Розмежування судових юрисдикцій щодо спорів про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби

За практикою Європейського суду з прав людини виконання судового рішення є стадією судового вирішення спору. Нена­лежне виконання або невиконання судового рішення є пору­шенням права людини на належний судовий захист.

Однак якщо це стадія судового вирішення спору, то чому на цій стадії спір вирішують органи державної виконавчої служби, які належать до виконавчої гілки влади, а не як мінімум до структурного підрозділу судової влади? Тобто не суд вирішує спір, а органи виконавчої влади, що, на наш погляд, не є прий­нятним з погляду поділу державної влади на законодавчу, вико­навчу та судову, а також функціонального призначення. Однак законодавець шляхом розширення можливості судового кон­тролю за діяльністю органів державної виконавчої служби під час виконання судових рішень та інших виконавчих докумен­тів згладжує таку неприйнятність.

Однією з найпоширеніших форм здійснення судового контро­лю за діяльністю органів державної виконавчої служби є оскар­ження їх рішень, дій або бездіяльності до суду.

Перед дослідженням та розкриттям зазначеної тематики на­самперед слід зауважити, що з моменту набрання чинності КАС законодавець створив ситуацію, за якою спори, які випливають зі сфери публічно-правових відносин, можуть розглядатися у різних судових юрисдикціях. Не є винятком і спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, що, на наш погляд, не збігається із завданнями адміністративного судо­чинства.

За загальним правилом завданням адміністративного судо­чинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відно­син від порушень з боку органів державної влади, органів міс­цевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, ін­ших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (ч.

Отже, виходячи із завдань адміністративного судочинства до компетенції адміністративних судів належать усі спори із за­значеним предметом спору. Однак такий висновок спросто­вується приписами ч. 2 ст. 4 КАС України, з якої випливає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публіч­но-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відтак, законодавець за­здалегідь створив становище, за яким до спорів адміністратив­ної юрисдикції не належать публічно-правові спори, які повин­ні вирішуватися в іншому судочинстві за обов’язкової умови, що це передбачено законом.

При цьому не слід плутати публічно-правові справи, які не належать до компетенції адміністративних судів, що зазначені в ч. 3 ст. 17 КАС, зокрема справи: 1) що віднесені до юрисдикції КСУ; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального су­дочинства; 3) щодо накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції [2], зі спорами, які є тотожними спо­рам адміністративної юрисдикції, але за законом мають розгля­датися в іншому судочинстві.

Такими тотожними, аналогічними спорами є, в тому числі, спори щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності держав­ної виконавчої служби, які можуть розглядатися в адміністра­тивному, господарському та цивільному судочинстві.

Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV Законом України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI викладено у новій редакції, за якою суттєво змінили­ся правила визначення юрисдикції та підсудності зазначених спорів.

Статтею 17 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що примусове виконання рішень державною ви­конавчою службою здійснюється на підставі виконавчих доку­ментів, визначених цим Законом. Ними є: 1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду, Міжнародного ко­мерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисло­вій палаті України; 2) ухвали, постанови судів у цивільних, гос­подарських, адміністративних та кримінальних справах у ви­падках, передбачених законом; 3) судові накази; 4) виконавчі написи нотаріусів; 5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій; 6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розгляда­ти справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будів­лями та майном; 8) рішення інших органів державної влади, як­що їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; 9) рішення Європейського суду з прав людини з ураху­ванням особливостей, передбачених Законом України «Про ви­конання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [342].

Зауважимо, що від рішення, яке виконується, залежала юрисдикція судів щодо розгляду зазначених спорів. За Законом України «Про виконавче провадження» підстави для визначен­ня юрисдикції цих спорів дещо змінилися. Так, згідно зі ст. 181 КАС (Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби) учасники ви­конавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, як­що вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державно­го виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб [2].

З аналізу цієї процесуальної норми можна дійти висновку, що всі спори стосовно скарг учасників виконавчого прова­дження (крім державного виконавця) та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, на рішення, дії чи бездіяльність державної виконавчої служби під час виконання зазначених виконавчих документів, розглядаються адміністративними су­дами, крім тих, для яких встановлено інший порядок судового оскарження. Отже, з метою виявлення спорів, які не розгляда­ються в порядку адміністративного судочинства, необхідна вказівка в законі про їх розгляд в іншому судочинстві.

Статтею 121² Господарського процесуального кодексу Украї­ни встановлено, що скарги на дії чи бездіяльність органів Дер­жавної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, по­станов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинен- ня оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена [343]. Ці скарги розглядаються господарським судом.

Отже, з цієї норми випливає, що такі публічно-правові спори розглядаються за правилами господарського судочинства. Од­нак слід підкреслити, що для визначення спору, який має роз­глядатися в господарському судочинстві, необхідно враховува­ти таке.

Однак, усупереч буквальному тлумаченню зазначених про­цесуальних норм, Пленум Вищого господарського суду України в п. 10 постанови від 24 жовтня 2011 р. № 10 роз’яснив, що оскільки прийняття органами Державної виконавчої служби, її посадовими особами будь-яких рішень (постанов тощо) в про­цесі здійснення виконання судових рішень господарських судів підпадає в розумінні статті 121² ГПК під ознаки дій цих органів та осіб, то відповідні рішення також підлягають оскарженню до названих судів [344]. На наш погляд, Пленум Вищого господар­ського суду України таким роз’ясненням збільшив юрисдикцію господарських судів, однак воно є правильним з урахуванням нових приписів Закону України «Про виконавче провадження».

Подібна ситуація складалася й під час відмежування цивіль­ної та адміністративної юрисдикції щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби у ви­конанні рішень, ухвалених цивільними судами. З метою пра­вильності такого розмежування слід дослідити законодавство, яке регламентує правила відмежування юрисдикцій.

Згідно зі ст. 383 ЦПК 2003 року учасники виконавчого про­вадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважа­ють, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконав­ця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цьо­го Кодексу, порушено їх права чи свободи [345].

Аналіз цієї процесуальної норми свідчить, що в цивільному судочинстві розглядаються зазначені справи за таких умов:

— спір має виникнути під час виконання рішення цивільного суду, яке ухвалено за правилами ЦПК 2004 року;

— позивачами є учасники виконавчого провадження та осо­би, які залучаються до проведення виконавчих дій;

— предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність державно­го виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Отже, ці процесуальні норми щодо встановлення позивачів у такій справі є бланкетними, тому з метою їх визначення необ­хідно звернутися до Закону України «Про виконавче прова­дження», яким встановлено учасників виконавчого проваджен­ня та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій. Зо­крема, у ст. 7 цього Закону закріплено, що учасниками вико­навчого провадження є державний виконавець, сторони, пред­ставники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності — суб’єкти господарювання. Для проведен­ня виконавчих дій державним виконавцем у необхідних випад­ках залучаються поняті, а також працівники органів внутріш­ніх справ, представники органів опіки і піклування, інших органів і установ у порядку, встановленому цим Законом. Від­повідно до ст. 8 цього Закону сторонами у виконавчому прова­дженні є стягувач і боржник [342].

Отже, як передбачено цими процесуальними приписами, ко­ло осіб, які мають право звернутися до цивільного суду в таких спорах, значно ширше, ніжу господарському судочинстві. Крім того, Господарським процесуальним кодексом України чітко встановлено осіб, які мають право звернутися до суду (стягувач, боржник і прокурор), а в цивільному — необхідно звертатися до статей 7, 8 Закону України «Про виконавче провадження», які й визначають таких осіб.

До якого ж суду мають право звернутися інші особи, інтереси або права яких можуть зачіпатися органами державної вико­навчої служби під час виконання рішень господарського чи ци­вільного судів? На підставі вищевикладеного можна стверджу­вати, що виходячи з приписів ст.

Отже, з огляду на наведене можна дійти загального виснов­ку, що розмежування судових юрисдикцій в таких справах за­лежить:

— від виду рішення, під час виконання якого виник спір, — рішення адміністративного, господарського чи цивільного суду;

— від того, хто є позивачем у таких справах.

Однак зазначені проблеми законодавець розв’язує прийнят­тям Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 82 цього Закону рішення, дії чи бездіяль­ність державного виконавця або іншої посадової особи держав­ної виконавчої служби щодо виконання судового рішення мо­жуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, — до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Цією нормою дещо розв’язано досліджувану проблему. Так, підставою для визначення юрисдикції суду такого спору вже є виконавчий документ, тобто суд, який видав виконавчий доку­мент, розглядає справу щодо оскарження рішення, дії чи без­діяльності зазначених осіб і органів під час виконання такого виконавчого документа. Наприклад, якщо виконавчий доку­мент видав господарський суд, то й такі спори належать до юрисдикції цього суду. Положення цієї норми Закону України «Про виконавче провадження» мають пріоритет над приписами статті 121² Господарського процесуального кодексу України, оскільки прийняті пізніше і є спеціальними.

На наш погляд, ч. 4 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» за змістом визначає не тільки юрисдикцію суду щодо таких справ, а й їх підсудність.

Водночас, цією нормою збільшується можливість неоднаково­го вирішення судами різних юрисдикцій спорів щодо одного предмета — оскарження одного й того самого рішення виконав­ця чи органу виконавчої служби. Якщо таке рішення оскаржує сторона, то справа належить до юрисдикції суду, який видав ви­конавчий документ, наприклад господарського суду, а якщо оскаржують це рішення інші учасниками виконавчого прова-

дження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, — відповідного адміністративного суду в порядку, передба­ченому законом.

Крім того, цією нормою розв’язано проблему оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавців під час виконання рішень третейських судів, оскільки виконавчі документи щодо таких рішень видають господарські або цивільні суди. Отже, й досліджувані спори повинні розглядатися, відповідно, у госпо­дарському або цивільному судочинстві залежно від того, який суд видав виконавчий документ.

Водночас, необхідно враховувати приписи п. 5 ч. 1 ст. 18 КАС, за якою місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень су­дів у справах, передбачених пунктами 1—4 ч. 1 цієї статті. На наш погляд, таке законодавче нововведення є вдалим, оскільки юрисдикція спору залежить від того, під час виконання якого судового рішення виник спір. Тобто юрисдикція вже не зале­жить від сторони у справі та від суду, який видав виконавчий документ.

У таких справах особливо проблематичним у розмежуванні судових юрисдикцій для всіх судів є спори, які виникають у зве­деному виконавчому провадженні, — рішення судів різних юрисдикцій (адміністративної, господарської, кримінальної, цивільної) можуть бути зведені в одне виконавче провадження. Тому виникає питання, до якої судової юрисдикції належать та­кі спори.

З урахуванням викладеного, зазначених приписів адміні­стративного, господарського та цивільного судочинства та, зо­крема, ст. 4 КАС України, з якої випливає, що юрисдикція ад­міністративних судів поширюється на всі публічно-правові спо­ри, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення, усі спори, які виникають під час зведеного провадження, повинні розглядатися за правилами адміністра­тивного судочинства, оскільки законом не встановлено інший порядок судового вирішення таких спорів. В іншому випадку може виникнути ситуація, за якої одне й те саме рішення, дія чи бездіяльність органів державної виконавчої служби може бу­ти оскаржено в різних видах судочинства.

Однак за судовою практикою та логікою вимог зазначеного законодавства розгляд справ щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби під час виконання судо­вих рішень у зведених виконавчих провадженнях належить до адміністративних судів лише у випадку виникнення спорів що­до дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, які провадяться державним виконавцем з метою виконання зведеного виконавчого провадження і стосуються всіх виконав­чих проваджень, зокрема опис та арешт майна боржника, роз­поділ грошових коштів між стягувачами різних черг тощо.

Розгляд спорів щодо рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної виконавчої служби в рамках виконавчого провадження, яке належить до складу зведеного виконавчого провадження, але оскаржується рішення, дія чи бездіяльність, що стосується лише конкретного виконавчого провадження, належить до компетенції суду, яким винесено рішення, що перебуває на ви­конанні, якщо не встановлено інший порядок їх оскарження. Також слід ураховувати наведені вище висновки щодо розме­жування адміністративної, господарської та цивільної юрис­дикцій. На наш погляд, саме такий підхід відповідає чинному законодавству, яке регламентує визначення судової юрисдикції в таких справах.

З цього приводу Пленум Вищого господарського суду України у постанові від 24 жовтня 2011 р. № 10 «Про деякі питання під­відомчості і підсудності справ господарським судам» дав роз’яс­нення, що якщо у відповідній скарзі йдеться про оскарження дій (бездіяльності) органу державної виконавчої служби у зведе­ному виконавчому провадженні, то вона підлягає розглядові господарським судом у тій частині, яка стосується виконання рішення (ухвали, постанови) господарського суду, але не загаль­ного суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ (п. 10) [344]. На нашу думку, з таким роз’ясненням можна пого­дитися, однак слід додати, що зазначена скарга підлягає роз­глядові господарським судом не лише в частині виконання рішення, а й виконавчого документа, виданого цим судом.

Наступною не менш гострою проблемою, розглянутою в цьо­му дослідженні, є спори щодо оскарження рішень органів дер­жавної виконавчої служби про накладення штрафу. Слід заува­жити, що під час виконання судових рішень органами дер­жавної виконавчої служби, зокрема державним виконавцем чи начальником відповідного органу державної виконавчої служ­би, може бути прийнято рішення про застосування штрафних санкцій чи накладення штрафу. Так, відповідно до вимог ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження» державний ви­конавець може застосувати штрафні санкції до боржника та накласти штраф. Водночас, за приписами ст. 89 цього Закону в разі невиконання без поважних причин у встановлений дер­жавним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу в розмірі від десяти до двадцяти неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб — від два­дцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян; на боржника — юридичну особу — від сорока до шістде­сяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та вста­новлює новий строк для виконання.

Виникає питання, до якого суду може бути оскаржена така постанова? Судова практика з цього питання є різною. В одних випадках такі постанови оскаржуються лише в порядку адмі­ністративного судочинства, в інших — виключно до суду, яким винесено рішення, що перебуває на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби. На наш погляд, така по­станова має оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона приймається за межами виконав­чого провадження і підставою для її прийняття є правопору­шення, вчинене боржником. Хоча деякі правознавці вказують на недоцільність такої позиції, оскільки судам, рішення яких виконуються, було б «ближче» розглядати такі спори, адже вони здійснюють контроль за виконанням своїх рішень, і така поста­нова приймається з метою примусу до виконання судового рі­шення.

Аналіз викладеного свідчить про те, що в розглянутій категорії справ дуже заплутаним є порядок визначення їх судової юрис­дикції. Беззаперечним і єдиним вирішенням цих проблем є втручання законодавця — з метою прийняття відповідних змін до чинного законодавства. На наш погляд, усі спори, які вини­кають з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності орга­нів державної виконавчої служби під час примусового виконан­ня, мають розглядатися адміністративними судами, оскільки вони виникають під час здійснення суб’єктами владних повно­важень своїх владних функцій у сфері публічно-правових відно­син. Це забезпечить рівність учасників виконавчого проваджен­ня щодо захисту їх прав, свобод та інтересів у судовій процедурі та однаковість їх прав і обов’язків в адміністративному судочин­стві.

Крім того, завдяки вирішенню цієї проблеми законодавець забезпечить один з основних конституційних принципів — до­ступність громадян та інших осіб до правосуддя з метою захис­ту їх прав, свобод та інтересів, оскільки зрозумілість визначен­ня судової юрисдикції на законодавчому рівні є однією з голов­них складових цього принципу.

Не менш важливою проблемою, яка виникла із застосуван­ням Закону України «Про виконавче провадження», є спори за позовами прокурорів до органів державної виконавчої служби про зобов’язання вчинити дії, а саме: надати для ознайомлення виконавчі провадження, відкриті за виконавчими листами у кримінальних справах про стягнення штрафів, конфіскацію майна як видів кримінального покарання та судових витрат на користь держави, які надійшли на виконання та перебували у провадженні державних виконавців.

В обґрунтування вимог прокурори зазначають, що відповід­но до ст. 121 Конституції України, ст. 5 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» та ст. 22 Кримінально-виконавчого кодексу України органи прокурату­ри здійснюють нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосу­ванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обме­женням особистої свободи громадян.

Верховний Суд України в постанові від 19 вересня 2011 р. у справі № 21-96а11, визнаючи безпідставність позовних вимог, виходив з такого.

Порядок здійснення контролю за законністю виконавчого провадження та виключний перелік осіб і державних органів, які мають право проводити перевірку виконавчого проваджен­ня та витребовувати його документи у відповідного органу дер­жавної виконавчої служби, закріплено у статтях 8, 8¹, 8², 83 Закону України «Про виконавче провадження» (чинного на мо­мент вирішення спору). Частина 4 ст. 8 зазначеного Закону та­кож забороняє втручання інших державних або недержавних органів та їх посадових осіб у виконавче провадження, крім ви­падків, передбачених цим Законом, та встановлює, що виїмка чи вилучення документа виконавчого провадження здійсню­ється лише за рішенням суду.

З викладеного ВСУ дійшов висновку, що прокурорський на­гляд поширюється лише на виконання судових рішень у кри­мінальних справах, які пов’язані з обмеженням особистої свобо­ди громадян [346].

Також в адміністративних судах виникли проблеми із засто­суванням ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», яка регламентує підвідомчість виконавчих проваджень відді­лів примусового виконання рішень. Зокрема, у ч. 2 зазначеної статті встановлено підвідомчість виконавчих проваджень від­ділів примусового виконання рішень управлінь державної вико­навчої служби Головного управління юстиції Міністерства юсти­ції України в Автономній Республіці Крим, головного управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі, на які покла­дається виконання рішень, за якими одними з боржників є під­розділи центральних органів виконавчої влади, в тому числі управління та відділи Пенсійного фонду України. Виникло пи­тання щодо виконання судових рішень по пенсійних виплатах, які згідно з наведеною вище нормою підвідомчі зазначеним управлінням, а не районним відділам державної виконавчої служби, у зв’язку з чим відділи відмовляють у відкритті виконав­чих проваджень по таких рішеннях за непідвідомчістю. Однак адміністративні суди за позовами стягувачів скасовують рішен­ня виконавців про відмову у відкритті виконавчих проваджень та зобов’язують їх відкривати такі провадження.

На наш погляд, така судова практика не узгоджується із за­конодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми України.

Статтею 21 Закону України «Про виконавче провадження» визначено орган державної виконавчої влади, на який покладе­но виконання цих судових рішень. Відтак, суд не може зобов’я­зати виконувати рішення суду інший орган державної виконав­чої служби, до повноважень якого не належить таке виконання.

Слід також зауважити, що неоднозначним є праворозуміння глави 7 «Виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення» За­кону України «Про виконавче провадження» щодо можливостей невиконання судових рішень такого характеру, якими є майже всі рішення адміністративних судів.

За змістом цієї глави ймовірність виконання судових рішень є дуже низькою. На наш погляд, ключовим у виконанні судових рішень, наприклад про виплату пенсій, є їх виплата фізичній особі, а не зобов’язання керівника відповідного органу викона­ти цю виплату.

У судовій практиці виникли питання, пов’язані із застосуван­ням строків пред’явлення до виконання виконавчих доку­ментів, виданих адміністративними судами. Строки пред’яв­лення виконавчого документа до виконання та події, з якими пов’язується перебіг цього строку, встановлені в ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження». Цією статтею зменше­но строк пред’явлення до виконання судових документів, зо­крема виконавчих листів, виданих адміністративними судами, з трьох років до одного.

При цьому перебіг строку пред’явлення виконавчих листів, виданих адміністративними судами, залишився незмінним, а саме:

— з наступного дня після набрання рішенням законної сили;

— з наступного дня після закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення;

— з наступного дня після постановления судового рішення в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню.

Пунктом 4 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких ін­ших законодавчих актів України щодо вдосконалення процеду­ри примусового виконання рішень судів та інших органів (поса­дових осіб)» встановлено, що виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Отже, відповідно до цієї норми виконавчі документи, видані адміністративними су­дами до 9 березня 2011 р., підлягають пред’явленню до вико­нання упродовж трьох років починаючи з наступного дня після їх видачі.

Однак зазначеним Законом не врегульовано питання щодо строку пред’явлення до виконання виконавчих документів, пе­ребіг якого розпочався до 9 березня 2011 р., які станом на цю дату видані не були.

Вирішуючи це питання, судам за аналогією закону слід за­стосовувати положення п. 4 «Прикінцевих та перехідних поло­жень» Закону України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче проваджен­ня» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдоско­налення процедури примусового виконання рішень судів та ін­ших органів (посадових осіб)».

Таким чином, строк пред’явлення до виконання виконавчого документа, перебіг якого розпочався до 9 березня 2011 р., вида­ного після цієї дати, також становить три роки [347].

Аналіз наведених прикладів засвідчує, що Закон України «Про виконавче провадження» не є досконалим з погляду його застосування і належного правового врегулювання виконання судових рішень, у тому числі й щодо визначення юрисдикції та підсудності спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльно­сті органів державної виконавчої служби. Цей Закон, на наш погляд, не забезпечує мету особи, яка звертається до суду, та завдання судочинства, якими є належне розв’язання спору та виконання судового рішення.

4.5.