<<
>>

1.7. Організаційно-правові основи оперативно-розшукової діяльності карного розшуку УРСР

З перших днів існування УРСР виникла необхідність застосування комплексу гласних і негласних заходів, спрямованих на попередження і розкриття найбільш небезпечних кримінальних злочинів, тобто застосування оперативно-розшукової діяльності.

Боротьба з кримінальною злочинністю, як вже говорилось, спочатку була покладена на різноманітні органи: військово- революційні комітети, червону гвардію, робочу міліцію, комітети по боротьбі з п'яними погромами.

Основна вага роботи з розшуку, припинення і попередження злочинів полягала на органи ВЧК, кримінально-розшукові структури, що існували в деяких містах, (кримінальна міліція, карний розшук, кримінально-пошукова міліція, кримінально-слідчі комісаріати тощо). Вони організовувалися на базі колишніх розшукових відділень царської

Росії, були малочисленими і децентралізованими. Тому був необхідний єдиний для всієї республіки, побудований на основі централізму, спеціалізований апарат, який міг би виявляти, своєчасно припиняти і попереджати різні злочини, діяти оперативно та професійно. Таким став карний розшук міліції та її секретні (розвідувальні) частини.

Створення штатної міліції в УРСР законодавчо було оформлено декретом «Про організацію міліції», який був опублікований 9 лютого 1919 р. З метою посилення боротьби з кримінальною злочинністю із загальної міліції були виділені судово-кримінальна міліція та судово-кримінальний розшук, а 18 квітня 1919 р. був опублікований декрет «Про організацію судово-кримінального розшуку». Відповідно до декрету, при контрольно-слідчому відділі народного комісаріату юстиції пропонувалося створити секцію карного розшуку. Хоча декрет і створив організацію карного розшуку на території України, але фактично в губернських містах (Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові та ін.) вже існували кримінально-слідчі комісаріати або відділи карного розшуку, що були створені на базі колишніх розшукових відділень царської Росії Це були самостійні установи, які перебували у відомстві НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) і на місцях безпосередньо підпорядковувалися виконкомам рад.

Конкретні завдання, що були покладені на органи карного розшуку, специфічні форми і методи боротьби зі злочинністю, визначали спеціальне правове регулювання оперативно-розшукової діяльності цих підрозділів. Так, 11 травня 1919 р. постановою НКЮ (народний комісаріат юстиції) було введено в дію Положення про органи карного розшуку і судово-кримінальної міліції, де поряд із встановленням організаційно-правових форм побудови органів карного розшуку в Україні, вперше нормативне закріплювалася їх опе- ративно-розшукова діяльність. У положенні вказувалося, що агенти (штатні працівники) судово-кримінального розшуку повинні виконувати свої обов'язки негласно, залишаючись, по можливості, невідомими населенню. Працівники судово-кримінального розшуку мали право використовувати філерів, тобто осіб, які не зараховані на державну службу, з метою пошуку негласної інформації, розкриття злочинів, встановлення місць зберігання викраденого майна і затримання злочинців за відповідну нагороду, для чого завідуючим секціями кримінального розшуку відпускалися таємні кошти. Характерно, що органи карного розшуку і судово-кримінальної міліції в той час розглядалися як допоміжні апарати судових та слідчих установ. Оперативно-розшукова діяльність карного розшуку, як правило, здійснювалася за завданнями і дорученнями цих установ, що зрештою негативно позначалося на організації боротьби зі злочинністю.

У березні 1920 р. в складі НКВС було створене, головне управління робітничо-селянської міліції, у складі якого формувався відділ карного розшуку. Важливе значення для подальшого удосконалення організації та діяльності апарату карного розшуку України мало прийняте РНК 3 квітня 1987р. «Положення про організацію відділів карного розшуку», відповідно до якого карний розшук став складовою частиною єдиного апарату робітничо- селянської міліції та підпорядковувався НКВС. Це рішення одержало своє подальше втілення в положенні про робітничо-селянську міліцію, затвердженому РНК УРСР 14 вересня 1920 р.

В Інструкції з карного розшуку, яка була затверджена в серпні 1920 p., зазначалося, що відділення карного розшуку мають за мету попереджати злочини, що готуються і розкривати злочини, які відбулися; припиняти виявлені злочини шляхом негласної агентури і зовнішнього спостереження.

Проте, метод оперативно-розшукової діяльності інструкція не регламентувала.

2 листопада 1921 р. вперше в історії карного розшуку наказом по головному управлінню міліції РСФСР була затверджена «Інструкція з організації секретної агентури» і створені штатні негласні апарати, що здійснювали розвідувальну роботу шляхом зовнішнього спостереження, так звані підрозділи розвідки. Вказаний нормативний акт послужив основою для прийняття подібних актів в інших республіках.

Україні також був необхідний нормативний акт, який би регламентував організаційні й тактичні основи діяльності агентурного апарату карного розшуку. Першим з них була Інструкція з організації секретної агентури в установах карного розшуку. Секретна агентура, що складалася з секретних розвідників і негласних інформаторів, організовувалася для попередження й розкриття всякого роду злочинів шляхом завчасного повідомлення про злочини, що передбачалися, і для збирання відомостей, що сприяли розшуку щодо вже скоєних злочинів. Секретні частини карного розшуку в 20-х роках виконували завдання по своєчасному виявленню, попередженню, припиненню і розкриттю злочинів. З метою шифрування приналежності секретних співробітників до органів міліції їм видавалися документи від різноманітних організацій на вигадане ім'я, а також заборонялося брати участь у загальних заходах карного розшуку: облавах, арештах, допитах тощо. Особовий склад базувався на конспіративних квартирах поблизу будинків карного розшуку. До його складу належали розвідники і старші розвідники, що об'єднувалися в спеціальні оперативні групи.

15 липня 1922 р. згідно з наказом НКВС УРСР карний розшук був виділений з міліції та реорганізований у самостійний орган, очолюваний управлінням карного розшуку, що підпорядковувалося НКВС. Але у вересні 1923 р. міліція і розшук знову були об'єднані в єдине управління міліції та карного розшуку. Самостійними стали лише управління карного розшуку міст Києва, Харкова, Одеси і Єкатеринослава, але й вони підпорядковувалися безпосередньо управлінню міліції та розшуку.

У доповіді народного комісара внутрішніх справ УРСР В. М. Манцева «Про стан міліції України» (липень 1922 р.) вказувалося на те, що карний розшук складається з загальної, оперативної й агентурно-розшукової частин, при чому остання повинна була виконувати важливу роботу розшуку. Насправді ж, через введення обмежених штатів і, недостатньо знайомих із мистецтвом розкриття злочинів співробітників ці частини були менш досконалими, ніж інші частини міліції. Спеціальним співробітникам розшуку завжди приділялася особлива увага з питань техніки агентурної розробки по розкриттю злочинів, зокрема, про легенду, внутрішніх інформаторів («капальщиків») і зовнішніх розвідників (спостерігачів).

Тимчасова Інструкція з карного розшуку регламентувала роботу губернських розшукових відділень, що були складовою частиною агентурно- розшукового відділу, визначала його структуру, функціональні обов'язки уповноважених груп та їх помічників, встановлювала сферу діяльності кожної з них. Групи агентури і розвідки вважалися допоміжними (підсобними), тобто другорядними. Особовий склад агентури поділявся на дві групи, кожну з яких очолював старший групи, призначений з більш досвідчених агентів. У розпорядженні груп були свої конспіративні квартири. На чолі всієї агентури стояв уповноважений, який підбирав агентів, інструктував окремо по кожному завданню й приймав від них виконані завдання, вказував на наявні хиби, перевіряв законспірованість явочних квартир тощо. Всі виконані завдання старший здавав начальнику пошукового відділення, одержуючи від нього вказівки по поточній роботі.

Призначення групи розвідки полягало у здійсненні зовнішнього спостереження за місцями збору злочинного елемента і всякого роду зовнішніх установок по завданнях розшукового відділення. Особовий склад розвідки складався з 10 розвідників - спостерігачів (за штатним розкладом) і розділявся на дві групи, що мали старшого та свою явочну квартиру. Функціональні обов'язки уповноваженого по розвідці були аналогічні обов'язкам уповноваженого по агентурі.

Підсобні групи виконували завдання основних груп розшукового відділення по боротьбі з: 1) бандитизмом; 2) посадовими злочинами; 3) крадіжками і аферами.

У квітні 1923 р. видається наказ по управлінню карного розшуку (м. Харків), в якому черговий раз затверджуються штати. Кожне відділення відало як офіційним провадженням по наявних справах, так і нелегальною секретною розробкою через агентурних співробітників та інформаторів. Наприкінці 1923 р. була введена єдина структура апаратів карного розшуку, куди входив так званий активний підвідділ, що складався з 5 відділень - одне з них виконувало функції розвідки.

У резолюції «Про задачі і структуру міліції й карного розшуку УРСР» (1924 р.) про апарат розвідки, який діяв у службі карного розшуку зазначалося, що центр ваги треба було б покласти на інформування (освідомлення) та секретну агентуру, залишивши лише необхідну кількість офіційних робітників карного розшуку для провадження дізнання, з урахуванням того, щоб згодом активні операції проводилися зовнішньою міліцією при негласній участі карного розшуку. Проте, секретні частини (розвідка) у ці роки діяла слабко, досвідчених співробітників було досить мало. Обстеженням Харківського міськрозшуку в 1924 р. було встановлено, що інформування було організовано тільки за територіальним принципом, а інформатори використовувалися як секретні співробітники-розвідники та їхні відомості не перевірялися. Таким чином, таємна служба як підрозділ фактично не була організована.

Якщо в роки громадянської війни та перші роки періоду відбудови науковий підхід у боротьбі зі злочинністю в республіці ще не набув розвитку, то в 1924 - 1925 pp. наукова організація наполегливо здійснюється в оперативно-розшуковій роботі. У цьому відношенні показова «Інструкція для співробітників міліції карного розшуку по Київському округу», де вказувалося, що під час розшуку злочинця, насамперед, варто з'ясувати місце проживання його родичів та близьких, його ремесло, за яким документом і під чиїм ім'ям він міг мешкати.

Відзначалася необхідність складання його портрету (прикмети, одяг, ріст) і отримання фотографії. Цікаво, що в цьому документі вперше робиться спроба дати визначення основним напрямкам роботи міліції та розшуку - попередженню, припиненню і розкриттю злочинів з використанням криміналістичних й оперативно-розшукових засобів.

19 листопада 1926 р. НКВС УРСР були видані Положення й Інструкція про секретні частини установ карного розшуку, які докладно регламентували діяльність негласних підрозділів (розвідки). У цих документах, зокрема, відображалися завдання секретних частин (розвідки) щодо збору, аналізу і перевірки оперативної інформації. Відповідно до Інструкції, розвідка поділялася на дві основні галузі: зовнішню і внутрішню. Перша була засобом встановлення й виявлення діяльності та зв'язків окремих осіб і груп, що належали до злочинного світу, шляхом спостереження за злочинцями та підозрюваними особами. При чому в останньому випадку зовнішнє спостереження встановлювалося після ретельного вивчення матеріалів справи, збору даних про особистість злочинця й попередньої їх перевірки карним розшуком. Зовнішнє спостереження полягало в його негласному здійсненні за особами, особливо підозрюваними в підготовці злочинів, або іншими об'єктами з метою одержання й наступного закріплення відомостей, що сприяли попередженню та розкриттю злочинів.

Другий вид - (внутрішня розвідка) була засобом для внутрішнього висвітлення діяльності злочинних організацій і угрупувань. Вона здійснювалася методом розвідувально-розшукових заходів з метою виявлення злочинного елемента з наступною передачею їх співробітникам карного розшуку.

Зовнішня розвідка займалась встановленням о особи з метою перевірки у повному обсягу всієї наявної відносно неї інформації, а також виявленням усіх зв'язків (осіб) розроблюваної особи.

Внутрішня розвідка займалась виявленням злочинної діяльності окремих осіб, службовців або працюючих в органах, установах державного, професійного, господарського, громадського характеру, та апаратом і службовцями для встановлення та виявлення діяльності злочинних організацій, зграй, угрупувань. Внутрішня розвідка здійснювалась шляхом введення різними способами розвідників (внутрішніх) у групу або організацію, яка являла собою інтерес для відомства. Всі завдання розвідникам давались тільки письмово та через уповноваженого з розвідки.

Робота, що виконувалась агентурно-розшуковим відділенням, підлягала обліку, який вели облікові столи. Ці підрозділи здійснювали такі види обліку:

- облік інформаторів (освідомлювачів) і зберігання підписок;

- облік таємних співробітників (розвідників), ведення та зберігання їх особових справ;

- ведення книги таємних наказів з агентурно-розшукової діяльності;

- облік повідомлених зведень і донесень таємних співробітників;

- реєстрація й облік агентурних справ;

- ведення звітності по таємних витратах;

- ведення обліку підозрілих і неблагонадійних елементів, притонів, фіктивних документів;

- облік і зберігання архівних літерних, агентурних й особових справ

розвідників;

- виписка й облік завдань розвідки та інформаторів;

- складання та випуск інформаційно-повідомленого бюлетеня, ведення листування, пов'язаного з діяльністю агентурно-розшукового відділення.

За точним виконанням усіх функцій і завдань, покладених на окружні районні карно-розшукові столи, спостерігали спеціальні підрозділи з аналітичними і контрольними функціями (служба розшуку).

В Інструкції від 19 листопада 1926 р. тлумачилися тактичні прийоми зовнішньої розвідки. Загальне спостереження здійснювалося для попередження та припинення злочинів у громадських місцях з метою виявлення злочинного елемента. Спеціальне спостереження встановлювалося за одним або декількома визначеними особами, проводилося скрізь, де можна було непомітно спостерігати за злочинцями, як правило двома розвідниками. Воно здійснювалося з метою попередження та припинення злочинів, які готувалися, і розкриття вже скоєних. За допомогою зовнішнього спостереження вирішувалися завдання попередження та припинення злочинності осіб.

У положенні й Інструкції більш чітко були визначені напрямки діяльності розвідки - секретних частин (негласних підрозділів). Вони зводилися до участі одного або декількох розвідників у проведенні таких заходів негласного характеру як: а) перевірка анонімних листів, газетних заміток, усних і письмових заяв; б) виконання спеціальних доручень, пов'язаних із виявленням обставин злочинів й особистості злочинця; в) здійснення візуального спостереження за особами й організаціями, що виявляли свою злочинну діяльність у певній місцевості; г) здійснення візуального спостереження за посібниками і приховувачами злочинців та інших підозрюваних осіб; д) візуальне спостереження за місцями, які відвідувалися злочинцями й особами, пов'язаними з ними; с) негласний розшук злочинців; ж) повторний огляд відомостей, отриманих від інформаторів, якщо останні не містили конкретних вказівок або не мали довіри. Кожний розвідник давав зобов'язання не виявляти в роботі ніяких провокаційних дій, приводів на злочин і цим самим не підривати довіру до секретної частини. Робота секретних частин карного розшуку була цілком конспіративна.

Таким чином, період 1917 - 1926 pp. характеризується створенням секретних частин (підрозділів розвідки) як структурної частини карного розшуку. В цей період розвідувальна робота за способом діяльності поділялася на зовнішню і внутрішню, а розвиток нормативної бази проводився здебільше шляхом видання губернських відомчих Інструкцій.

У середині 20 -х років карний розшук не тільки сформувався в оперативно-розшукову службу, але й чітко визначилася його внутрішня організаційно-штатна структура. Серед елементів цієї структури найбільшої уваги заслуговує активно-розшукова частина, основними завданнями якої були:

- боротьба з кримінальною злочинністю по губернському місту;

- розкриття й попередження по периферії губернії тяжких злочинів, що не по силах окружним апаратам кримінального розшуку;

- виконання окремих розшукових дій та доручень слідчих, народних судів і

прокурорів;

- провадження дізнання у справах, які входять до компетенції губернського відділу кримінального розшуку;

- провадження розшуку осіб, які переховуються від дізнання, суду, слідства, відбуття покарання.

Діяльність активно-розшукової частини мала два основних напрямки:

а) гласна, основна мета якої полягала у провадженні дізнання і виконанні окремих доручень;

б) таємна, або негласна, яка забезпечувала:

-провадження розшуків, спостережень, а також проведення розшукових та оперативних розробок, що належать до компетенції карного розшуку;

-проведення розшукових дій для встановлення підозрюваного або викраденого у справах, що знаходяться у провадженні зовнішньої міліції; -систематичне негласне виявлення злочинців і злочинів, які вони вчинили; -систематичний негласний нагляд і спостереження за злочинними та неблагонадійними елементами, різного роду притонами (кублами) й іншими місцями, які відвідують злочинці;

-нагляд за умовно засудженими, які проживають у місті;

-нагляд за особами, які займаються зведенням, сутенерством і хіпінізмом; -залучення до виявлення злочинів ресторанних службовців, візників, перекупників-лахмітників, професійних жебраків й інших осіб, які за родом своїх занять стикаються зі злочинним середовищем.

Функціональні обов'язки, покладені на активно-розшукову частину, розподілялись між відділеннями - активним і агентурно-розшуковим, що входили до її складу.

Активне відділення складалося з кримінально-статистичного столу, камери зберігання речових доказів, камер затриманих, розплідника собак- шукачів та міських розшукових районів. Усі підрозділи, що входили до активного відділу, виконували гласну роботу.

Агентурно-розшукове відділення складалося з районних інформаторів (освідомлювачів), таємної розвідки, облікового діловодства.

На агентурно-розшукове відділення або, як його ще називали, таємне відділення, покладалося висвітлення життя злочинного середовища, збирання відомостей про підготовлювані або вчинені злочини з метою їх попередження та викриття.

Діяльність цього підрозділу мала виключно негласний характер і велась у трьох основних напрямах: 1) висвітлення життя злочинців, збирання відомостей про них - інформаційна робота (освідомлювальна), 2) розробка відомостей про злочинців та злочинність, що надходять від освідомлювачів або іншим шляхом, - розробка, 3) облікова робота з концентрації відомостей про притони, професійних злочинців. підозрілих і неблагонадійних осіб тощо - облік підозрілих і неблагонадійних елементів та пригонів.

Відповідно до цих напрямів (видів) діяльності до складу агентурно- розшукового відділення входили освідомлювальний апарат, апарат розвідки, або так звані групи розробки, стіл обліку (облікове діловодство).

О освідомлювальний апарат вважався «щупальцями» карного розшуку відносно всього того, що, будучи злочинним, себе ще активно не виявило і залишається прихованим від розшукових та судово-слідчих органів. Основні завдання освідомлення - попередження, припинення і розкриття злочинів шляхом надання карному розшуку відомостей про:

- злочини, що готуються, вчинюються і ті, що вже вчинені;

- злочинців-професіоналів, їх спосіб життя, місце проживання, знайомих, місця, які вони відвідують, тощо;

- перепродувачів, скупників і переховувачів краденого, обробленого, про так званих «каїнів»;

- притони-«малини», осередки самогоноваріння, кубла розпусти, притони для кокаїністів, морфіністів тощо та інші місця, які відвідують злочинні елементи;

- підозрілих та неблагонадійних мешканців міст і приїжджих;

- злочинців, які переховуються від дізнання, слідства й суду, або утікачів з місць ув’язнення та заслання;

- осіб, які мають дві чи більше судимостей;

- повій, щодо яких є дані про їх зв'язок з кримінальними елементами або причетність до злочинів, що готуються, вчинюються або вчинені;

- конокрадів, кінних баришників-циган, волоцюг, якщо поведінка цих неблагонадійних осіб дає підстави підозрювати їх у тому, що вони вчинюють або причетні до вчинення конокрадства та інших видів злочинів;

- різного роду шахраїв та аферистів, кукольників, шулерів;

- посадові злочини, незалежно від того, хто їх вчинив;

- умовно засуджених осіб, їх спосіб життя, поведінку тощо;

- інших осіб, які своєю поведінкою, способом життя та діями викликають підозру стосовно причетності до злочинного середовища.

З вищевикладеного видно, що завдання інституту інформаторів та коло обов'язків були надто широкими, а діяльність цього апарату мала бути суворо законспірованою.

До складу освідомлювального апарату належали уповноважені з освідомлення, їх помічники та інформатори (освідомлювачі).

Уповноважені з освідомлення - штатні посадові особи, які за правами та обов'язками прирівнювались до працівників карного розшуку. їх робота будувалася за територіальним (організація освідомлювальної роботи у певному районі) або лінійним (організація освідомлювальної роботи з певного виду злочинів) принципами. Уповноважений був керівником освідомлювальної роботи у районі або за видом злочинів.

Помічникові уповноваженого освідомлювальної роботи доручалися вербовка освідомлювачів і збір інформації від них. Це була напівлегальна посадова особа, її знали тільки співробітники карного розшуку. За таких умов, окрім службового посвідчення, їм видавався приватний таємний документ прикриття.

Освідомлювачі-інформатори не були посадовими особами, не належали до штату служби карного розшуку. Вони надавали карному розшуку відомості

про осіб, факти, події, що становили оперативний інтерес, при чому винагородження отримували разові.

За кожним уповноваженим закріплювалась територія (район), де виконували певну роботу його помічники, які вербували інформаторів, збирали зведення, донесення, обробляли їх, інструктували інформаторів та надавали їм завдання, готували, обладнували конспіративні квартири, подавали відомості по команді (у зв'язку з вчиненням конкретних злочинів), добирали, перевіряли старших дільничних освідомлювачів (інформаторів).

Інформація, що надходила від інформаторів, розглядалася начальником агентурно-розшукового відділення та направлялася за його резолюцією через стіл обліку або до активного відділення - зведення, за якими не вимагалось подальшої поінформованості та розвідувальної роботи, або до розвідки - зведення, які вимагали подальшої розробки.

Особливе місце у структурі агентурно-розшукового відділення посідав апарат розвідки (групи розробки).

Основне призначення розвідки, або так званих груп розробок, - негласне виявлення злочинів, встановлення осіб, які їх вчинили, збір пом'якшуючих обставин, фактів. Цей підрозділ шляхом негласних оперативно-розшукових дій обробляв і доповнював одержані від освідомлювачів матеріали до тієї міри, коли на їх підставі можна провадити дізнання.

Зважаючи на особливу небезпеку для держави фальшивомонетництва, на розвідку була покладена вся робота (не тільки агентурна, але й - з дізнання) по боротьбі з цим видом злочину. За таких обставин уповноважений з розвідки отримував права інспектора. Підпорядковувався уповноважений безпосередньо начальнику агентурно-розшукового відділення. В основу розвідки була покладено група, яка складалася з трьох розвідників та їх керівника.

Розвідувальних груп було небагато. Наприклад, у Київському губернському відділі карного розшуку їх за штатом було п'ять, у Харківському та Одеському - по чотири, в Єкатеринославському - три.

Методи агентурної роботи та досвід оперативних підрозділів НКВС 20 - 30 - 40 років минулого століття майже повністю був використаний МВС СРСР.

Останній відомчий нормативний акт МВС СРСР з агентурної роботи був прийнятий 7 липня 1989 року і підписаний тодішнім міністром В. Бакатіним під грифом «цілком таємно», що нині втратив своє значення.

Зважаючи на те, що агентами міліції ставали, як правило, люди пов’язані з кримінальним світом, в Інструкції до цього наказу зауважувалось, що «не дозволяється вербуватися до складу агентурного апарату особі, яка скоїла злочин».

Загалом під агентом розумівся завербований на добровільній основі громадянин (особа без громадянства), який досяг встановленого віку, що володіє об’єктивними можливостями і здібностями встановлювати довірчі відносини з особами, обґрунтовано підозрюваними в підготовці чи вчиненні злочинів, з метою їх розробки, а також здатний виконувати інші завдання оперативного апарату по боротьбі зі злочинністю. Особа, яка погодилась на співробітництво з оперативним працівником давала підписку про те, що добровільно зобов’язувалась негласно повідомляти працівникам міліції, з якими співпрацюватиме, про всі відомі їй злочини, що замишляються, готуються або вчинені, й осіб, до них причетних, а також виконувати завдання, спрямовані на попередження і розкриття злочинів, а свою співпрацю з міліцією й усе, що стане йому відомо внаслідок цього зобов’язувався зберігати в таємниці. Для конспірації особи, яка дала згоду на негласне співробітництво їй присвоювався псевдонім.

Така підписка зберігалась в особовій справі агента. Цікаво, що члени КПРС від вербування в агенти були інструкцією наказу застраховані. У цій інструкції, до речі, зазначається, що агентами можуть бути лише «безпартійні громадяни не молодше 18 років». Інструкція також забороняє вербувати в агентуру осіб, що працюють у профспілкових організаціях, виконкомах Рад народних депутатів, судах, органах прокуратури, юстиції, державного арбітражу і деяких інших. Але при цьому обмовляється, що «вказана заборона... має на увазі тільки відповідальних посадових осіб і не поширюється на рахунково-бухгалтерських, виробничо-технічних та інших допоміжних працівників».

До агентурно-оперативної роботи допущено досить вузьке коло оперативників карного розшуку, боротьби з розкраданням соціалістичної власності і виправно-трудових установ. Агент - це очі та вуха оперативника на дільниці, де він працює. Звісно, успіх роботи, розкриваність злочинів повинна залежати від якості агентури, а не від кількості агентів. Але на практиці найчастіше відбувалось - протилежне. Начальники райвідділів міліції вимагали від оперативників «вал», кількість агентів. Не менше 10-15 на одного співробітника карного розшуку, хоча інструкцією кількість агентів не встановлюється.

Автор, працюючи в той час начальником районних і міських відділів внутрішніх справ та начальником управління карного розшуку на собі відчув наслідки процентоманії.

Агенти підбиралися так, що в вони були в кожній організації, на заводі, на фабриці, що перебувають на території, яку обслуговує оперативник та який зобов’язаний був мати там своїх людей. Це агенти прикриття. Вони прикривають об’єкт, забезпечуючи безперервну інформацію, були постійні агенти, мали бути агенти і в людних місцях: на ринках, вокзалах, готелях, ресторанах тощо, були «маршрутні» агенти, що працюють під виглядом або провідника, або пасажира, наприклад, у потязі були агенти-власники «блат-хат» і злочинної «малини».

За інструкцією оперативник зобов'язаний двічі на місяць зустрічатися зі своїм агентом на явочній або конспіративній квартирі. Після такої зустрічі обов'язково готувався звіт начальникові райвідділу міліції. Якщо була потреба - агентові під час зустрічі давалось чергове завдання для розробки. Відомості, передані під час зустрічі, оформлювалися в агентурній записці, де вказувався псевдонім агента, від якого надійшла інформація. Таке агентурне повідомлення (записка) реєструвалась в журналі обліку. Цікаво, що працівники держбезпеки при зустрічі з агентом не ведуть записів, а користуються зазвичай диктофоном.

Між оперативним працівником и агентом зв'язок може підтримуватися постійно: поштою, телефоном, через поштову абонентську скриньку і, нарешті, за допомогою тайника. Характерним, однак, є те, що телефоном дозволено користуватися в екстрених випадках й обов'язково з використанням заздалегідь узгоджених фраз.

Само собою зрозуміло, що велика агентурна робота проводиться у слідчому ізоляторі. Агент, що сидить в камері, має чітко розроблену «легенду» про свій «злочин».

Після розпаду СРСР багато було повідомлень у пресі про «добровільних помічників», що працювали на органи міліції, як правило, об’єктивних. Потрібно віддати належне, що за радянських часів агентурна робота була поставлена і професійно і ефективно. В оперативного працівника крім агентів, в активі обов’язково було чимало так званих довірених осіб. Від агентів ці люди відрізнялися тим, що не давали підписки. Просто оперативник, перебуваючи у контакті з «довіреною особою», отримував інформацію, що його цікавила.

Оперативник міг працювати зі своїми агентами (якщо їх у нього було багато) через резидента. Резидент вербувався майже завжди, як це обумовлено інструкцією, з колишніх працівників КДБ і МВС, звільнених за «некомпрометуючими мотивами».

Зустрічі оперативника й агента відбувалися на явочній квартирі. Це звичайна квартира, за винятком того, що квартиронаймач, а інакше, за оперативними даними, «власник явочної квартири», теж завербований. Згідно із заздалегідь домовленим графіком цей «власник» повинен у певний час залишати свою квартиру. Протягом його відсутності і відбувається зустріч агента й оперативника.

Абсолютно інший «статус» був у конспіративної квартири. В інструкції «Підбір, вербування, агентів і резидентів, власників явочних і конспіративних квартир, їх розстановка», яка тоді діяла, що «власниками конспіративної квартири можуть бути особи не молодше 25 років, що заслуговують на цілковиту довіру, що офіційно діють під відповідною легендою». За документами «прикриття», як сказано в інструкції, ці люди є квартиронаймачами, житлового приміщення, «отриманого від виконкому районних чи міських Рад народних депутатів».

Господарем конспіративної квартири найчастіше стає резидент. Ця сама квартира використовується і працівниками бюро карного розшуку або розвідки. Розробляючи якусь версію, оперативник писав розпорядження в це бюро. За «об'єктом», що потрапив у поле підозри, встановлюється зовнішнє спостереження. До групи «наружки» входило не менше трьох чоловік, машини. Найбільш досвідчені агенти працювали на зв'язку з людьми з групи зовнішнього спостереження.

Коли агента або резидента викривали, а таке буває навіть при суворому дотриманні конспірації, конспіративна квартира автоматично припиняла існування, її адреса мінялася. До речі, «засвіченому агентові» в цьому разі могли змінити прізвище і запропонувати інше місце проживання. Але на практиці таке робилась вкрай рідко. Здебільшого провалений агент

викручувався сам, за негласною допомогою оперативника.

Зрозуміло, що оперативник мав бути, перш за все, гарним психологом. В ідеалі його робота повинна будуватися на довірі з агентом, про яку ніхто не повинен, знати, навіть керівництво. Але на практиці все не так. Справа інколи доходила до абсурду. Ось що було записано в плані «Проведення виховної роботи з агентом» (гриф «Цілком таємно»): «При проведенні зустрічей з агентом проводити виховну роботу по дотриманню соціалістичної законності. Виробити в агента якості непримиренного ставлення до злочинних проявів».

Вищезгаданий наказ майже дослівно дублював інший секретний наказ МВС СРСР від 1 серпня 1974 року, підписаний міністром М. А. Щелоковим. У «Загальних положеннях» цього наказу у першому пункті наголошується, що агентурно-оперативну роботу органи внутрішніх справ здійснюють «керуючись вимогами Комуністичної партії і Радянської держави про неухильне дотримання соціалістичної законності, зміцнення охорони прав і законних інтересів громадян».

Агентурний «кошторис» був обумовлений в спеціальній інструкції «Про порядок витрачання грошових коштів для здійснення агентурно-оперативної діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі із злочинністю». Агент, колись завербований, як вважається за інструкцією, «на добровільних засадах», через деякий час може стати досвідченим і кваліфікованим фахівцем у своїй справі. Це означає, що він може бути переведений в розряд платних агентів.

Наказами МВС СРСР передбачалось, що агент може бути нагороджений цінними подарунком, путівкою в санаторій, будинок відпочинку, грошовою премією. А відносно тих агентів, які відбували покарання згідно інструкції «встановленому порядку клопотання про помилування, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, умовно-дострокове звільнення або заміну покарання більш м’яким, переведений на окремі умови утримання в місцях позбавлення волі».

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.7. Організаційно-правові основи оперативно-розшукової діяльності карного розшуку УРСР:

  1. А. І. Берлач, Н. А. Берлач, Ю. В. Ілларіонов. Організаційно-правові основи біржової діяльності.- К.: Фенікс. - 336 с. - Бібліогр.: с. 332., 2000
  2. §6 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини
  3. § 90—91. Організаційно-правові форми сільськогосподарського виробництва
  4. § 75-76. Організаційно-правові форми сільськогосподарського виробництва
  5. Інші організаційно-правові форми сільськогосподарських підприємств.
  6. Глава 18. Організаційно-правові засади державної служби
  7. ТЕМА 9. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ УТРИМАННЯ ПРИВАТНОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ
  8. Організаційно-правові форми інвестиційної діяльності
  9. Організаційно-правові основи діяльності українського повстанського руху
  10. Організаційно-правові засади створення та діяльності органів прокуратури
  11. РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТРЕТЕЙСЬКОГО РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ В УКРАЇНІ
  12. РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ
  13. ТЕМА 3. ПРАВОВА ОСНОВА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
  14. Правова основа оперативно-розшукової діяльності
  15. ОСНОВИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕРЕЛІК ТЕМ РЕФЕРАТІВ
  16. 1.7. Організаційно-правові основи оперативно-розшукової діяльності карного розшуку УРСР
  17. Глава III Правова основа оперативно-розшукової діяльності в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -