<<
>>

Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні

Проведення досліджень в області Особливої частини кримінального права не можливе без використання інформації, здобутої емпіричним шляхом. Але надання цій інформації лише ілюстративного статусу було б невиправданим.

Її доцільно використовувати як елемент глибокого структурно-функціонального аналізу. Для цього існує певна послідовність його здійснення:

1. Вивчення статистики, що характеризує злочини, як підстава аналізу.

2. Її структурування в залежності від цілей та завдань дослідження.

3. Пошук функціональних взаємозалежностей між структурованими частинами цілого та надання їм смислового навантаження [155, с. 9293].

Таким чином, необхідне багатостороннє кримінологічне дослідження матеріалу, щоб його використання не провокувало появу необгрунтованих рішень та ідей. Проведення такого дослідження є актуальним, та має не тільки теоретичний, але, перш за все, прикладний характер [182, с. 26].

Досліджуючи інформацію щодо місця примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності України, слід мати на увазі, що об’єктивність результатів залежить від врахування причин виникнення цього злочину, які, в свою чергу, можливо з’ясувати лише в контексті цілого комплексу діянь, що вчиняються у сфері майнових спорів.

Під поняттям „суспільно небезпечні діяння, що вчиняються у сфері майнових спорів” у цій роботі розуміються як ті діяння, що мають ознаку кримінальної протиправності, тобто передбачені чинним кримінальним законодавством України, так і ті, що такої ознаки не мають, але містять у собі достатній ступінь і характер суспільної небезпечності, щоб досліджувати можливість та доцільність їх криміналізації. Маються на увазі наступні діяння: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст.355 КК України), або, іншими

словами, самоправство при вирішенні майнових спорів та ухилення від погашення кредиторської заборгованості.

Останнє не передбачене чинним кримінальним законодавством України у якості злочину, але є досить небезпечним і визнається злочинним кримінальним законодавством більшості розвинутих країн світу.

Включення наприкінці 1996 року до КК України 1960р. норми „примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань” у вигляді статті 198 , обумовлює доцільність дослідження статистичних даних, починаючи з наступного за цим року і до 2001 року, оскільки протягом 8 місяців цього року діяв КК 1960р. В той же час, відсутність відповідальності за ухилення від погашення кредиторської заборгованості у діючому Кримінальному кодексі України, а іманентно і у статистичних звітах правоохоронних органів та органів юстиції не виключає можливості кримінологічного аналізу цього різновиду суспільно небезпечних діянь.

Визначення місця діянь, що вчиняються у сфері майнових спорів, у структурі злочинності в Україні неможливе без врахування загальної динаміки злочинності за вказаний період. Тому логічним буде почати з загальної кількості зареєстрованих злочинів у перші роки незалежності (Див. Табл. 1.1)1 [157].

Таблиця 1.1

Загальна кількість зареєстрованих злочинів за період з 1996 по 2006 роки

Роки 1997 1998 1999 2000 2001
Кількість 589208 575982 558716 567795 514597
злочинів

Роки 2002 2003 2004 2005 2006
Кількість 460389 566350 527812 491754 428149
злочинів

Базисний темп зниження кількості зареєстрованих злочинів з 1997 по 2006 рік складає більше ніж 27%, що безумовно є позитивним результатом діяльності усієї

структури державного управління.

Адже привласнення цього досягнення будь-яким органом державної влади або правоохоронними органами було б безпідставним. Встановлення кримінальної відповідальності за низку раніше не криміналізованих діянь, а у тому числі й за примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань, також зіграло в цьому свою позитивну роль.

Кількість зареєстрованих самоправств та примушувань до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань більш-менш стабільна (Див. Табл. 1.2)1 [157].

Таблиця 1.2

2

Питома вага злочинів, передбачених ст. 198 й 198 КК України 1960р. та 355 й 356 КК України 2001р., по відношенню до загального рівня злочинності за

період з 1997 по 2006 роки

Роки 1997 1998 1999 2000 2001
Питома вага 0,11% 0,17% 0,18% 0,15% 0,12%

Роки 2002 2003 2004 2005 2006
Питома вага 0,09% 0,09% 0,07% 0,07% 0,07%

Як видно, введення наприкінці 1996 року до КК норми, що забороняє примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, було цілком обґрунтованим, адже ця норма почала негайно діяти. Причому, застосування її судами та правоохоронними органами було достатньо поширене. Хоча, зрозуміло, що з кількістю злочинів проти власності, питома вага яких по відношенню до загального рівня злочинності на 1997 рік складала понад 55% [1, с. 45], цей вид злочинності рівнятись не може. Але, в межах системи злочинів проти порядку управління, нововведений склад примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань посів досить вагоме місце.

Це можна простежити при порівнянні рівня самоправства з кількістю зареєстрованих „примушувань”. За 5 років дії нової статті КК кількість

„примушувань” була у 1,5-2,5 рази більша ніж кількість зареєстрованих звичайних самоправств (Див. Табл. 1.3)1 [157].

Таблиця 1.3

Кількість зареєстрованих злочинів, передбачених ст.ст. 198 та 1982 КК України

1960р. за період з 1997 по 2001 роки

Роки 1997 1998 1999 2000 2001
ст. 198 243 270 314 253 228
ст. 1982 397 714 700 617 375

Питома вага примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у групі „самоправних злочинів,, у 2000 році складала понад 70%, що вказує на доцільність введення до Кримінального кодексу в 1996р. заборони на вчинення цього діяння.

Очевидно законодавець взяв до уваги зазначений факт, включивши в 2001 році до оновленого кримінального законодавства зазначені норми у вигляді статей 355 КК України „Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань” та 356 КК України „Самоправство”. За умов дії нового Кримінального кодексу співвідношення самоправства з „примушуванням” має такий вигляд: (Див. Табл. 1.4)2 [157].

Таблиця 1.4

Кількість зареєстрованих злочинів за ст. 355 та 356 КК України 2001р. за період

з 2002 по 2006 роки

Роки 2002 2003 2004 2005 2006
ст. 355 277 337 244 236 191
ст. 356 140 176 128 130 99

Як видно, з прийняттям та введенням у дію нового Кримінального кодексу України кількість самоправства та „примушування” суттєво знижується. Так, якщо у

1Див. Додаток Б.

2 Там само.

2000 році було зареєстровано 617 злочинних примушувань до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вже у 2002 році правоохоронні органи зареєстрували їх лише 277, а в 2006 - 191. Одним з пояснень цієї тенденції може бути загальне зниження рівня злочинності в Україні.

Але, як здається, викликати цей процес могли й інші причини. По-перше, це введення в дію нового кримінального законодавства. По-друге, продовження суспільно-політичних реформ, які сприяли поступовій впорядкованості у сфері кредитних відносин. Нарешті, в більшій мірі чим раніше почала реалізовуватись превентивна функція кримінального законодавства щодо примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, чому сприяло ефективне її застосування протягом понад десяти років.

Крім зазначених причин зниження кількості зареєстрованих злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачена статтею 355 КК, є й інші. Перш за все, високий рівень природної та штучної латентності злочинів цієї категорії, помилки при кваліфікації вчиненого правоохоронними органами та необґрунтованість статистичних даних. Як зазначалося на одній з науково- практичних конференцій, присвячених проблемам протидії корупції та злочинності у сфері економіки, у кримінальній статистиці фактично відображається не стан злочинності, а показники роботи правоохоронних органів з її виявлення та розкриття [162, с. 111].

Латентну злочинність вважають реальним об’єктивним соціально-правовим явищем, яке детерміноване взаємозумовлюючим комплексом факторів, що мають місце в сферах соціально-економічних відносин, правової та правозастосовчої політики, суспільної, групової та індивідуальної свідомості [79, с. 45].

Високий рівень латентності примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не викликає сумнівів. П.О. Скобліков пов’язує таке становище з тим, що жертви злочинців залякані, побоюються помсти з боку останніх та не вірять у здатність міліції захистити їх, а також тим, що, нерідко самі боржники займаються протиправною діяльністю, тому утримуються від звернень до органів внутрішніх справ [265, с. 22].

Для виявлення латентної злочинності використовуються різноманітні методи, як загальні так і спеціальні. Враховуючи те, що примушування до виконання чи невиконання цивільно правових зобов’язань є злочином, який характеризується практично „нульовою” активністю потерпілих [265, с. 57], та ґрунтуючись на позиції, що формування, застосування і вивчення громадської думки є одним з напрямів запобігання злочинам [246, с. 52], є доцільним використання методу виявлення громадської думки шляхом проведення письмового опитування - анкетування.

При цьому, громадську думку можна визначити як один із способів існування суспільної свідомості у вигляді оціночного судження, що виражає ставлення до подій, явищ суспільного життя і полягає у схваленні чи осуді останніх [246, с. 53].

При проведенні анкетування мною використовувалось дві форми анкет:

- анкета №1 для осіб, які зараз або за період останніх 8-10 років були боржниками (дебітори) 1;

- анкета №2 для осіб, у яких зараз або за період останніх 8-10 років були

2

боржники (кредитори) .

Оскільки суб’єкт складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань загальний, опитуванню підлягали всі групи населення: службовці, робітники, пенсіонери, студенти, підприємці, віком понад 16 років. Крім того, визначалось соціальне становище усіх осіб, які брали участь в опитуванні, шляхом визначення їх віку, статі, громадського стану, освіти.

Особлива увага приділялась опитуванню службових осіб підприємств, установ та організацій від імені яких ці особи відповідали на поставлені питання та підприємців - суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи, оскільки, вони у своїй більшості, є суб’єктами цивільно-правових спорів майнового характеру (Див. Табл. 1.5).

1 Див. Додаток В.

2 Див. Додаток Г.

Склад груп населення, що взяли участь в анкетуванні

Таблиця 1.5

Г рупи населення Одиниця

виміру

Анкета №1 Анкета №2
Службовці Особа 40 66
% 34% 30%
Студентство Особа 10 28
% 8% 13%
Пенсіонери Особа 1 8
% 1% 4%
Безробітні Особа 6 10
% 5% 4%
Підприємці Особа 14 39
% 12% 18%
Юридичні особи Особа 27 42
% 23% 19%
Не зазначено Особа 20 26
% 17% 12%

Як видно, питома вага суб’єктів підприємницької діяльності щодо загальної кількості осіб, які прийняли участь в опитуванні, в обох опитуваннях становить близько 35%. Але, в результатах опитування висвітлено стан цих майнових стосунків і у інших сферах цивільно-правових відносин.

За результатами проведеного опитування з’ясувалося, що в понад 22% випадків вимога повернення простроченого боргу супроводжувалась висловленням тільки погроз, до 11% опитуваних при розв’язанні подібних майнових спорів застосовувалось насильство, у 9% випадків було пошкоджено або знищено майно потерпілих і також у 9% спірне майно було незаконно відчужено. Без будь яких зловживань було вирішено лише 49% відсотків спорів, що стосувались боргових зобов’язань.

Тобто, понад половина всіх цивільно-правових відносин, що виникають на підставі виконання кредиторських зобов’язань здійснюються з порушенням законного порядку розв’язання майнових спорів. Потерпілі від невиконання майнових зобов’язань не звертаються до судових органів із різних причин - правовий нігілізм, не усвідомлення порушення свого права, небажання викрити власні правопорушення перед правоохоронними органами та інше.

Так, наприклад, громадянин К. погрожував своєму колишньому партнеру громадянину Н. вбивством, якщо той не поверне йому борг. До правоохоронних органів громадянин К. не звертався, оскільки сам переховувався у зв’язку з вчиненим злочином [47, с. 15].

Таким чином, у багатьох випадках кредитори не повідомляють державні органи про порушення їх майнових прав, віддаючи перевагу самосуду над винним, у тому числі за допомогою „тіньової юстиції” [73, с. 65], на протидію якій і спрямована норма, передбачена статтею 355 КК України. Більша частина таких злочинних діянь залишаються латентними, що являє собою в одних випадках природну, в інших штучну латентність.

Як відомо, явище „тіньової юстиції” безпосередньо пов’язане з організованою злочинністю, що містить у собі високий ступінь суспільної небезпечності. Причому, як вже зазначалось, витребування боргів та розв’язання майнових спорів є одним із рядків доходів організованої злочинних угруповань. Поширеність „тіньової юстиції” при вирішенні майнових спорів в Україні не викликає сумнівів. За офіційними статистичними даними кількість зареєстрованих злочинів за частиною 3 статті 198 КК України, що передбачала відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань організованою групою, з 1997 по 2000 рік становить 343 злочини, тобто понад 80 злочинів на рік [157].

У статистичних даних Верховного Суду України, вказано що у 2000 та 2001 роках у складі організованих груп засуджено 1036 та 1042 осіб відповідно, що вказує на поширеність цього явища [242, с. 33]. Крім того варто зазначити, що данні про організовану злочинність далеко не повні [164, с. 26], внаслідок високої латентності діяльності злочинних угруповань.

Але, незважаючи на антисоціальну спрямованість діяльності злочинних угруповань у сфері „тіньової юстиції” анкетування широких груп населення виявило наступне. Близько 46% опитаних нами респондентів вважають, що найбільш дійовим способом повернення боргу є насильство або погроза його застосування. Причому 39% опитаних переконані в тому що такі методи повернення боргу не повинні каратися державою.

Виходячи з цього, а також враховуючи: а) зростання кредиторських відносин, під час переходу економічної системи України до ринкової економіки; б) постійне зростання активності у сфері кредитування та ломбардної діяльності; в) значну криміногенність банківської та кредитно-фінансової системи [100, с. 7]; - можна стверджувати, що показники зареєстрованих злочинів за статтею 355 КК України є такими, що не в повній мірі відображають реальний стан злочинності у цій сфері.

Як зазначають вітчизняні дослідники, сучасні форми і методи накопичення та аналізу кримінологічної інформації не задовольняють у повній мірі потреби динамічного розвитку суспільства та подолання процесів, пов’язаних з кримінальною активністю певної категорії громадян [73, с. 65]. За таких обставин не можливо погодитись з тим, що реальна питома вага злочинів, відповідальність за які передбачена статтею 355 КК України, по відношенню до загального рівня злочинності складає менше ніж 0,2%.

Питання щодо наукової цінності статистичних показників ставилось ще в 1996 році А.Ф. Зелінським. При цьому він наголошував на необхідності визначення середніх коефіцієнтів латентності окремих видів злочинів за допомогою яких можна корегувати офіційні статистичні звіти правоохоронних органів [91, с. 35-36].

В літературі зазначається, що в кримінологічних дослідженнях та офіційних повідомленнях треба вказувати лише ті дані про злочинність які враховують спотворюючий вплив чинників латентизації [206, с. 156]. Тому, необхідно провести паралельний розрахунок рівня злочинності примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, такий що може надати більш реальні дані. Для цього базисом, тобто основним підґрунтям має бути загальна кількість розглянутих цивільних та господарських справ майнового характеру і коефіцієнт

рівня злочинного примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, який повинен встановлюватись не на основі офіційної статистичної звітності, оскільки вона не відповідає реаліям життя суспільства, а на базі незалежних соціальних досліджень.

На мою думку, реальний рівень злочинності примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань за будь-який період можна визначити за наступною формулою:

(1.1)

Р355 = Смх * К355

де P355 - рівень примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні;

Смх - кількість справ майнового характеру, розглянутих судами за певний період;

K355 - коефіцієнт рівня примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань у структурі злочинності (далі - КРП).

Під коефіцієнтом рівня примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, мається на увазі співвідношення кількості осіб до яких застосовувались погрози та насильство під час витребування боргу до загальної кількості осіб, які брали участь при вирішенні майнових спорів у якості дебіторів. При цьому для визначення цих даних необхідно використовувати результати вільного опитування населення, а не офіційні статистичні звіти правоохоронних органів. Таким чином, вирахування коефіцієнту злочинності у сфері витребування боргів може здійснюватись за наступною формулою:

К 355

О 355 О п

п

(1.2)

де, O355 - кількість осіб до яких застосовувалися погрози та насильство під час вирішення майнових спорів;

Оп - загальна кількість осіб, які брали участь при вирішенні майнових спорів у якості дебітора.

За результатами проведеного опитування 49% респондентів вирішували свої майнові спори у рамках законних методів, а до 51% застосовувались протиправні засоби впливу. Відповідно коефіцієнт злочинного примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань становить 0,51.

Для визначення реального рівня примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, наприклад у 2002 році, необхідно кількість справ майнового характеру, розглянутих судами за цей період (близько 460 тисяч [4, с. 5154]) помножити на КРП. Таким чином, ми отримуємо близько 235000 вчинених примушувань до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, що на декілька порядків більше ніж зазначено у офіційних статистичних даних.

У першому півріччі 2003 року ситуація практично не змінюється. Так, у судах перебувало близько 250 тисяч справ майнового характеру [3, с. 33-37]. Використовуючи формулу рівня злочинності у сфері примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань можна зазначити, що він становить - 127500 злочинів.

Досить значна частка злочинів, відповідальність за які передбачена статтею 355 КК України, уникає статистичного обліку через помилки при кваліфікації злочинів правоохоронними та судовими органами. Судово-слідча практика свідчить, що найбільш розповсюдженою серед них є застосування не тієї статті КК, під дію якої насправді підпадає певне злочинне діяння [65, с. 73]. Причому, здебільшого, причинами таких помилок є нехтування з боку слідчих органів подіями, що відбувалися до вчинення злочину із значним відривом у часі, але які безпосередньо пов’язані з мотивами злочину [259, с. 49].

Так, наприклад, 22 жовтня 1998 року слідчим відділком Фрунзенського районного відділу внутрішніх справ у Харківській області було порушено кримінальну справу стосовно громадянина Н. за ознаками частини 2 статті 144 КК

України - вимагання. У процесі досудового слідства з’ясувалося, що підозрюваний громадянин Н. Дізнавшись про те, що його знайома громадянка К. продала свою квартиру і має велику суму грошей, почав систематично приходити до її нового місця проживання і вимагати з погрозами застосування фізичного насильства гроші у сумі 400 доларів США, які вона заборгувала перед Н.

Слід зазначити, що при завершенні досудового слідства та на базі його результатів правоохоронні органи подають матеріали для складання статистичної звітності. Таким чином, до статистичної звітності за 1998 рік слідчими органами було подано інформацію, про вчинення вимагання з кваліфікованими ознаками.

Однак у ході судового засідання з’ясувалося, що потерпіла К. у 1997 році завдала громадянину Н. та його матері майнової шкоди, і незважаючи на рішення суду за відповідною цивільною справою, заподіяної шкоди не відшкодувала, посилаючись на відсутність коштів. Крім того, мали місце обіцянки потерпілої К. погасити заборгованість після продажу квартири. Тому обвинувачений Н. дізнавшись, що К. має можливість відшкодування заподіяної шкоди почав примушувати останню до виконання її зобов’язання. Внаслідок цього суд вироком від 17 травня 1999 року вірно перекваліфікував діяння Н. з частини 2 статті 144 КК Україну на частину 1 статті 198 КК України [13].

На практиці часто виникають ситуації, коли справи порушуються за однією статтею Кримінального кодексу, а направляються до суду за іншою. При цьому особа, засуджується за статтею КК, яка взагалі не фігурувала у досудовому слідстві. У діючій статистичній звітності про результати роботи правоохоронних органів відсутня будь-яка вказівка про перекваліфікацію злочинних дій чи про зміну обвинувачення. Таким чином, процесуальні рішення органу, який проводить розслідування, про перекваліфікацію на практиці абсолютно не узгоджені з діяльністю органів державної статистичної звітності [241, с. 59].

У статистичні звіти достатньо часто потрапляють помилки, завдяки яким рівень примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань істотно знижується, а рівень близьких за ознаками та більш розповсюджених злочинів, таких як вимагання, безпідставно збільшується. Першопричинами такого

спотворення реального рівня злочинності примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є помилки при кваліфікації злочинів, які допускаються судовими та правоохоронними органами, а також недоліки правового регулювання кримінальної статистики.

Незважаючи на те, що з давніх часів аксіомою є те, що з приводу кожного вчиненого злочину суддя повинен сконструювати вірний (курсив мій - М.А.) умовивід [24, с. 92], помилки в кваліфікації злочинів - це найпоширеніший вид помилок у слідчо-прокурорській та судовій практиці [121, с. 6]. Кримінально- правова помилка у кваліфікації злочинів - це вид помилки у кримінально-правовій кваліфікації, який є наслідком ненавмисних дій працівників правоохоронних та судових органів і полягає в інкримінуванні особі порушення вимог статей (частин і пунктів) закону про кримінальну відповідальність, вимоги яких вона на справді не порушувала, або ж, навпаки, в незастосуванні статей (частин і пунктів), які передбачають фактично вчинене нею діяння, що зафіксовано у винесених пізніше процесуальних документах [176, с. 54].

Як видно з цього визначення помилки при кваліфікації злочинів є такими, тільки у випадку їх офіційного визнання уповноваженими органами, а саме прокуратурою, слідчими органами МВС та судами. Тобто існує презумпція правильності кваліфікації. Вона базується на припущенні, що всі працівники правоохоронних органів, які здійснюють кримінально-правову оцінку діянь, знають кримінальний закон і правила його застосування, дотримуються вимог кримінально- процесуального законодавства при дослідженні фактичних обставин справи, виконують свої повноваження добросовісно. Тому будь-яка кримінально-правова кваліфікація здійснена у ході дізнання, досудового слідства, судового розгляду уповноваженими на те працівниками вважається правильною, доки не буде доведене зворотне [193, с. 161].

На наявності помилок при кваліфікації злочинів, офіційно не визнаних уповноваженими на те органами, увага в теорії кримінального права звертається. Так Марітчак Т.М. зазначає: „Можливі, принаймні, два варіанти вирішення цієї проблеми: 1) визнання того, що помилка має місце незалежно від того, чи була вона

встановлена і відповідно виправлена, чи ні; 2) не виявлена офіційно помилка не повинна визнаватись такою” [173, с. 45].

Як здається, недостатньо увага приділяється першому варіанту вирішення цієї проблеми. Адже дослідження показали, що лише на 8% вироків подається апеляція чи апеляційне подання прокурора. В тих же вироках, на які апеляція чи апеляційне подання не надходять, помилки залишаються невиявленими (латентними) та невиправленими [63, с. 55]. В літературі зауважується, що більш переконливим є порядок, при якому виявлена помилка, не вважається такою до моменту її офіційного визнання. А у випадку відсутності такого визнання, взагалі не вважається помилкою. Причому у якості доводів, що підкріплюють цю позицію зазначаються:

- презумпція правильності кваліфікації;

- відсутність правових наслідків при помилці, що не знайшла офіційної констатації [176, с. 31].

Наведенні доводи безумовно мають право на існування, але, як здається, вони визначають ознаки не матеріального поняття помилки при кваліфікації злочинів, а лише його кримінально-процесуальну сторону. Тобто, така подія реально світу як фактично існуюча помилка при кваліфікації злочинів має місце незалежно від її усвідомлення будь-ким. А її визнання та офіційна констатація уповноваженими на те органами лише засвідчують наявність такої помилки у діяльності правоохоронних та судових органів.

Так, наприклад, у ході досудового слідства було з’ясовано, що 5 серпня 1998 року громадяни В., Н. та З. заволоділи власним майном громадянина Б., а саме автомобільною магнітолою та електронною записною книжкою. Крім того, вони вимагали від нього ще 650 гривень. Потерпілий Б., обманувши В., Н. та З. вирішив не віддавати їм кошти у сумі 650 гривень. Громадянин З. 11 серпня 1998 року зустрівши потерпілого Б. на пероні станції „Підгорна” почав бійку, внаслідок якої було пошкоджено та знищено майно потерпілого, а йому самому завдані легкі тілесні ушкодження. Слідчими органами дії винних були кваліфіковані наступним чином: у діях громадян В. та Н. вбачався злочин, передбачений частиною 2 статті

144 КК України 1960 року (вимагання); у діях громадянина З. крім злочину, передбаченого частиною 2 статті 144 КК України, також вбачався злочин, передбачений частиною 3 статті 206 КК України 1960 року (хуліганство);

При розгляді цієї справи суд прийшов до висновку, що склад злочину, передбачений частиною 2 статті 144 КК України, має місце лише у діях обвинувачених Н. та З., а за частиною 2 статті 206 КК України необхідно кваліфікувати дії обвинуваченого З. та. Обвинуваченого В. суд вирішив визнати невинним.

Але варто звернути увагу на те, що у ході досудового слідства та судового засідання обвинуваченими не одноразово стверджувалось про існування заборгованості потерпілого Б. перед З. у розмірі 1404 грн., на що слідчими органами та судом не зверталось уваги. Крім того всі протиправні дії винних по стосовно потерпілого були мотивовані наявністю цієї заборгованості, а їх ціллю було повернення боргу. У ході досудового слідства та судового засідання реальність та законність існування зазначеного зобов’язання потерпілого перед винним З. не досліджувались [14].

Якщо зазначене цивільно-правове зобов’язання потерпілого Б. перед винним З. було реальним, в цьому випадку дії винних були помилково кваліфіковані за статтями 144 та 206 Кримінального кодексу України. Їхнє діяння підпадає під ознаки складу злочину, передбаченого частиною 2 статті 198 КК України 1960 року. Це лише один з чисельних випадків помилкової кваліфікації злочинів, яка не є офіційно визнаною.

Тому, розглядати презумпцію правильності кваліфікації у якості аргументу, що свідчить про відсутність помилок у кваліфікації злочинів поза офіційним визнанням, неможливо. За презумпцією правильності кваліфікації, яка, підкреслюємо, має лише процесуальне значення, вирок суду є вірним, а помилка у кваліфікації злочинів відсутня, доки зворотне не доведене у встановленому законом порядку, інакше правомірність застосування покарання до винних була б під сумнівом. Саме у правомірності застосування покарання полягає значення презумпції правильності кваліфікації. Відсутність її спростовує принципи

всебічності та справедливості судового процесу, та руйнує судову систему взагалі. Тому презумпція правильності кваліфікації сприяє зміцненню судової системи і є підставою застосування покарання до винних, але не доказує відсутність латентних помилок у кваліфікації злочинів.

Особливе значення мають наслідки помилок у кваліфікації злочинів для вирішення кримінологічних, кримінально-процесуальних та криміналістичних питань. Перш за все це вплив на статистичні данні, а як наслідок і на уявлення про реальні розміри, умови та причини злочинності.

Правильна кваліфікація злочинів, як відомо, має виняткове значення для реалізації принципів законності та справедливості. Неправильна кваліфікація веде до спотворення статистичних даних. Відповідне злочинне діяння або взагалі не потрапляє в орбіту судової статистики, або ж відображається як більш або менш небезпечний злочин. Внаслідок цього формується помилкове уявлення про структуру злочинності та небезпечність такого соціального явища [176, с. 73-74].

Таким чином, з’ясуванню реального рівня примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності заважає наявність помилок у кваліфікації злочинів, як офіційно визнаних так і латентних. Називається декілька основних причин появи таких помилок. Перша з них це неясність і суперечливість законодавства [174, с. 48]. Щодо норми, яка описує склад примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, то вона відносно чітка. Але незважаючи на це, все одно виникає низка питань, щодо визначення деяких понять, про що буде йтися у подальших розділах дисертації.

Наступною причиною поширеності помилок у кваліфікації злочинів є відсутність стабільної юридичної практики з деяких категорій справ [174, с. 49]. Це безпосередньо стосується примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань. Адже окрім п.17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 „Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” застосування статті 355 КК України та відмежування її від суміжних складів злочинів нічим не регламентується. Наявність великої кількості коментарів до Кримінального кодексу не сприяє

поліпшенню ситуації, а тільки її погіршує, оскільки кожен автор такого коментарю висвітлює власну думку, яка у деяких випадках базується на поверховому дослідженні зазначеної норми.

Крім того, беручи до уваги відносно невеликий строк дії норми, яка передбачає відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, а також враховуючи обережність працівників правоохоронних органів у застосуванні законодавчих новел, дослідники припускали, що в перший період дії нового КК України стаття 355 буде застосовуватися вкрай рідко [175, с. 106].

Негативний вплив помилок при кваліфікації злочинів, особливо тих, що не були виявлені та виправлені, визначає їх як носіїв небезпечних тенденцій недовіри до національного кримінального законодавства та судової системи. Тому невизнання, а по суті штучне небажання визнати наявність латентних помилок у кваліфікації злочинів містить у собі значну небезпеку для всіх правоохоронних та судових органів, а отже і для держави в цілому, яку можна порівняти з міною уповільненої дії. Таким чином, офіційні статистичні дані не повною мірою висвітлюють реальний стан злочинності взагалі і рівня примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань зокрема.

В сучасних умовах актуальність проблеми становлення реальної статистики про стан злочинності значно підвищилась [53, с. 10]. Методологія отримання статистичних даних потребує реформування та вдосконалення. Це твердження обґрунтоване багатьма науковцями у сфері кримінального права та кримінології (Див. Джужа О.М., Кальман О.Г., Голосніченко Д., Кирилюк А., Литвак О., Лунєєв В.В., та інші). Крім того, невідповідність інформації, що подається у офіційних статистичних звітах правоохоронних органів реаліям суспільного життя підтверджується оцінками рівня злочинності в Україні міжнародними експертами [159, с. 105].

Беручи до уваги вищезазначене, а також аналізуючи статистичні звіти правоохоронних та судових органів України щодо рівня економічних злочинів у структурі злочинності можна погодитися з висновком Кальмана О.Г., що

кримінальна статистика не відтворює дійсні обсяги цих злочинів у зв’язку з високим рівнем їх латентності і труднощами виявлення, недостатньо високою ефективністю діяльності правоохоронних органів у цьому напрямку, недоліками методології їх статистичної реєстрації [100, с. 7]. Хоча ця оцінка стосувалась злочинів економічної спрямованості, вона з високим ступенем точності характеризує рівень примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні.

Як зазначалося, неможливо дійти обґрунтованого висновку щодо реального місця примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності без урахування кількісних показників основної причини появи цих злочинів, а саме ухилення від погашення кредиторської заборгованості.

Нехтування законодавцем зарубіжним досвідом протидії злочинам у сфері кредитування, зокрема відсутність кримінальної відповідальності за ухилення від виконання майнових зобов’язань, обумовило розвиток суспільно небезпечних зловживань у цій сфері. Відсутність у сучасному законі про кримінальну відповідальність заборони таких діянь перешкоджає виявленню реальних обсягів їхньої розповсюдженості, адже статистичний облік кількості протиправних невиконань цивільно-правових зобов’язань не ведеться, тому однозначно сказати скільки було таких посягань неможливо. Єдиним орієнтиром при цьому можуть бути результати проведеного соціологічного опитування. Було з’ясовано, що лише у 28% випадків майнове зобов’язання виконується вчасно і згідно умов договору, а у майже 8% випадках зобов’язання не виконується взагалі.

Крім того, слід звернути увагу на наявність умов, які сприяють появі цього виду правопорушень. Перша з них - це моральна спрямованість суб’єктів майнових відносин щодо виконання своїх зобов’язань. Так, наприклад, на запитання: „у якому випадку ви збираєтесь виконати своє майнове зобов’язання?”, 8% опитаних відповіли, що взагалі не збираються його виконувати, 5% - виконають своє зобов’язання тільки після відповідного рішення суду, 6% - лише у випадку настійної вимоги кредитора, причому ступінь „настійності” не уточнювався. Найбільш вірогідним залишається варіант, при якому під „настійністю” розуміють

саме висловлення погроз або застосування насильства, що вже становить склад злочину передбаченого статтею 355 КК України. У 24% випадків опитані згодні виконати своє майнове зобов’язання, але з деякою затримкою у часі. Причому тривалість цієї затримки зовсім не обмежується строками позовної давності. Таким чином, з опитаного мною загалу у 43% випадків виконання майнових зобов’язань передбачалося здійснювати з порушенням прав кредиторів, або взагалі не здійснювати, що є достатньо вагомою детермінантою для поширення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, як злочинного діяння. Крім того, 8% опитаних зазначили що навіть при наявності рішення суду, яким вони будуть зобов’язані погасити свою заборгованість перед кредитором, їх дії не будуть спрямовані на додержання такого рішення. А у разі примусового розрахунку з кредитором за допомогою державного виконавця 29% від загальної кількості опитаних мають намір приховувати своє майно з метою уникнути виконання судового рішення.

Як видно, не кожний громадянин є законослухняним і виконує всі ті розпорядження, які виходять від суду. Ці обставини призводять до порушення строків розгляду справ та інших процесуальних строків, винесення рішень, які не відповідають вимогам закону, невиконання судових рішень та інших негативних наслідків [171, с. 5].

Таким чином, за період проведення у нашій країні економічних реформ умисне невиконання дебіторами своїх зобов’язань перед кредиторами набуло загрозливих масштабів. Поширеність цього явища вже завдала та продовжує завдавати шкоди всьому суспільству. Зокрема, ухиленням від виконання своїх зобов’язань істотно знижується ефективність однієї з найважливіших сфер економічного росту - встановленню сприятливого режиму кредитування найважливіших соціальних програм [252, с. 12].

Крім проведеного серед різних прошарків населення опитування, поширеність невиконання своїх майнових зобов’язань в Україні також підтверджується аналізом дієвості судової системи та державної виконавчої служби щодо зазначеної проблеми. Так Голова Верховної Ради України в одному з виступів зазначив, що

кількість скарг, звернень громадян на судові органи й суддів у пошті Верховної Ради України, на жаль, не зменшується. Особливо багато нарікань адресується суддям господарських судів [286, с. 4]. Голова Верховного Суду України з цього приводу зазначив, що аналіз діяльності судової системи, перевірки стану організації діяльності окремих судів, узагальнення судової практики та статистики свідчать, що судовій системі України, притаманні недоліки [171, с. 5]. Лише 42,15 % населення довіряє судовим органам [246, с. 54]. В свою чергу, наявність зауважень до судових органів також детермінована цілим рядом причин. Головною серед них є перевантаженість судів справами різних категорій, внаслідок чого виникають перешкоди для всебічного, повного та швидкого вирішення справ. Так, наприклад, у першому півріччі 2002 р. обсяг роботи судів загальної юрисдикції збільшився майже вдвічі - середньомісячне надходження справ усіх категорій на одного суддю зросло з 51 до 89 справ [2, с. 40-41]. У першому півріччі 2003 року завантаженість на кожного суддю місцевого суду зросла до 103 справ на місяць [3, с. 23], а в 2005 році цей показник сягає майже 120 справ [5, с. 33] і ця тенденція зберігається.

Більше того, якщо держава дозволяє собі мати заборгованість по заробітній платі перед суддями [76, с. 5], то невиконання своїх майнових зобов’язань перед кредиторами у свідомості пересічного громадянина становиться нормою буття.

Означені фактори сприяють розвитку та поширенню таких правопорушень як ухилення від виконання своїх зобов’язань, що в свою чергу детермінує поширеність злочинного витребування виконання цих зобов’язань. Тобто ситуація, що склалася, є ідеальною для появи та розвитку так званої „тіньової юстиції”, що є вагомим криміногенним фактором для будь-яких сфер життєдіяльності і сприяє криміналізації не тільки майнових відносин.

Ще однією детермінантою цього феномену є неналежне виконання судових рішень. Навіть якщо судом була розглянута справа, предметом якої виступало вирішення майнового спору, та винесене рішення, це ще зовсім не виключає наявність умов для вчинення вказаних правопорушень. Перемога у суді - лише половина справи, головне виконання рішення, адже існує звична для сучасних вітчизняних умов практика невиконання судових рішень [76, с. 5].

Обсяги такої негативної практики можна проілюструвати аналізом щорічних статистичних звітів Державної виконавчої служби (Див. Табл. 1.6)1 [158].

Таблиця 1.6

Кількість виконавчих документів майнового характеру які перебували в провадженні Державної виконавчої служби та кількість документів які було закінчено провадженням та фактично виконано.

Роки Виконавчих документів
Підлягало

виконанню

завершено фактично виконано
Кількість Питома вага Кількість Питома вага
2001 4 286 747 2 472 946 58% 1 501 439 35%
2002 5 694 061 3 144 678 55% 1 941 914 34%
2003 7 502 856 4 433 530 59% 2 580 837 34%
2004 7 989 479 5 285 157 66% 2 768 189 35%
2005 7 523 761 4 875 230 65% 2 498 685 33%
2006 7 137 858 4 597 461 64% 2 406 624 34%
І

півріччя

2007

4 937 222 2 074 864 42% 1 119 884 23%

Як видно, кожен рік від 34 до 58 відсотків виконавчих документів не були закінчені провадженням, а питома вага виконавчих документів, які взагалі не були виконані сягає від 65 до 77 відсотків. Такі показники виконання судових рішень з майнових спорів засвідчують існуючий в державі вакуум влади, який іманентно заповнюється нелегітимними структурами, діяльність яких по суті є злочинною. Зрозуміло, що різниця між кількістю виконавчих документів закінчених провадженням та кількістю фактично виконаних виконавчих документів ілюструє нам картину щодо рівня ухилень від виконання своїх майнових обов’язків. Тобто в Україні щорічно від одного до двох з половиною мільйонів кредиторів не отримують належних їм коштів та майнових цінностей, що в свою чергу породжує такий вид злочинності як примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань. Причому - це лише офіційні данні.

1 Див. Додаток Д.

Насправді, рівень злочинності у сфері примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні є істотно більшим ніж це висвітлюється у статистичних звітах судових та правоохоронних органів. Проблема протидії цьому виду злочинів ускладнюється їх високою латентністю. Тому крім наявності у Кримінальному кодексі України прямої кримінально-правової заборони примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, необхідним є усунення детермінант виникнення цього виду злочинності. Як зазначалось основною причиною вчинення злочину, передбаченого статтею 355 КК України, є протиправне ухилення від виконання своїх зобов’язань. У свою чергу поширеність цього виду правопорушень дає підстави вважати, що цивільно-правові засоби забезпечення виконання зобов’язань не можуть у повній мірі контролювати майнові спори та забезпечувати можливість їх некримінального вирішення. Тому необхідно розглянути питання про приведення національного кримінального законодавства щодо кредиторських відносин у відповідність з міжнародними стандартами та дослідити можливість і необхідність включення до закону про кримінальну відповідальність заборони ухилення від виконання майнового зобов’язання, про що йдеться у подальшому викладенні результатів дослідження.

1.2.

<< | >>
Источник: Арманов Микола Григорович. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні:

  1. ЗМІСТ
  2. ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ТА СКОРОЧЕНЬ
  3. ВСТУП
  4. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні
  5. Підстави та умови встановлення кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  6. Об’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  7. Кваліфікуючі ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  8. 3.1. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у формі покарання
  9. ВИСНОВКИ
  10. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  11. Порядок укладення, форма та зміст договору надання медичної послуги (допомоги)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -