Дослідження другої групи справ (справи за позовами контрольно-ревізійних органів)

Також на практиці виникають складнощі з віднесенням справ за участю органів державної контрольно-ревізійної служ­би до справ адміністративної юрисдикції та стосовно предмета адміністративного позову.

Вирішення питання про поширення юрисдикції адміністра­тивних судів на справи за зверненнями органів контрольно-ре­візійної служби суди пов’язують з обраним позивачем способом захисту порушеного інтересу держави.

Під час розгляду справ цієї категорії суди часто припуска­ються помилок у визначенні наявності чи відсутності повнова­жень у органів державної контрольно-ревізійної служби на звернення до адміністративного суду, правильності обрання ними способу захисту охоронюваного законом інтересу держа­ви. Установлюючи відсутність повноважень на звернення до адміністративного суду або неправильне формулювання суб’єк­том владних повноважень позовних вимог, суди доходять по­милкових висновків про те, що такі спори не є публічно-право­вими.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 КАС адміністративний позов — це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-право­вих відносинах.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 КАС позивачем вважається особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб’єкт владних пов­новажень, на виконання повноважень якого подано заяву до адміністративного суду.

Пунктом 5 ч. 2 ст. 17 КАС визначено, що юрисдикція адміні­стративних судів поширюється, зокрема, на спори за звернен­ням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

Орган державної контрольно-ревізійної служби як суб’єкт владних повноважень звертається до суду для захисту охороню­ваного законом інтересу держави. Спосіб захисту такого інте­ресу вважається належним лише за умови, що предмет позову відповідає змісту прав державної контрольно-ревізійної служ­би, закріплених у законі.

Державна контрольно-ревізійна служба, використовуючи пра­во на звернення до суду, посилається, зокрема, на норми Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та постанову Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 р. № 550 «Про затвердження Порядку проведення інспектування держав­ною контрольно-ревізійною службою».

Так, пунктами 4, 7, 8 та 10 ст. 10 цього Закону контроль­но-ревізійним управлінням в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійним під­розділам (відділам, групам) у районах, містах і районах у містах надається право:

спонукання до проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахун­ків;

вилучення до закінчення ревізії оригіналів первинних фінан­сово-господарських та бухгалтерських документів;

у судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями прихова­ні і занижені валютні та інші платежі;

у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, одер­жані підконтрольними установами за незаконними угодами, укладеними без встановлених законом підстав та з порушенням чинного законодавства;

звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтроль­ною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збере­ження і використання активів [350].

Ці положення кореспондують приписам п. 50 Порядку прове­дення інспектування державною контрольно-ревізійною служ­бою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 550 від 20 квітня 2006 р.

Так, у справі за позовом КРУ в Закарпатській області до ке­рівника Управління майном міста Ужгородської міської ради про зобов’язання повернути до місцевого бюджету втрачені до­ходи від наданих в оренду земель та нежитлових приміщень, у якій ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпат­ської області від 26 червня 2008 р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2009 р., провадження у справі закрито на підставі п.

Вищий адміністративний суд України, переглядаючи судові рішення у касаційному порядку, зауважив, що підставою для звернення позивача із зазначеними позовними вимогами стало незабезпечення відповідачем виконання вимог щодо усунення порушень законодавства, та послався на те, що згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3, п. 4ч. 1 ст. 17 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи судом), п. 5 ч. 4 ст. 50 КАС юрисдикція адміністратив­них судів поширюється на спори за зверненням суб’єкта влад­них повноважень у випадках, встановлених законом.

Пунктом 10 ст. 10 Закону України «Про державну контроль­но-ревізійну службу в Україні» передбачено право державної контрольно-ревізійної служби на звернення до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено ви­конання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень за­конодавства.

Отже, позиція ВАСУ щодо віднесення цієї справи до справ адміністративної юрисдикції ґрунтується на тому, що в спірних правовідносинах контрольно-ревізійна служба здійснює владні управлінські функції, а позов подано на виконання повнова­жень, передбачених законом [356].

Аналізом справ досліджуваної категорії виявлено випадки, коли органи державної контрольно-ревізійної служби, звертаю­чись до суду, виходять за межі наданих їм прав, звертаються із позовами до неналежних відповідачів.

Наприклад, у справі за позовом КРУ в Кіровоградській облас­ті до дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Кіровоградський комбінат хлібопродуктів № 1» про зобов’язання забезпечити відшкодування коштів позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачу сільськогосподарськи­ми товаровиробниками були повернуті кошти за надані бю­джетні позички у вигляді вівса та паливно-мастильних мате­ріалів, які відповідачем не були перераховані до державного бюджету.

Постановою Господарського суду Кіровоградської області від 18 лютого 2008 р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетров­ського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2009 р., в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної ін­станцій, ВАСУ (див. ухвалу від 25 березня 2010 р., реєстрацій­ний номер судового рішення в ЄДРСР 8589568) зазначив, що згідно з обставинами справи КРУ в Кіровоградській області звернулося з позовом до дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Кіровоградський комбінат хлібопродуктів № 1» про зобов’язання забезпечити відшкоду­вання коштів, які стягнуті за рішеннями господарських судів на користь останнього з сільськогосподарських товаровиробни­ків. Фактично позивачем заявлені позовні вимоги про стягнен­ня спірної суми. При цьому позивач посилається на ті обстави­ни, що відповідач не перерахував до державного бюджету кошти, отримані від сільськогосподарських товаровиробників за надані бюджетні позички у вигляді паливно-мастильних ма­теріалів та посівного зерна під урожай 1998 р. відповідно до по­станов Кабінету Міністрів України.

Згідно з Порядком забезпечення сільськогосподарських това­ровиробників паливно-мастильними матеріалами під урожай 1998 року дочірнє підприємство Державної акціонерної компа­нії «Хліб України» «Кіровоградський комбінат хлібопродуктів № 1» не є безпосереднім одержувачем паливно-мастильних ма­теріалів від оптових постачальників для забезпечення сільсько­господарських товаровиробників такими паливно-мастильни­ми матеріалами під урожай 1998 року. Такою особою згідно з положеннями Порядку є державна акціонерна компанія «Хліб України». Про зобов’язання безпосередньо заготівельних під­приємств з відшкодування сум до державного бюджету в По­рядку не йдеться. Акт ревізії фінансово-господарської діяльно­сті відповідача не містить даних про наявність бюджетної заборгованості дочірнього підприємства Державної акціонер­ної компанії «Хліб України» «Кіровоградський комбінат хлібо­продуктів № 1». Наявність зазначеної заборгованості повин­на обліковуватися у Державній акціонерній компанії «Хліб України».

Отже, вимога позивача щодо зобов’язання відповідача забез­печити відшкодування отриманих за судовими рішеннями коштів не ґрунтується на законі.

На наш погляд, зазначений підхід не є правильним, оскільки відсутність у суб’єкта владних повноважень права на звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у відкритті провадження у справі або закриття провадження у справі.

Іншим прикладом може слугувати справа за позовом КРУ в Тернопільській області до Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів України, Тернопільського обласного благодійного фонду «Ц», ТОВ «Ц» щодо визнання не­дійсними договорів про надання фінансової допомоги та стяг­нення коштів.

Судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі було від­мовлено у задоволенні позову.

Залишаючи судові рішення без змін, ВАСУ зазначив, що згід­но з положеннями Закону України «Про державну контрольно- ревізійну службу в Україні» позивач у справі не наділений пра­вом на звернення до суду з позовними вимогами щодо визнан­ня недійсними договорів про надання фінансової допомоги та стягнення з Тернопільського обласного благодійного фонду «Ц» на користь Тернопільського обласного відділення Фонду соці­ального захисту інвалідів отриманої фінансової допомоги [357].

Це також, на нашу думку, не узгоджується з нормами адмі­ністративного судочинства.

Постає питання щодо способу захисту інтересів держави, а також правильності визначення предмета позову у справах за позовами органів ДКРС, що подаються на підставі ст. 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні».

Наприклад, Львівський апеляційний адміністративний суд (ухвала від 15 березня 2011 р. №24216/10/9104 у справі за по­зовом КРУ у Чернівецькій області до обласного комунального підприємства «Буковина-Фарм» про зобов’язання виконати ви­моги) погодився з думкою суду першої інстанції, що виконання вимоги службової особи ДКРС не можна вважати належним способом захисту порушеного права, оскільки відповідач зобо­в’язаний виконувати вимоги на підставі закону. Колегія суддів дійшла висновку, що у разі невиконання законної вимоги служ­бової особи ДКРС підконтрольним суб’єктом вимоги про захист майнових прав держави повинні вирішуватися у судовому по­рядку в судах адміністративної юстиції, а не шляхом пред’яв­лення вимог про зобов’язання до її виконання у судовому по­рядку.

Господарський суд Чернівецької області (постанова від 21 бе­резня 2011 р. за позовом КРУ в Чернівецькій області до Держав­ного підприємства «Вашківецький спиртовий завод» про вико­нання вимог КРУ в Чернівецькій області, розглядалася в по­рядку адміністративного судочинства) зазначив, що за припи­сами ст. 15 Закону про ДКРС відповідач зобов’язаний виконати вимоги позивача, тому зобов’язання виконати ці вимоги в судо­вому порядку не є способом захисту порушеного права, як не є способом захисту порушеного права, наприклад, зобов’язання платника податків сплачувати податки, зобов’язання страху­вальника зареєструватися у відповідному Фонді соціального страхування тощо, оскільки такі дії відповідні особи зобов’язані вчинити на підставі закону і за їх невиконання законодавством встановлено певні види відповідальності.

У судовій практиці існують також інші приклади розгляду подібних справ.

Зокрема, згадуваний Хмельницький окружний адміністра­тивний суд (постанова від 10 червня 2010 р. за позовом КРУ в Хмельницькій області до Хмельницького політехнічного коле­джу про зобов’язання вчинити дії щодо виконання вимоги) роз­глядає справу по суті та ухвалює рішення: зобов’язати Хмель­ницький політехнічний коледж вчинити дії щодо виконання ви­моги КРУ про усунення порушень та недоліків, виявлених ревізією ФГД: відшкодувати за рахунок винних осіб зайво вип­лачену зарплату тощо.

Харківський окружний адміністративний суд (постанова від 8 лютого 2011 р. у справі за позовом КРУ в Харківській області до Полковомикитівської сільської ради про зобов’язання вико­нати вимогу) ухвалив рішення, яким зобов’язано сільську раду виконати вимогу КРУ, а саме: стягнути з винних осіб нестачу матеріальних цінностей, відобразити в обліку дебіторську за­боргованість.

Тернопільський окружний адміністративний суд (постанова від 29 грудня 2010 р. за позовом КРУ в Тернопільській області до Державного підприємства «Мишковицький спиртовий за­вод» про зобов’язання вчинити дії) зобов’язав Державне підпри­ємство «Мишковицький спиртовий завод» виконати повністю п. 4 вимог КРУ, а саме: відобразити в обліку дебіторську забор­гованість на різницю у вартості виконаних робіт; провести пре­тензійно-позовну роботу з підрядником — ПП Лісовським В. В. щодо відшкодування зайвих виплат шляхом повернення кош­тів або виконання відповідного обсягу робіт; в іншому випадку стягнути кошти з осіб, винних у проведенні зайвих виплат, у по­рядку та розмірі, встановлених статтями 130—136 Кодексу за­конів про працю України.

Таким чином, як вбачається з наведеного, відсутня єдина по­зиція щодо правильності визначення предмета позову в разі звернення в судовому порядку органів ДКРС до адміністратив­них судів, що, у свою чергу, призводить до ухвалення рішення про обрання неправильного способу захисту інтересів держави.

У зв’язку з викладеним та з урахуванням наявності випадків порушень законодавства, які можна усунути лише шляхом ви­конання певної дії (наприклад відобразити в бухгалтерському обліку дебіторську заборгованість), на нашу думку, при звер­ненні до суду в інтересах держави органи ДКРС мають право просити суд зобов’язати відповідача виконати вимоги, які сто­суються таких випадків.

Також існує проблема щодо розгляду судами позовів органів ДКРС щодо стягнення з непідконтрольних установ та/або з установ, де не проводився контрольний захід та у яких були правові відносини з об’єктом контролю, незаконно чи безпід­ставно одержаних ними коштів.

Слід зауважити, що п. 10 ст. 10 Закону про ДКРС не встанов­лено обмежень щодо суб’єктів, до яких можливо звернутися до суду в інтересах держави, а визначено лише умову, за настання якої виникає право органу ДКРС на звернення до суду, а саме: в разі якщо підконтрольною установою не забезпечено виконан­ня вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законо­давства з питань збереження і використання активів.

Необхідно звернути увагу, що підконтрольна установа може не забезпечити виконання вимог органу ДКРС як з об’єктивних (відсутність коштів на сплату держмита), так і з суб’єктивних причин (контрагент перебуває у сфері управління підконтроль­ної установи; небажання псувати ділові відносини тощо), у зв’язку з чим з метою недопущення порушення інтересів держа­ви органи ДКРС реалізують своє право на звернення до суду й до контрагентів підконтрольної установи, оскільки остання не забезпечує виконання вимог.

Донецький апеляційний адміністративний суд (ухвала від 16 лютого 2011 р. за позовом КРУ у Донецькій області до фізич­ної особи — підприємця В., третя особа — Державне підпри­ємство «Артемвугілля», щодо стягнення безпідставно отриманих коштів) дійшов висновку, що орган ДКРС фактично дозволив підконтрольній установі не виконувати власну ж вимогу, звіль­нивши підприємство від будь-яких обов’язків та відповідально­сті за вчинене порушення, яке виявлене позивачем під час ре­візії. Крім того, суд зазначає, що позивач цим позовом нама­гається перенести господарсько-правові відносини між ДП «Артемвугілля» та фізичною особою — підприємцем В. у сферу публічно-правових відносин, заявивши позов про стягнення коштів замість підприємства, таким чином суттєво змінивши власну ж вимогу, згідно з якою ДП «Артемвугілля» було зобов’я­зано вирішити питання про відшкодування шкоди шляхом пред’явлення позову до суду.

Водночас, Одеський окружний адміністративний суд (ухвала від 1 березня 2011 р. за позовом КРУ в Одеській області до ТОВ «Ека-Транс», ДП Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Одеський портовий елеватор» про визнання протиправними дій та стягнення коштів) ухвалює рішення про закриття прова­дження в частині позовних вимог до ТОВ «Ека-Транс» про стяг­нення коштів.

Варто зауважити, що цей самий Одеський окружний адмі­ністративний суд (постанова від 1 грудня 2009 р. за позовом КРУ в Одеській області до Одеського державного університету внутрішніх справ та ТОВ «Інтерспецбуд» про визнання бездіяль­ності Одеського державного університету внутрішніх справ що­до невиконання законних вимог КРУ в Одеській області неза­конною та стягнення з ТОВ «Інтерспецбуд» на користь дер­жавного бюджету коштів, правильність винесення якої під­тверджена ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2010 р.) постановив стягнути з ТОВ «Інтер­спецбуд» кошти.

Рішення про задоволення позову також постановлено Окружним адміністративним судом м. Києва (постанова від 7 червня 2010 р. за позовом ГоловКРУ до ТОВ «Виробнича ком­панія «Діспомед», третя особа — державне промислове об’єд­нання «Укрпротез») щодо стягнення коштів.

Водночас, відповідно до п. 4ч. 2 ст. 162 КАС до повноважень суду належить право приймати постанови про стягнення з від­повідача коштів.

У зв’язку з викладеним та з урахуванням положення п. 10 ст. 10 Закону про ДКРС вважаємо, що органи ДКРС у разі якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, мають право звер­татися до суду в інтересах держави, у тому числі й до непідкон- трольних установ та/або установ, де не проводився контроль­ний захід, якщо спосіб захисту інтересів держави полягає у стягненні з них незаконно або безпідставно отриманих коштів за наслідками відповідних правовідносин з підконтрольною установою.

Окремо слід зазначити про судову практику щодо звернення до суду органів ДКРС з питань зобов’язання об’єкта контролю допустити до проведення контрольного заходу.

Статтею 3 КАС визначено поняття «позивач», відповідно до якого суб’єкт владних повноважень виступає таким у випадку подання позовної заяви до адміністративного суду на виконан­ня своїх повноважень.

Звертаючись до суду про зобов’язання вчинити дії, а саме до­пустити до проведення ревізії, орган ДКРС має намір виконати свої повноваження та завдання, визначені Законом про ДКРС.

Водночас, частинами 1 та 2 ст. 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовід­носини, що виникають у зв’язку із здійсненням суб’єктом влад­них повноважень управлінських функцій.

Здійснення контрольних функцій також належить до сфери управління.

Не допускаючи до проведення ревізії, об’єкт контролю ство­рює перешкоди у виконанні органами ДКРС функцій, покладе­них на них державою, зокрема державного фінансового кон­тролю.

У цьому аспекті важливим є рішення Сумського окружного адміністративного суду (ухвала від 30 грудня 2010 р. за позовом КРУ в Сумській області до відкритого акціонерного товариства «Сумихімпром» про зобов’язання вчинити дії (допустити праців­ників КРУ до проведення планової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ВАТ «Сумихімпром»), у мо­тивувальній частині якого зазначено, що у позивача (КРУ) від­сутні повноваження звертатися до суду з вимогою щодо зобо­в’язання відповідача допустити працівників КРУ до проведення планової перевірки, та наведено висновки щодо неможливості розгляду таких позовів у порядку адміністративного судочин­ства, у зв’язку з чим відмовлено у відкритті провадження.

Наявна також судова практика щодо звернень органів ДКРС з аналогічними позовами і розгляду їх окружними адміністратив­ними судами по суті та ухвалення останніми позитивних рішень на користь Служби (наприклад рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2008 р. за позовом КРУ у Львівській області до Львівського обласного військового коміса­ріату про зобов’язання вчинити дії, зокрема допустити до прове­дення планової ревізії; постанова Господарського суду Львів­ської області від 7 лютого 2008 р. (справа розглядалася в порядку адміністративного судочинства) за позовом КРУ у Львівській об­ласті до навчально-спортивної бази зимових видів спорту «Тисо- вець»).

На нашу думку, КРУ не має визначених законом повнова­жень на звернення до адміністративного суду з таким позовом, оскільки відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень в інших випадках, встановлених зако­ном. Однак вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що ви­падки, встановлені законом, стосуються лише тих справ, у яких відповідачами є фізичні або юридичні особи (не суб’єкти влад­них повноважень). Отже, якщо відповідачами є суб’єкти влад­них повноважень, то, застосовуючи інструментарій тлумачення правового явища від попереднього до наступного і навпаки, КРУ має право на звернення до суду з позовом про допуск до проведення планової ревізії у відповідача, яким є суб’єкт влад­них повноважень. Крім того, такий правовий припис випливає з п. 6 ч. 1 ст. 3 КАС, згідно з яким адміністративний позов — це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-право­вих відносинах.

Відповідно до п. 8ч. 1 ст. 3 КАС позивачем вважається особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністратив­ний позов до адміністративного суду, а також суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано заяву до адміністративного суду.

Аналіз наведених норм права та висновків свідчить про те, що у визначенні адміністративної юрисдикції та права на звер­нення до суду КРУ з адміністративним позовом важливим є встановлення відповідача у такій справі. Якщо відповідачем у справі є фізична чи юридична особа (не суб’єкт владних повно­важень), то органи КРУ мають повноваження на звернення до суду лише у випадках, передбачених законом. Якщо ж відпо­відачем у справі є суб’єкт владних повноважень, то КРУ має право на звернення до суду лише на виконання повноважень, на наш погляд, в тому числі й з позовом про допуск до планової перевірки.

Проблемним питанням є також розгляд окружними адміні­стративними судами справ щодо надання дозволу на проведен­ня позапланових ревізій органами ДКРС та надання дозволу на продовження строків проведення планових і позапланових ре­візій.

Необхідно звернути увагу, що ВСУ у відповіді на звернен­ня ГоловКРУ України (лист від 15 лютого 2006 р. № 21-5/2006) роз’яснив, що справи з приводу надання дозволів на проведен­ня заходів, перелічених у пунктах 2, 4, 7, 8 ст. 10 та частинах 6, 9, 12 ст. 11 Закону про ДКРС, є справами адміністративної юрисдикції.

Рішення ж судів у вирішенні цих питань є неоднозначними.

Зокрема, наявні випадки, коли одним судом ухвалюються різні рішення, хоча підстави для звернення до суду в органів ДКРС були однакові.

Наприклад, постанова Харківського окружного адміністратив­ного суду від 7 грудня 2010 р. у справі № 2-а-11803/10/2070, якою адміністративний позов КРУ в Харківській області до Казен­ного підприємства «Харківське конструкторське бюро з машино­будування ім. О. О. Морозова» про надання дозволу на проведен­ня позапланової ревізії залишено без задоволення, а також поста­нова Харківського окружного адміністративного суду від 29 лис­топада 2010 р. у справі № 12951/10/2070, якою позов задоволено та надано дозвіл на проведення позапланової ревізії фінансово- господарської діяльності філії Бурового управління «Укрбургаз» дочірньої компанії «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України».

Крім цього, великою проблемою в цих питаннях є те, що рі­шення про надання дозволів на проведення ревізії або її продов­ження набирають законної сили лише після закінчення терміну їх оскарження або після їх перегляду в апеляційному порядку, що в умовах законодавчого обмеження термінів проведення ре­візій потребує врахування судами зазначених обставин та забез­печення розгляду таких справ в найкоротші терміни.

Отже, на підставі результатів дослідження та судової практи­ки можна дійти таких висновків:

1. Контрольно-ревізійні органи мають право на звернення до суду У випадках та у спосіб, що передбачені законом та КАС.

2. Позапланова виїзна ревізія може проводитися лише на підставі рішення адміністративного суду.

3.Питання щодо надання дозволу на продовження термінів проведення планових і позапланових ревізій повинні вирішува­ти адміністративні суди.

4. Законодавством не надано КРУ повноважень щодо звер­нення до адміністративного суду з позовом про допуск до про­ведення планової перевірки юридичних осіб, які не є суб’єктом владних повноважень, тому в таких випадках необхідно від­мовляти у відкритті провадження у справі.

Водночас, якщо відповідачем у справі є суб’єкт владних пов­новажень, то КРУ має право на звернення до суду лише на ви­конання повноважень, у тому числі й з позовом про допуск до проведення планової перевірки.

5. Справи щодо звернення до суду в інтересах держави, як­що підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10 ст. 10 ЗУ «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні»), повинні ма­ти такі складові:

— інтерес держави;

— незабезпечення підконтрольною установою виконання ви­мог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодав­ства з питань збереження і використання активів.

За наявності таких ознак КРУ може звернутися і до непідкон- трольних установ та/або установ, де не проводився контроль­ний захід, якщо спосіб захисту інтересів держави полягає у стягненні з них незаконно або безпідставно отриманих коштів за наслідками відповідних правовідносин з підконтрольною установою.

6.У разі якщо судами встановлено, що КРУ звертається до су­ду за межами випадків, передбачених законодавством, то у від­критті провадження в таких справах слід відмовити (п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС), а відкрите провадження необхідно закрити (п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС).

Цим дослідженням, на наш погляд, доведено недосконалість законодавства щодо визначення юрисдикції адміністративних судів на розгляд справ, стороною в яких є органи Державної фінансової інспекції України. Тому в інтересах виконання ад­міністративними судами покладених на них завдань необхідно удосконалити матеріальне та процесуальне законодавство, яким нечітко та неповністю врегульовано досліджувані відно­сини.

4.4.