<<
>>

Об’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

При дослідженні кримінальної відповідальності за той чи інший злочин обов’язковим є аналіз його складу. Такий підхід зумовлений, перш за все, значенням „corpus delicti” в теорії кримінального права, а також в правоохоронній та судовій практиці.

Адже, як зазначається в ч.1 ст.2 КК, вчинення особою суспільно небезпечного діяння в якому міститься склад злочину, що передбачений Кримінальним кодексом, є єдиною підставою кримінальної відповідальності.

У зв’язку з цим Пінаєв А.О. наголошує, що за допомогою складу злочину вирішується більшість найважливіших питань кримінального права [219, с. 62]. Серед них кваліфікація злочинних діянь займає центральне місце. Так, в літературі зазначається, що склад злочину є еталоном оцінювання при кримінально-правовій кваліфікації [26, с. 94], а її основною юридичною підставою є кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за конкретне діяння [194, с. 5-6]. Виходячи з зазначеного, є логічним та виправданим твердження Навроцького В.О., що „головну роль при кримінально-правовій кваліфікації відіграє диспозиція статті Особливої частини КК” [194, с. 18]. Саме тому Брайнін Я.М. наголошував на значенні правильного аналізу диспозиції для встановлення всього кола ознак певного складу злочину [37, с. 18].

Зазначене дозволяє окреслити коло проблемних питань сучасного кримінального законодавства взагалі, та норми, що передбачає відповідальність за

примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, безпосередньо.

Основним недоліком більшості кримінально-правових норм є їх незрозумілість для провозастосувача. Причому це не є лише проблемою сьогодення. Ще Чезаре Беккаріа зазначав, що негативним явищем є як тлумачення законів, так і їх темнота, що змушує вдаватись до їх тлумачення [24, с. 94]. Сучасні науковці також наголошують на тому, що детермінантою значної кількості помилок при кримінально-правовій кваліфікації є незрозумілість та неясність норм кримінального законодавства, а також вважають необхідним більш ясне та чітке конструювання кримінально-правових норм і законодавче тлумачення термінів, що в них використовуються [33, с.

35-43; 71, с. 16-17; 118, с. 90-97; 194, с. 2, 14, 19; 236, с. 62-64; 331, с. 77-81].

Так, М.І. Хавронюк з цього приводу зазначає: „для того, щоб кримінальний закон розумівся і застосовувався хоча б приблизно однаково у кожній схожій ситуації, він сам по собі повинен бути настільки зрозумілим, щоб у його тлумаченні необхідності не виникало чи принаймні вона зводилася б до можливого мінімуму” [331, с. 81].

Таким чином, аналіз складу окремого злочинного діяння та диспозиції кримінально-правової норми, що встановлює відповідальність за нього, займає центральне місце при дослідженні кримінальної відповідальності за цей злочин.

Склад злочину, як відомо, утворюють два блоки ознак - об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних ознак будь-якого складу злочину, відносять ознаки об’єкта та об’єктивної сторони.

Відомо, що питання об’єкта, як елементу складу злочину, в теорії кримінального права не є остаточно вирішеним, більше того - останнім часом полеміка навколо нього активізується. Поширюються різноманітні теоретичні гіпотези, серед яких важко визначити домінуючу.

Донедавна лідируючі позиції займала теорія об’єкту злочину як суспільних відносин. До її прихильників можна віднести таких відомих науковців як Я.М. Брайніна, Ф.Г. Бурчака, В.К. Глістіна, М.І. Загороднікова, М.Й. Коржанського,

Б.С. Нікіфорова, В.С. Прохорова, О.О. Піонтковського, В.Я. Тація, А.Н. Трайніна та інших.

А.Н. Трайнін зазначав, що кожен злочин (дія або бездіяльність) завжди посягає на певний об’єкт, і останнім є ні що інше, як суспільні відносини. При цьому він підкреслював, що правова норма не зазнає шкоди при злочинному посяганні, а звідси і не може бути об’єктом злочину [291, с. 174-175]. Поряд з цим він вказував, що об’єктом злочину є цінності, що знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність [291, с. 190], що не додає однозначності позиції яку науковець займав з цього питання. Також, визнаючи об’єктом злочину соціалістичні суспільні відносини, що знаходяться під охороною соціалістичного кримінального права, Я.М.

Брайнін звертав увагу на те, що в диспозиції закону про кримінальну відповідальність безпосередній об’єкт злочину виражається у вигляді не суспільних відносин, а їх окремих елементів. Посягаючи на останні, злочин тим самим посягає й на суспільні відносини в цілому [37, с. 21]. В.К. Глістін зазначає, що об’єктом злочину можуть бути не будь-які суспільні відносини, а лише ті, що мають конкретний характер [57, с. 30-31], тим самим намагаючись замаскувати деякі неузгодженості пов’язані з цією концепцією. Одним з прибічників теорії „об’єкт злочину - суспільні відносини” був Ф.Г. Бурчак. Він зазначає, що в незалежності від того, на що направлений злочин, якому благу заподіює або може заподіяти шкоду, він завжди посягає на соціалістичні суспільні відносини [39, с. 37]. В.С. Прохоров, при відстоюванні позиції згідно якої об’єктом злочинного посягання є суспільні відносини, стверджує, що правопорядок також страждає при вчиненні злочину але тільки у якості форми суспільних відносин [235, с. 56]. Слідом за теорією до концепції „об’єкт - злочину суспільні відносини” стала схилятись і навчальна дисципліна кримінального права. До останнього часу в підручниках з кримінального права України об’єкт злочину визначають як „...ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність” [122, с. 90]. Практично ідентичне визначення можна знайти і в курсі лекцій А.О. Пінаєва [219, с. 66]. У науково- практичному коментарі Кримінального кодексу України також зазначається:

„Об’єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин” [199, с. 12].

Як видно, з наведених висловів вітчизняних науковців, ними не заперечується те, що шкода при вчинені злочину безпосередньо заподіюється не суспільним відносинам, а деякому їх субстрату, що, в свою чергу, іманентно тягне заподіяння шкоди і суспільним відносинам [26, с. 107]. Таке опосередковане ушкодження суспільних відносин надало поштовх для відродження дещо інших поглядів на експлікацію об’єкта злочину, і виникнення критичних зауважень до домінуючої концепції.

Так, О.М. Кривуля і В.М. Куц дійшли висновку, що „...сьогодні не існує жодних підстав для повсякденного звертання правознавця до такої високої філософської категорії, як суспільні відносини, а особливо для оперування нею при визначенні об’єкта злочину” [119, с. 71]. Обґрунтовуючи цю тезу вони приходять до висновку, що „...в злочинних діях (бездіяльності) окремих осіб відсутня небезпека суспільним відносинам, тому вони не є об’єктами злочину” [119, с. 74]. В подальшому В.М. Куц вже у співавторстві з А.Ф. Зелінським критикуючи концепцію „об’єкт злочину - суспільні відносини” зазначив, що успіх цієї концепції пояснюється тим, що „...вона повністю співпадає з марксистсько-ленінським баченням співвідношення держави, суспільства і особистості, в котрому особистості відводиться роль гвинтика в системі суспільних відносин, - і далі, - надання гіпертрофованого значення об’єкту злочину в вигляді суспільних відносин... давно себе вичерпало” [92, с. 150-152]. З аргументованою критикою суспільних відносин у якості об’єкта злочину виступив С.Б. Гавриш, зазначаючи, що суспільні відносини це категорія не стійка, а тому вона, як і будь-яка інша філософська категорія, не може бути покладеною в основу визначення об’єкта злочину. Натомість пропонується об’єкт злочину розглядати у двох площинах: по-перше, як нормативну, правову категорію, адже злочин перш за все порушує норму кримінального права; по-друге як благо, що захищається цією нормою. Тобто об’єктом злочину пропонується визнавати „правове благо” [54, с. 10-15]. Цієї точки зору додержуються й інші науковці, такі як А.В. Наумов, С. Расторопов,

В.М. Трубніков, В.Д. Філімонов та інші [99, с. 118; 201, с. 159; 238, с. 40; 293, с. 8188; 324, с. 98].

Іншу думку стосовно об’єкта злочину висловлює П.Л. Фріс. Він вважає, що злочин „спричиняє тяжку шкоду існуючому в суспільстві правопорядку” [329, с. 258]. Тут доречно зауважити, що в теорії кримінального права США переважною вважається думка, згідно якої об’єктом злочинних посягань є саме соціальний порядок [202, с.

29].

Останнім часом у навчальній літературі об’єктом злочину все частіше називають охоронювані законом про кримінальну відповідальність цінності, інтереси чи блага, на які спрямоване злочинне посягання особи, і яким заподіюється шкода [135, с. 209]. Так, поряд з суспільними відносинами, поступово об’єктом злочину стало визнаватись правове благо. Одним з основних доводів прихильників цієї теорії є те, що в ч.1 ст.1 Кримінального кодексу зазначено, що він „...має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля конституційного устрою України від злочинних посягань...”. Тобто правове забезпечення охорони певних соціальних цінностей - благ, а не суспільних відносин з приводу користування цими благами.

Крім зазначених концепцій об’єкта злочину останнім часом виникають й інші. Так Є.В. Фесенко вважає що об’єктом злочину повинні визнаватись не суспільні відносини і не певні правові або соціальні блага, а цінності [320, с. 49]. Причому до цінностей він відносить як блага, так і соціальні зв’язки, а поряд з ними й потерпілих та їхні права і інтереси [321, с. 9]. Заслуговує на увагу й точка зору О.К. Зателепіна, згідно якої під об’єктом злочину необхідно розуміти соціальну безпеку, тобто стан захищеності важливих інтересів особи, суспільства та держави [88, с. 31]. Оригінальну позицію з питання, що досліджується, займає Г.П. Новосьолов. Він вважає, що для з’ясування того, що є насправді об’єктом злочину необхідно виходити з сутності злочинної шкоди. При цьому автор розмежовує поняття наслідки та шкода. Адже наслідками є будь-які зміни об’єктивної дійсності детерміновані поведінкою людини. А статус шкоди цим наслідкам може придати

лише їх негативна оцінка з боку суспільства та його членів. Тобто шкода це поняття соціальне. А звідси й об’єктом злочину може бути лише соціум або його окремі члени, адже саме їм ця шкода заподіюється [204, с. 46, 53, 60].

Проаналізувавши різні точки зору щодо поняття об’єкту злочину, вважаємо за можливе приєднатися до позиції тих авторів, які є прихильниками концепції „об’єкт злочину - правове благо”.

Звідси, у відповідності з загальноприйнятою класифікацією об’єктів злочинів [135, с. 214; 219, с. 68], загальним об’єктом кримінально-правової охорони є сукупність правових благ, передбачених ч.1 ст.1 КК України, родовим об’єктом - однорідні групи цих благ, а безпосереднім - конкретне правове благо, що страждає від конкретного злочину.

Як зазначається в літературі, об’єкт злочину може бути введений до складу злочину шляхом закріплення правової норми у відповідному розділі Особливої частини [324, с. 179]. Оскільки діяння, що досліджується відноситься, згідно з діючим кримінальним законодавством України, до злочинів проти авторитету органів влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян, логічно припустити, що законодавець вважає його родовим об’єктом саме такий авторитет. Слід нагадати, що в Кримінальному кодексі 1960 року замість чинного XV Розділу Особливої частини фігурувала Глава IX, що мала назву „Злочини проти порядку управління”. Із зазначеного можна зробити два протилежні висновки: а) вказана група злочинів у зв’язку з соціальними змінами в державі „перепрофілювалася” і почала завдавати шкоди іншому об’єкту; б) відбулася зміна законодавчої термінології з метою спрощення застосування закону про кримінальну відповідальність. Другий варіант здається більш ймовірним. Але, чи відповідає таке „уточнення” дійсності, і чи насправді воно сприяє спрощенню процесу кваліфікації злочинів? Відповідь на це питання неможлива без бодай короткого аналізу змісту авторитету, як об’єкта кримінально-правової охорони. Під авторитетом розуміють загальновизнане значення, вплив [192, с. 7]. В тлумачному словнику В. Даля авторитет експлікується як свідоцтво або думка відомої людини, яка сприймається без перевірки [67, с. 4]. Також авторитет визначають як загальновизнаний вплив особи або організації в будь-яких сферах суспільного життя, який ґрунтується на

знаннях, досвіді та гідності [271, с. 17]. Без сумніву авторитет органів влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян є певним благом, але за умови, що він реально існує. При цьому залишається незрозумілим, як визначається шкода, що заподіюється навіть реально існуючому авторитету зазначених структур, не говорячи про те, що за умов його повної відсутності, що є характерною рисою для сучасної України, заподіяти шкоду авторитету взагалі неможливо.

Натомість поняття „порядок управління” є більш чітким і формально визначеним. Під державним управлінням взагалі розуміється виконавча, розпорядча та організуюча діяльність державних органів що ґрунтується на законах та інших нормативних актах [344, с. 493]. Деякі автори саме такій діяльності надають значення порядку управління [139, с. 209; 243, с. 96; 284, с. 6], що здається не зовсім обґрунтованим. Іноді під порядком управління розуміють сукупність правил, що регулюють та закріплюють структуру і компетенцію державних органів влади та управління, суспільних організацій, підприємств та установ [297, с. 436]. Але, як здається, такі правила та інструкції лише встановлюють певний порядок. Їх ототожнювання з цим правовим благом лише надає можливість для обґрунтованої критики цієї позиції. Навроцький В.О. під порядком управління розуміє суспільні відносини між органами державної влади та організаціями і громадянами з приводу втілення в життя вимог нормативних актів, які забезпечують авторитет органів управління, недоторканість їх представників, дотримання порядку ведення та використання офіційних документів, виконання спеціальних приписів органів управління; реалізацію вимог міжнародних конвенцій в сфері управління [192, с. 6]. В запропонованому визначенні міститься низка не зовсім зрозумілих положень. По- перше, вже була обґрунтована позиція згідно якої загальним об’єктом злочинних діянь є не суспільні відносини, а певні правові блага. По-друге, визначення порядку управління через поняття авторитету органів управління дає підстави вважати, що насправді родовим об’єктом цих злочинів є саме авторитет цих структур. Й останнє, з’ясування поняття порядку управління неможливе через використання терміну „порядок” в його експлікації, інакше вийде, що порядок є порядок. В тлумачному словнику В. Даля під порядком розуміється сукупність певних предметів, що стоять

рядом, вряд, не урозбрід, один за одним [68, с. 327]. Отже, порядок це систематизована сукупність певних одиничних явищ. Виходячи з зазначеного, порядок управління - це певна система, алгоритм дій управлінського характеру, що базується на діючому законодавстві. Порядок управління, на відміну від авторитету, є правовим благом, тобто встановлюється нормами права та охороняється ними. Тому, на нашу думку, саме порядок управління, а не міфічні авторитет чи суспільні відносини є родовим об’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань та однорідних з ним злочинів. Таку ж позицію щодо родового об’єкт зазначеної групи злочинів займає й В.І. Осадчий [211, с. 41, 47, 52]. Соловйова А.М. також, поряд з авторитетом органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, визнає родовим об’єктом нормальну управлінську діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування [274, с. 7]. Але такий адитивний родовий об’єкт є занадто розширеним, та не сприяє спрощенню застосування закону про кримінальну відповідальність. Не можна заперечувати того, що за певних обставин авторитету органів державної влади та місцевого самоврядування також може заподіюватись шкода, але вона не є обов’язковою ознакою цих діянь [198, с. 710]. Так В.О. Навроцький серед злочинів проти порядку управління виокремлює лише певну групу діянь, що посягають й на авторитет управлінських органів [192, с. 7].

Як зазначалося, безпосереднім об’єктом злочинного діяння в літературі визнається певне конкретне благо, на яке безпосередньо спрямоване посягання [135, с. 214]. Єдність думок щодо безпосереднього об’єкту примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань відсутня. Так, М.Й. Коржанський визначає у якості останнього свободу підприємництва [195, с. 529]. Свобода підприємництва та свобода договору дійсно потребують додаткового захисту за допомогою кримінально-правових засобів, оскільки вони „визначаються основоположними для розвитку майнового обороту” [185, с. 36]. Крім того, вони закріплені в ст. 3 ЦК України у якості загальних засад цивільного законодавства. Але більшість науковців вказують, що на захист цих благ спрямована інша кримінально-правова норма, яка закріплена в ст. 206 Кримінального кодексу

України [131, с. 22; 198, с. 285; 268, с. 133]. Вона міститься разом з іншими нормами, покликаними захищати господарський механізм держави, в VII Розділі Особливої частини КК [29, с. 131]. Діяння, передбачене статтею 355 КК, спрямоване на задоволення абсолютно нормальних а не протиправних потреб, щоправда в заборонений законом спосіб [266, с. 50]. Тому свободі підприємницької діяльності, в цьому випадку, шкода заподіюватись не може. Інші автори наголошують на тому, що основним безпосереднім об’єктом у складі злочину, передбаченого ст. 355 КК, є встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов’язань [199, с. 817]. Ця думка також є небездоганною, оскільки зазначений порядок порушується при відмові від виконання зобов’язань або їх неналежному виконанні, тобто при вчиненні діяння, доцільність криміналізації якого обґрунтовувалась в попередньому розділі цього дослідження. А здійснення примушування до виконання таких зобов’язань скоріше відновлює цей порядок, аніж порушує його. В інших джерелах основним безпосереднім об’єктом зазначеного злочину визнають встановлений порядок реалізації громадянами своїх прав [198, с. 703]. Як здається, така позиція знаходиться під впливом тієї обставини, що норма, закріплена в статті 355 КК, вважається спеціальною по відношенню до самоправства [199, с. 819; 272, с. 51] й посягає на той самий об’єкт [113, с. 776; 284, с. 59; 297, с. 467; 344, с. 415]. Насправді це не так, про що йтиметься у подальшому викладі тексту дисертації.

А.М. Соловйова висловила думку, що основним безпосереднім об’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є „порядок захисту (курсив мій - М.А.) порушених прав” [272, с. 51]. Подальша модифікація авторкою своєї позиції і визнання об’єктом зазначеного злочину „порядку реалізації права на судовий захист порушеного права, що виникло на підставі реально існуючого зобов’язання” [274, с. 8] не міняє суті справи.

Варто звернути увагу на те, що більшість з наведених науковців вважають основним безпосереднім об’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, так само як і родовим, певний порядок. Ми погоджуємося з такою точкою зору. В державі існує встановлений порядок вирішення майнових і цивільно-правових спорів. Lex neminem cogit ad impossibilia

(закон з жодного не вимагає неможливого). Так, в ст. 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства віднесений судовий захист цивільного права та інтересу. В главі 3 цього ж Кодексу встановлені державні органи, за допомогою яких може здійснюватись захист свого цивільного права та принципи здійснення цього захисту. В ч.1 ст.15 встановлено: „Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання”. В подальших статтях ЦК України зазначається, що такий захист може здійснюватись судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусами, а також за допомогою самозахисту. Під самозахистом розуміється „застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства”. Здіснення самозахисту повинно відповідати принципу непорушності прав і інтересів інших осіб та додержанню моральних принципів суспільства та правил етики [30, с. 53-54]. Частина засобів самозахисту цивільних прав передбачена в главі 51 ЦК України, де встановлені правові наслідки порушення зобов’язання та відповідальність за порушення зобов’язання. Таким чином, сама вимога відновлення порушеного права не має ані суспільно небезпечного, ані шкідливого характеру, і є цілком правомірною. Тому, як зазначається в літературі, важливим є відмежування самозахисту свого права від самоправних дій [114, с. 145]. В цивільному праві під самозахистом розуміють „...законне діяння, вчинок, за допомогою якого приватна особа самостійно відновлює у відомих межах порушене правове становище потерпілого” [258, с. 219]. Цивіліст О.В. Коновалов зазначає, що самозахист цивільних прав можливий лише при необхідній обороні та крайній необхідності або у разі застосування засобів оперативного характеру, що не порушують право володіння [114, с. 147]. Застосування, при цьому, заборонених законом засобів, недодержання моральних засад суспільства та порушення прав володіння є порушенням порядку захисту свого права та порядку розв’язання цивільно-правових спорів. Саме в цьому і міститься суспільна небезпечність примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань - задоволення особистих правомірних потреб з порушенням встановленого в

суспільстві порядку та за допомогою суспільно небезпечних способів, але nessistas publica major est, quam privata1.

Таким чином, об’єктом злочину, передбаченого статтею 355 КК, може бути певний порядок захисту свого права. Але можливим є й примушування до виконання судового рішення, при якому право вже є захищеним, але ще не реалізованим, тобто шкода завдається порядку реалізації свого права. Тому під об’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань має розумітись більш широке явище, аніж порядок захисту своїх прав. Найбільш вдалим для застосування є поняття „порядок вирішення майнових спорів". Саме за наявності певного спору виникає необхідність спочатку для захисту, а потім і для реалізації свого права. Саме на розповсюдженості порушень порядку вирішення спорів у сфері господарської діяльності звертає увагу й А.М. Бойко, зазначаючи, що це є негативним наслідком непродуманої політики держави на початковому етапі розбудови ринкової економіки [28, с. 140-141].

Додаткової уваги заслуговує питання, проти порядку вирішення яких саме спорів спрямоване діяння що досліджується? Для відповіді на нього необхідно дослідити предмет примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Хоч у складі цього злочину предмет не є обов’язковою ознакою, в науковій літературі зазначається, що безпредметних злочинів не існує [150, с. 377]. Під предметом злочинного діяння кримінально-правова доктрина розуміє елемент матеріального світу, впливаючи на який суб’єкт посягає на об’єкт злочину [122, с. 93; 135, с. 216; 204, с. 51; 219, с. 73]. Предметом цього злочину називають договір, угоду та інші цивільно-правові зобов’язання [332, с. 215] або лише цивільно-правове зобов’язання [123, с. 380; 277, с. 445]. Такі судження щодо предмета злочину викликають сумнів.

Лащук Є.В., досліджуючи предмет злочину, прийшов до висновку, що це факультативна ознака злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях [151, с. 4]. В ст. 190 ЦК України зазначено, що „майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки". Тому

1 Суспільна потреба більш вагома аніж приватна.

ми згодні з позицією О.І. Бойцова, який зазначає, що згадування у якості предмета злочину дій майнового характеру та права на майно є зайвим [31, с. 686-690], причому майно може бути як рухомим так і нерухомим [106, с. 12].

Звідси, цивільно-правове зобов’язання не доцільно виокремлювати у якості предмета злочину, це стосується і договору як підстави цивільно-правового зобов’язання. Крім того, визнання предметом досліджуємого злочину цивільно- правових зобов’язань провокує появу плутанини та суперечностей при кваліфікації та втрату конкретного критерію розмежування цього злочину та злочинів проти власності. На роль предмета злочину, передбаченого ст. 355 КК, може претендувати лише майно, яке відповідно до діючого цивільного законодавства містить в собі й матеріальні речі, й майнові права та обов’язки.

Окрім того, при вчиненні примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових обов’язків, майно, як предмет цього злочину, характеризується особливою ознакою - воно повинно бути також предметом майнового спору, на розв’язання якого спрямовані дії винного.

Так, за матеріалами справи, діяння осіб Л. та Ф. були кваліфіковані органами досудового слідства як замах на грабіж, у відповідності з чим було порушено кримінальну справу. Але в процесі судового засідання з’ясувалось, що потерпілий мав перед братом Ф. боргове зобов’язання, на примусове виконання якого і були спрямовані дії обвинувачених. В зв’язку з цим судом дії Л. та Ф. були перекваліфіковані з грабежу на примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Мотивуючи своє рішення суд пояснив, що Л. та Ф. намагалися примусити потерпілого до виконання з його боку цивільно-правового зобов’язання, тобто повернути гроші, які належать брату Ф [9].

Як видно з цього прикладу, основною розмежувальною ознакою, якою користувався суд, було майно. Предметом викрадення є чуже для винного майно, а при вчиненні примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань воно характеризується іншою ознакою. П.О. Скобліков визначає її як наявність дійсного або удаваного права на майно або наявність спору щодо приналежності цього майна [265, с. 10]. На нашу думку доцільніше було б вказувати

на наявність певного майнового спору. Причому під майновим спором деякі автори розуміють - двостороннє припущення щодо наявності дійсного або удаваного права на майно [269, с. 9]. Зауважимо, що до виокремлення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у самостійний склад злочину, предметом вимагання визнавалось і майно самого вимагача [140, с. 33].

Зазначене дозволяє дійти висновку, що саме майнові спори здебільшого вирішуються при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, що й є відповіддю на поставлене вище питання: об’єктом вказаного злочину має визнаватись порядок розв’язання майнових спорів.

Таке визначення об’єкта та предмета злочину, передбаченого статтею 355 КК України з одного боку вимагає деяких змін у назві та тексті цієї статті, а з іншого - містить у собі ряд позитивних моментів. Щодо змін, то доречно буде говорити про примушування до виконання майнових, а не цивільно-правових зобов’язань. Таким чином під охорону цієї норми потрапляють будь-які майнові зобов’язання, а не тільки ті, що виникають з цивільних правовідносин. У чинній редакції статті 355 майнові зобов’язання, які виникають з підстав, передбачених іншими галузями права (трудовим, адміністративним, шлюбно-сімейним), виносяться поза межі складу злочину, що досліджується [196, с. 793; 199, с. 818].

Враховуючи, що об’єкт посягання може знаходити своє правове вираження шляхом прямої вказівки на нього в законі [324, с. 179] доцільним буде в назві та диспозиції статті 355 КК зазначити, що цим діянням порушується порядок вирішення майнових спорів.

Варто звернути увагу, що цивільно-правові зобов’язання можуть виникати і з приводу немайнових благ [30, с. 51]. На нашу думку такі зобов’язання мають бути віднесені до сфери дії кримінально-правової норми, закріпленої у статті 356 КК. Таким чином будуть спрощені процедура кваліфікації та розмежування цілого ряду суміжних злочинів з передбаченим у ст. 355 КК, серед них злочини проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, а також самоправство.

Зазначений підхід до об’єкту та предмету зазначеного складу злочину дозволяє провести чітке відмежування останнього від злочинів проти власності, а

саме всіх форм викрадення та вимагання. В науковій літературі поняття викрадення розкривається як умисне протиправне заволодіння шляхом фізичного вилучення предметами матеріального світу [102, с. 4]. Незважаючи на те, що злочини проти власності та примушування до виконання чи невиконання майнових зобов’язань посягають на різні об’єкти [22, с. 73; 137, с. 454; 199, с. 819; 232; 269, с.8], їх відмежування до сьогодні виявлялось достатньо складним, про що свідчить судова практика. Особливо це стосується усіх форм корисливих злочинів проти власності. М.Л. Купченко вказує, що основним критерієм розмежування цих діянь є об’єкт злочину [132, с. 96]. Але відомо, що серед причин виникнення труднощів при розмежуванні злочинів значиться складність визначення ознак об’єкта посягання [43, с. 11, 39]. Це має місце й при визначенні об’єкта примушування до виконання чи невиконання майнових зобов’язань. На нашу думку, при відмежуванні останнього від злочинів проти власності, конкретно встановити об’єкт посягання неможливо без визначення його предмета. На цьому наголошує й Ю.В. Сапронов [253, с. 23]. Оскільки предметом всіх цих злочинів є майно, необхідним є встановлення його певних розмежувальних ознак. При вчиненні викрадення предметом є безспірне чуже майно, а при примушуванні - майно, що є предметом майнового спору. Спір має місце лише при двосторонньому припущенні про наявність дійсного права на майно. Якщо хоч з однієї сторони такого припущення немає, то мова повинна йти про один з видів викрадення або інших корисливих злочинів проти власності. Для визначення дійсності вказаного права варто скористатися рекомендаціями Пленуму ВСУ. Так, у п. 17 постанови від 25 грудня 1992 року №12 зазначається, що відповідальність за статтею 198 КК 1960 року (стаття 355 чинного КК) „... може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством... Вимога виконати (не виконати) зобов’язання, що виникло з підстав, не передбачених чинним законодавством, або неіснуючого зобов’язання, або зобов’язання з невизначеним предметом... належить кваліфікувати як вимагательство”. Висловлена в постанові точку зору підтримуються й науковцями [198, с. 709]. Але необхідно враховувати, що дії

винного можуть бути спрямовані на захоплення майна боржника з метою примушування його до виконання зобов’язання з приводу іншого майна. За результатами проведеного нами опитування в 40% випадків розв’язання майнових спорів здійснюється шляхом впливу на майно, що не є предметом зобов’язання на виконання (невиконання) якого спрямовані дії винного1. Більше того, 26% опитаних вважають, що самостійне вилучення майна боржника за рахунок погашення боргу не повинно бути забороненим. Найбільш дійовим такий спосіб розв’язання майнових спорів вважають 7% опитаних, і в двічі менше - лише 3%, - визначають у якості такого безпосередній вплив на предмет зобов’язання. Як здається, вплив на майно (вилучення, утримання та інше), що не є предметом зобов’язання, на виконання (невиконання) якого спрямовані дії винного, не може визнаватись злочином проти власності, оскільки в даному випадку воно становиться предметом майнового спору. Крім того, такі дії спрямовані не на протиправне збагачення, а на відновлення та захист свого права, тому повинні розглядатися в рамках складу злочину, передбаченого статтею 355 КК України. Погашення майнових вимог кредитора за рахунок особистого майна боржника - цілком законна процедура, на здійснення якої спрямована діяльність виконавчої служби. А самостійне її втілення в життя якраз і повинно розглядатись у ракурсі статті 355 КК.

Деякі науковці вважають, що особа може примушуватись до виконання чи невиконання зобов’язань як за дійсними, так і за недійсними угодами [196, с. 793; 198, с. 709; 199, с. 818]. Така точка зору здається помилковою та знаходиться в протиріччі не тільки з вказаною постановою Пленуму ВСУ, а й з цивільним законодавством. Так, ч.1 ст.215 ЦК встановлює що правочин визнається недійсним при недодержанні вимог статті 203 ЦК (крім ч.4 цієї статті) в якій встановлено:

„1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

1 Див. Додаток В.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей”.

Із зазначеного видно, що при вчиненні правочину з недодержанням будь-якої з вказаних вимог (окрім форми правочину), особа, яка примушує до виконання такого правочину посягає не на порядок розв’язання майнових спорів, а на власність. При протилежному варіанті вирішення цього питання породжується можливість конкуренції злочинів проти власності та примушуванням до виконання (невиконання) майнових спорів. Такої ж точки зору додержуються й деякі науковці [122, с. 381]. Якщо ж особа не знала про невідповідність правочину цим вимогам та удавала його дійсним, а на справді він не є таким, має місце вибачальна помилка, але це вже питання суб’єктивної сторони. Недодержання форми правочинів не тягне за собою його недійсність. У ст. 218 ЦК України зазначено: „Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків”. Варто зазначити, що крім правочинів та договорів підставами виникнення майнових зобов’язань можуть бути також й інші юридичні факти [23, с. 59] (див. ст.11 ЦК України), щодо наявності та правомірності яких особа може помилятися, наприклад заподіяння шкоди. Але примушування до виконання заздалегідь недійсного правочину не становить загрози для порядку вирішення майнових спорів, а посягає на власність.

Ще одним важливим моментом є питання відмежування досліджуваного злочину від корисливих злочинів проти власності при вимозі виконання майнового зобов’язання в більшому обсязі. Деякі автори вважають, що в таких випадках вчинене повинно кваліфікуватися як злочини проти власності [196, с. 796]. Інші

зазначають, що має місце сукупність злочинів - проти власності та примушування до виконання майнових зобов’язань [198, с. 710]. В цілому погоджуючись з позицією останніх хотілося б зауважити, що збільшення суми грошового обсягу або обсягу майнового зобов’язання не детермінує з необхідністю кваліфікацію вчиненого як викрадення або іншого корисливого злочину. Адже, як зазначає П.О. Скобліков, кредитор вправі вимагати з боржника не тільки повернення власного майна а й процентів, неустойки, та компенсації збитків [265, с. 18]. Причому такі доплати в цивільному праві входять до суми боргу [223]. Але ці вимоги в будь-якому випадку повинні ґрунтуватися на нормах цивільного законодавства або договору. У разі необгрунтованого збільшення об’єму майнового зобов’язання дії винного повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів за ст. 355 КК та статтею, що передбачає один зі злочинів проти власності. Причому при розрахунку розміру заподіяної останнім майнової шкоди слід виходити з різниці між загальним її розміром та розміром майнового зобов’язання, до якого необхідно додати й розмір процентів, неустойки або заподіяних збитків. Під заподіяними збитками необхідно розуміти як прямі майнові втрати, так і неотриманий прибуток. В судовій практиці останнє не завжди дотримується. Так, є неповною оцінка дій Т., Д. та С. Фрунзенським районним судом м. Харкова, який кваліфікував їх як вимагання вчинене групою осіб. З матеріалів справи вбачається, що потерпілий О. у березні 1996 року позичив у громадянки Сл. грошові кошти у розмірі еквівалентному 800 доларам США, обіцяючи повернути їх на протязі двох місяців. Після закінчення строку договору О. не виконав своїх зобов’язань, у зв’язку з чим, Сл. встановила процент за прострочення виконання зобов’язання у розмірі 5%. Після того, як минув рік Сл. звернулась до знайомих Т., Д. та С. З проханням допомогти повернути борг. Вказані особи заподіявши легкі тілесні ушкодження потерпілому О. примусили його визнати борг у розмірі еквівалентному 5000 доларів США з урахуванням процентів за прострочення [15]. Виходячи зі змісту ст. 214 ЦК України 1963 року, який був чинним на час розгляду цієї справи, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час

прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, дії винних Т., Д., та С. у частині вимоги грошових коштів у розмірі еквівалентному 800 доларів США плюс три відсотки річних та визначеного індексу інфляції мали бути кваліфіковані за ч.2 ст.1982, а щодо решти грошових коштів як вимагання.

Як видно, при відмежуванні злочинів проти власності від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань за предметом, ми безпосередньо торкалися й об’єкта цих посягань. Саме в цьому й проявляється роль його чіткого визначення, що сприяє правильній кваліфікації злочинів. Цілком слушно Ф.Г. Бурчак серед причин помилок кваліфікації називав невстановлення правоохоронними органами та судом об’єкта злочину [39, с. 42]. Але, як здається, це не стільки провина цих органів, скільки законодавчого та доктринального визначення об’єкта. Так, якщо вважати об’єктом складу злочину, передбаченого ст. 355 КК України, авторитет певних органів, то можна беззаперечно стверджувати, що уповноважені органи в процесі досудового слідства та судового розгляду справи будуть його лише декларувати, а не встановлювати, оскільки останнє видається неможливим. При визначенні об’єктом зазначеного злочину порядку розв’язання майнових спорів, а його предметом майна, що є предметом такого спору, збір релевантної інформації щодо встановлення ознак предмету і об’єкту посягання становиться цілком ймовірним.

Сприяє появі труднощів при розмежуванні злочину, що досліджується та окремих злочинів проти власності їхній спільний додатковий безпосередній об’єкт. Так, В.Б. Харченко та Б.Ф. Перекрестов вказують, що й вимагання, й примушування до виконання чи невиконання майнових зобов’язань посягають на один і той самий додатковий об’єкт - права та законні інтереси особи [332, с. 216]. Наведена теза не викликає принципових заперечень за умови її уточнення. Соловйова А.М. у якості додаткового об’єкту називає наступні блага: „життя, здоров’я, воля та власність, свобода підприємницької діяльності потерпілого та близьких йому осіб” [277, с. 444]. Наданий перелік є з одного боку неповним, а з іншого - в ньому зазначені блага, яким шкода при вчиненні злочину, передбаченого статтею 355 КК України,

не завдається. Такими вадами характеризуються більшість висловлювань щодо додаткового безпосереднього об’єкту зазначеного злочинного діяння [198, с. 703; 199, с. 817]. Як зазначається в літературі, найчастіше об’єкт злочину знаходить своє правове вираження за допомогою ознак, що характеризують об’єктивну та суб’єктивну сторони злочинного діяння [324, с. 179]. В диспозиції ч.1 ст. 355 КК України зазначається, що цей злочин вчиняється „...з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна.”. Як, видно при вчиненні цих діянь не ушкоджується ані здоров’я, ані власність, адже має місце лише погроза заподіяння шкоди цим благам. Що ж, в такому випадку визнавати додатковим об’єктом? На це питання ще в 80-х роках минулого століття дав відповідь В.М. Куц. При аналізі додаткового безпосереднього об’єкту вимагання він зазначив, що преш за все, при вчиненні цього злочину, реальна шкода завдається особистій безпеці [145, с. 97]. Такої самої позиції додержується й І. Самощенко, він зазначає: „при погрозі завдання шкоди полягає в зруйнуванні атмосфери безпеки особи, у створенні обстановки, за якої потерпілий може відчувати неспокій, тривогу щодо захищеності його благ” [250, с. 179]. Наведене дозволяє зазначити, що при вчиненні примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових спорів, шкода проявляється у появі тривоги та хвилювань за особисту фізичну недоторканість, фізичну недоторканість близьких людей та збереження майна. Таким чином, порушується саме відчуття безпеки, що дає підстави вважати одним з додаткових безпосередніх об’єктів особисту безпеку, або, іншими словами, психічну недоторканість. Крім того, в певних випадках може страждати й честь та гідність особи. Причому, в науковій літературі поняття честі та гідності відмежовуються одне від одного. Під честю розуміють оцінку суспільством духовних, моральних, соціальних якостей особи, а саме: шляхетності, чесності, совісті, а також позитивна репутація та престиж; гідність - це невід’ємна цінність самої людини з моменту її народження, усвідомлення своїх найкращих якостей і свого суспільного і правового стану [36, с. 9]. Зі змісту ч.2 ст. 355 КК України витікає, що примушування може вчинюватися „...із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з

пошкодженням чи знищенням майна...” Як видно, в цьому випадку також перш-за- все шкода заподіюється психічній недоторканості, але крім цього можуть постраждати й фізична недоторканість, свобода, власність потерпілого або його близьких. Частина 3 статті 355 КК України передбачає відповідальність за примушування „... поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або таке, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки” Додатковим безпосереднім об’єктом в цьому випадку є здоров’я потерпілого та близьких йому осіб, а також може бути свобода та власність. Життя не може визнаватись додатковим об’єктом такого діяння, оскільки спричинення смерті в процесі примушування виходить за межі його юридичного складу і вимагає додаткової кваліфікації. Отже, визнання деякими авторами життя додатковим безпосереднім об’єктом примушування до виконання чи невиконання майнових спорів є помилковим.

Виходячи з наведеного, можна зазначити, що додатковим безпосереднім об’єктом злочину, що передбачений: ч.1 ст.355 КК України є психічна

недоторканість особи; ч.2 ст.355 КК України - психічна недоторканість особи, фізична недоторканість особи, свобода, власність; ч.3 ст.355 КК України - здоров’я особи, свобода, власність.

Визнання додатковими об’єктами цього злочину психічної та фізичної недоторканості особи, а також її здоров’я породжує питання щодо місцезнаходження цієї норми в Особливій частині КК та відносно розмежування цього діяння зі злочинами проти життя та здоров’я особи.

Вєлієв І.В. стверджує, що віднесення певних складів злочинів до певного розділу Особливої частини КК здійснюється з урахуванням шкоди, що заподіюється певним благам. При цьому вирішальним фактором є те правове благо, з метою охорони якого вводиться в дію та чи інша правова норма, якому завжди заподіюється шкода [44, с. 37]. Тому вірною вважається думка М.Й. Коржанського, який зазначає, що в тому випадку якщо заподіяння шкоди додатковому об’єкту є способом, складовою частиною заподіяння шкоди основному об’єкту, й інакше така шкода основному об’єкту не може бути заподіяна, - такі дії слід кваліфікувати лише

за тією статтею, яка передбачає відповідальність за посягання на основний об’єкт [117, с. 82].

Відкритим залишається питання розмежування злочинів проти життя та здоров’я особи з примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Крім тотожності об’єктивних ознак цих діянь, виникненню проблеми сприяє встановлення у частинах 2 статей 121, 122, 126 кваліфікуючої ознаки у вигляді особливої мети - залякування потерпілого, що фактично має місце й при вчиненні діяння, передбаченого статтею 355 КК. Як здається, в цьому випадку має місце не колізія, а конкуренція кримінально-правових норм у виді конкуренції загальної та спеціальної норми, за якої діє закон зворотного співвідношення об’єму та змісту [172, с. 5-12]. Тобто зазначені норми є загальними по відношенню до примушування до виконання чи невиконання майнових зобов’язань, а, як відомо, lex specialis derogat legi generali (закон спеціальний виключає загальний). У всіх інших випадках вчинене кваліфікується за частинами 2 вказаних статей, або як інший злочин, що вчиняється шляхом заподіяння шкоди здоров’ю. Аналогічно вирішується питання і при розмежуванні примушування до виконання (невиконання) майнових зобов’язань від погрози вбивством. При цьому, для спрощення процесу кваліфікації, доцільним вважається введення до складів зазначених злочинів проти життя і здоров’я особи такої ознаки, як відсутність у вчиненому ознак ст.355 КК [8, с. 260].

Визнаючи об’єктом примушування до виконання чи невиконання майнових зобов’язань певний порядок розв’язання майнових спорів, тим самим ми узагальнюємо його з об’єктом складу злочину, визначеного статтею 356 КК України. Така позиція дає певні підстави вважати, що склади злочинів, передбачених статтями 355 та 356 КК України, співвідносяться як спеціальний та загальний, причому цю думку підтримують більшість правників. Але в науковій літературі наголошується на тому, що співвідношення загального та спеціального складів злочинів може мати місце лише в тому випадку, коли тільки в одному з них є ознаки, які відсутні в іншому [26, с. 135]. Співвідношення ж цих складів злочинів дещо інше. Диспозиції норм про кримінальну відповідальність за ці діяння (в чинній редакції) містять достатню кількість відмінностей, щоб стверджувати, що вони

співвідносяться як спеціальне та загальне, але ці відмінності стосуються переважно об’єктивної сторони. Тому для розв’язання цього питання необхідним є дослідження ознак об’єктивної сторони примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань та проведення порівняльного аналізу з об’єктивною стороною самоправства.

В науці кримінального права під об’єктивною стороною злочину розуміють зовнішню сторону (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину [122, с. 103]. Більшість науковців до обов’язкових ознак об’єктивної сторони злочину відносять діяння (дію чи бездіяльність), наслідки та причинний зв’язок між ними, а до факультативних - місце, час, обстановку, спосіб та засоби вчинення злочину [39, с. 46; 219, с. 56; 291, с. 184], хоча існує думка і щодо факультативного характеру наслідків та причинного зв’язку [129, с.72].

Склад злочину, передбачений ст. 355 КК України, з об’єктивної сторони полягає у примушуванні до певних дій, а саме до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Відносно визначення примушування в науковій літературі єдності думок не існує. Іванов В.Ф. під примушуванням розуміє здійснюваний інформаційним шляхом насильницький вплив на охоронювану законом свободу особистості з метою спонукання до певних дій або бездіяльності [94, с. 9-10]. Схожу позицію займає Бойцов О.І., який зазначає, що примушування полягає в певному впливі на потерпілого, спрямованому на придушення його волі [31, с. 440]. Зазначені варіанти розуміння примушування не можна назвати досконалими, оскільки вони є занадто апріорними. Навряд чи хоч один працівник правоохоронних органів та суду зможе конкретно визначити який інформаційний вплив є насильницьким і чи придушує він волевиявлення або тільки обумовлює поведінку. Натомість Ярмиш Н.М. зазначає: „примушування - це вимога, пов’язана із погрозою насильства щодо потерпілого або його близьких родичів або із погрозою пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання” [122,

с. 380]. Таке визначення можна було б визнати найбільш вдалим, якби воно не мало дещо обмежений рамками ст. 355 КК України характер, але твердження, що складовими частинами примушування є певна вимога та певна погроза є цілком обґрунтованим. Схожим чином розуміє зміст примушування у складі вимагання В.М. Куц [143, с. 13]

Під вимогою в кримінальному праві розуміють висловлену в категоричній формі пропозицію вчинення певних дій або відмови від їх вчинення [31, с. 703; 196, с. 795; 198, с. 705]. Незважаючи на поширеність таке визначення не зовсім точно відображає дійсність. Пропозиція та вимога хоча і споріднені але все ж таки відмінні форми поведінки особи, тому визначення однієї через іншу, хоч і з зазначенням відмінної ознаки - категоричності, є неточним. Для з’ясування сутності вимоги необхідно звернутися до родового поняття цих форм, людської поведінки, і з нього, шляхом перелічення індивідуальних ознак, визначити вимогу, адже лише за певну протиправну поведінку може наставати кримінальна відповідальність (cogitationis poenam nemo patitur). В доктрині кримінального права поведінку людини поділяють на активну (дія), та пасивну (бездіяльність). Деякі автори пропонують виокремлювати ще одну форму поведінки - діяльність [169, с. 46]. Але, як зазначається в літературі, можливість кримінальної відповідальності за діяльність виключається, оскільки в основі кримінально-правового реагування знаходиться окремий акт поведінки людини [27, с. 82]. Під дією в науці кримінального права розуміють активну, свідому, суспільно небезпечну, протиправну поведінку суб’єкта [122, с. 107]. Активність визначають як певний вплив на навколишнє середовище [169, с. 41]. В законі про кримінальну відповідальність дія відображається або шляхом вказівки на певний поступок, або визначенням злочину, або шляхом зазначення способу його вчинення [324, с. 180-181]. Бездіяльність - це пасивна форма поведінки особи, що полягає у відсутності вчинення нею конкретної дії (дій), яку вона повинна була і могла вчинити в конкретних умовах [122, с. 110]. Характерною ознакою бездіяльності є її пасивність, але не взагалі, а лише стосовно існуючого обов’язку діяти. На необхідній наявності такого обов’язку наголошується в науковій літературі [291, с. 59]. В Кримінальному кодексі бездіяльність

відображається шляхом вказівки на пасивну поведінку суб’єкта і на обставини, які зобов’язували його діяти активно [324, с. 181]. Таким чином, вимога - це перш за все активна поведінка особи, тобто дія. В свою чергу дії поділяють на фізичні (енергетичні) та інформаційні. Під фізичними діями розуміють поведінку з використанням мускульної, фізичної сили спрямовану на зміну зовнішньої сфери предметів матеріального світу, а під інформаційними - поведінку спрямовану на передачу певної інформації іншим особам будь-яким способом [216, с. 16]. Як видно, вимога відноситься саме до інформаційних дій, тобто її змістом є висловлювання або інше доведення до відома потерпілого певної інформації.

Зазначене дозволяє сформулювати вимогу як доведення в категоричній формі за допомогою будь-яких засобів до відома потерпілого певного варіанту його поведінки, який є бажаним для пред’явника вимоги.

Злочини, які вчиняються за допомогою вимоги, можуть не мати безпосереднього впливу на навколишнє середовище, але все одно мають активний характер, тобто з об’єктивної сторони проявляються в формі дії. Цей висновок можна екстраполювати й на примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань. У якості варіанту поведінки потерпілого при вчиненні зазначеного злочину в законі вказується виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань. Під виконанням зобов’язання розуміється вчинення певних дій щодо предмета зобов’язання, наприклад, повернення боргу, відшкодування заподіяної шкоди, сплата аліментів і т.п. Так, вироком Московського районного суду м. Харкова від 25 листопада 1998 року за ст.198 КК України 1960 року були засуджені особи С., Г., Ш., Са., які вимагали повернення боргу в сумі 130 гривень висловлюючи погрози на адресу потерпілих та застосовуючи до них фізичне насильство [11]. Обґрунтовуючи позицію законодавця щодо вимоги при примушуванні до невиконання цивільно-правових зобов’язань деякі науковці зазначають, що у якості невиконання зобов’язань може розумітись примушування до не передавання майна або приміщення у користування, не укладання договору купівлі продажу та інше [196, с. 794]. Як видно, така вимога посягає не на порядок вирішення майнових спорів, а на свободу підприємництва, що породжує колізію

норми, яка досліджується, з нормою, закріпленою в ст. 206 КК України. Соловйова А.М. намагається розв’язати цю проблему шляхом вказівки на якесь „специфічне співвідношення” цих норм, фактично визнаючи примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань спеціальною нормою по відношенню до протидії законній господарській діяльності [277, с. 446]. Такий підхід неможливо визнати виправданим. В цьому випадку наявна колізія в законі про кримінальну відповідальність, яка потребує негайного усунення. При вчиненні злочину передбаченого ст. 355 КК України, особа може примушуватись тільки до виконання зобов’язань. Протилежне тягне за собою порушення інших благ, а не порядку управління, а саме свободи підприємницької діяльності. Тому з тексту закону необхідно вилучити словосполучення „чи невиконання”. За тих же самих причин вимога, яку висловлює винний, повинна бути завжди правомірною (або винний має вважати її такою), а не протиправною, як зазначається в деяких джерелах [196, с. 795].

Як зазначалось, другою складовою примушування є погроза. Причому, варто звернути увагу на подвійну роль погрози при вчиненні злочину, передбаченого ст. 355 КК України. З одного боку вона характеризує діяння - примушування, а з іншого виступає обов’язковим способом вчинення вказаного злочину. Як здається, таке дихотомічне розуміння погрози не повинно викликати заперечень і є цілком допустимим. Таке твердження можна обґрунтувати за допомогою загального вчення про спосіб, як ознаку об’єктивної сторони злочину. Так в доктрині кримінального права під способом розуміють певний порядок прийомів та методів злочинного діяння [215, с. 6]. Також вказується, що спосіб може бути відображений в законі про кримінальну відповідальність за допомогою певних прийомів, а найчастіше шляхом прямої вказівки на їх вичерпний перелік [169, с. 201], що власно і має місце в ст. 355 КК України. Але, крім такого розуміння способу, науковцями звертається увага й на те, що в структурі злочинного посягання спосіб внутрішнє міститься в діянні і виступає його структурним елементом [215, с. 6-7]. Іноді зазначається що спосіб розкриває зміст суспільно небезпечного діяння і не повинен розглядатись як окрема факультативна ознака об’єктивної сторони злочину, тобто навіть без вказівки в

законі злочин вчиняється певним способом і впливає на характеристику діяння [324, с. 103-106].

Виходячи з зазначеного, в подальшому погроза буде розглядатись як структурний елемент примушування, що не заперечує її ролі у якості способу вчинення злочину, передбаченого ст. 355 КК України. Саме таке її розуміння дозволяє провести порівняльний аналіз феномену примушування з таким явищем як спонукання. На необхідності цього вже зверталась увага [187, с. 72-73] і навіть мали місце спроби його проведення. Так, Іванов В.Ф. наголошує на тому, що при примушуванні способи насильницького впливу мають більш інтенсивний характер по відношенню до спонукання [94, с. 10]. Ярмиш Н.М. відносить примушування до одного з механізмів інформаційного впливу поряд із спонуканням, наголошуючи на необхідності їх розмежування [347, с. 456]. Погоджуючись з тим, що примушування, так само як і спонукання, є механізмом інформаційного впливу, варто зазначити, що такий вплив не має такого чіткого дихотомічного поділу. Адже відомі такі його види як умовляння, порада, переконання тощо. При розмежуванні примушування та спонукання, кількість варіантів можливої поведінки не може використовуватись у якості дефінітивної ознаки, адже це залежить в першу чергу від самого потерпілого та його здібностей, а не від особи з боку якої надходить інформаційний вплив. Тільки системний аналіз обох явищ може допомогти у вирішенні цього питання. Термін примус або примушування використовується у 20 статтях Особливої частини КК. У всіх випадках під ним розуміється певна вимога поєднана з погрозою. Термін спонукання використовується у ст.ст. 127, 147, 323 та 349 КК України. У більшості випадків він являє собою таку саму вимогу поєднану з погрозою. Інтенсивність та зміст погрози також не можуть використовуватись у якості дефінітивних ознак, оскільки вона не відрізняється від тієї, що застосовується при примушуванні (включаючи застосування насильства, позбавлення волі та життя тощо). Як відомо, понятійний апарат повинен відповідати такій вимозі як єдність термінології [292, с. 8], чого в даному випадку не простежується. Тільки відносно ст. 323 можна говорити про дещо відмінний від примушування зміст спонукання. Причому одні науковці розуміють під ним так само вимогу поєднану з погрозою [196, с. 737], інші

зазначають можливість використання агітації, порад, пропозиції, підкупу тощо [195, с. 499; 199, с. 749-750]. Виходячи з зазначеного, вважаємо, що в діючому кримінальному законодавстві спонукання і примушування співвідносяться як загальне і спеціальне. Тобто примушування завжди являє собою вимогу поєднану з погрозою настання небажаних для особи, що примушується, наслідків. А під спонуканням розуміється, окрім примушування, ще й низка засобів інформаційного впливу: поради, пропозиції, заохочення і т.д. Таким чином вимога може мати місце як при примушуванні, так і при інших способах спонукання. Погроза ж є характерною ознакою лише примушування.

Під погрозою розуміють виражений словами, письмово, певними діями або іншим чином намір завдати фізичної, матеріальної чи іншої шкоди окремим особам чи громадським інтересам [345, с. 594; 143, с. 13].

Самощенко І.В. висловлює дещо інше бачення погрози і експлікує її через поняття „залякування” [249, с. 68]. Вважаємо, що це не найкращій шлях визначення поняття погрози, адже, як зазначає Мірошниченко Є.О., терміни погроза і залякування використовуються у діючому кримінальному законодавстві у якості синонімів [187, с. 71-72]. Також погрозу визначають як вид психічного насильства [232; 275, с. 77]. В свою чергу специфіка психічного насильства, як зазначає Бойцов О.І., проявляється в інформаційному впливі на психіку іншої людини [31, с. 431], а предметом будь якого інформаційного впливу є інформація як така [249, с. 22]. Погоджуючись з останніми тезами, вважаємо за необхідне надати й відповідне визначення погрози.

Оскільки змістом погрози, так само як і вимоги, є певний інформаційний вплив на потерпілого, тобто доведення до його відома певної інформації, було б послідовним визначити погрозу як доведення погрожуючим за допомогою будь- яких засобів до відома потерпілого певного варіанту своєї поведінки, який є небажаним для останнього, у разі невиконання ним пред’явленої вимоги. Відмінними особливостями такої експлікації погрози є здійснення її не через синонімічні поняття та вказівка на генетичний зв’язок погрози та вимоги.

Для визнання погрози кримінально-караною вона повинна відповідати певним вимогам. Так, в Постанові Пленуму ВСУ „Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” № 12 від 25 грудня 1992 року зазначається: „Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він буде протидіяти нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого дійсно таке враження склалося”. Доктрина кримінального права визначає ці вимоги як реальність та дійсність погрози [215, с. 13]. Причому під дійсністю розуміють об’єктивне існування погрози, а під реальністю здатність створити переконання в можливості її здійснення [249, с. 47, 57]. Однією з основних характеристик дійсності погрози є її форма. Так Самощенко І.В. серед найбільш типових форм вираження погрози називає усну, письмову, за допомогою невербальної комунікації, демонстрації зброї та обстановки вчинення злочину [249, с. 30], але це не є їх вичерпний перелік. При встановленні дійсності погрози також необхідно визначити наявність бажання винного щодо виникнення відчуття небезпеки у потерпілого. Можливість виникнення такого відчуття вже становить реальність погрози. Як зазначається в літературі, остання має місце лише в тому випадку, коли погроза адресована конкретній особі, зміни поведінки якої домагається винний [75, с. 23]. Вважаємо, що це цілком слушне зауваження, але його обмежене тлумачення може призвести до плутанини при кваліфікації злочинів. Вірно зазначає Куц В.М., що „...погроза завжди звернена до конкретної особи, хоча може доводитись до її відома не тільки безпосередньо, а й через третіх осіб” [140, с. 35]. Так, наприклад, як потрібно кваліфікувати дії винного, що погрожує вбивством особі, яка є близьким родичем суб’єкта цивільно-правових відносин та вимагає виконання чи невиконання певних дій? Цілком зрозуміло, що за ч.2 ст.355 КК. А якщо ця погроза вбивством була виражена не суб’єкту цивільно-правових відносин, а безпосередньо його близькому родичеві? З одного боку вимога виконати чи не виконати цивільно-правові зобов’язання наявна, і кваліфікація повинна бути такою самою. З іншого боку це не примушування до виконання (невиконання) цих зобов’язань, адже вимога

адресована не їх суб’єкту а іншій особі, яка не будучи суб’єктом цих відносин не може їх виконати. Особа, якій висловлена погроза, може лише спонукати суб’єкт цих відносин до їх виконання (невиконання). Тобто це погроза для примушування іншої особи. Така погроза виходить за межі об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 355 КК, і повинно кваліфікуватись за ст. 129 КК. Але остання кваліфікація є невірною, адже цим надається можливість для злочинців уникнути більш суворого покарання передбаченого ч. 2 ст. 355 КК, притому що сутність злочинного діяння залишається незмінною. Міняється лише особа, яка безпосередньо сприймає погрозу. Як здається, вирішити це питання та виключити наявність помилок в судовій та слідчій практиці можливо лише за допомогою внесення змін до ст. 355 КК України, а саме вказати, що погроза може бути висловлена не лише суб’єкту цивільно-правових відносин, але й іншим особам.

Також викликає сумнів обмеження законодавцем кола осіб, яким погрожують заподіяти шкоду (лише близькі родичі). У відповідності з п.11 ст. 32 КПК України під близькими родичами необхідно розуміти батьків, дружину, дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу та внуків. Але на практиці часто погрози стосуються більш широкого кола осіб. Так, у вже наведеному прикладі, С., Г., Ш. та Са. вимагали повернення боргу в сумі 130 гривень, висловлюючи погрози на адресу боржника та його співмешканки, застосовуючи при цьому до них фізичне насильство. Суд кваліфікував вчинене за ч.2 ст. 198 КК України 1960 р. без будь-якої додаткової кваліфікації [11]. На той час таке рішення суду було цілком виправданим, оскільки тоді законодавцем використовувався більш широкий термін „близькі особи” замість чинного „близькі родичі”. В ст. 140 модельного КК держав учасниць СНД вказується на можливість висловлювання погрози як стосовно потерпілого так і його близьких, не враховуючи при цьому їх родинні стосунки [49, с. 25]. Російські науковці також стверджують, що під впливом погрози можуть опинитися близькі потерпілому особи незалежно від спорідненості [289, с. 705]. Хавронюк М.І. зосереджуючи увагу на неузгодженості законодавчої термінології зазначає, що законодавцем у діючий КК введені такі поняття як „близькі родичі”, „близькі” та „родичі” [331, с. 79]. Очевидно, що в зв’язку з такою неузгодженістю деякі автори

досить широко тлумачать поняття „близькі родичі” і відносять до останніх „також інших осіб... Критерієм визнання такої особи близьким родичем є сподівання винної особи, що погроза... змусить потерпілого виконати його вимоги” [198, с. 708]. Зрозуміло, що розширювальне тлумачення не може використовуватися в кримінальному праві, але така тенденція явно вказує на вади закону про кримінальну відповідальність. На необхідності використання законодавцем терміну „близькі особи” замість „близькі родичі” (взагалі та в диспозиції ст. 355 КК України безпосередньо) в науковій літературі вже давно звертається увага [190, с. 75; 277, с. 443]. Вважаємо цю позицію обґрунтованою. При цьому коло близьких потерпілому осіб повинно визначатися самим потерпілим, на чому наголошують більшість науковців [140, с. 35; 203, с. 24; 249, с. 26].

Щодо змісту погрози, в простому складі примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань винний може погрожувати насильством або пошкодженням чи знищенням майна. Під погрозою застосування насильства в доктрині кримінального права розуміють погрозу фізичного впливу на людину, який може бути будь-якої сили та інтенсивності: побої, заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, позбавлення волі або життя тощо [31, с. 706; 113, с. 777; 140, с. 34; 196, с. 795; 198, с. 706]. Осадчий В.І. проводячи системний аналіз законодавчого використання поняття насильства зазначає, що „погроза насильством... це обіцянка заподіяти потерпілому фізичного болю, легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, позбавити потерпілого можливості вільно обирати місце свого перебування” [211, с. 135]. При цьому він виокремлює поняття „тяжкі тілесні ушкодження” та „вбивство”, мотивуючи це тим, що вони окремо зазначаються у якості кваліфікуючих ознак. Так само фізичне насильство розуміє М.І. Панов [215, с. 12]. Інші автори, навпаки, нічого не виокремлюють з поняття насильство, а вказують, що воно може бути як фізичним, так і психічним, тобто збільшують обсяг цього поняття [97, с. 70; 130, с. 59]. Зазначену полеміку навколо понять „насильство” та „погроза насильством” підігріває розмаїття варіантів законодавчого закріплення останніх, на що вже не раз зверталась увага [187, с. 72-73; 331, с. 80]. В юридичній енциклопедії зазначається,

що змістом кримінально караної погрози може бути лише фізичне насильство [345, с. 594]. Враховуючи найбільш поширену думку щодо визначення погрози насильством на перший погляд така позиція здається найбільш чіткою. Але беззаперечно, що дихотомічний поділ насильства в науці кримінального права на фізичне і психічне є цілком обґрунтованим. Враховуючи, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань вчиняється шляхом психічного насильства, логічним було б приєднатися до загальновизнаної думки і припустити, що насильство яким погрожують має бути виключно фізичним. Але таке обмежувальне тлумачення закону про кримінальну відповідальність навряд чи є виправданим. Загальновідомим є те, що застосування фізичного насильства іманентно супроводжується психічним впливом на потерпілого [265, с. 47]. Крім того, можливою є й погроза психічним насильством відокремлено від фізичного впливу, що не змінює змісту вчиненого. Так, наприклад, погроза перелякати неповнолітню дитину потерпілого, або особу, що має психічні захворювання чи вади серцево-судинної системи. З огляду на те, що такий психічний вплив може мати незворотні та не менш тяжкі наслідки ніж при фізичному насильстві, тому він не повинен виходити з поля зору законодавця.

Виходячи з зазначеного, вважаємо, що під погрозою насильством при вчиненні примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань необхідно розуміти як погрозу застосування фізичного насильства так і погрозу психічним впливом на потерпілого та близьких йому осіб. Причому, як вірно зазначає Бойцов О.І., під фізичним насильством необхідно розуміти будь-який механічний, фізичний, хімічний та біологічний вплив на органи та тканини людини [31, с. 443], включаючи тяжкі тілесні ушкодження та позбавлення життя.

Погроза пошкодження чи знищення майна виражається в доведенні до відома потерпілого наміру пошкодити чи знищити майно останнього або його близьких осіб. В літературі зазначається, що така погроза має місце лише в тих випадках, коли вона стосується майна, що знаходиться у власності потерпілого, або його близьких, чи майна інших осіб, яке ввірене потерпілому та його близьким чи знаходиться під їх охороною [332, с. 215]. Більш точною здається позиція Соловйової А.М., згідно

якої „погроза пошкодити чи знищити майно потерпілого чи близьких йому осіб полягає в погрозі пошкодити чи знищити будь-яким способом рухоме чи нерухоме майно, що належить потерпілому на праві власності чи щодо якого потерпілий має хоча б одну правомочність власника (володіння, користування, розпорядження), чи за яке він несе матеріальну відповідальність” [275, с. 78]. Вважаємо, що в цьому випадку мається на увазі й майно відносно якого мають певні права та обов’язки й близькі потерпілому особи. В доктрині цивільного права під володінням розуміють юридично забезпечену можливість встановлення фізичного моментального володіння річчю та контроль над нею своєю волею; користування експлікується як юридично забезпечена можливість вилучення корисних властивостей із речі, що знаходиться у володінні; а під розпорядженням розуміється юридично забезпечена можливість визначення фактичної та юридичної долі речі [114, с. 23, 49]. Знищення майна Пленум ВСУ роз’яснює як „приведення його у повну непридатність за цільовим призначенням” [231]. Майже так само визначають знищення майна і в літературі: „доведення його до повної непридатності щодо цільового використання, коли воно або перестає існувати, або повністю втрачає свою цінність” [198, с. 707]. Під погрозою знищення майна в доктрині кримінального права розуміють виражений зовні намір вчинити протиправні дії, внаслідок яких майно або перестане існувати, або буде приведено в повну непридатність, внаслідок чого повністю втратить свою цінність [140, с. 706]. Доречним у цьому випадку вважається уточнення, яке надають Ткаченко В.І. та Самощенко І.В., зазначаючи що при погрозі знищення майна останнє не підлягає відновленню [249, с. 91; 289, с. 41]. В п. 2 Постанови Пленуму ВСУ від 2 липня 1972 року №4 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 березня 2000 року №3 „Про судову практику в справах про знищення та пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу або в наслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки” зазначається: „пошкодженням майна визнаються погіршення якості, зменшення цінності речі або приведення її на якийсь час у непридатний до використання за цільовим призначенням стан”. Відповідно погрозу пошкодження майна можна визначити як вираження наміру вчинення зазначених дій. Але також

варто при цьому вказати, що пошкодження майна передбачає можливість його відновлення шляхом певних зусиль [289, с. 41].

Інші види погроз у ч. 1 ст. 355 КК України не називаються. В науковій літературі висловлюється думка щодо доцільності розширення сфери кримінально караних погроз [75, с. 24]. Стосовно складу злочину, що розглядається, Соловйова А.М. пропонує доповнити його погрозою розголошенням відомостей, що ганьблять потерпілого або близьких йому осіб [275, с. 78]. Щось на зразок цієї погрози міститься й у ст. 140 модельного КК держав учасниць СНД [49, с. 25]. В цілому такий підхід заслуговує позитивної оцінки, але техніка його законодавчого впровадження має бути дещо іншою. Слід, на наше переконання, надати значення ознаки складу злочину, як такої, що мотивує поведінку потерпілої особи, погрозі розповсюдити відомості, які не лише ганьблять особу, але й інші, які вона бажає зберегти в таємниці. Саме такий стандарт подібної погрози міститься в законодавчому визначенні вимагання.

В доктрині кримінального права склад примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових спорів визнається формальним, тому цей злочин вважається закінченим з моменту доведення вимоги, поєднаної з погрозою, до відома потерпілого [196, с. 795; 199, с. 820; 332, с. 216]. Загальновідомо, що до формальних відносяться ті склади злочинів до конструкції яких законодавець не включив суспільно небезпечні наслідки, тому дослідження останніх в рамках цієї роботи вважається недоцільним.

Аналіз об’єктивної сторони злочину передбаченого ст. 355 КК України надав можливості зробити її порівняльний аналіз з об’єктивною стороною самоправства. У ст. 356 КК України зазначається: „Самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється певним громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника...”. На відміну від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань самоправство вчиняється не шляхом застосування погрози, а шляхом самовільного вчинення

певних дій. Правомірність цих дій повинна оспорюватись громадянином, підприємством, установою чи організацією. Як зазначається в літературі, правомірність дій винного може оспорюватись тому, що він вчинив їх з порушенням встановленого законом порядку [284, с. 59]. При вчиненні злочину, передбаченого статтею 355 КК України, правомірність дій винного не може оспорюватись, адже погроза заподіяння шкоди генетично є неправомірною, а певний спір щодо предмету зобов’язання може мати місце. Таким чином, самоправство та примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не можна визнавати такими, що знаходяться у співвідношенні загальне-спеціальне, оскільки кожному з цих складів злочинів притаманні індивідуальні ознаки, які відсутні у другого.

Ярким прикладом судової помилки, до якої призвело уявлення про самоправство як про загальний щодо примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань склад злочину, є результат розгляду наступної кримінальної справи. 27 квітня 1997 року вироком Московського районного суду м. Харкова особи З., Н., П., І., Кн., Кд. були визнані винними у вчиненні злочину, передбаченого ст. 198 КК України 1960 р. (самоправство). З матеріалів справи вбачається, що вони у травні 1996 року протиправно, з застосуванням фізичного насильства вторглися до житла громадянки Д. та громадянина Нт., та почали вимагати повернення викрадених у них грошей у сумі 57 тисяч доларів США, погрожуючи при цьому фізичною розправою. Останні погодилися на погашення боргу шляхом передачі належного їм автомобіля. Дії злочинців були припинені співробітниками міліції. Також зазначається, що цими діями потерпілим була заподіяна значна шкода, але яка саме не вказано [10]. З зазначеного видно, що в діях винних містяться ознаки складу злочину, передбаченого ст. 355 чинного КК. Але злочин було вчинено ще до криміналізації примушування, а, згідно ч.3 ст.6 діючого на той час КК, закон, що встановлює караність діяння зворотної сили не має. Тому правоохоронні органи та суд, кваліфікували вчинене як самоправство. Для цього, як видно, їм необхідно було вказати на заподіяну значну шкоду, неконкретизована констатація якої та матеріали справи свідчать про її відсутність. Тобто, враховуючи те, що засуджені вчиняли не такі дії, правомірність яких оспорювалась, а явно

злочинні, хоч окремо вимога і була правомірною, для кваліфікації вчиненого як самоправства підстави не було.

Зазначене підтверджує, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не може визнаватись спеціальним складом злочину по відношенню до самоправства. Але, з іншого боку неможливо не визнати їх певну спорідненість. Такі склади злочинів (близькі за змістом та юридичними ознаками) Трайнін А.Н. називає суміжними, і наголошує на певних труднощах їх розмежування, що провокує появу судових помилок [291, с. 260]. Подібні помилки можливо усунути лише шляхом модернізації складів вказаних злочинів. Дієвим заходом запобіганню помилок при розмежуванні злочинів передбачених чинними редакціями статей 355 та 356 КК України є усунення необхідності такого розмежування. Тобто, з урахуванням загальності об’єкту цих посягань (порядок розв’язання спорів) є можливим уніфікувати ці склади злочинів шляхом додавання самовільної реалізації оспорюваного права (самоправства) до ознак об’єктивної сторони примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Такий симбіоз з одного боку ліквідує більшість труднощів при кваліфікації зазначених діянь, а з другого потребує переосмислення назви статті 355 КК України, оскільки її зміст стає ширшим аніж примушування. Як вже було зазначено об’єктом обох діянь виступає порядок розв’язання спорів, тому саме „порушення порядку розв’язання спорів” було б найбільш вдалим формулюванням.

Враховуючи те, що предметом злочину, передбаченого ст. 355 КК визначене майно, назва статті має звучати як „Порушення порядку розв’язання майнових спорів”. Але, в такому випадку, поза межами кримінально-правової охорони залишаються спори, що виникли з немайнових підстав (сімейні, трудові, житлові та інші). Для усунення цієї прогалини було б доцільним передбачити у новій редакції статті 356 КК відповідальність за „Порушення порядку розв’язання немайнових спорів”. В свою чергу, термін „самоправство” необхідно взагалі вилучити з кримінального законодавства, оскільки визначення його змісту можливе лише через оціночні поняття, що унеможливлює однозначне тлумачення закону про кримінальну відповідальність. Крім того цей термін визнається архаїзмом у сучасній

доктрині кримінального права та не відповідає сучасним вимогам законодавчої техніки.

Виходячи з викладеного вище, об’єктивні ознаки основних складів злочинів, передбачених статтями 355 та 356 у запропонованій нами редакції могли б набути

такого виду:

Елементи складу злочину Ст. 355 КК України Порушення порядку розв’язання майнових спорів. Ст. 356 КК України Порушення порядку розв’язання немайнових спорів.
Основний

безпосередній

об’єкт

Порядок розв’язання майнових спорів Порядок розв’язання немайнових спорів
Додатковий об’єкт Психічна недоторканність Психічна недоторканність
Предмет Майно, що є предметом майнового спору Немайнові блага
Діяння Вимога виконати умови майнової зобов’язання Вимога виконати умови немайнової зобов’язання
Спосіб Висловлена суб’єкту цього спору чи його близьким погроза застосуванням насильства над будь-ким із них, пошкодження або знищенням їхнього майна чи розповсюдження відомостей, які вони бажають зберегти в таємниці Висловлена суб’єкту цього спору чи його близьким погроза застосуванням насильства над будь-ким із них, пошкодження або знищенням їхнього майна чи розповсюдження відомостей, які вони бажають зберегти в таємниці

2.2.

<< | >>
Источник: Арманов Микола Григорович. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме Об’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Історичний нарис та міжнародна практика протидії примушуванню до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  4. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у структурі злочинності в Україні
  5. Підстави та умови встановлення кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  6. Об’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  7. Суб’єктивні ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  8. Кваліфікуючі ознаки примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  9. 3.1. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у формі покарання
  10. ВИСНОВКИ
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  12. Порядок укладення, форма та зміст договору надання медичної послуги (допомоги)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -