3.1. Система міжнародно-правових актів, що регулюють умови праці засуджених до позбавлених волі

Міжнародне співтовариство протягом останніх трьох століть розробляло універсальні концепції прав людини, у тому числі оптимальні моделі поводження з в’язнями. Дослідники відмічають, що найдавніші політико- правові погляди на покарання і практику їх виконання, на права і свободи засуджених сформувались спочатку в країнах стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Індія, Китай), а вже потім розвинуті античними мислителями Демокрітом, Сократом, Платоном та Арістотелем.

Так, В. А. Льовочкін, у результаті дослідження процесу міжнародного співробітництва з питань виконання покарань, виділив 4 основні етапи формування міжнародних правових стандартів поводження з в’язнями, прав і свобод засуджених:

- перший етап (кінець XVIII ст. - середина XIX ст.) - зародження міжнародного співробітництва з пенітенціарних проблем та перші спроби реформування в’язничних установ;

- другий етап (друга половина XIX ст. - початок ХХ ст.) - створення офіційних міжнародних організацій та проведення міжнародних конгресів з пенітенціарних проблем;

- третій етап (середина ХХ ст.) - етап реальної спроби створення міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі;

- четвертий етап (з 1945 р. - до теперішнього часу) - етап створення ООН та міжнародних стандартів з прав і свобод людини і громадянина, зокрема стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі [78, с. 6-7]. у кримінально-виконавчій науці визнано, що: 1) система міжнародних стандартів у своєму розвитку пройшла значний історичний шлях; 2) сучасний стан міжнародного співробітництва з проблем пенітенціарної діяльності варто розглядати як продукт копіткої, плідної співпраці багатьох поколінь Учених, практиків, представників неурядових організацій, що сприяло затвердженню гуманістичних засад розбудови цивілізованої системи виконання кримінальних покарань [64, с.

У контексті дослідження актуальною є проблематика впливу основоположень міжнародно-правових актів на формування кримінально- виконавчої політики держави, яка, як зауважує П. Л. Фріс, “визначає основні напрями правотворчої діяльності держави і правозастосовної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань” [185, с. 17-18].

Загальновідомо, що державна політика у будь-якій сфері життя суспільства визначається багатьма факторами. На формування і реалізацію кримінально-виконавчої політики суттєвий вплив чинять такі фактори, як міжнародні стандарти в галузі прав і свобод людини, у тому числі прав засуджених (ув’язнених) і правил поводження з ними.

Набуття Україною в 1995 році членства у Раді Європи суттєво вплинуло на розвиток і кримінально-виконавчої системи України. Саме цей фактор, думку Л.П. Оніки, обумовив необхідність приведення законодавства та практики у відповідність до міжнародних актів і стандартів, в тому числі й у сфері виконання кримінальних покарань. У зв’язку з цим виникає необхідність дослідження положень стратегічних міжнародно-правових документів, якими повинна керуватися практика діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - ДКВС України), бо їх недостатнє врахування не лише не сприяє євроінтеграції України, а й не дає змоги забезпечити безумовне дотримання прав людини в процесі виконання кримінальних покарань [89, с. 153].

На думку В. В. Стадніка, значення міжнародних нормативно-правових актів полягає в тому, що вони: 1) формують цілі і принципи політики у сфері виконання покарання; 2) слугують орієнтиром для розвитку політики, законодавства та прав засуджених у різних країнах; 3) є компромісними варіантами, що відображають принципи виконання покарання в різних правових системах; 4) сприяють державним органам, громадським організаціям, приватним особам у виробленні позиції щодо належного ставлення і поводження із засудженими; 5) встановлюють мінімальні обов’язкові вимоги до виконання позбавлення волі; 6) створюють умови та заохочення проведення науково-дослідницької роботи у сфері боротьби із злочинністю [64, с.

Вивчення міжнародно-правових актів, їх класифікації та

функціонального призначення видається вкрай важливим для справи підвищення кваліфікації чинних і якісної підготовки фахівців для правоохоронних органів, у тому числі органів і установ виконання покарань, адже “вивчення зарубіжного досвіду відкриває перед юристом нові горизонти, дає змогу йому краще пізнати право своєї країни, бо специфічні риси цього права особливо виразно виявляються порівняно з іншими системами. Порівняння здатне озброїти юриста ідеями та аргументами, які не можна отримати навіть при дуже доброму знанні тільки власного права” [12 , с. 8].

Разом з цим фахівці відзначають, що “проблема сутності та змісту міжнародних стандартів з прав засуджених до позбавлення волі та їх практичної реалізації в Україні залишається недостатньо вивченою. Відсутність таких досліджень залишає законодавчу та кримінально-виконавчу практику без чітких науково обґрунтованих критеріїв прийняття відповідних рішень” [78]. Вказують навіть на те, що “...Україна... не в повній мірі та на низькому рівні виконує взяті на себе юридичні обов’язки, у тому числі й у сфері виконання покарань”[58, с. 282].

Водночас, вирішення теоретичних і науково-практичних питань, пов’язаних з аналізом та запровадженням міжнародних стандартів у практичну діяльність органів і установ виконання покарань, їх посадових осіб, які забезпечували би функціонування суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності на засадах непорушності конституційних прав і свобод людини та громадянина є важливим питанням.

Науковці цілком слушно наголошують на тому, що на підставі Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, прийнятими ООН у 1957 р. була розроблена ціла низка міжнародних документів універсального характеру, що регулюють або порядок і умови виконання окремих видів покарань, або виконання покарань стосовно окремих категорій засуджених, або діяльність органів і установ виконання покарань чи осіб, які мають відношення до процесу виконання й відбування покарань [74, с.

Загалом під імплементацією міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі розуміють державно-владну діяльність компетентних органів щодо втілення в національне законодавство за допомогою сукупності правових засобів положень, передбачених нормами міжнародного права стосовно цієї категорії громадян [78, с. 11]. Таке розуміння імплементації є цілком прийнятним і саме такий шлях може обрати вітчизняний законодавець задля приведення кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з положеннями вказаних стандартів.

На сьогодні науковцями вироблені певні класифікації цих стандартів, як- от:

- за масштабами дії стандартів - універсальні й регіональні;

- за спеціалізацією - стандарти загального й спеціального характеру;

- за обов’язковістю для держав-учасниць - обов’язкові й стандарти- рекомендації.

Таку думку щодо класифікації міжнародних стандартів поділяють більшість науковців. Ми погоджуємося з такою класифікацією, але вважаємо класифікацію міжнародних стандартів значущою ще й за джерелами походження, а саме на: 1) міжнародні договори (пакти, конвенції);2) норми і принципи, прийняті міжнародними урядовими або неурядовими організаціями. Адже міжнародні договори (пакти, конвенції) є обов’язковими для держав, які їх підписали й ратифікували.

В. А. Льовочкін, досліджуючи засади реалізації міжнародних стандартів щодо прав і свобод засуджених до позбавлення волі, поділив їх на чотири групи:

1) стандарти організації режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі; 2) стандарти організації праці та професійної підготовки засуджених до звільнення з місць позбавлення волі; 3) стандарти організації виховної роботи із такими засудженими; 4) стандарти організації мікросоціальних умов відбування покарання у виді позбавлення волі [78, с. 1112].

Універсальні міжнародні стандарти загального характеру містяться в найважливіших загальносвітових міжнародних документах щодо захисту прав і свобод людини, які розроблені й прийняті в межах Організації Об’єднаних Націй (ООН). Найзначущими серед них є: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.); Декларація про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.); Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.), а також Факультативний протокол до цієї Конвенції від 18 грудня 2002 р.

Перші два займають чільне місце серед усіх інших: їх визначальна роль полягає в тому, що всі їх положення застосовують для визначення фундаментальних основ правового статусу осіб, які входять до сфери дії кримінальної юстиції, у тому числі засуджених.

Регіональні міжнародні стандарти загального характеру містяться в міжнародно-правових документах, що розробляли і приймали під егідою Ради Європи, юридичну основу діяльності, крім міжнародних актів загальносвітового значення, що розглянуто вище, також становлять: Європейська конвенція з прав людини - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Універсальні міжнародні стандарти спеціального характеру містяться (оголошені) в міжнародних актах, прийнятих у межах ООН та безпосередньо призначених регламентувати правила поводження із засудженими. Основними міжнародними актами цієї групи вважають Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1955 р.), Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями (1984 р.), Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі (1988 р.), Основні принципи поводження з ув’язненими (1990 р.).

Найдетальніше спеціальні загальносвітові стандарти поводження із засудженими до позбавлення волі виписані саме в Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими, роботу над якими розпочато під егідою Ліги Націй Міжнародною кримінальною і пенітенціарною комісією ще в 1926 р.

Щодо регіональних міжнародних стандартів спеціального характеру, то, на думку В. В. Стадника, на сьогодні єдиним на теренах Європи міжнародно- правовим актом регіонального характеру, який належить до цієї кваліфікаційної групи і містить спеціальні правила поводження із засудженими до позбавлення волі, є Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила [63, с. 196].

Сьогодні встановлення (уточнення) основ правового статусу засуджених, основних засобів їх виправлення і ресоціалізації, регулювання праці засуджених до позбавлення волі та інші аспекти “в’язничного” буття важко уявити таким, що здійснюється без впливу міжнародних стандартів. Самі ж міжнародні стандарти містяться в міжнародних нормативно-правових актах і оголошені з метою застосування в національному законодавстві країн- учасниць договорів. При цьому сьогодні перелік основних міжнародних правових документів щодо осіб, які відбувають покарання за вироком суду, нараховує понад 30 найменувань [67, с. 73].

Разом з тим, щодо вживаного в науці поняття “міжнародні стандарти” необхідно дещо зауважити. Поняття “міжнародний стандарт” є широко використовуваним національними й міжнародними інституціями при визначенні ступеня відповідності поведінки держави взятим на себе зобов’язанням [134, с. 17]. Водночас, як цілком справедливо зауважують науковці, “при юридичній характеристиці нормативно-правових актів з прав людини, нерідко словосполучення “міжнародні стандарти” використовується саме для позначення цих актів, що також веде до неоднозначного розуміння терміну, ототожнення його з нормативно-правовими актами, правами, обов’язками тощо. Ситуація ускладнюється ще й тим, що чинні міжнародно- правові договори також не містять легального визначення поняття міжнародного стандарту прав людини, не вказують на критерії та визначальні риси цієї категорії. Не дають належного висвітлення цієї ситуації й міжнародні організації з прав людини” [134, с. 18].

У теорії права міжнародно-правові стандарти пропонують розглядати як всю систему основоположних прав і свобод людини, а також фундаментальних загально соціальних принципів, що мають універсальний і загальний характер, є єдиними для всіх держав, що приєдналися до відповідного міжнародного акту з прав людини (у разі, якщо останній є джерелом їх закріплення), і мають однаковий ступінь імперативності незалежно від того, у якій державі вони застосовуються [133]. П. М. Рабінович та М. І. Хавронюк розуміють міжнародні стандарти прав людини у вигляді певних показників цих прав, встановлених у міжнародних актах, які заохочують або зобов’язують держави [122, с. 19; 123].

Щодо розуміння міжнародних стандартів поводження з засудженими (ув’язненими), то можна констатувати похідні від загального стану розробленості цієї проблематики питання. Приміром, К. А. Автухов визначає їх як прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі виконання покарань і діяльності органів і установ виконання покарань [67, с. 73]. Таке визначення поняття міжнародних стандартів є неточним, оскільки в такій редакції “прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації” виступають (розшифровуються) як: а) правила поведінки (зразки, еталони), б) основоположні ідеї (керівні положення), в) поради, побажання.

Іноді, характеризуючи міжнародно-правові стандарти поводження з засудженими, науковці посилаються на міжнародні нормативно-правові акти поводження із засудженими (ув’язненими), під якими пропонують розуміти документи, спрямовані на удосконалення національного законодавства і практики у сфері виконання покарань [64, с. 317]. З таким розумінням цих актів погоджуються й інші науковці.

На нашу думку, міжнародні стандарти поводження із засудженими (ув’язненими) - це не самі норми, принципи й рекомендації, а певні правила поведінки (зразки, еталони), основоположні ідеї, керівні положення та поради (побажання) урядам держав-учасниць, закріплені в міжнародних нормативно- правових актах у вигляді правових норм, принципів і рекомендацій щодо поводження з засудженим (ув’язненими). Іншими словами, норми, принципи і рекомендації є формою вираження міжнародних стандартів поводження. А не навпаки.

Узагальнюючи сучасні підходи до визначення категорії “міжнародний стандарт прав і свобод людини”, виходячи з їх основних ознак (універсальність, загальність, модельність, джерела закріплення) вважаємо можливим розглядати міжнародно-правові стандарти в сфері регламентації праці засуджених до позбавлення волі як сукупність нормативно-правових актів поводження із засудженими (ув’язненими), що містять принципи і рекомендації для країн- учасниць у сфері працевикористання осіб, позбавлених волі.

У такий спосіб доходимо висновку, що в межах нашого дослідження поняття “міжнародно-правові акти” і “міжнародні стандарти поводження із засудженими (ув’язненими)” не слід вважати тотожними, оскільки друге похідне від першого, і співвідносяться між собою як форма і зміст.

Щодо змісту міжнародних стандартів, то Т. В. Рудник зауважує, що “міжнародно-правові стандарти закріплюють мінімальні правила поводження з в’язнями, що забезпечують загальновизнані гуманні умови тримання таких осіб і повагу до їх гідності, покликані забезпечувати захист в’язнів від неналежного поводження, тому вони є стандартами рівня, нижче від якого не може бути встановлено, бо це призведе до порушення прав засуджених, принципу гуманізму” [135, с. 10]. Здійснене дослідження, у тому числі порівняльно- правовий аналіз міжнародних стандартів і національного кримінально- виконавчого законодавства, дало змогу дійти висновку про те, що: “.. .фактична ситуація щодо поводження із засудженими до позбавлення волі в Україні ще не повною мірою відповідає положенням міжнародних стандартів, існує розбіжність між фактичною ситуацією щодо поводження із засудженими до позбавлення волі і положеннями міжнародних стандартів та національного законодавства з цих питань” [135, с. 10].

У межах дослідження доцільним є аналіз міжнародно-правових актів, положення яких впливають (або повинні чи можуть вплинути) лише на правове регулювання праці засуджених до позбавлення волі, належну реалізацію правових норм у кримінально-виконавчій діяльності і кримінально-виконавчих відносинах. З цією метою необхідно ретельніше вивчити зміст Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями (1955 р.), ураховуючи при цьому, що вони не мають статусу обов’язкових, про що йдеться у ст. 1 Правил. Окремий підрозділ цих Правил (ст. 71-76) присвячений використанню праці засуджених, серед який зазначимо найважливіші:

71. 1) Праця в’язня не повинна завдавати йому страждань.

2) Усі засуджені в’язні повинні працювати відповідно до їх фізичних і психічних здібностей, засвідчених лікарем.

3) На в’язнів необхідно покладати корисну роботу, достатню для того, щоб заповнити нормальний робочий день.

4) Робота, якою забезпечуються в’язні, повинна бути такою, щоб підвищувати або давати кваліфікацію, що давала б їм змогу займатися чесною працею після звільнення.

5) В’язнів, які здатні мати з цього користь, особливо неповнолітніх, треба навчати корисних ремесел.

6) В’язні повинні мати можливість виконувати роботу за своїм вибором, якщо це сумісно з правильним вибором ремесла й вимогам управління та дисципліни в закладі.

72. 1) Організація і методи роботи в закладах повинні максимально наближатися до тих, що прийняті за стінами закладів, щоб в’язні привчилися таким чином до умов праці на волі.

2) Однак інтереси в’язнів і їхню професійну підготовку не варто підкоряти міркуванням про отримання прибутку від в’язничного виробництва.

73. 1) Керівництво промисловим і сільськогосподарським виробництвом у закладах найкраще покладати на саме тюремне управління, а не на приватних підрядників.

2) В’язні, що виконують роботу, яка не контролюється закладом, повинні перебувати під постійним наглядом співробітників останнього. Крім випадків, коли в’язні виконують роботи для інших державних закладів, роботодавці мусять виплачувати закладу повні ставки заробітної плати за відповідну роботу, з урахуванням продуктивності праці в’язнів.

74. 1) Правила, що стосуються безпеки праці та охорони здоров’я вільних робітників, повинні застосовуватись і в закладах.

2) У разі каліцтва на виробництві або професійних захворювань треба виплачувати компенсацію. Умови цієї компенсації мають бути не менш сприятливими, ніж умови компенсації, передбачені законом для вільних робітників.

75. 1) Максимальна тривалість робочого дня чи тижня встановлюється законом або на основі адміністративних постанов, з урахуванням місцевих правил і звичаїв для умов праці вільних робітників.

2) Робочий час треба розподіляти таким чином, щоб в’язні мали принаймні один день відпочинку на тиждень, а також час для навчання та інших видів діяльності, що необхідні для їхнього перевиховання.

76. 1) За свою працю в’язні повинні отримувати справедливу винагороду в межах певної системи.

2) Відповідно до цієї системи в’язні повинні мати можливість витрачати принаймні частину зароблених ними коштів на придбання дозволених предметів особистого вжитку й посилати частину свого заробітку сім’ї.

3) Ця система повинна також передбачати, що частина зароблених в’язнем коштів лишається на збереженні адміністрації, яка передає йому ці заощадження в момент його звільнення [45, с. 32-33].

Серед інших правових документів міжнародного характеру, в яких містяться рекомендації щодо праці засуджених до позбавлення волі, можна

також назвати Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі, затверджений Резолюцією ГА ООН від 9 грудня 1988 р., Основні принципи поводження з ув'язненими, ухвалених Резолюцією ГА ООН від 14 грудня 1990 р. Зокрема останній документ містить рекомендацію “створювати умови, які дають в’язням можливість займатися корисною оплачуваною працею, що полегшить реінтеграцію останніх на ринку робочої сили їх країн і зобов’яже в’язнів надавати фінансову допомогу своїм сім’ям та родичам” [63, с. 194, 196].

Європейський варіант Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями був прийнятий у 1973 р. згідно з Резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи (КМ РЄ) під назвою Європейські пенітенціарні правила.

Попри те, що у 2006 р. з’явилась оновлена редакція Європейських пенітенціарних правил, варто проаналізувати положення Рекомендації R(87)3 від 12 лютого 1987 р. Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно Європейських пенітенціарних правил (старих), у яких рекомендувалося: працю в місцях позбавлення волі розглядати як позитивний елемент виправного впливу, професійної підготовки й адміністративного управління (ст. 71.1); засуджених можна зобов’язувати працювати, якщо за висновком лікаря їх фізичне і психічне здоров’я дозволяють це (ст. 71.2); ув’язненим надається достатній обсяг суспільно-корисної праці або, наскільки це доцільно, іншої цілеспрямованої діяльності з тим, щоб вони були зайняті нею протягом нормального робочого дня (ст. 71.3) [45, с. 291-292].

Зауважимо, що Рекомендації R(87)3 від 12 лютого 1987 р. викладені саме для адміністрації пенітенціарних закладів - як певні уявлення чи побажання для урахування в пенітенціарній діяльності при залученні засуджених до праці.

А. П. Гель, порівнюючи два міжнародно-правові акти (ООН і РЄ) з однакових питань, звернув увагу на певні відмінності положень (старих) Європейських правил та Мінімальних стандартних правил ООН щодо організації праці засуджених. З його висновком необхідно погодитись, адже Мінімальні стандартні правила ООН у ст. 71.1 передбачають, що праця в’язня не повинна завдавати йому страждань, у той час як у ст. 26 Європейських пенітенціарних правил (1987 р.) праця в місцях позбавлення волі розглядалася як позитивний елемент внутрішнього режиму, який ніколи не можна застосовувати як покарання.

Новий варіант Європейських пенітенціарних правил ухвалений Рекомендацією R2006(2)KM РЄ від 11 січня 2006 р. і в ст. 108 знову передбачав їх подальше оновлення. Рекомендації щодо працевикористання ув’язнених і засуджених у новому варіанті Європейських пенітенціарних правил згруповані у ст. 26 під назвою “Трудова діяльність” у частині ІІ (Умови тюремного ув’язнення). Задля порівняння з Мінімальними стандартними правилами поводження з в’язнями повністю процитуємо ст. 26 Європейських пенітенціарних правил:

26. 1. Працю в місцях ув’язнення варто розглядати як позитивний елемент внутрішнього режиму та інколи не застосовувати як покарання.

2. Адміністрація пенітенціарної установи повинна прагнути надати ув’язненим достатньо корисної роботи.

3. Характер роботи, яка надається, наскільки це можливо, повинен підтримувати або розвивати навички, які дають ув’язненому можливість заробляти собі на життя після звільнення.

4. Відповідно до Правила 13 при наданні роботи треба виключити будь-яку ґендерну дискримінацію.

5. Робота, яка включає елемент професійної підготовки, повинна надаватися ув’язненим, яким це може надати користь, особливо молодим ув’язненим.

6. Ув’язнені можуть обирати вид діяльності, в якій вони хотіли б брати участь, у межах наявних можливостей, з урахуванням відповідного професійного відбору та вимог порядку й дисципліни.

7. Організація та методи роботи у виправних установах повинні максимально відповідати організації та методам аналогічної роботи в суспільстві для того, щоб підготувати ув’язнених до умов нормального професійного життя.

8. Хоча одержання фінансового прибутку від діяльності підприємств у виправних установах може бути корисним з огляду на підвищення стандартів, а також якості та доцільності професійної підготовки, проте інтереси ув’язнених не мусять підпорядковуватися цій меті.

9. Адміністрація пенітенціарної установи або самостійно, або разом із приватними підрядниками має забезпечити роботу для ув’язнених як на території пенітенціарної установи, так і поза її межами.

10. У будь-якому випадку ув’язнені мусять отримувати за свою працю справедливу винагороду.

11. Ув’язнені мусять мати можливість витрачати принаймні частину свого заробітку на придбання дозволених предметів для особистого користування та виділяти частину заробітку своїм родинам.

12. Необхідно заохочувати ув’язнених до того, аби вони заощаджували частину свого заробітку, який має бути їм виданий після звільнення або використаний для інших дозволених цілей.

13. Заходи з охорони здоров’я ув’язнених та техніки безпеки їхньої праці мусять бути не менш суворими, аніж заходи, які застосовують щодо робітників на волі.

14. Необхідно передбачити кошти для виплати ув’язненим компенсації у випадку отримання виробничої травми, у тому числі професійні захворювання, на умовах не менш сприятливих, аніж умови, передбачені законом для робітників на волі.

15. Максимальна тривалість робочого дня та робочого тижня ув’язнених встановлюється відповідно до місцевих норм або звичаїв, які визначають умови найму вільних робітників.

16. Ув’язнені повинні мати принаймні один день відпочинку на тиждень і досить часу для освіти та інших занять.

17. Наскільки це можливо, працюючі ув’язнені повинні включатися до національної системи соціального забезпечення [42, с. 12-13.].

Порівняння двох редакцій Європейських пенітенціарних правил змушує вдруге підтримати думку А. П. Геля, який зауважує: “на відміну від попередньої, оновлена редакція Правил (2006 р.) основний акцент робить не на організації управлінської діяльності пенітенціарних установ, а на забезпеченні неухильного дотримання прав людини під час відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі, створенні належних умов для нормальної життєдіяльності засуджених, їх виправлення та ресоціалізації” [63, с. 199].

Підтримуємо думку А. П. Г еля і стосовно того, що Європейські пенітенціарні правила враховують усі сучасні тенденції у сфері поводження з ув’язненими. Вони підтверджують систему традиційних людських цінностей та позитивну виховну роль пенітенціарних служб, які спрямовують свою діяльність на соціальну реінтеграцію кожного засудженого в суспільство” [63, с. 205].

На жаль, Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила, як і Мінімальні стандартні правила ООН, для країн-членів не мають обов’язкового статусу. Але вони визнані більшістю європейських держав як взірцевий кодекс поводження з ув’язненими, у тому числі засудженими до позбавлення волі, і як такий продовжує їх імплементацію в національне законодавство держав сучасної Європи.

З іншого боку, ці міжнародні акти виходять з того, що рекомендовані в них стандарти поводження з ув’язненими й позбавленими волі, не можуть бути досягнуті відразу повсюди й водночас з огляду на відмінності в різних країнах юридичних, соціальних, економічних і географічних умов. Формально розроблені міжнародною спільнотою стандарти поводження із засудженими є лише дороговказом для адміністрації установ виконання покарань щодо створення належних мінімальних умов людяності й поваги [67, с. 76-77].

Серед універсальних міжнародних стандартів спеціального характеру, прийнятих у межах ООН, потрібно виокремити такі, що оголошені авторитетним органом - Міжнародною організацією праці (МОП).

Ураховуючи суперечливість положень чинного КВК щодо обов’язковості праці засуджених, протилежності думок вчених, а також численних скарг засуджених до позбавлення волі на примушування працювати, корисним для аналізу видається зміст Конвенції про примусову чи обов’язкову працю № 29, прийнятої Г енеральною конференцією Міжнародної організації праці 28 червня 1930 р. Україна, тоді ще УРСР, одна із держав - засновниць ООН, ратифікувала цю Конвенцію лише 10 серпня 1956 р. - через 26 років після її ухвалення. Очевидно, що питання ратифікації Конвенції в умовах існування ГУТАБу керівництвом СРСР та УРСР ігнорувалась, і стало можливим лише за часів “хрущовської відлиги”.

У контексті дослідження Конвенція № 29 цікава тим, що вперше на міжнародному рівні у ст. 2 наведено визначення поняття “примусова чи обов’язкова праця” та праця, яка такою не вважається. У зв’язку з важливістю ст. 2 для дослідження, процитуємо її повністю:

“У розумінні цієї Конвенції термін примусова чи обов’язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

2. Проте термін примусова чи обов’язкова праця в розумінні цієї Конвенції не включає в себе:

а) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають на підставі законів про обов’язкову військову службу і застосовують для робіт суто воєнного характеру;

в) будь-яку роботу чи службу, що є частиною звичайних громадянських обов’язків громадян повністю самоврядної країни;

с) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи внаслідок вироку, винесеного рішенням судового органу, при умові, що ця робота чи служба виконуватиметься під наглядом і контролем державних властей і зазначена особа не буде віддана або передана в розпорядження приватних осіб, компаній чи товариств^[4];

d) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають в умовах надзвичайних обставин, тобто у випадках війни або лиха, або загрози лиха, як-от пожежі, повені, голод, землетрус, сильні епідемії чи епізоотії, навали шкідливих тварин, комах чи паразитів рослин і взагалі обставини, що становлять загрозу або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови всього або частини населення;

e) дрібні роботи общинного характеру, тобто роботи, що виконуються для прямої користі колективу членами даного колективу і які тому можуть вважатися звичайними громадянськими обов’язками членів колективу при умові, що саме населення або його безпосередні керівники мають право висловити свою думку щодо доцільності цих робіт” [56].

Як бачимо, стандарти Конвенції № 29 щодо примусової чи обов’язкової праці чи служби стосуються усіх громадян та підданих держав-членів МОП і тих, що ратифікували цю Конвенцію. Але окремі положення і терміни Конвенції № 29 через їх неоднакове розуміння, у тому числі юристами, потребують додаткового дослідження та обговорення фахівцями. Прискіплива до них увага пояснюється тим, що неправильна інтерпретація окремих термінів і положень Конвенції може суттєво вплинути (і, як бачимо, впливає) на імплементацію міжнародних стандартів у вітчизняне законодавство. До таких необхідно віднести окремі вислови на кшталт “будь-яку роботу чи службу... внаслідок вироку, винесеного рішенням судового органу”, з якого неможливо однозначно зрозуміти про що йдеться: про вирок у кримінальній справі як різновид судових рішень, чи про вирок як узагальнене поняття судового рішення. Адже “арешт”, “громадські роботи”, “виправні роботи” суд може призначити у вироку як вид покарання за кримінальній справі, або як

адміністративне стягнення за адміністративне правопорушення - у постанові суду.

На нашу думку, у ст. 43 Конституції України цей міжнародний стандарт виписаний більш чітко: “не вважається примусовою... робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду...” А отже, не тільки за вироком у кримінальному провадженні, але й за постановою суду про адміністративне правопорушення (проступок), у якій суд згідно із ст. 24 КУпАП може призначити винному адміністративне стягнення у виді громадських робіт або виправних робіт, і які в такому випадку визнаватись як примусова праця не можуть.

Але конституційне положення про те, що “не визнається примусовою працею. робота чи служба, яка виконується особою за вироком... суду”, на нашу думку, зовсім не означає наявність права в адміністрації ОУВП примусово залучати, в тому числі до оплачуваної праці, усіх без винятку засуджених, а тим більш засуджених до позбавлення волі. Адже суд, враховуючи санкції конкретної статті КК, за якою особу визнано винною, може обрати і призначити для відбування засудженому лише одне з трьох видів покарань, що передбачають обов’язкове залучення засудженого до праці. Такими видами покарань є громадські роботи (ст. 56 КК), виправні роботи (ст. 57 КК) і обмеження волі (ст. 61 КК), що виконується в кримінально- виконавчій установі відкритого типу (виправному центрі) з обов’язковим залученням засудженого до праці. Більш того, В. В. Сташис і В. І. Тютюгін у коментарях до ст. 61 КК серед основних каральних елементів цього виду покарання вказали також а) обов’язкове залучення до праці в умовах забезпечення за ними нагляду, б) можливість бути підданим заходам стягнення за порушення трудової дисципліни та встановленого порядку відбування покарання (ст. 59, 60, 68 КВК) [61, ст. 237-238]. Тим самим визнаючи каральний зміст праці під час виконання та відбування обмеження волі, у той час як міжнародно-правові акти, усвідомлюючи значення праці в якості волі.

важливого й значимого елемента у навчанні й реабілітації в’язнів [128], не рекомендують розглядати й використовувати працю позбавлених волі (а такими і по суті, і по факту є засуджені до обмеження волі) в якості елемента кари.

Ураховуючи викладене, можемо надати авторське визначення пов’язаних з працею міжнародних стандартів поводження із засудженими (ув’язненими) як певних правил поведінки (еталонів), основоположних ідей, керівних положень і порад (побажань) урядам держав-учасниць, закріплених у міжнародних нормативно-правових актах у виді норм, принципів і рекомендацій щодо поводження з засудженим (ув’язненими) у сфері їх працевикористання.

Корисною для дослідження видається й Резолюція (75)25 “Про працю засуджених” від 18 вересня 1975 р., якою оголошено таке:

Комітет міністрів,

усвідомлюючи значення праці як важливого і значущого елемента в навчанні й реабілітації ув’язнених і важливої частини безпосереднього управління пенітенціарними закладами;

беручи до уваги обмеження, що виникають внаслідок складнощів тюремного утримання, обумовлених людським фактором і організаційною структурою пенітенціарних закладів;

вважаючи, що необхідно й надалі приділяти велику увагу підвищенню ролі праці:

І. Рекомендує, щоб уряди країн-членів:

1) надали певний статус і визначений пріоритет праці засуджених;

2) забезпечили достатні ресурси для підтримання програм трудового виховання відповідно до потреб пенітенціарних закладів;

3) повністю використовували для цих цілей адекватні й сучасні системи управління, технічні й виробничі процеси;

4) прилаштовували до нетюремних стандартів умови праці, завдання виробництва і оплату праці, наскільки це можливо та беручи до уваги особливий характер праці в тюрмах;

5) враховували при відборі й підготовці персоналу важливість праці і її вплив на процеси управління на всіх рівнях;

6) координували систему розподілу виробничої праці с іншими аспектами управління пенітенціарними режимами.

ІІ. Запрошує уряди держав-членів кожні п’ять років інформувати Г енерального секретаря Ради Європи про заходи, здійснені ними для виконання даної Резолюції [128].

Відповідно до вищезазначеного, можна дійти висновку, що з переліку наведених рекомендацій Україна на сьогодні виконала лише одну рекомендацію - надала правовий статус праці засуджених до позбавлення волі як права на працю.

Проте в чинному КВК України право на працю засуджених законодавцем виписано неоднозначно. Із положень ст. 118 КВК аж ніяк не можна дійти висновку, що право на працю засудженого - це свобода вибору виду і форм трудової діяльності, свобода не брати участі в оплачуваній суспільно корисній діяльності, що її може запропонувати адміністрація колонії. Приміром, чи буде суспільно корисною неоплачувана праця засудженого з підготовки і написання книги? Адже якщо участь у суспільно корисній праці визначити не обов’язком, а правом засудженого до позбавлення волі, яке він може реалізовувати чи ні на свій власний розсуд, не зовсім зрозумілою видається правова природа права адміністрації на визнання не бажаючого працювати засудженого злісним порушником установленого порядку відбування покарання. Бо саме таке право адміністрації виправної колонії надає ст. 133 КВК, в якій міститься невідповідне суб’єктивному праву засудженого положення про можливість визнання його злісним порушником установленого порядку відбування покарання у випадку, якщо останній: а) необгрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року), б) припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів.

Аналіз чинного КВК вказує, що іншою підставою визнання засудженого злісним порушником установленого порядку відбування покарання (через припинення роботи) є й інша норма, а саме ч. 4 ст. 118 КВК, згідно з якою засуджені не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів. Таке безправ’я в чинному КВК передбачено лише для засуджених до позбавлення волі.

З іншого боку, в чинному КВК чітко не визначено: від якого виду робіт (оплачуваних чи неоплачуваних) має необґрунтовано відмовитись засуджений, або яку роботу має припинити, щоб його згідно із ст. 133 КВК визнали злісним порушником установленого порядку відбування покарання. Адже, якщо при прийнятті чинного КВК законодавець мав на увазі триразову протягом року необгрунтовану відмову від праці (у порядку черговості) з благоустрою виправної колонії (передбачену ч. 5 ст. 118 КВК) або припинення такої роботи з метою вирішення трудового чи іншого конфлікту, то така позиція законодавця (при її належному правовому закріпленні у ст. 133 КВК) була б цілком законною і зрозумілою всім суб’єктам і учасникам кримінально-виконавчих відносин. В іншому випадку, ч. 4 ст. 118 має бути виключена з КВК як така, що грубо порушує законні права засуджених на їх участь чи не участь в оплачуваній трудовій діяльності.

Встановлюючи для засуджених заборону припиняти роботу з метою вирішення трудового чи іншого конфлікту, розробники проекту нового КВК і законодавець, насамперед, мали за мету заборонити у виправних колоніях страйки. Але чинне кримінально-виконавче законодавство терміном “страйк” не послуговується. Замість цього в КВК вживається термін “припиняти роботу”, що не одне і те ж, оскільки за змістом ч. 4 ст. 118 КВК йдеться не про колективне, а про припинення роботи одиночними засудженими. В умовах економічної кризи, хронічного бюджетного недофінансування, фізичної зношеності верстатів та іншого обладнання підприємств УВП, неналежної організації охорони праці і техніки безпеки, що загрожують життю і здоров’ю працюючих засуджених, останні завжди можуть і мають вагомі причини для припинення роботи задля збереження життя та здоров’я, проте не мають такого права.

Так, у ході анонімного анкетування засуджених у виправних колоніях Запорізької області 19% виявили невдоволення порушеннями норм виробничої санітарії, 23% - порушеннями правил охорони праці і техніки безпеки (ОПіТБ), зокрема відсутністю захисних пристроїв на верстатах на іншому обладнанні.

При цьому, лише 37,7% опитаних вказали, що адміністрація позитивно реагує на прохання поліпшити умови праці, хоча лише 9,8% з них відзначили, що після скарг умови праці дійсно покращуються. Окрім цього, 83,6% опитаних виявили невдоволення рівнем оплати праці, з них 34,4% вказали, що їм нараховують зарплату, нижчу за мінімальну, 65,6% - мінімальну. Ще 67,2% вказали, що нарахованих їм коштів не вистачає на першочергові потреби. Іншими словами, працюючі засуджені мають підстави для невдоволення умовами праці, заробітною платою, і що важливо - реальні підстави боятись за своє життя і здоров’я через порушення техніки безпеки на виробництві. Але навіть за таких умов засуджені не мають права припиняти роботу.

При цьому, чинне кримінально-виконавче законодавство не містить правових норм, які визначають процедуру вирішення трудових спорів працюючих засуджених з адміністрацією виправної колонії (її підприємства) без припинення роботи (страйку).

Водночас у незалежній демократичній правовій Україні право громадян на страйк закріплено конституційно. Згідно із ч. 1 ст. 44 Конституції України “ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів”. Порядок реалізації права на страйк визначено Законом України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. У частині 1 ст. 17 цього Закону визначено, що страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками підприємства (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору [118].

Зауважимо, що процедура попереднього вирішення трудових конфліктів і оголошення страйку в цивільному житті передбачає, зокрема, участь таких суб’єктів трудових відносин, як профспілки й трудові колективи, створення яких засудженими не передбачено чинним КВК.

Враховуючи викладене, припускаємо, що:

а) “страйк” працівників підприємства і “припинення роботи” засудженим - явища різного порядку, оскільки перший стосується загального суб’єкта трудового права, а другий - суб’єкта спеціального (засудженого до позбавлення волі);

б) на практиці засуджені до позбавлення волі під час відбування покарання не можуть скористатися конституційним правом припинити роботу навіть задля збереження свого життя і здоров’я;

в) міжнародно-правові акти щодо поводження з в’язнями, в тому числі у сфері їх працевикористання, не встановлюють мінімально прийнятних стандартів працевикористання засуджених, критичне зниження яких було б підставою припинити чи взагалі відмовитись від небезпечної для життя та здоров’я роботи.

Загалом можна зробити висновок, що новітнє кримінально-виконавче законодавство України щодо порядку і правил працевикористання засуджених до позбавлення волі розробляли, приймали і вдосконалювали, переважно, під впливом міжнародних стандартів поводження з в’язнями. Міжнародно-правові акти, що регулюють умови праці засуджених до позбавлених волі, розглядаються як підсистема міжнародних нормативно-правових актів поводження із засудженими (ув’язненими), що містять норми, принципи та рекомендації для країн-учасниць з питань використання праці осіб, позбавлених волі.

3.2.