ж тенденція збереглась і в Руській Правді Просторової редакції, в статті 35 котрої зазначається, що у випадку виявлення свого майна у володінні іншої особи власник не повинен самостійно намагатися його повернути, а може звернутися до представників влади [335, с. 32].

Необхідність звернення до державної влади при виникненні майнових спорів закріплена і в інших історичних пам’ятках національного законодавства. При цьому вже йдеться не про повернення майна яке було незаконно вилучене у власника а про виконання цивільно-правового зобов’язання, котре як зазначав А. Попов, є припиненням, у встановленому законом порядку, користування чужою власністю з метою привласнення [222, с. 84]. З цим погоджувався й інший російський дослідник - Н. Ланге [146, с. 177-178].

В Статуті Ізяслава користування чужим майном з наміром привласнення також визнавалось злочином але за умов тривалого його використання. Якщо ж

термін затримання боргу був незначний, то винний був зобов’язаний повернути лише борг [146, с. 178-179].

Як бачимо, законодавством Київської Русі порядок розв’язання майнових спорів регламентувався досить чітко. При цьому розмежовувалось повернення майна вилученого з володіння власника незаконним шляхом та виконання цивільно- правового зобов’язання. Іншими словами повернення майна яке перебуває в незаконному володінні (наприклад внаслідок крадіжки) на даному етапі законотворчості вже відрізняється від вилучення майна, право на яке може оспорюватись.

Але, незважаючи на те, що була встановлена пряма заборона самостійного вилучення свого майна з володіння іншої особи, в жодному із стародавніх нормативних актів немає вказівки на відповідальність за такі дії. Замість цього, в Новгородській Судній грамоті визначається відповідальність за самоправство взагалі [244, с. 308].

З наведеного можна зробити висновок, що розповсюдженість самоправних дій по відношенню до майнових спорів у Київській Русі була відносно низькою. Але така ситуація не могла скластися сама собою, для цього мали місце досить впливові чинники, і якщо виключити чинник кримінально-правової заборони, адже не була визначена відповідальність за порушення порядку повернення майна, то залишаються соціальні, політичні та інші. Тобто було створено такі сприятливі умови, за яких не існувало підстав для необгрунтованого поширення такого виду злочинів як самоправство при вирішенні майнових питань.

Результатом подальшого розвитку вітчизняного законодавства став Судебник 1550 року. Ним встановлювалась відповідальність за невиконання цивільно- правового договору, зокрема передбачалось, що у разі виявлення відмови від сплати найманому робітнику за виконану роботу, господар мав сплатити вдвічі більше [245, с. 116]. Але як видно, це була не кримінально правова заборона, а цивільно- правовий засіб забезпечення виконання зобов’язання. Фактично це був один із засобів усунення умов виникнення самоправства при вирішенні майнових спорів.

Крім цього, у Судебнику 1550 року містилась ст. 55 „Про займи” у якій була закріплена кримінально-правова норма, спрямована на протидію діям недобросовісних боржників, що не виконують вчасно свої зобов’язання. Ця норма мала розвиток і у подальших кримінальних нормативних актах.

Наступним етапом кримінальної законотворчості в Росії та в Україні стало Соборне укладення 1649 року. Воно за оцінкою російських криміналістів є крупним кодифікованим правовим актом, який вплинув на подальший розвиток кримінального права [134, с. 90]. Статтею 91 цього документу було закріплено порядок повернення майна у випадку його зникнення під час пожежі. Намагаючись повернути своє майно, котре зникло під час пожежі, власник знайшовши його не повинен був самостійно вживати заходів щодо його повернення, а мав звернутися до суду. [270, с. 181]. Ця норма була більш процесуальною ніж матеріальною, адже санкції за її порушення не встановлювалось.

Матеріальні норми з цього приводу можна знайти у виправленнях до Артикулів воїнських Петра І. У виправленні до артикулу 203 [52, с. 49]. свідчить, що виконанню рішень будь-яких державних органів або судів у ті часи приділялось велике значення. За нехтування указами або постановами суду призначалося суворе покарання, часто смертна кара. За таких умов невиконання судових рішень, що стосуються вирішення майнових спорів, було практично неможливо.

Основою кримінально-правового законодавства Росії у ХІХ сторіччі було Укладення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Фактично воно уособлювало собою попередню нормативну базу з кримінального права, що було значним кроком в систематизації законів, але повністю кодифікованим нормативно- правовим актом його назвати важко. Автори Курсу російського кримінального права стверджують, що для Укладення 1845 року характерні такі риси як казуїстичність викладення норм, відсутність єдності та багатостатейність [134, с. 93].

Незважаючи на всі недоліки, недооцінювати значення цього нормативноправового акту в історії кримінального права не можна, адже засади сучасного національного законодавства щодо боротьби зі злочинністю були закладені саме в

ньому. Так, наприклад, найбільш вагомим внеском Укладення можна вважати систематизацію форми на Загальну та Особливу частину [135, с. 19].

В Укладенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. вперше виокремлюється розділ „Про злочини та проступки проти порядку управління”. У статті 273 цього розділу встановлено кримінальну відповідальність за невиконання законних приписів влади [256, с. 71].

Тобто, як і в Артикулах воїнських Петра І, мова йде про відповідальність за самовільне невиконання зобов’язань. Іншими словами можна сказати, що це пасивний вид самоправства. Відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань окремо цим нормативним актом не встановлювалась. Замість цього, мається декілька кримінально-правових заборон, що є аналогами сучасного вимагання та протидії законній господарській діяльності. Це такі статті як 1545, 1546, 1686,1687 вказаного Укладення. Заслуговує на увагу такий факт - ст.ст. 1686 та 1687 містяться в главі „про злочини та проступки по договорах та інших зобов’язаннях”, а підрозділ, в якому вони знаходяться, має назву „про примушування до давання зобов’язань”, що підтверджує відповідність цих статей сучасній статті 206 КК.

У свою чергу ст.ст. 1545 та 1546, незважаючи на свою аналогічність за змістом, знаходяться в главі восьмій „Про погрози”. Це свідчить про те, що в означених складах вирішальним є саме спосіб вчинення злочину - погроза. В зв’язку з цим виникає питання про відношення складів злочинів, що передбачені цими нормами та у ст. 355 сучасного КК. Варто зазначити, що Укладення про покарання кримінальні та виправні 1885 року фактично є перевиданням Укладення 1845 року. Тому для вирішення питання, щодо того чи містять в собі статі 1545 та 1546 склад примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, можна звернутися до коментарю Укладення 1885 року Таганцевим Н.С., в якому сказано, що стаття 1545 передбачає всі випадки погроз з злочинною метою [317, с. 779].

Тобто для кваліфікації діяння за цими статтями необхідною ознакою об’єктивної сторони є злочинна мета, яка не має місця в примушуванні до

виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, адже в цьому випадку особа переслідує не злочинну мету, а лише шляхи її дістання є неправомірними. Те саме можна побачити і в Курсі кримінального права Фойницького І.Я.: погроза з вимаганням майна (1545, 1546 уклад.) [326, с. 93].

Кримінальна відповідальність за самоправні дії при вирішенні майнових спорів в новій редакції Укладення 1885 року також не була встановлена. Замість цього статтею 273 передбачалась відповідальність за невиконання своїх зобов’язань та повинностей, що стимулювало суб’єктів до сумлінного виконання свої обов’язків будь-якого роду, і тим самим виключало необхідність в наявності кримінально- правової заборони примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

В проекті наступного російського антикримінального Укладення опублікованому у 1898 році, підхід до кримінально-правової протидії самоправству у майновій сфері дещо змінено. Частиною 2 статті 446 цього проекту фактично вперше пропонувалось криміналізувати примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: якщо особа, що примушує намагалась таким примушуванням досягти реалізації свого права, то вона карається арештом на строк не більше трьох місяців або грошовою пенею не більше трьохсот рублів [302, с. 125-126]. Крім того злочинним також вважалось невиконання та ухилення від виконання майнових зобов’язань [294, с. 76].

Зазначений підхід зберігся в Кримінальному Укладенні 1903 р. Його стаття 507 практично відтворила зміст статті 446 проекту. Зміни зазнала лише редакція частини другої, в якій акцент робився на достатності підстав для уявлення про примушування до виконання саме існуючого права [301, с. 193].

При цьому в главі 34 Укладення збереглися і норми, що передбачали відповідальність за невиконання своїх майнових зобов’язань [295, с. 242]. Так ст. 606 передбачалась відповідальність за непорядність боржника, що спричинює шкоду кредиторам [299, с. 908].

Цікавим є те, що аналог статті 355 КК України в Укладенні 1903 р. знаходиться не в тому ж розділі, де й самоправство, а у розділі, який об’єднує

більшість злочинів, що вчиняються шляхом погрози. Варто розглянути варіанти рецепції такої практики до національного законодавства. Наприклад відокремити в кожному розділі Особливої частини підрозділ, в якому містяться злочини, що здійснюються шляхом погрози, або зробити один такий розділ на всю Особливу частину.

Окремо в ст. 590 встановлена відповідальність за вимагання, цей злочин тепер відноситься до злочинів проти майнових прав. Спеціально погрози при вимаганні нове Укладення не передбачає, в главі 32, в низці майнових злочинів йдеться про вимагання, завершуючи цим статті про крадіжку та розбій [81, с. 118].

Зовсім іншого змісту набуває протидія самоправству при майнових спорах за радянських часів. Так примушування до виконання чи невиконання зобов’язань декріміналізується, а протиправним залишається саме самоправство. Карається також невиконання своїх майнових зобов’язань, але тільки у випадку, якщо це зобов’язання перед державою [311, с. 34-44].

Пізніше Кримінальним кодексом 1927 року забороняється невиконання своїх зобов’язань не тільки перед державою а й перед кооперативною чи громадською установою чи підприємством [126, с. 23].

Подальший розвиток соціалістичного кримінального права виключає відповідальність за невиконання своїх зобов’язань, і залишається кримінально протиправним лише самоправство [310, с. 674-675]. Визначення самоправства в КК УРСР дещо відрізняється від закріпленого в КК РРФСР та кримінальних кодексів інших республік [213, с. 161].

Бурхливі соціально-політичних зміни, що відбувались у 90-х роках минулого століття, та негативні явища, що їх супроводжували вимусили замислитись і над відновленням кримінальної відповідальності за примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, оскільки насильницьке посередництво у майнових спорах у вигляді промислу є особливістю всіх країн - республік колишнього СРСР [266, с. 50].

Вже у 1995 році до Верховної Ради України подається лист Верховного Суду України №3-1-95 від 12.04.1995 в якому викладається напрацьований проект змін до

Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів¹. У ньому пропонується криміналізувати ряд діянь, серед яких і примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. У листопаді 1996 року після складних обговорень та доопрацювань приймається Закон України „Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України”, яким вводиться в дію стаття 198 „Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань”. Більше того, норма зі схожим складом злочину вноситься і до модельного КК країн СНД [49, с. 25].

У 2001 році приймається новий Кримінальний кодекс України, який викликав велику кількість відгуків, як позитивних так і негативних. Здається, що його більш- менш об’єктивну і незалежну оцінку можна очікувати з боку зарубіжних науковців. І перш-за-все це стосується сусідньої Росії, де сприймають вітчизняний КК, достатньо своєрідний закон, який зберіг багато норм колишнього КК УССР, і, разом з тим, насиченим реалізаціями нових ідей теорії кримінального права [166, с. 33]. У цьому контексті норма, що передбачає відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, без змін переходить до нового кримінального законодавства України у вигляді статті 355 КК, і є діючою на цей час.

Аналіз історичних пам’яток права, а також вивчення як національного, так і зарубіжного сучасного законодавства щодо самоправства при вирішенні майнових спорів надає можливість зробити деякі висновки для подальшого вдосконалення кримінального права України та практики протидії самоправству у майновій сфері у двадцять першому столітті.

Зокрема, відповідало б історичним традиціям встановлення кримінальної відповідальності за умисне невиконання цивільно-правових зобов’язань, яке виступає потужним криміногенним фактором поширення злочинного примушування до їх виконання.

Варто звернути увагу і на такий аспект протидії самоправству при вирішенні майнових спорів, як усунення інших умов його виникнення, як це було зроблено у Законах ХІІ Таблиць та у законодавстві держав Європи періоду пізнього феодалізму.

Зокрема, необхідно максимально спростити та прискорити порядок судового розгляду майнових спорів. Необхідно проаналізувати чинники, що впливають на появу такого виду злочинів як самоправство при вирішенні майнових спорів. Слід виявити недоліки законодавчої регламентації кримінальної відповідальності та інших засобів кримінально-правового впливу на суб’єктів цих злочинів. Дослідити залежність злочинності в цій сфері не тільки від кримінально-правових заходів боротьби з нею, а також від соціальних, політичних, духовних та ідеологічних факторів, що і є предметом подальшого викладення результатів наукових дослідження означеної теми.

1.2.