Застереження міжнародних нормативно-правових актів

171

Заборона застережень до міжнародного нормативно-правового акта

Сучасна епоха характеризується тенденцією до зростання взаємоза­лежності держав світового співтовариства.

ще більше розширили свободу переміщення через кордони держав ідей

і концепцій глобального співіснування. Внаслідок цього складається різ­номанітний, взаємозалежний і багато в чому цілісний світ.

Реалізація міжнародно-правових зобов'язань України має на меті досягнути відповідності (несуперечності) всієї системи національного

законодавства міжнародно-правовим стандартам.

У цьому напрямку одним з ефективних засобів забезпечення постій­ного, гнучкого контакту національних і міжнародних правових систем

є застереження міжнародних актів.

Традиційно в міжнародно-правовому контексті увагу передусім при­діляють застереженням до міжнародних договорів, під якими, як ми вже зауважували, треба розуміти однобічні дії, за допомогою яких держава прагне вилучити з тексту договору певне положення з тих або інших причин

(політичних, економічних тощо). Як приклад можна навести застереження

України до пункту ІІ-5 порядку денного засідання Ради голів урядів держав-у-

часниць СНД «Про Містобудівну Хартію Співдружності Незалежних Дер­жав» (Мінськ, 4 червня 1999 р.) у такому формулюванні: «Україна буде брати участь у підготовці тільки тих програм і проектів, у яких вона зацікавлена».

У загальноправовому аспекті варто зазначити, що не всі міжнародні

акти допускають наявність до них застережень. Заборони застережень реалізуються і безпосередньо в процесі вироблення та прийняття між­народного правового акта, і в процесі ратифікації, затвердження або

приєднання до нього.

Стаття 19 «Формулювання застережень» Віденської конвенції про право міжнародних договорів імперативно встановлює, що «держава може під час підписання, ратифікації, прийняття, затвердження договору

або приєднання до нього формулювати застереження, за винятком коли:

а) це застереження забороняється договором;

б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких конкретне застереження не належить;

в) ситуація не підпадає під дію перших двох пунктів, а застереження

несумісне з об'єктом і цілями договору.

Утім, треба зауважити, реалізація цих винятків дає не завжди одно­значні результати. Якщо щодо дії наведених пунктів «а» і «б» все гранично

зрозуміло, то положення пункту «в» сформульовано сумнівно.

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

172

Безумовну заборону будь-яких застережень передбачає, наприклад, ст. XXII Конвенції про заборону розробки, виробництва, нагромадження й застосування хімічної зброї і про її знищення (Париж, 13 січня 1993 р.): «Статті цієї Конвенції не підлягають застереженням».

Аналогічну заборону встановлює ст. 37 Конвенції про біологічну розмаїтість (Ріо-де-Жанейро, 5 червня 1992 р.): «Будь-які застереження до цієї Конвенції є неприпустимими».

Навпаки, диференційований підхід до застережень використано у ст. 56 Конвенції про міжнародні гарантії відносно рухомого устаткування (Кейптаун, 16 листопада 2001 р.): «Неприпустимі будь-які застереження до цієї Конвенції, але можуть бути зроблені заяви, що допускаються стаття­ми 39, 40, 50, 52, 53, 54, 55, 57, 58 і 60, відповідно до положень цих статей».

Ситуації, у яких можливе застосування застережень

Визначеність щодо застосування застережень забезпечує перелік ситуацій, коли застереження припустимі. Стаття 30 Міжнародної конвен­ції про рятування 1989 р. (Лондон, 28 квітня 1989 р.) містить вичерпний перелік таких ситуацій:

«1. Будь-яка держава може під час підписання, ратифікації, прийняття, затвердження або приєднання зарезервувати за собою право не застосо­вувати положення цієї Конвенції:

a) коли рятувальна операція відбувається у внутрішніх водах і всі залучені судна є суднами внутрішнього плавання;

b) коли рятувальні операції мають місце у внутрішніх водах і не за­лучене ніяке судно;

c) коли всі зацікавлені сторони є громадянами або організаціями цієї держави;

d) коли залучене майно є морським майном культурного характе­ру доісторичного, археологічного або історичного значення й перебуває на морському дні».

Інша ситуація складається, якщо для прийняття застережень потрібна інтерпретація цілей міжнародного акта.

Сьогодні багато міжнародних правових актів фіксують цілі, досягнення яких передбачається у зв'язку з їхнім прийняттям. Водночас доводиться констатувати, що час від часу зазначені цілі викладено досить широко, абстрактно або гранично вузько, що робить їх дотримання звичайною декларацією. Звідси - спроби обмежити застереження, подібні до міжна­родних актів, можуть виявитися малорезультативними.

Стаття 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з допінгом у спорті

(Париж, 19 жовтня 2005 р.) встановлює, що «... ціль цієї Конвенції в рамках

стратегії й програми діяльності ЮНЕСКО у сфері фізичного виховання

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

й спорту полягає у сприянні запобіганню застосування допінгу в спорті й боротьбі з ним в інтересах його викорінювання». При цьому ст. 43 вводить абсолютну заборону застережень: «Не допускаються будь-які застереження,

173

не сумісні з предметом і метою цієї Конвенції».

Тут варто зазначити, що цей акт не містить вказівок щодо регулю­вання, а отже, у цьому аспекті застереження є цілком припустимі. Заразом

не можна оминути увагою і такий недолік у змісті Конвенції: якщо у ст. 1

фіксується тільки одна мета, то визначення у ст. 2 викладено для декількох

«цілей цієї Конвенції».

Ще більш парадоксальна ситуація складається в тому випадку, якщо

міжнародний акт містить заборону застережень, несумісних з його цілями, однак у змісті самого акта мети як такої не зазначено. Стаття 51 Конвенції

про права дитини (Нью-Йорк, 20 листопада 1989 р.) визначає, що:

«1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй отримує і роз­силає всім державам текст застережень, зроблених державами у момент ратифікації або приєднання.

2. Застереження, не сумісні із цілями й завданнями цієї Конвенції,

не допускаються.

3. Застереження можуть бути зняті в будь-який час шляхом відповід­ного повідомлення, спрямованого Генеральному секретареві Організації

Об'єднаних Націй, який потім сповіщає про це всім державам.

Однак переліку цілей і завдань у названій Конвенції немає. Як правило,

цілі викладають у перших статтях. Проте в цій Конвенції у ст. 1 йдеться

про те, що «для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до до­сягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосованим до цієї дитини, вона не досягає повноліття раніше», що знову ж не розв'язує проблеми».

Ми вже наводили дефініцію застереження відповідно до Віденської конвенції про право в міжнародних договорах. Розуміння застереження

як однобічної заяви в будь-якому формулюванні й під будь-яким наймену­ванням логічно припускає висвітлення типології великого розмаїття цього техніко-юридичного інструментарію. Згадували ми, зокрема, застережен-

ня-відсилання (докладніше про них ітиметься в наступному підрозділі).

Додамо, що, окрім них, виокремлюють ще такі категорії: застереження-за-

яви, застереження-виправлення і застереження-умови.

Застереження-заяви спрямовані на унеможливлення дії певних пра­вових положень у відносинах конкретної держави. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти корупції (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 31 жовтня 2003 р.) у ст. 66 встановлює, що «кожна держава-учасниця

може під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження цієї

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

174 Конвенції, або при приєднанні до неї заявити про те, що вона не вважає

себе зв'язаною положеннями пункту 2 цієї статті. Інші держави-учасниці не зв'язані положеннями пункту 2 цієї статті стосовно будь-якої держа- ви-учасниці, що зробила таке застереження.

Держава-учасниця, що зробила застереження відповідно до пункту

3 цієї статті, може в будь-який час зняти це застереження, скерувавши

повідомлення Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй».

Застереження-виправлення спрямовані на зміну змісту норм між­народних правових актів. Стаття 32 в Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку (Женева, 22 грудня 1992 р.) визначає: «Будь-яка держа-

ва-учасниця, що під час Повноважної конференції резервувала за собою право зробити застереження, які вказуються в її заяві під час підписання

Заключних актів, може зробити застереження стосовно виправлень до Ста­туту або до цієї Конвенції чи скерування Генеральному секретареві свого

акта про ратифікацію, прийняття або схвалення згаданих виправлень, або

про приєднання до них».

Співвідношення застереження до міжнародного договору з техніко-юридичними засобами

Застереження до міжнародних договорів досить тісно переплітають­ся з багатьма техніко-юридичними засобами, серед яких особливе місце

належить посиланням. На ролі посилань в арсеналі юридичної техніки справедливо наголошував С. Алексєєв: «За своїм змістом юридична техніка

складається із двох елементів:

а) технічних засобів;

б) технічних прийомів.

Тут можна провести аналогію з матеріальною технікою, де також, з одного боку, виділяються засоби техніки, тобто машини, устаткуван­ня, а з іншого - методи, прийоми їх використання, тобто технології. В галузі права технічними засобами є, зокрема, юридичні конструкції, термінологія; правовою технологією - способи викладу норм, система

посилань».

У багатьох ситуаціях застереження-відсилання є результатом взаєм­ного обліку потреб міжнародного спілкування і його ресурсного забезпе­чення. Цілком зрозуміло, що можливості держав не завжди відповідають

загальному духу і прагненням договірних сторін. Наприклад, у застере­женні України щодо п 2 порядку денного засідання Ради глав урядів дер-

жав-учасниць СНД «Про Гірську хартію держав-учасниць Співдружності

Незалежних Держав» зроблено таке відсилання: «За винятком розділу II і Положення про тимчасове застосування Хартії й з урахуванням націо­нального законодавства України».

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

Застереження-відсилання може містити додаткові умови, які багато в чому визначаються, з уваги на специфіку національного економічного розвитку на конкретному історичному етапі. У застереженні України до п. 7.2 порядку денного засідання Ради глав урядів СНД «Про фінансування в 2005 році Основних заходів Міждержавної комплексної програми реабілітації ве­теранів воєн, учасників локальних конфліктів і жертв тероризму на 2001-2005

175

роки» говориться, що «Україна буде брати участь у фінансуванні Основних заходів Міждержавної комплексної програми реабілітації ветеранів воєн, учасників локальних конфліктів і жертв тероризму на 2001-2005 роки в рамках відповідних національних програм і в межах засобів, передбачених на цю мету в Державному бюджеті України на 2005 рік».

Серед застережень-умов найбільш визнаним і поширеним варто назвати застереження про взаємність як одну з важливих гарантій затвер­дження в міждержавних відносинах духу взаємоповаги та справедливості.

Кожна держава прагне реалізувати на міжнародній арені якнайбільше прав, розширити сферу своїх національних інтересів. Однак якщо одна держава одержує більше прав, тоді друга, відповідно, має більше обов'язків. У будь-якому разі ці обов'язки негативно позначаються на внутрішньому житті країни, помітно погіршуючи становище населення.

Таке є неприпустимим ні з позиції національних інтересів, ні, тим паче, з позиції міжнародної рівноправної співпраці. У ч. 1 ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів встановлено: «Істотне по­рушення обопільного договору одним з його учасників надає право іншому учасникові посилатися на це порушення як на підставу для припинення договору чи призупинення його дії в цілому або частково».

Тому кожна держава дає згоду на визнання для себе обов'язковим того або іншого правила за умови, що й інша держава визнає його для себе обов'язковим. Як загальне правило - це застереження про взаємність, що випливає із взаємозумовленості волі держав у процесі створення норм міжнародного права.

Так, ст. 23 Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах ЕТ 5 № 2030 (Страсбург, 20 квітня 1959 р.) вста­новлює: «1. Будь-яка договірна Сторона може під час підписання цієї Конвенції або здачі на зберігання ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання зробити застереження відносно будь-якого положення або положень цієї Конвенції.

2. Будь-яка договірна Сторона, що зробила застереження, знімає його, як тільки це дозволять обставини. Зняття застереження здійснюється шляхом інформування Генерального секретаря Ради Європи.

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

176

3. Договірна Сторона, що зробила застереження стосовно положення Конвенції, може наполягати на застосуванні зазначеного положення іншою Стороною лише в тій мірі, у якій вона сама погодилася із цим положенням».

Як правильно зазначив X. Уолдок, якщо договір втрачає свій двосто­ронній, взаємний характер, то «здоровий глузд і рівність повстають проти ідеї, що держава підтримує виконання своїх зобов'язань за договором,

який інша сторона відмовляється поважати».

Застереження до міжнародних договорів або їхніх окремих положень

дають державі можливість брати участь у договірному процесі без взяття

на себе зобов'язання дотримуватись положення, щодо якого було зро­блено застереження. Такі застереження дають змогу максимально повно

врахувати специфіку національного права, інтерес конкретних держав,

сприяють загальносвітовому цивілізованому спілкуванню.

Заразом розглянуті вище аспекти існування застережень у міжнародному

праві - лише одна сторона, що зображає 'їхній індивідуалізований характер

реалізації й фактично загальнонормативно не стосується змістовних аспектів. Є й інша, не менш цінна й не менш широка категорія застережень, що стосують­ся не загалом міжнародних актів або їхніх окремих положень («застереження ззовні», «застереження до норм»), а введених у внутрішній зміст міжнародних

правоположень («застереження усередині», «застереження норм»).

За характером умови, що обговорюється, відповідної міжнародно-пра­вової норми, виокремлюють й різновиди застережень. Так, для застере-

жень-відступів у міжнародній нормі використовують такі конструкції, як:

«крім випадків», «за винятком». Частина 1 ст. 8 Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг (Оттава, 28 травня 1988 р.) встановлює: «Якщо інше не застережене в цій Конвенції або договорі лізингу, орендо­давець звільняється від усякої відповідальності перед орендарем відносно

устаткування, крім випадків, коли орендареві заподіяні збитки внаслідок

того, що він покладався на досвід і судження орендодавця, і внаслідок втру­чання останнього у вибір постачальника або специфікацій устаткування».

Стаття 19 «Процедура внесення виправлень у цю Угоду, за винятком

Правил «Європейської угоди про міжнародне перевезення небезпечних вантажів внутрішніми водними шляхами (ВОПОГ)» (Женева, 26 травня 2000 р.), що додаються, фіксує:

«1. Виправлення до цієї Угоди, за винятком Правил, що додаються,

можуть вноситися за пропозицією будь-якої договірної Сторони відповідно

до процедури, передбаченої в цій статті.

2. Будь-яке пропоноване виправлення до цієї Угоди, за винятком Правил, що додаються, розглядає Адміністративний комітет. Будь-яке таке

виправлення, розглянуте або підготовлене на нараді Адміністративного

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

комітету й схвалене Адміністративним комітетом більшістю у дві третини

177

його членів, що є присутніми і беруть участь у голосуванні, Генеральний

секретар Організації Об'єднаних Націй скеровує договірним Сторонам

для прийняття».

Наступний різновид - застереження-уточнення. Формулювання таких застережень містять словосполучення, що надають їм конкретності:

«у тому числі», «зокрема».

Наприклад, ст. 14 Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти корупції (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 31 жовтня 2003 р.)

закріплює запобіжний захід щодо відмивання коштів. Зокрема, «Кожна

держава-учасниця:

а) встановлює всеосяжний внутрішній режим регулювання й нагляду відносно банків і небанківських фінансових установ, у тому числі фізичних або юридичних осіб, що надають офіційні або неофіційні послуги у зв'язку

з переказом коштів або цінностей, а також, у належних випадках, інших

органів, що є особливо вразливими з погляду відмивання коштів, у межах своєї компетенції, з метою недопущення й виявлення всіх форм відми­вання грошових коштів, причому такий режим ґрунтується насамперед

на вимогах відносно ідентифікації особистості клієнта і, у відповідних випадках, власника-бенефіціара, ведення звітності й надання повідомлень

про підозрілі угоди».

Застереження в дефініціях міжнародних актів

Застереження досить часто містяться в дефініціях міжнародних актів. Так, ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (прийнята резолюцією 54/109 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1999 р.) встановила, що «для цілей цієї Конвенції: 1. «Кошти» означають активи

будь-якого роду, відчутні або невідчутні, рухомі або нерухомі, незалежно

від способу їх придбання, а також юридичні документи або акти в будь-

якій формі, зокрема в електронній або цифровій, що засвідчують право на такі активи або участь у них, враховуючи банківські кредити, дорожні

чеки, банківські чеки, поштові перекази, акції, цінні папери, облігації,

векселі, акредитиви».

Ще одним різновидом застережень, безпосередньо введених в утри­мання міжнародних правових норм, є застереження-обмеження, фікса­ція яких здійснюється за допомогою формули «у встановлених випадках

(умовах)». Конвенція Міжнародної організації праці № 128 про допомогу

по інвалідності, по старості та через втрату годувальника (Женева, 29 червня

1967 р.) у ст. 33 встановлює такі обмеження:

«1. Якщо особа, що підлягає забезпеченню, має або мала б право одночасно на більш, ніж одну допомогу, передбачену цією Конвенцією,

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

178 то розмір цих допомог може бути скорочений у встановлених умовах

і межах; особа, що підлягає забезпеченню, отримує загалом суму, рівну найвигіднішій допомозі.

2. Якщо особа, що підлягає забезпеченню, має або мала б право на до­помогу, передбачену в цій Конвенції, і одержує іншу грошову допомогу із соціального забезпечення за той же страховий випадок, крім сімейної допомоги, то допомога, виплачувана відповідно до цієї Конвенції, може бути зменшена або припинена при відповідних визначених умовах і у вста­новлених межах за умови, що частина допомоги, котра зменшується або виплата якої припиняється, не перевищує іншої допомоги».

Принципове значення розглянуті нормативні застереження мають в галузі забезпечення відповідності гарантій прав людини, передбачених конституціями держав, зокрема Основним законом України, і міжна­родно-правовими актами. Досить нагадати, що в преамбулі української Конституції зазначено: «Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виявляючи турботу про забезпечення прав і свобод людини й гідних умов її життя, приймає Конституцію - Основний закон України».

Серед загальновизнаних гарантій прав людини в міжнародному публічному й закордонному конституційному праві виділяється «засте­реження про закон» - вимога про регулювання (зокрема обмеження) прав і свобод людини та громадянина тільки за допомогою законів. Це означає також, що важливі питання, які торкаються прав громадян, законодавець не повинен делегувати або передавати на відкуп виконавчій владі. Інакше кажучи, «застереження» запобігає небезпеці з боку виконавчої влади, котра, як свідчить досвід, маючи у своєму розпорядженні необмежені повнова­ження, схильна повільно, але правильно вихолощувати основні права.

Ще у французькій Декларації прав людини й громадянина від 26 серпня

1789 р., у ст. 4, було записано: «Свобода полягає в можливості робити все, що не шкодить іншому. Отже, здійснення природних прав людини має лише ті кордони, які забезпечують іншим членам суспільства користування цими ж правами. Ці кордони можуть бути встановлені тільки законом».

Сьогодні більшість міжнародних стандартів у сфері прав людини містить застереження щодо можливості їхніх обмежень лише законодавчим шляхом. У цій галузі створена й функціонує глибоко продумана система.

По-перше, у міжнародному праві діють універсальні норми, що пропонують законодавчі застереження. У ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. закріплено: «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати впливу тільки таких обмежень, які встановлені законом».

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

Аналогічне правило міститься у ст. 4 Міжнародного пакту про еконо­мічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 р.: «Учасники цього Пакту визнають, що відносно користування тими правами, які та чи інша держава забезпечує відповідно до справжнього Пакту, ця держава може

179

встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і так, як це поєднується із природою зазначених прав, і винятково з метою

сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві».

На регіональному рівні увага до цього питання також чимала. У ст. 7

Конвенції про захист прав людини й основних свобод ЕТ 5 № 005 (Рим,

4 листопада 1950 р.) зафіксовано: «Покарання винятково на підставі закону визначає, що ніхто не може бути засуджений за здійснення будь-якого діяння або за бездіяльність, що відповідно до чинного в момент його

здійснення національного або міжнародного права не було карним зло­чином. Не можна також накладати покарання тяжче, ніж те, що підлягало

застосуванню в момент здійснення карного злочину».

Ця стаття не перешкоджає осуду й покаранню будь-якої особи за здійс­нення якого-небудь діяння або за бездіяльність, що в момент його здійс­нення була карним злочином відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими країнами».

По-друге, міжнародне право вводить застереження-заборону на об­меження прав і свобод у більшій мірі, ніж це передбачено безпосередньо

міжнародними положеннями. Іншими словами, діє принцип незменшен- ня рівня прав і свобод людини. Це питання стосується і національного

законодавства, і в низці моментів - дії універсальних міжнародних актів.

Наприклад, у ч. 2 ст. 8 Конвенції про свободу асоціації й захист права на організацію від 9 липня 1948 р. встановлено: «Національне законодавство

не торкається гарантій, передбачених цією Конвенцією, і застосовується так, щоб не порушувати їх».

Своєю чергою, ч. 3 ст. 15 Конвенції про ліквідацію всіх форм дис­кримінації стосовно жінок (Нью-Йорк, 18 грудня 1979 р.) спрямована безпосередньо на галузь міжнародної нормотворчості: «Держави-учасниці погоджуються, що всі договори та всі інші приватні документи, що мають своїм правовим наслідком обмеження правоздатності жінок, вважаються

недійсними».

Варто наголосити, що принцип незменшення стосується тільки гума­нітарної сфери. В інших сферах міждержавної співпраці, зважаючи на спе­цифіку розвитку конкретної держави, міжнародним правом допускається підвищення (перевищення) національних обмежень і винятків. У ст. 19 Конвенції про тимчасове ввезення (Стамбул, 22 червня 1990 р.) перед­бачено, що «Положення цієї Конвенції не перешкоджають застосуванню

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

180 заборон і обмежень, що вводяться національним законодавством і засновані

на міркуваннях неекономічного характеру, таких, як міркування моралі або підтримки громадського порядку, міркування суспільної безпеки, гігієни або охорони здоров'я, ветеринарії чи фіто-санітарії, або міркування, що стосуються захисту видів дикої фауни і флори, яким загрожує небезпека зникнення або захисту авторських прав і прав промислової власності».

По-третє, у міжнародному праві допускається перевищення (збільшен­ня) на національному законодавчому рівні встановлених міжнародними актами меж забезпечення прав і свобод.

Стаття 23 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок встановлює: «Ніщо в цій Конвенції не порушує будь-які сприятливі для досягнення рівноправності між чоловіками і жінками положення, які

можуть міститися:

1) у законодавстві держави-учасниці;

2) у будь-якій іншій міжнародній конвенції, договорі або угоді, що ма­ють чинність для такої держави».

По-четверте, міжнародно-правові акти пропонують державам на на­ціональному рівні видати законодавчі норми про реалізацію конкретних прав і свобод людини та громадянина.

Стаття 16 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. встановила:

«1. Чоловіки й жінки, які досягли повноліття, мають право без будь- яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися

й засновувати сім'ю. Вони мають однакові права щодо вступу в шлюб, під

час перебування в шлюбі й під час його розірвання.

2. Шлюб може бути укладений тільки за вільної та повної згоди обох сторін, що вступають у шлюб.

3. Родина є природним й основним осередком суспільства та має право

на захист з боку суспільства і держави».

Розвиваючи це положення, Конвенція про згоду на вступ у шлюб, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів (Нью-Йорк, 10 грудня 1962 р.) у ст. 2 визначає такий обов'язок держав: «Держави, які беруть участь у цій Кон­венції, видають законодавчі акти, що встановлюють мінімальний шлюбний вік. Не допускається шлюб з особою, яка не досягла встановленого віку, крім тих випадків, коли компетентний орган влади в інтересах сторін, що вступають у шлюб, дозволяє зробити із цього правила про вік винятки, зважаючи на серйозні причини».

Забороняється обмеження тих прав, які є в національному законо­давстві, але водночас яких немає в міжнародному праві. Зокрема, у ч. 2 ст. 5 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права від 16 грудня

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

1966 р. сказано: «Ніяке обмеження або заниження будь-яких основних прав людини, визнаних або таких, що існують у якійсь державі, що бере участь у справжньому Пакті, у чинності законів, конвенцій, правил або звичаїв, не допускається з тієї причини, що в цьому Пакті не визнаються такі права або що в ньому вони визнаються в меншому обсязі».

181

Багато міжнародних норм, присвячених конкретним правам люди­ни, вказують на «застереження по закону». Так, Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав (Кишинів, 7 жовтня 2002 р.) у ст. 1 регламентує питання реалізації виборчого права:

«.3. Право громадянина обирати й бути обраним закріплюється в кон­ституції і (або) законах, а порядок його здійснення визначається законами й іншими нормативними правовими актами. Законодавче регулювання права обирати й бути обраними, порядок виборів (виборчі системи), що мають обмеження виборчих прав і свобод, не повинні обмежувати або скасовувати загальновизнані права і свободи людини та громадянина, конституційні і (або) законодавчі гарантії їхньої реалізації чи мати дис­кримінаційний характер.

4. Призначення, підготовка і проведення виборів здійснюються на ос­нові конституції й законів.

5. Обрані особи, які одержали необхідну кількість голосів, визначену конституцією, законом, обіймають посаду в порядку й терміни, встановлені законами, тим самим визнаючи свою відповідальність перед виборцями, і залишаються на посаді до закінчення терміну своїх повноважень або до їхнього припинення іншим шляхом, що регулюється конституцією, законами відповідно до демократичних парламентських і конституційних процедур».

3. Правові застереження та Конституція України

Сучасна практика соціального буття ставить перед юридичною наукою чимало нетрадиційних запитань, що потребують всебічного теоретичного обґрунтування й дієвих форм оперативного юридичного втручання.

Одним з таких стратегічних орієнтирів нормоутворень в Україні є міжнародне право. Приведення Україною нормативних правових актів у відповідність до міжнародних стандартів є закономірною тенденцією й однією з головних ознак правової держави.

Розглянемо приклади правових застережень і для наочності порів­няємо їх із чинними положеннями Конституції України.

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

182

Так, ст. 7 Загальної декларації прав людини 1948 р. передбачає: «Всі люди рівні перед законом і мають право, без жодних відмінностей, на рів­ний захист закону».

Навпаки, ст. 21 Конституції України закріплює, що «всі люди вільні й рівні у своїй гідності й правах. Права й свободи людини є невідчужува- ними й непорушними».

Заразом незрозуміло, хто це положення забезпечує безпосередньо: держава чи людина. Не вносить ясності і ст. 24 Основного закону України: «Громадяни мають рівні конституційні права й свободи й рівні перед зако­ном. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового положення, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

По-перше, рівність перед законом стосується винятково громадян України, що принципово різниться з положенням норми міжнародного права. По-друге, видається декларативним і невиразним формулювання про заборону привілеїв та обмежень за «іншими ознаками». Очевидно, що заборона повинна бути підкріплена механізмами забезпечення, зокрема й встановлення чіткого переліку ознак дискримінації.

Інший приклад. У ст. 17 Міжнародного пакту про цивільні й полі­тичні права від 16 грудня 1966 р. зазначено: «1. Ніхто не може піддаватися довільному або незаконному втручанню в його особисте й сімейне життя, довільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію. 2. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких зазіхань».

Конституція України аналогічне право захищає інакше. У ст. 32 йдеть­ся: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збір, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, певних законів, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини».

Прикладів тут можна навести чимало. Однак викладене, мабуть, демонструє наявність неоднозначної ситуації. З одного боку, відповідно до ст. 3 Конституції України, «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини і їхні гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

З іншого боку, ці ж права й свободи цілком можуть стати об'єктом

183

довільного, дискреційного втручання і передусім з боку тієї ж держави. Звернімо увагу, наприклад, на ст. 11 Конституції України: «Держава сприяє

консолідації й розвитку української нації, її історичної свідомості, тради­цій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної й релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Подібної диференційної норми міжнародне право не містить. Варто зазначити, що вона різниться і з початковими словами преамбули самої Конституції України, де йдеться про те, що Верховна Рада України при­ймає цю Конституцію - Основний закон України «від імені Українського народу - громадян України всіх національностей».

Розбіжності у формулюваннях українського Основного закону з міжна­родним правом можуть спричинити негативні наслідки. Відповідно до п. 2

ст. 14 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права від 12 грудня

1966 р. «. кожний обвинувачуваний у карному злочині має право вважа­тися невинним, доки провина його не буде доведена відповідно до зако­ну». Згідно зі ст. 62 Конституції України «. особа вважається невинною у здійсненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її провина не буде доведена в законному порядку і встановлена зви­нувачувальним вироком суду».

Більш «вигідне» конституційне застереження значно тьмяніє в ситуації,

коли обвинувачуваний може бути звільнений від кримінальної відпові­дальності і покарання (наприклад, закінчення терміну давності, амністія та інші підстави звільнення від кримінальної відповідальності). У такому разі право бути судимим, виходячи із презумпції невинності, перетворю­ється на обов'язок бути судимим, тому що презумпцію невинності може спростувати тільки суд.

Особлива роль застережень виявляється в питаннях встановлення взаємозв'язку юридичних обов'язків і суб'єктивних прав. У багатьох ситуа­ціях реалізація суб'єктивного права є передумовою виконання юридичного

обов'язку. Однак тут потрібно враховувати ще один важливий нюанс.

Вітчизняна теорія права визначає громадянина як особистість, наділе­ну державою комплексом юридичних прав та обов'язків. Однак не тільки

Українська держава покладає на своїх громадян юридичні обов'язки. Об'єк­тивні процеси інтенсифікації міжнародної співпраці в гуманітарній сфері,

що здійснюються і на універсальному, і на регіональному рівнях, значно

розширюють обсяг міжнародної правосуб'єктності українських громадян.

У зв'язку з активізацією процесів інтеграції України в європейський правовий простір стало актуальним давно назріле питання про міжнародну правосуб'єктність індивіда і, зокрема, про міжнародну правосуб'єктність гро-

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

184 мадянина України. Здавалося б, ця проблема давно й «остаточно» розв'язана

в доктрині міжнародного права. Однак можливість звернення громадян Укра­їни в міжнародні органи, і насамперед у Європейський Суд з прав людини, призвела до необхідності по-новому подивитись на це питання. Відповідно до п. 4 ст. 55 Конституції України «. кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Питання про правосуб'єктність індивіда має насамперед теоретичне значення, оскільки поки що жодна з наявних концепцій ніяк не позна­чилася на самій можливості заперечення захисту прав людини в тому ж Європейському суді. І в Україні, і в інших європейських державах існують різні думки, які при всьому розмаїтті зводяться до двох: заперечення між­народної правосуб'єктності індивіда або її обмеженого визнання.

За такої кількості підходів держави визнаються основними суб'єктами міжнародного права, і міжнародне право, безперечно, регулює міждер­жавні відносини, зокрема у сфері статусу особистості. Донедавна, коли громадянин України не мав прямого безпосереднього доступу в міжна­родні органи, наприклад, у Європейський суд, питання про міжнародну правосуб'єктність індивіда не виникало.

Заразом наявність внутрішньодержавних механізмів, що розширюють каталоги прав і свобод або спричинюють їх відсутність, не перешкоджають розвитку міжнародних засобів і методів з гармонізації прав і свобод людини та громадянина, з одного боку, та їхніх обов'язків - з іншого. Багато в чому цьому сприяють застереження міжнародних правових актів.

Обмеження прав і свобод громадянина можна здійснити через уне- можливлення утримання права (свободи), а також шляхом установлення спеціального порядку його реалізації. Простежимо це на конкретному прикладі.

У ст. 33 Конституції України зазначено: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересуван­ня, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, встановлених законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну».

Дійсна конституційна норма відповідає аналогам міжнародного права. Стаття 12 має такий зміст:

«1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право, у межах цієї території, на вільне пересування і свободу вибору місця проживання.

Шутак І. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА: курс лекцій для бакалаврів

2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, зокрема свою.

185

3. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім передбачених законом і необхідних для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моральності населення, або прав і свобод

інших і сумісні з визнаними в справжньому Пакті іншими правами.

4. Ніхто не може бути у довільному порядку позбавлений права на в'їзд

у свою країну».

Однак реалізація цього конституційного права застерігає громадянина від виконання низки юридичних обов'язків. До прикладу, не може вільно залишити межі України громадянин, який відбуває міру кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

Принцип єдності прав та обов'язків характеризується й тим, що праву одного суб'єкта відповідає обов'язок другого, і тим, що та сама лю­дина має певний комплекс прав й обов'язків, і тим, що права й обов'язки для всіх рівні (це також момент єдності), що в них поєднуються особисті та суспільні інтереси, що вони забезпечуються єдиною системою гарантій, мають однакову соціальну цінність.

Однак єдність прав та обов'язків у міжнародно-правовому аспекті у порівнянні з національно-правовою системою має більш широке значен­ня, ширшу основу та складніший характер. Воно багатше, багатогранніше. Простежимо це на прикладі інституту юридичних обов'язків.

Сучасне міжнародне право містить значну кількість норм-застережень, сукупно орієнтованих на взаємодію з національним правом у сфері юри­дичних обов'язків громадянина. Розрізняють декілька видів міжнародних застережень, що визначають аспекти прямого або непрямого вилучення (утримування або дії) юридичних обов'язків на національному рівні.

По-перше, норми, які безпосередньо стосуються національного каталогу юридичних обов'язків громадянина. Це норми, що обумовлю­ють питання внесення змін або доповнень в утримання внутрішнього законодавства й тим самим покладання на громадянина відповідних

обов'язків. Наприклад, ч. 1 ст. 22 Конвенції про психотропні речовини

від 21 лютого 1971 р. встановлює: «... кожна Сторона розглядає як карне правопорушення у тих випадках, коли воно зроблено навмисне, будь-яке

діяння, що суперечить якому-небудь закону або постанові, прийнятим

до виконання».

По-друге, норми, що фіксують застереження реалізації юридичних

обов'язків громадянина як умови правоволодіння. Так, у ст. 2 Факульта­тивного протоколу до Міжнародного пакту про цивільні й політичні права

від 16 грудня 1966 р. йдеться: «За умови дотримання положень статті 1, особи, які стверджують, що будь-яке із їхніх прав, перерахованих у Пакті,

Лекція 10. ПРАВОВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

186 було порушено, і які вичерпали всі наявні внутрішні засоби правового

захисту, можуть подати на розгляд Комітету письмове повідомлення». По-третє, міжнародні застереження, спрямовані на вилучення з на­

ціонального законодавства деяких юридичних обов'язків громадянина. Наприклад, згідно зі ст. 1 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини

й основних свобод (підписаний у Страсбурзі 16 вересня 1963 р.) «... ніхто

не може бути позбавлений волі лише на тій підставі, що він не в змозі

виконати якесь контрактне зобов'язання».

Будь-яка домовленість у царині міждержавних відносин має містити застереження про те, чи і якою мірою у відносинах між Україною й іншими

зацікавленими державами допустимі винятки й послаблення тією мірою,

наскільки це допускає національне право. Міждержавна домовленість має містити також і застереження про умови припинення співробітництва.

На це державі вказує імператив ст. 18 Конституції України: «Зовнішньо­політична діяльність України, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного й взаємовигідного співро­бітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальнови­знаних принципів і норм міжнародного права».