Стаття 51. Особи, які не підлягають допиту як свідки

1. Не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;

3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

1. В коментованій статті встановлено обмеження щодо осіб, які не підлягають допиту як свідки. Неможливість використання в цивільноум судочинстві показань цих осіб зумовлена фізичним станом особи або її особливим службовим (професійним) становищем.

Ці особи не підлягають допиту як свідки, а тому не можуть навіть викликатися в суд в якості свідків.

Якщо ж обставини, з якими пов‘язується неможливість давати показання встановлюються після допиту свідка (наприклад, перебування на лікуванні у психіатричному закладі), його показання не можуть братися до уваги при вирішенні спору.

2. Щодо недієздатних фізичних осіб, а також осіб, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання, то така нездатність є абсолютною, тобто такі особи не можуть бути свідками у будь-якій справі, доки вони мають певні психічні чи фізичні вади.

Така норма, крім заборонного характеру, носить і превентивний характер, оскільки має на меті запобігати будь-якому спотворенню доказової інформації, а при допиті такої категорії осіб спотворення і викривлення очевидне, що в свою чергу створюватиме плутанину і може призвести до ухвалення необгрунтованого рішення.

Згідно ст. 39 ЦК особа за рішенням суду може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Отже, в силу того, що така особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, вона не може бути допитана як свідок, оскільки такі показання можуть бути спотвореними чи взагалі неправдивими.

3. Сам лише факт перебування особи на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі не позбавляє особу можливості давати показання. При цьому необхідно, що б мала місце одночасно й друга умова - нездатність особи через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання.

Такий стан особи може існувати як на час сприйняття певних обставин, так і на час розгляду справи. Наприклад, якщо особа була в “нормальному” стані на момент сприйняття певних обставина, але згодом захворіла на психічну хворобу, внаслідок якої не може давати показання, то вона не може бути допитана як свідок.

Наведена у п.1 ч.1 коментованої статті норма охоплює й тих осіб, які фізичних або психічних вад не мають, але не можуть правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання з урахуванням фізичниого стану або психічного розвитку (наприклад внаслідок свого віку або рівня знань). З цих причин, не підлягають допиту як свідки, наприклад, малолітні особи щодо обставин, які вони не можуть правильно сприймати з урахуванням своєї вікової психіки, або які вони не можуть відтворити через відсутність достатнього словникового запасу.

Згідно Закону України “Про психіатричну допомогу” від 22.02.2000 р.

За загальним правилом інформація про психічний стан особи і її лікування в психіатричному лікувальному закладі носить конфіденційний характер, проте даний Закон передбачає, що допускається передача відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для, зокрема, суду.

Фізична або психічна вада особи потребує доказування. Існує презумпція фізичного та психічного здоров‘я людини, тому тягар доказування неспроможності особи бути свідком покладається на сторону, яка на це покликається.

Якщо у суду є обгрунтовані сумніви щодо спроможності особи правильно сприймати обставини або давати про них показання, він може звернутися до відповідних психіатричних закладів із запитом про перебування особи на обліку чи лікуванні. Однак призначити експертизу для вирішення цього питання він може лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Суду доцільно запитувати відомості про перебування особи на обліку чи лікуванні у психіатричних закладах перед допитом, тобто під час встановлення особи свідка. Ці відомості можуть запобігти допиту свідка, який допитаний бути не може.

4. Коментована стаття передбачає також випадки відносної нездатності особи бути свідком, тобто свідком щодо конкретних відомостей:

1) для осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їх службовим і професійним становищем, - про такі відомості;

2) священослужителі – про відомості, одержані ними в сповіді віруючих;

3) професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникають під час ухвалення рішення чи вироку.

5. До першої категорії осіб належать особи, котрі зобов'язані зберігати в таємниці певну інформацію в силу прямої вказівки закону.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про нотаріат” нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержувати таємниці цих дій. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.

На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні.

На письмову вимогу державної податкової інспекції видаються довідки, документи і копії з них, необхідні для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування.

Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача.

Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.

Вказані в частинах першій і шостій цієї статті особи, винні в порушенні таємниці вчинюваних нотаріальних дій, несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством України.

Нотаріус має право розголосити таємницю вчиненої нотаріальної дії з підстав і в порядку, передбаченому законом. В іншому випадку його дії можуть бути підставою до відповідальності, в першу чергу дисциплінарної.

Таємниця вчиненої нотаріальної дії, на нашу думку, охоплює інформацію:

· про осіб, що звернулися за вчиненням нотаріальної дії,

· про осіб, щодо яких вчинено нотаріальну дію;

· про зміст нотаріальної дії;

· про розмір плати за вчинену нотаріальну дію;

· про усні та письмові консультації з приводу нотаріальних дій;

· про факт звернення з проханням про вчинення нотаріальної дії.

Відповідно до ст. 9 Закону “Про адвокатуру” адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я, медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Відповідно до ст. 60 Закону України “Про банківську таємницю” інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Стаття 48 КПК України передбачає, що захисник у кримінальній справі не вправі розголошувати дані, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням його обов’язків.

Відповідно до статті 28 Закону України “Про державну таємницю”, громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобов’язаний не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена або стала відомою у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Відповідно до статті 10 Закону України “Про державну службу”, обов’язком державного службовця є збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також інформація, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню. Згідно даного пункту не підлягають також допиту як свідки особи, яким відома інформація, що становить комерційну таємницю, щодо такої інформації.

Згідно ст. 505 ЦК України, комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Стаття 36 Господарського Кодексу України передбачає, що неправомірним розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення з нею іншої особи без отримання відповідного дозволу уповноваженої особи на таке розголошення.

6. Щодо професійних суддів, народних засідателів і присяжних, то така норма стоїть на охороні таємниці нарадчої кімнати (див. коментар до ст. 196 ЦПК).

7. Заборона допиту осіб, зазначених у ч.1 коментованої статті є абсолютною, тобто вони не можуть бути допитані навіть за їх згодою, оскільки така норма носить імперативно-заборонний характер. Тому докази, одержані в порядку допиту таких осіб є недопустимими (див. коментар до ст. 59 ЦПК).

8. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника. Заборона допиту таких осіб носить умовний характер, вини можуть бути допитані у разі їх згоди. Така згода повинна бути надана перед допитом зазначених осіб. Така норма випливає із Закону України “Про дипломатичну службу” від 20.09.2001 року.