3.1. Конституційні основи оперативно-розшукової діяльності

Конституційні основи правового регулювання ОРД охоплюють норми законів безпосередньо регламентуючих захист прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань.

У вітчизняній та зарубіжній літературі досить детально описано найяскравіші фрагменти негласної діяльності спецслужб. Однак значно менше відомо про її правове регулювання. Ще мізерніше представлено інформацію про правову регламентацію оперативно-розшукової діяльності (ОРД). І вже зовсім майже нічого не можна відшукати у відкритій науковій чи навчальній літературі узагальненого, систематизованого й достатньо об'єктивного матеріалу. Разом з тим в акумуляції знань про джерела регулювання розшукової й оперативно-розшукової діяльності в Україні і сучасного розвитку цього регулювання нині виникла гостра потреба. Бурхливий розвиток законотворчості останніх років у сфері регламентації оперативно-розшукової роботи багато в чому відбувається спонтанно, без урахування уроків історії та належних висновків щодо помилок і хибних поглядів, з одного боку, й досягнень та успіхів - з іншого.

Історію ставлення правового регулювання ОРД необхідно розглядати нерозривному зв'язку з процесом становлення та розвитку державності. В історії України можна виділити, з певною часткою умовності, три базових періоди правового регулювання, «оперативно-розшукової діяльності: правова регламентація розшукової роботи в Російській імперії (XVIII - початок XX ст. ), яка діяла на території сучасної України, правове регулювання ОРД у радянський період (середина 1918 - серпень 1991 pp.) і правове регулювання ОРД у сучасний період (з березня 1991 і донині).

Підвищену цікавість викликає дослідження нормативної регламентації оперативно-розшукової діяльності в XX ст., коли державний устрій України хоч і був формально визначений, але зазнав значних метаморфоз. Однак протягом цих докорінних змін правова регламентація розшукової роботи, характерна для попереднього, «старого» періоду, відкидалася далеко не цілком. Зазвичай «нові» влади тією або іншою мірою враховували накопичений досвід, тому поряд з указаними головними періодами у нормативній регламентації автором виділились ще два, відносно короткочасних, але дуже змістовних (умовно названих перехідними): з відмови українських урядів часів громадянської війни від нормативних правил розшуку царської Росії й до встановлення у радянській Україні власних нормативно-правих меж негласної розшукової роботи (1918 - 1920 pp.) і з поступового заміщення нормативних актів Радянського Союзу українськими нормативними актами з одночасною регламентацією ОРД не в підзаконних актах, а на рівні законів (серпень 1991 - березень 1992 року).

Звісно, історія правової регламентації розшукової роботи починається не з XVIII століття. Ще у першій редакції «Руської правди» згадувалося про такі форми розшуку, як «зведення» та «гоніння сліду». Однак саме з перетворень Петра І, спрямованих на формування нової державності, стає найбільш помітною тенденція на посилення регламентації таємної розшукової роботи, що діяло і на українських землях в складі Російської імперії. Саме в роки правління Петра І робиться спроба ввести регулярну поліцію, створюється орган політичної поліції - Таємна Канцелярія розшукових справ (1718 p.), відновлюється інститут сищиків, видається інструкція (1719 p.), яка дозволила створювати розшукові команди з військовослужбовців.

Виданий у 1782 році «Устав благочиння, або поліцейський» містив важливі, правила організації поліції, а також положення, що стосуються компетенції поліцейських органів. До судово-правової реформи 1860-років було ухвалено ще кілька актів, які тією або іншою мірою регламентували розшук: «Про засоби до виправлення поліції у містах» і «Положення про земську поліцію». Правове регулювання розшукової роботи у цей період залишалось слабко вираженим.

Під правовим регулюванням в теорії права розуміється специфічна діяльність держави, її органів і посадових осіб по упорядкуванню суспільних відносин шляхом встановлення правових норм і прийняття в необхідних випадках індивідуально-регламентуючих рішень у відповідності з цими нормами по юридично-значимим питанням, які виникають у процесі таких відносин. Правове регулювання носить функціональний, управлінський характер.

Правова основа оперативно-розшукової діяльності в Україні складається із сукупності правових актів, які проголошують правові норми, що регламентують групи однорідних суспільних відносин між державою і особою в процесі діяльності по забезпеченню безпеки людини і суспільства, шляхом застосування спеціальних методів, сил і засобів, і виконання оперативно- розшукових дій, якщо іншими заходами неможливо попередити чи усунути загрозу життєво важливим інтересам людини і суспільства. В такій діяльності через застосування правових норм регламентуються відносини між державою чи її представниками, та особами (перш за все, особами які посягають на об'єкти, які охороняються кримінальним законодавством), і в зв'язку з необхідністю захисту життєво-важливих інтересів особистості, суспільства і держави від злочинних посягань.

Таке регулювання відбувається відповідно до ст. З Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність ».

Правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України, закони України «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про розвідувальні органи України», «Про Службу зовнішньої розвідки України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про Державну податкову службу в Україні», «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», «Про судоустрій та статус суддів», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів». «Про засади запобігання протидії корупції», інші законодавчі акти та міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Уповноважені посадові особи державних органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, видають у межах своїх повноважень нормативні акти, що регламентують порядок її здійснення.

Нормативно-правові акти, які регламентують оперативно-розшукову діяльність, можна поділити на три групи:

а) Конституція України і відповідні закони України;

б) нормативно-правові акти міністерств і відомств та судових органів;

в) міжнародно-правові акти, учасником яких г Україна.

Конституція України - основна правова база оперативно-розшукової діяльності. Конституція маг найвищу юридичну силу, це закон прямої дії, який застосовується на всій території України. Всі інші закони і відомчі акти повинні відповідати нормам Конституції, а в разі протиріччя їй вони вважаються не дійсними.

В ст. 1 Конституції України проголошується, що Україна є незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. Саме в такій державі права і свободи людини і громадянина мають бути пріоритетними і всебічно захищеними. Розділ 2 Конституції України проголошує основні права і свободи людини і громадянина, які визначають основу правового статусу громадянина України. Конституція надає особам право на власність, вибір професії і роду занять, право в'їзду і виїзду з України, таємницю листування, телефонних розмов, поштової, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність житла, особистості, права пересування і вибору місця проживання та інші права і свободи. Обмеження таких прав можливе тільки на підставі судового рішення. Саме про таке можливе обмеження прав громадянина говориться в законодавстві про оперативно-розшукову діяльність. Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені відповідно до закону тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, державного устрою, моралі, здоров'я, прав і законних інтересів других осіб, забезпечення оборони і безпеки держави. Разом з тим, кожному громадянину, права і свободи якого обмежуються на підставі закону, Конституція гарантує судовий захист і не допускає фізичного і морального приниження честі, гідності та недоторканність особи.

Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека особи визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, їх гарантії складають зміст і цілі державної діяльності. Україна, як держава, відповідає перед людиною за свою діяльність. Ствердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Виконання вказаних завдань покладається на всі державні органи і громадські організації. Разом з тим, серед державних органів діють і такі, які створені, в основному, для охорони і захисту прав громадян, тобто для здійснення правоохоронної діяльності.

Для правового регулювання оперативно-розшукової /діяльності особливе значення мають ті конституційні положення, якими вирішуються питання загальної структури відповідних органів, основи їх взаємовідносин, порядок їх утворення, а також поставлені основні завдання, які вони мають виконувати. В цих розділах Конституції сформульовані принципи побудови правоохоронних органів і відправлення правосуддя в державі. Так, Конституція України встановлює, що численність і структура військових та воєнізованих формувань (якими є і підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби національної безпеки України, Прикордонні війська та інші), та їх функції визначаються тільки Верховною Радою України через прийняття законів.

Приписи Конституції України - юридична база для розробки і прийняття всіх інших законодавчих актів, в т.ч. актів з питань організації і діяльності судових і правоохоронних органів та їх компетенції в сфері оперативно- розшукової діяльності. Конституція України закріпила положення про розподіл державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову.

Конституція визначає повноваження не тільки Верховної Ради України, як «єдиного органу законодавчої влади в Україні», а встановлює також повноваження Президента України, Кабінету Міністрів, Верховного Суду України, Прокуратури, систему судоустрою та судочинства (ст. 106, 113-116, 124. 125, 150, 151 Конституції України). В переліку найважливіших

повноважень Президента, встановлених

Конституцією, призначення за згодою Верховної Ради України, Прем'єр- міністра України і Генерального прокурора України, самостійно - міністрів і

керівників Служби безпеки України і Державної податкової служби України, Державної прикордонної служби України та інших, які безпосередньо мають відношення до організації діяльності оперативно-розшукових підрозділів.

Кабінет Міністрів України розробляє та подає на розгляд Верховної Ради України проект Закону про Державний бюджет України та забезпечує виконання після схвалення його парламентом. На основі Державного бюджету України здійснюється фінансування суб’єктів оперативно-розшукової діяльності.

Кабінет Міністрів України організовує, спрямовує та контролює діяльність державних органів з питань забезпечення законності, дотримання прав і свобод людини в правоохоронній діяльності, в т.ч. і в сфері оперативно- розшукової діяльності через уповноважені на це міністерства і державні служби. Законами України у відповідності до Конституції України встановлені гарантії прав людини, зокрема, допустимого обмеження прав і свобод людини, право на недоторканість приватного життя, на особисту та сімейну тайну, тайну сповіді, всиновлення (удочеріння), збереження тайни нотаріальних дій і записів актів громадянського стану права судового захисту і представництва, права на недоторканість житла, тайну переписки, телефонних переговорів і поштових та телеграфних повідомлень, адміністративний та судовий порядок оскарження дій, органів здійснюючих оперативно-розшукову діяльність.

Конституцією та спеціальними законами України не дозволяється збирання, збереження та використання і розповсюдження інформації, яка не має відношення до цілей і завдань оперативно-розшукової діяльності. Обмеження конституційних прав і свобод розглядається як виняток із загального положення про необхідність їх найбільш повного і всебічного захисту. Застосування обмежень допускається при дотриманні ряду вимог і в суспільно значимих цілях, заради захисту яких і здійснюється тимчасове обмеження прав людини.