<<
>>

Історія оперативно-розшукової діяльності

Виділяється декілька етапів розвитку оперативно-розшукової діяльності. Сиск античних часів та епохи феодалізму. Про значне поширення у стародавні часи розвідувально-розшукових заходів свідчить найдавніше джерело людської цивілізації - Біблія.

В історичних (або міфологічних) текстах окремих книг, що складають Священне Писання, є епізоди, пов’язані зі стародавнім сиском, тобто, говорячи сучасною термінологією, з оперативно-розшуко- вою діяльністю.

Таємним агентом римлян виступав у стані Ісуса Христа й Іуда Іс- каріот, який за допомогою умовного сигналу - поцілунку, дав змогу римлянам впізнати і заарештувати свого вчителя - Ісуса Христа. За цю послугу Іуда одержав тридцять срібних монет. Згодом вислів «тридцять серебрянників» стало синонімом зрадництва.

Одним із перших розробників стратегії і тактики розшукової (розвідувальної) діяльності був прославлений полководець і теоретик військового мистецтва Китаю Сунь-Цзи. Його знаменитий трактат «Мистецтво війни», написаний на початку V ст. до н.е., був класичним посібником щодо реалізації агентурного методу боротьби. Обґрунтовуючи необхідність агентурної діяльності, Сунь-Цзи класифікував шпигунів на п’ять категорій: шпигуни місцеві, шпигуни внутрішні, шпигуни зворотні, шпигуни смерті і шпигуни життя.

«Місцевими шпигунами» автор називав тих місцевих жителів ворожої держави, які надавали необхідну інформацію під час знаходження там армії. До «внутрішніх шпигунів» належали агенти чужої держави, які були на службі у ворога. «Зворотний шпигун» - це агент ворога, який проник до військового табору, викритий контррозвідкою, перевербований і використаний проти держави, яка його спочатку направляла. «Шпигунами смерті» вважалися агенти, яких засилали до стану ворога з такими дорученнями, виконання яких спричиняло смерть (наприклад, повідомлення ворогу неправдивих відомостей тощо). До «шпигунів життя» належали свої агенти, які засилалися до ворога з розвідувальною метою і від яких вимагалося обов’язково принести необхідні розвідувальні дані. Зазначимо, що ця класифікація агентів, незважаючи на тривалий час, що пройшов після виходу цього трактату, існує і сьогодні. Змінилися лише професійні терміни. Зокрема, перша категорія - це інформатори, друга - агенти у стані ворога із числа його громадян, третя - подвійні агенти, тобто перевербовані агенти ворога, четверта - диверсанти і п’ята - розвідники.

Слід згадати й видатного китайського мислителя Шан-Яна, який ще у IV-III столітті до н.е. пропонував для управління державою систему розподілу населення на певні групи родин, члени яких були б зобов’язані стежити один за одним та повідомляти владі про порушення закону. Шан-Ян запевнював, що введення такої тотальної системи спостереження та збирання відомостей буде сприяти стримуванню громадян від вчинення злочинів.

Охорона публічного порядку і боротьба зі злочинністю завжди були пріоритетними напрямками діяльності держави з моменту її виникнення. У Стародавньому Римі розшук злочинців і попереднє дізнання проводив слідчий - квестор з кримінальних справ, який призначався царем. У розпорядженні квестора був фахівець з тортур - квестіонарій, послуги якого застосовувалися у разі відмови злочинця розповідати про свої лиходійства.

У Стародавній Греції функції з охорони публічного порядку і боротьби зі злочинністю виконували наглядачі за дотриманням правил торгівлі, збирачі податків, митники, міська варта, наглядачі за публічними жінками тощо. При цьому, діючи відкрито і офіційно, вони користувалися конфіденційними джерелами для збирання необхідної інформації щодо скоєних злочинів і розшуку злочинців.

У Київській Русі (ІХ - поч. ХІІІ ст.) не було спеціалізованих органів охорони правопорядку з чіткими функціями боротьби зі злочинністю. Захист правопорядку офіційно належав князеві та його дружині, тивунам, тисяцьким, посадникам (намісникам) та волосним, вотчинникам та сільській громаді-общині.

За княжої доби існували певні прийоми та засоби розшуку злодіїв, які своїми діями завдавали шкоди сородичам або «гостям» (іноземцям). Перші згадки про це зустрічаються за часів князів

Олега та Ігоря (перша половина Х ст.), у договорах з Візантією. У них чітко прописані дії сторін стосовно вбивства греком слов’янина, розшук винуватця, компенсація за вбитого з майна вбивці тощо.

Різні форми розшуку пізніше знайшли своє правове закріплення в законодавчих актах. Так, у «Руській Правді» (XI ст.) згадуються такі види розшуку як «звід» і «гоніння сліду». Сутність «звіду» полягала в ініціативному розшуку потерпілим передбачуваного злочинця і викраденого майна, шляхом «заклича» - публічної заяви про злочин в громадських місцях і зводин (очної ставки) різних людей для з’ясування походження майна, на яке претендує потерпілий. Другим видом розшуку було «гоніння сліду», суть якого полягала в розшуку злочинця по залишених ним слідах.

За часів феодальної роздробленості Київської Русі (поч. ХІІІ - XTV ст.) на землях сучасної України, поряд із панівним змагальним (позовно-обвинувачувальним) судовим процесом починають зароджуватися елементи розшукового (інквізиційного) процесу, відповідно до якого у справах про злочини проти княжої влади розшукові, слідчі й судові функції виконували князі та уповноважені ними особи.

Судочинство на українських землях за часів Великого князівства Литовського (сер. XW - 1569 р.) в основних рисах мало чим відрізнялося від судочинства Київської Русі. Формами розшуку тут залишалися давньоруські «звід» і «гоніння сліду», а «заклич» називався «поволанням». Коли ж опитування населення та обшук («трус») не давали бажаних результатів, а сам потерпілий не міг вийти на слідів злочинця, то вдавалися до «прослуху» - більш широкого розголошення про факт злочину. Судово-розшукові функції покладалися як на сільську копу, так і державних службовців - вижа, возного, діцького, а також сока - особу, яка за певну винагороду надавала відомості про злочинця, викрадені речі або збіглих селян. Говорячи сучасною мовою, це був приватний детектив. Його наймав потерпілий у справах про крадіжки з осіб, що заслуговували довіру і не були представниками уряду. Головне завдання сока - розшук злочинця, викрадених речей та збирання доказів. На суді він виступав як свідок - обвинувач.

За доби Козацько-Гетьманської держави (XVII - XVIII ст.) слідство, в тому числі і розшукові функції, покладалися на потерпілого (позивача), судові органи і органи адміністрації. В практиці сотенних і полкових судів існували так звані «розищики», а також «осавули», які проводили слідчо-розшукові дії, а потім виступали на суді офіційними свідками. У процесі розшуку проводилися опитування населення, обшуки («трус села»), установлювалися довірчі стосунки з особами, які володіли інформацією, а також здійснювалося зовнішнє і внутрішнє спостереження за козаками.

Сиск періоду станово-представницької монархії в Російській імперії та абсолютизму. У період російської держави (XV - поч. XVI ст.) розшук і затримання злочинців покладаються на представників державної влади - «особливих обищиків» (сищиків), яких відряджали «у разі множення в якій-небудь місцевості розбоїв і татей (крадіжок)». Саме з того часу виникає свого роду державна розшукова служба, а «особливих обищиків» треба вважати першими сищиками в Росії. Центральною поліцейсько-судовою установою в Російській державі з 1539 р. став Розбійний приказ, діяльність якого була тісно пов’язана з губними органами. У Москві і московському повіті (XVI ст.) поліцейські функції здійснював Земський приказ, який не тільки відав збором податків, наглядом за порядком і впорядкуванням столиці, але і переслідував злочинців («лихих людей»).

У 1669 р. була створена посада сищика і регламентувалася вона Указом Сенату від 12.10.1711 р. «Про безперешкодний розшук, переслідування сищиками лиходіїв, розбійників і їх спільників», сищикам було наказано «за тими злодіями і розбійниками в погоню гоняти і таких розбійників і лиходіїв ловити». У спеціальній інструкції сищикам, зокрема, дозволялося «оглядати, чи не має у кого фальшивих паспортів», а також застосовувати тортури. Разом з тим, їм заборонялося страчувати злочинців і «вступати в приватні і неналежні їм справи». Діяльність інституту сищиків припинилася за часів імператора Петра III. Їх функції були передані місцевим поліцейським органам - губернським, провінційним і воєводським канцеляріям.

Заслуговують на увагу методи, якими користувалися сищики і губні старости в розкритті злочинів. Так, зокрема, перед початком розшуку проводився так званий «великий повальний обшук», мета якого полягала в отриманні відомостей про осіб, які займалися в даній місцевості крадіжками і розбоєм. Названі при поголовному обшуку «лихі люди» (злочинці) доставлялися в губну хату або вживалися заходи щодо їх затримання. Окрім губних старост і сищиків, розшук злочинця міг проводити і сам потерпілий. Якщо злочинець був йому відомий, то потерпілому видавалася «погонна грамота», яка надавала право вимагати у місцевої влади допомоги при затриманні злочинця. Для розшуку власників викраденого майна складалися і публікувалися списки вилучених у злочинців речей. Під час допитів підозрюваних дуже широко застосовувалися тортури до повного особистого визнання, що вважалося «царицею доказів». Для отримання необхідної інформації про злочинців застосовувалися також такі заходи, як таємне вивідування, використання таємних підсильщиків. Так, царським указом (1695 р.) воєводам наказувалося «про злодіїв і розбійників провідати таємно всякими засобами».

За часів царювання Петра I розшукові функції виконували різні урядові установи: Петербурзька поліцейська канцелярія (з 1715 р.), яка поклала початок створенню в Росії регулярної поліції, Таємна канцелярія розшукових справ (з 1718 р.) - у політичних справах, Контора розшукових справ (з 1724 р.) тощо. У 1719 р. губернаторам наказувалося «тримати таємних підсильщиків, щоб між людьми не було якого-небудь пустування».

У 1763 р. в Петербурзі була встановлена Розшукова експедиція (1763 р.), яку можна вважати першою спеціальною криміналь- но-розшуковою установою в Росії. Їй доручалося вести «справи татейні, розбійні і убивчі». Проте діяльність цієї експедиції була недовгою, і вже у 1782 р. її функції перейшли частково до Палати кримінальних справ, а частково до слідчого відділення Управи благочинія.

Єдина система розшуку, слідства і суду в губерніях була встановлена законодавчими актами імператриці Катерини ІІ. Розшукові обов’язки у кримінальних справах в повітах покладалися на капітана-справника, а в містах - на городничих і підпорядковану їм поліцію. Прийнятий у 1782 р. Статут благочинія або поліцейський, остаточно відокремив судову владу від слідчо-розшукової і передав останню у ведення загальної поліції.

Сиск XIX - початку XX століть. Значне зростання злочинності у великих містах в середині XIX ст. і відсутність дієвих заходів щодо боротьби з нею, примусило уряд створити у 1866 р. сискну частину при канцелярії Петербурзького градоначальника. Її особовий склад був невеликим і складався з начальника, його помічника, 4 чиновників з особливих доручень, 12 поліцейських наглядачів (сищиків) і 20 вільнонайманих агентів. Першим керівником Петербурзької сискної поліції став І. Д. Путілін, який за довгі роки служби зарекомендував себе талановитим організатором сиску. Основою організації роботи сискної частини став територіальний принцип: чиновники з особливих доручень закріплювалися за поліцейськими частинами (відділеннями), а поліцейські наглядачі - за ділянками. У результаті уся територія міста перебувала під наглядом сискних агентів.

Слідом за Петербургом сискні частини почали створюватися і в інших великих містах - Києві, Одесі, Ризі, Тифлісі, Баку, Москві, Ростові-на-Дону, але єдиної загальнодержавної криміналь- но-розшукової системи не існувало.

Структурно сискні відділення складалися із чотирьох підрозділів - столів: 1) особистого затримання; 2) спостереження; 3) розшуку; 4) довідково-реєстраційного бюро, яке було головною частиною внутрішньої організації сискної поліції.

Організація роботи чинів сискної поліції будувалася, як правило, за територіальним (районним) принципом, незважаючи на те, що Інструкція чинам сискної поліції від 09.08.1910 р. рекомендувала лінійний принцип, тобто спеціалізацію з окремих видів професійної злочинності. Встановлювалося три категорії спеціалізації:

1) вбивства, розбої, грабежі і кримінальні підпали;

2) крадіжки і професійні злочинні організації (зломщики, конокради, кишенькові, магазинні, залізничні та інші);

3) шахрайства, фальшивомонетництво, підробка документів, різного роду афери, контрабанда, продаж жінок в публічні будинки і за кордон.

У сискних відділеннях великих міст, створювалися так звані «летючі загони». На них покладалися обов’язки з несення постійних чергувань на вокзалах і ринках, у театрах і ломбардах, інших місцях скупчення громадян, а також проведення обходів і облав на злочинців.

Основними методами діяльності розшукової поліції були використання таємної агентури і зовнішнє спостереження. Один із параграфів вищеназваної Інструкції свідчив, що «чини сискних відділень мають систематичний нагляд за злочинними і розбещеними елементами шляхом таємної агентури і зовнішнього спостереження». Таємна агентура (негласні працівники) вербувалися серед злочинного світу, повій, скупників краденого, власників злодійських кубел. Департамент поліції наказував мати агентів не тільки при місцевому сискному відділенні, але й у містах повітів, а також у місцях значного скупчення людей - вокзалах, ринках, готелях, розважальних закладах тощо. Головне їх завдання - «проводити негласний розшук за гарячими слідами, не чекаючи прибуття чинів поліції». Про роль таємної агентури зі злочинного середовища в розкритті неочевидних злочинів згадував і колишній начальник Харківської сискної поліції В.В. Фон-Ланге. У своїх спогадах він, зокрема, писав: «...Найбільшу користь у справі розшуку можуть дати ті ж злочинці, які виявляються на стороні агентів і які, знаходячись у колі своїх товаришів, дізнаються про вчинені ними злочини і збут краденого, повідомляють відомості працівникам сискного відділення. Таких агентів необхідно старанно приховувати...».

Винагороду за надану оперативну інформацію агенти могли отримувати або окремо за кожне виконане завдання, або у вигляді щомісячної оплати. Останню форму рекомендувалося використовувати тільки відносно осіб, які не належали до злочинного елементу і заслуговували повної довіри. Але навіть у цих випадках пропонувалося віддавати перевагу відрядній формі оплати. Пояснювалося це тим, що постійний дохід через певний час породжує в агентів-інформаторів спокусу видавати себе за осіб, що перебувають на поліцейській службі.

Після падіння самодержавства у лютому 1917 р. сискні відділення, на відміну від загальної і політичної поліції, не були ліквідовані новою владою.

В Україні перша спроба створити спеціалізований підрозділ по боротьбі з кримінальною злочинністю була зроблена у березні 1873 р. При Київській міській поліції було сформовано сискну частину у вигляді експерименту, за рахунок коштів міської Думи. Проте, не дивлячись на позитивні результати і набутий досвід, цей підрозділ через рік був ліквідований у зв’язку з припиненням фінансування. Через сім років, розпорядженням Київського губернатора від 14 (26).06.1880 р. при міській поліції знов було створено сискну частину, особовий склад якої налічував 17 осіб і складався головним чином із городових, відряджених із міських поліцейських частин.

До кінця ХІХ століття Київське сискне відділення, як зазначалося в одному з архівних документів, «ледь животіло». Діловодство відділення складалося з двох книг: настольного реєстру для запису «темних осіб» і розшукового алфавіту, а єдиним технічним засобом був фотоапарат, якого придбали в кінці 90-х років. Підняттю авторитету київської сискної поліції багато в чому сприяв завідувач сискною частиною Г М. Рудий (1901-1907 рр.) - один з новаторів розшукової справи. Після призначення на цю посаду він здійснив службове відрядження до Лондона і Парижу, де ознайомився з організацією й діяльністю кримінальних поліцій Англії та Франції. Повернувшись до Києва, він реорганізував міську сискну поліцію за західноєвропейським зразком: створив при сискній частині антропометричний, фотографічний та довідковий відділи; організував постійні чергування чинів поліції і агентів з метою прийняття заяв й повідомлень про пригоди та проведення розшуку по «гарячих слідах»; запровадив карткову систему нагляду за злочинним елементом, а також добився виділення додаткових коштів і збільшення кількості співробітників на 14 осіб та значного розширення приміщення сискної частини. Він також ставив питання про створення курсів з підготовки фахівців карного розшуку, видання спеціальної поліцейської газети, проведення з’їздів (нарад) сискних чинів з метою обміну досвідом тощо. Таким чином, уже на початку XX ст. Київська сискна поліція не поступалася за своїм впорядкуванням жодній з правильно організованих у Європі сискних поліцій.

Восени 1903 р. Г М. Рудий за дорученням київського поліцмейстера В. І. Цихоцького відвідав Дрезденську виставку благоустрою міст, поліцейські управління Дрездена, Берліна та Відня, де ознайомився з найважливішими вдосконаленнями у сфері кримінальної поліції (дактилоскопією, слідчою валізою, застосуванням собак-шукачів тощо), а також постановкою розшукової справи в цих містах. Після повернення він підготував для керівництва доповідну записку, в якій виклав власний проект організації дактилоскопічних бюро. Як прихильник нового методу ідентифікації особи, Г. М. Рудий, у січні 1904 р. вперше запровадив при антропометричному кабінеті дактилоскопічне бюро. Він першим у Російській імперії почав застосовувати «валізу сищика» для виявлення і дослідження слідів злочину, знайдених на місці пригоди, а також був ініціатором закупки в Німеччині службово-роз- шукових собак, які вперше у вітчизняній поліцейській практиці почали застосовуватися для розшуку злочинців.

Цей видатний діяч поліції став автором Інструкції чинам Київської сискної поліції (1905 р.) - першого нормативно-правового акту, який не тільки регламентував загальні аспекти організації і діяльності сискного відділення, але й був універсальним практичним посібником криміналіста. В Інструкції підкреслювалося, що сискні чини зобов’язані завжди діяти «цілком таємно і надто обачливо, ...все знати, все бачити» і водночас намагатися не бути ніким поміченими, зберігати ввірену їм службову таємницю і нікому з сторонніх осіб не розповідати про цілі і плани своїх службових дій і «взагалі бути надто стриманими і тактичними».

Відзначаючи роль таємної агентури щодо попередження, виявлення і розкриття злочинів, Інструкція, зокрема, вимагала: «Необхідно пропустити через фільтр дізнання всякі одержувані по справі агентурні відомості, якими б вони дивними не здавалися і ті з них, які виявляться достовірними, покласти в основу дізнання». Зазначимо, що департаментська Інструкція чинам сискних відділень (1910 р.) з’явилася на п’ять років пізніше за Київську і за своїм обсягом і змістом набагато поступалася останній. Таким чином, Г. М. Рудий не випадково вважається «батьком» вітчизняної дактилоскопії, службового собаківництва, «слідчої валізи», першої Інструкції чинам сискної поліції, а також родоначальником експертно-криміналістичної служби.

Заслуговують на увагу і новації щодо організації розшукових підрозділів в Катеринославській губернії (Дніпропетровськ). Саме тут ще до видання закону про організацію сискної частини вперше почали створювати сискні команди у повітах. Досвід Катеринославської губернії щодо створення розшукових команд у повітах був запозичений земством Полтавської губернії, та поширився на інші повіти губерній.

Адміністрація Катеринославської губернії першою стала ініціатором ще однієї новації в розшуковій справі - створення єдиної централізованої системи кримінального розшуку в губернському масштабі. У 1913 р. в Катеринославі було організовано губернське розшукове відділення. На території України сискні відділення існували у Києві, Одесі, Харкові - 1-го розряду, Катеринославі, Севастополі, Миколаєві - 2-го розряду, Житомирі, Кам’янці-По- дільському, Полтаві, Кременчуці, Севастополі, Херсоні, Бердичеві, Єлисаветграді (Кіровоград), Керчі, Ялті - 3-го розряду і в Чернігові - 4-го розряду. Після Лютневої революції 1917 р. вони продовжували діяти під різними назвами - кримінально-розшу- кова міліція, судова міліція, кримінально-розвідувальні відділення, кримінально-розшукові комісаріати тощо. Ці підрозділи були децентралізовані і підпорядковувалися різним органам влади на місцях.

У травні 1918 р. Міністерство юстиції підняло питання про створення кримінальної міліції. 9 серпня 1918 р. Рада міністрів України ухвалила Закон про статус Української державної варти, згідно з яким у губерніях, отаманствах і повітах створювалися карно-освідомчі відділи, тимчасово підпорядковані МВС. Міністр внутрішніх справ І. О. Кістяківський своїм Циркуляром від 13.08.1918 р. дозволяв губернським старостам і міським отаманам видавати з державних коштів винагороду особам, згодним за гроші повідомляти цінну інформацію для боротьби з кримінальними злочинцями та повстанцями.

Карно-розшукові відділи були автономними, їх начальники призначалися за згодою прокурора відповідного окружного суду і безпосередньо підпорядковувались у губерніях губернському старості, в отаманства - міському отаману, у повітах - повітовому старості. Загальне керівництво здійснював інспекторський відділ Державної варти, у функціональні обов’язки якого було включено також реєстрацію злочинців, організацію антропометричних, фотографічних і дактилоскопічних кабінетів, нагляд за ними на місцях тощо. За підрахунками дослідників, загальна чисельність карно-розшукової варти в Українській Державі становила близько 4 тис. осіб

За часів Директорії УНР карно-розшукові відділи увійшли до складу народної міліції, а загальне керівництво ними здійснював Адміністративно-політичний департамент МВС.

Правовою базою організації карного розшуку радянської України став декрет Ради Народних Комісарів УРСР «Про організацію судово-карного розшуку» від 16 квітня 1919 р., який не тільки юридично закріпив правове положення вже діючих у деяких містах карно-розшукових установ, а й визначив їх єдину на території республіки організацію. На відміну від РРФСР та інших радянських республік в Україні ця організація мала свої особливості: карний розшук УРСР був підпорядкований НКЮ і складався із судово-карного розшуку, в обов’язки якого входило застосування оперативно-розшукових заходів, та судово-карної міліції, на яку покладалося здійснення дізнання.

Першим відомчим нормативним актом, який сконцентрував у собі правові, організаційні і тактичні засади діяльності агентурного апарату карного розшуку, була Інструкція з організації таємної агентури в установах карного розшуку, затвердженій НКВС УРСР 02.01.1922, в якій зокрема, зазначалося, що таємна агентура складається з таємних розвідників та негласних інформаторів. Інструкція розкривала поняття «таємний розвідник» і «негласний інформатор», визначала коло осіб, які можуть бути залучені до конфіденційного співробітництва, регламентувала їх функціональні обов’язки, указувала на різноманітні форми конспірації, забороняла співробітникам таємних частин застосовувати провокацію тощо. До Інструкції додавалися анкета і підписка-зобов’я- зання інформатора.

За способом діяльності розвідка поділялася на зовнішню і внутрішню. У боротьбі з бандитизмом, наприклад, зовнішня розвідка полягала у збиранні розвідниками оперативної інформації як серед населення, так і по можливості, від самих учасників банд. Внутрішня розвідка здійснювалася, як правило, у тих випадках, коли інформація, добута зовнішньою розвідкою, вимагала повноти і уточнення. З цією метою розвіднику давалося завдання зблизитися з бандою або увійти до її складу, робити все необхідне, щоб сприяти скорішій її ліквідації. З цією метою вони повинні були своєчасно повідомляти озброєному загонові, що переслідував банду, про розташування останньої, її озброєння, боєздатність, про способи і можливості її несподіваного захоплення.

У липні 1922 р. в результаті подальших організаційних пошуків карний розшук було виділено зі складу міліції у самостійний орган, що безпосередньо підпорядковувався НКВС УРСР за повної адміністративно-господарської автономії. Але в серпні 1923 р. Укрцентррозшук і Головміліцію знову було об’єднано в Головне управління міліції і розшуку УРСР Після цього карний розшук став складовою частиною міліції і більше як самостійний орган не існував. Основними напрямками діяльності карного розшуку в цей період були боротьба з бандитизмом, дезертирством, фаль- шивомонетництвом, конокрадством, самогоноварінням, дитячою безпритульністю тощо. Серед основних методів оперативно-роз- шукової діяльності, якими користувалися працівники карного розшуку, були: обходи, облави, засідки, обшуки, особистий пошук, внутрішнє (агентурне) і зовнішнє спостереження тощо.

У період Другої світової війни діяльність апарату карного розшуку була направлена головним чином на охорону тилу, боротьбу з бандитами, дезертирами, мародерами та іншими злочинцями; оперативне обслуговування установ виконання покарань, а також надання допомоги органам державної безпеки у боротьбі з ворожою агентурою та диверсійними групами, що діяли в радянському тилу.

У післявоєнні часи основні напрями діяльності карного розшуку визначалися оперативною обстановкою, яка склалася на той час у державі. Зокрема, на нього, як і раніше, покладалися функції щодо попередження, припинення і розкриття злочинів; боротьба з бандитизмом, дитячою безпритульністю; вилучення зброї у населення; розшук осіб, які втратили зв’язок зі своїми родичами під час війни; надання допомоги іншим міліцейським службам в охороні громадського порядку, державної власності та приватного майна громадян; у дотриманні паспортної і дозвільної систем, а також у виконанні інших завдань щодо зміцнення правопорядку.

Значне зростання у післявоєнний період бандитських проявів зумовило керівництво МВС СРСР здійснити реформування оперативних підрозділів. Циркуляром від 03.12.1946 р. працівники карного розшуку районної ланки в оперативному відношенні підпорядковувалися створеним управлінням (відділам) боротьби з бандитизмом. Їх основним завданням було розслідування злочинів, розшук і затримання злочинців, які скоїли вбивства, розбої, збройні і групові грабежі, а також оперативна робота щодо запобігання цим злочинам.

Наступна серйозна реорганізація карного розшуку була здійснена в 1949 р., коли провідні міліцейські служби були передані з МВС до Міністерства державної безпеки (МДБ) з метою розширення функцій міліції щодо забезпечення державної безпеки. У складі Головного управління міліції МДБ було організовано три управління: міліцейської служби; карного розшуку; боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією, а також створені політичний відділ і НДІ криміналістики. В апаратах карного розшуку було запроваджено інститут сищиків, покликаний підвищити ефективність боротьби зі злочинними елементами, які активізувалися у воєнні та післявоєнні роки. Карний розшук перейменовувався на карний сиск, а його діяльність регламентувалася наказом МДБ СРСР «Про перебудову карного розшуку і заходи щодо посилення боротьби з кримінальною злочинністю» від 19 січня 1951 р.

У 1953 р. союзні і республіканські Міністерства державної безпеки і внутрішніх справ були об’єднані в єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ. Карний розшук у 1954 р. отримав свою попередню назву, а інститут сищиків було ліквідовано.

Першою спробою легалізувати поняття оперативно-розшу- кової діяльності на законодавчому рівні (до цього вона регламентувалася виключно відомчими нормативними актами) стало прийняття Верховною Радою СРСР 25.12.1958 р. Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, де ст. 29 визначала органи міліції органом дізнання і надавала їм право застосовувати необхідні оперативно-розшукові заходи з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. Ця норма Основ, хоча і мала обмежене та непевне формулювання, була запозичена Кримінально-процесуальними кодексами союзних республік, прийнятими у 1960-1961 роках. Зокрема, в КПК УРСР можливість проведення оперативно-розшукової діяльності органами дізнання закріплювалося у ст. 103 , яка передбачала, що «на органи дізнання покладається вжиття оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили».

Друга половина 60-70-х років ХХ століття характерна для апаратів карного розшуку значною роботою щодо перебудови їх діяльності з урахуванням завдань, які стали перед державою і органами внутрішніх справ в умовах проголошення курсу на демократизацію суспільного життя. Незважаючи на те, що рівень злочинності в державі у порівнянні з 50-ми роками значно знизився, проблема боротьби зі злочинністю залишалася досить гострою. Особливу турботу суспільства викликали хуліганські прояви і злочинність неповнолітніх, а також значна кількість злочинів, учинених рецидивістами та особами, які ніде не працювали і не навчалися. Напрямки роботи карного розшуку, організація і тактика його практичної діяльності, розстановка сил і засобів, правові основи служби були визначені низкою законодавчих і відомчих нормативних актів, виданих у цей період.

За період незалежності України оперативно-розшукова діяльність органів внутрішніх справ, а наразі й Національної поліції, з урахуванням досвіду минулого ефективно сприяє інтересам протидії злочинності в умовах розбудови демократичного суспільства.

Таким чином на всіх історичних етапах розвитку країни опера- тивно-розшукова діяльність була та залишається дієвим засобом боротьби з кримінальною злочинністю, ефективним інструментом захисту прав та інтересів людини, власності, суспільства і держави.

1.2.

Подготовка к ЕГЭ/ОГЭ
<< | >>
Источник: С. В. Албул, С. В. Андрусенко, и др.. Основи оперативно-розшукової діяльності : навч. посіб. /— Одеса : ОДУВС, 2016. —270с.. 270

Скачать оригинал источника

Еще по теме Історія оперативно-розшукової діяльності:

  1. § 4. Наукові засади взаємодії між слідчими й оперативними підрозділами в процесі розкриття і розслідування злочинів
  2. ТЕМА 1. ІСТОРІЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК САМОСТІЙНОЇ ГАЛУЗІ НАУКОВИХ ЗНАНЬ
  3. Історія оперативно-розшукової діяльності
  4. Становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі наукових знань
  5. Взаємодія підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  6. 8.1. Оперативно-розшукова інформація: вихідні положення та пізнавальне значення
  7. Використання автоматизованих інформаційно- пошукових систем в оперативно-розшуковій діяльності
  8. 1.6. Оперативно-розшукова діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці
  9. 1.7. Організаційно-правові основи оперативно-розшукової діяльності карного розшуку УРСР
  10. 3.1. Конституційні основи оперативно-розшукової діяльності
  11. 3.5.Правове регулювання діяльності правоохоронних органів України з питань боротьби з міжнародною злочинністю
  12. 4.1. Загально-правові принципи оперативно - розшукової діяльності
  13. Достатня інформація про протиправні дії кримінального характеру — як підстава для проведення оперативно-розшукової діяльності
  14. 7.6. Взаємодія оперативних підрозділів між собою та з іншими підрозділами правоохоронних органів
  15. Судовий контроль у сфері оперативно-розшукової діяльності
  16. Використання оперативної інформації
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -