Чи в будь-якому випадку пояснення осіб, які беруть участь у справі, не є доказом, якщо вони не допитані як свідки? Чим були зумовлені такі зміни щодо переліку засобів доказування? Чи також під присягою відповідач має право визнати обставини позову?
Однією з новел ЦПК є виключення з числа засобів доказування пояснення сторін і третіх осіб (ч.2ст.27ЦПК1963р.).
Натомість, згідно з ч. 2 ст. 57 нового ЦПК засобом доказування є не лише пояснення сторін, третіх осіб, а й їхніх представників, однак за умови, що вони були допитані як свідки.
Саме тому пояснення осіб, які беруть участь у справі, в ЦПК врегульовані до встановлення судом порядку дослідження доказів.Незважаючи на це, у більшості судових процесах сторони, треті особи продовжують давати пояснення, як особи, які беруть участь у справі, і при цьому їхні пояснення беруться судом до уваги і оцінюються як доказ, що є невірним.
Разом з тим, пояснення сторін і третіх осіб як у раніше діючих ЦПК, так і в новому ЦПК завжди займало і займає перше місце в переліку засобів доказування, являлось і являється основним ядром у системі доказів, інакше й бути не може, так як весь процес направлений на захист суб'єктивних прав тих осіб, які дають пояснення. Ні одне з доказів немає більшого інформаційного навантаження, ніж пояснення сторін. Саме сторонам і третім особам як очевидцям і безпосереднім учасникам подій, які обговорюються в судовому процесі, краще, ніж кому-небудь, відомі ті факти (обставини), які повинен встановити суд. Пояснення сторін придають переконливість іншим доказам, пояснюють умови їх формування, мають вплив на суддівське переконання, так як даються в порядку особистого контакту із судом і, таким чином, являються універсальним доказом по всім категоріям справ.
Однак, незважаючи на всі позитивні риси цього виду доказів, серйозний недолік пояснень сторін, по суті, раніше призводив до зворотного їх численні плюси. Мова йде про те, що при використанні пояснень сторін виникають проблеми, пов'язані із забезпеченням їх достовірності, оскільки юридична заінтересованість сторін у вирішенні справи у багатьох випадках може означати наявність у нихмотиву до необ'єктивного викладення фактів (обставин). Незважаючи на те, що наявність такого мотиву сумніву не піддавалось, законодавець, як і процесуальна наука, за всі часи розвитку цивільного процесуального права цього абсолютно не помічала, висновків з цього факту не робила і ніяких гарантій достовірності пояснень сторін закріпити в законі навіть не намагалася.
Єдине що було в арсеналі суддів - це пропозиції законодавця (ст. 40 ЦПК 1963 р.) і науковців на те, щоб пояснення сторін обов'язково перевірялися за допомогою інших доказів.Разом з тим, право давати пояснення в суді немислимо без несення тягаря відповідальності за неправду. Неправда, яка спричиняє шкоди іншим особам, яка сприяє несправедливості, ухваленню незаконного рішення, завжди повинна тягти адекватні наслідки для того, хто, маючи інший прийнятний вихід (ліпше промовчати), вибрав за краще дати завідомо неправдиві пояснення.
Матеріали судової практики вказують на те, що пояснення сторін мають особливо важливе значення в наступних категоріях справ: 1) спори відносно дітей, в яких сторони повинні дати власну характеристику, оцінку свого відношення до дитини, свідчити про факти, які являються її власними діями тощо; 2) спори про визнання батьківства; 3) спори про захист авторських прав, де пояснення сторін є одним із самих поширених засобів доказування; 4) спори про компенсацію моральної шкоди, так як предметом судового дослідження є явища суб'єктивного характеру (переживання, страждання), уявлення про які різні в кожного суб'єкта процесу; 5) спори про розірвання шлюбу; 6) спори про стягнення аліментів; 7) спори про визнання угод недійсними з мотивів помилки, обману, деякі категорії трудових справ тощо.
Зазначаючи, що пояснення сторін є доказом лише в разі їх допиту як свідків, законодавець, тим самим, намагавсяпосилити відповідальність учасників процесу за зловживанням своїми процесуальними правами, зокрема, в частині дачі ними неправдивих пояснень суду.