Кримінальне й кримінально-процесуальне законодавство

B УНР доби Центральної Ради кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство базувалося, з одного боку, на кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві Російської імперії зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом, а з іншого

на власних нормативних актах.

У галузі кримінального права у добу Центральної Ради майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення (1903). Повністю діяла й постанова Тимчасового уряду (6 липня 1917 p.), яка передбачала позбавлення волі у виправній установі строком до трьох років за публічні заклики до вбивства, розбою, грабежу, погромів та інших тяжких злочинів, а також до насильства над будь-якою частиною населення. Винні у публічних закликах до невиконання законних рішень влади каралися триманням у в’язниці на такий же термін. Особи, які під час війни закликали офіцерів, солдатів та інших військових до невиконання нових законів і розпоряджень військової влади, підлягали покаранню як за державну зраду. Hc зазнали змін ні самодержавний тюремний статут, ні тюремна інструкція. Зберігала чинність в Українській Народній Республіці і постанова Тимчасового уряду «Про вжиття заходів проти осіб, u|o загрожують обороні держави, її внутріииіій безпеці та завоюванням революції 1917року» (2 серпня 1917 p.), згідно з якою військовий міністр м погодженням з міністром внутрішніх справ у позасудовому порядку міг відправити до в’язниці (безстрокова каторга) осіб, діяльність яких, на його думку, підпадала під дію названої постанови, а також депортувати їх за межі України.

3 власних нормативних актів кримінально-правового характеру найважливішими в УНР доби Центральної Ради були: 111 Універ- сал, що декларував скасування смертної кари (підтверджено Кон- "хтуцією УНР); «Закон про амністію» (19 листопада 1917 p.), що ^став правовою основою звільнення усіх засуджених за політичні мочини; «Закон про покарання учасників восн і повстань проти Української держави» (5 березня 1918 p.), що позбавляв громадян- ства Унр і висилав за межі України всіх причетних до зазначених V назві закону протиправних діянь. A у разі несанкціонованого i6' повернення покараних осіб передбачалося їх ув’язнення на строкдо п’яти років. Обіжник (циркуляр) «Про затримання і притягнення до відповідальності чужипців-спекупянтів, які не мають документів на право в'їзду на територію УНР» (13 квітня 1918 p.), передбачав вжиття усіх заходів щодо недопущення скуповування продуктів і краму у населення УНР і вивезення його за межі держави.

У цілому всі суспільно небезпечні діяння, які за часів Центральної Ради кваліфікувалися як злочини, дослідники (E. Кісіток) поділяють на декілька груп: проти держави (зрада, шпигунство, дії, спрямовані на насильну зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, пропаганда війни); злочини проти власності (крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, умисне знищення або пошкодження майна); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, згвалтування); господарські (спекуляція, шахрайство, виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними); службові (зловживання владою або службовим становищем) та інші, зокрема хуліганство, незаконне здійснення арешту або обшуку, зберігання зброї.

Щодо покарання, то винних у вчиненні конкретних злочинів карали з урахуванням обставин справи й особи підсудного на основі правосвідомості суддів. При обранні міри покарання бралися до уваги обставини, що обтяжували або пом’якшували відповідальність, а саме: мотиви і мета злочину, а інколи місце та час його вчинення, сімейне становище винного тощо.

У галузі кримінального процесу чільне місце серед російсько- імперських процесуальних законодавчих актів, якими керувалися у цей час судові й правоохоронні органи УНР, належало «Статуту кримінального судочинства» (1864), який складався з чотирьох книг (порядок судочинства в мирових судових установах, порядок судочинства в загальних судах, вилучення із загального порядку кримінального судочинства та особливий порядок судочинства в кримінальних справах на окремих територіях Poci'0-

Власні кримінально-процесуальні нормативні акти УНР доби УЦР були чинними насамперед у судах «надзвичайного правосуддя»: військово-революційних та військових. Останні (вищі, штабові),зо- крема, що розглядали кримінальні справи та проступки виключно військових, проводили арешти на свій розсуд, однак мали повідомляти про них старшого військового прокурора і без його відома й дозволу не мали права звільняти заарештованого. У разі неповідомлення або передчасного звільнення винні притягувалися д° відповідальності.

Першою спробою незалежного українського уряду врегулювати кримінальне судочинство була «Інструкція військовому революційному суду» (квітень 1918 p.), яка застосовувалась на практиШ й мала велике значення для подальшого розвитку кримінально- процесуального законодавства. Головний процесуальний документ військово-революційних судів визначав їх компетенцію, структуру, процесуальні права й порядок розгляду справ.

До компетенції революційного суду належали злочини (убивство, іпдпал, згвалтування, грабіжництво та розбій), вчинені як військовими, так і цивільними особами. Почати справу можна було лишеза вказівкою губернського коменданта після відповідного дізнання, яке мало проводитися протягом трьох діб юристами, призначеними також губернським або повітовим комендантом.

Голова суду призначав день засідання, викликав свідків, експертів і оповіщав сторони. До участі у судовому засіданні допускались захисник (за вибором підсудного або за призначенням iy- бернського чи повітового коменданта), приватний обвинувач і приватний позивач. Неявка будь-кого з них на початок засідання не вважалася за перешкоду для розгляду справи. Головував у суді старший з військових старшин. Інструкція передбачала випадки і порядок усунення будь-кого з суддів і заміну їх запасними. Засідання суду, як правило, були усними й публічними. Але на час окремих судових функцій або на весь час розгляду справи, коли суд вважатиме, що відкрите засідання ображає моральне або релігійне почуття чи ставить потерпілого у важке стаповище, судове засідання могло бути закритим. За рідкісним винятком засідання ^СУДУ мали бути безперервними. Сторонам надавалося право подавати докази, усувати на законних підставах свідків і експертів, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати свідкам, Давати відповідні пояснення, заперечувати доводи і думки протилежної сторони. Право на останнє слово належало підсудному або його захисникові (оборонцеві).

Керуючи ходом засідання, голова суду стежив за порядком половень, усував все те, що безпосередньо не стосувалося справи, не Дозволяв ображати учасників процесу, релігію, владу, надавав під- оудвому всі можливості для виправдання. Того, хто порушував ворядок у залі, можна було примусово вивести із засідання чи "акласти на нього грошове стягнення до 3 тис.

іб-

Інструкція докладно регулювала порядок розгляду справи, допиту свідків, фахівців, перекладачів, відкладення засідання тоїцо Засідання, як правило, починалося з перевірки особи підсудного і усіх тих, хто має брати у ньому участь, викладення суті обвинувачення і допиту підсудного. Відмова останнього від допиту не вважалась доказом визнання ним своєі вини. Потім починався допит свідків, серед яких не могли бути «бож-евільні і дурнуваті», а також особи, котрі отримали будь-які відомості у справі, а також присяжні повірені та інші особи, що виконували обов’язки захисників підсудних, обвинувачі. Свідки допитувались окремо і не мали права до допиту спілкуватися між собою. Першим вислуховувався потерпілий, потім - свідки обвинувачення, далі - свідки підсудного. Дозволявся повторний допит свідків, зведення їх віч-на-віч, оголошення письмових показань осіб, які не прибули на засідання суду.

Пояснення сторін вислуховувалися в такому порядку: обвинувач, цивільний позивач або їх представники, захисник і сам підсудний. Після цього судді виходили до окремої кімнати для винесення вироку і до цього моменту не мали права з будь-ким спілкуватися. Питання про винність підсудного вирішувалося за внутрішнім переконанням і лише на тих матеріалах справи, котрі були розглянуті у судовому засіданні. Якщо під час наради в окремій кімнаті виникала потреба додатково з’ясувати будь-які обставини, суд відновлював засідання.

При кваліфікації злочину і призначенні покарання судді керувалися російським кримінальним законодавством, але не могли застосовувати смертну кару. Вирок виносили звичайною більшістю голосів. Додержувалась таємність наради. У вироку підсудний або виправдовувався, або звільнявся від суду за передбаченими законом причинами, або піддавався покаранню. B останньому випадку суд мав право зменшити покарання. Водночас вирішувались питання про майно, відшкодування збитків і судові витрати. У вироку зазначалися рік, місяць та число, коли розглядалася справа, особовий склад суду, обгрунтування вироку про міру покараннята закони, на підставі яких винесено вирок, тощо.

Отже, у період Центральної Ради було розроблено і впроваджено в життя положення кримінального і кримінально-процесуального права, яких потребувало життя. Усі кримінально-правовій кримінально-процесуальні акти, створені й впроваджені вдобу Центральної Ради, були тільки першоосновами українського кримв нального права і процесу періоду українського національного дер" жавотворення (1917-1921 pp.), які, постійно змінюючись і доповнюючись, збагачувалися за змістом та удосконалювалися за формоЮ-

ДерЖава i право в Україні go6u Гетьманату - «Української держави» гетьмана П. Скоропадського

Другою за порядком українською національною державною формацією за новітнього часу стала «Українська держава» або Геть- I шпат.

Із-поміж усіх національних державних формацій революційного часу питання місця й ролі новітньої гетьманської держави у вітчизняних державотворчих процесах, її правового статусу у вітчизняній історичній та історико-правовій науках сьогодні висвітлюються чи не найбільш неоднозначно. Серед українських істориків тривалий часпереважає думка, що «маріонетковий уряд П. Скоропадського» репрезентував найреакційніші, компрадорські (поміщицько-капіталістичні) верстви в Україні й проводив жорстку реакційну політику усоціально-політичній сфері (M. Брайчевський). Подібно, ті з вітчизняних істориків права, які здебільшого визначають гетьманську державу як «український різновид маріократії», вважають, що вся державотворча діяльність П. Скоропадського - яскраве свідчення «принесення інтересів народу у жертву інтересам держави» (0. Мироиенко). Водночас, окремі з сучасних дослідників (А. Середа) бачать у цьому позитив і переконані, що авторитарний режим П. Скоропадського виправдовував своє існування вже самою необхідністю національного звільнення й відродження. Останнім часом у вітчизняній історико-правовій науці (О. Тимощук) утверджується думка про те, що встановлення гегьманського режиму свідчило насамперед про повагу до таких загальнолюдських цінностей, як життя, сім’я і власність особи, прагнення служити своїй Батьківщині, щоб налагодити в ній спокійне громадське жиггя й ибезпечити правопорядок, а проголошення П. Скоропадським урядового курсу на ринкову економіку означало кардинальну зміну Державних ціннісних пріоритетів.

I справді, період гетьманства Павла Скоропадського був ще більш суперечливим і неоднозначним, порівняно з річним нсріо- Дом діяльності Центральної Ради. 3 одного боку, створювалася силь- ^на і спочатку досить ефективна централізована влада, було вгюряд- воване законодавство, відновлена у правах власність, розгорнулося оудівництво регулярної армії та флоту. A з іншого — інституції, які Д'яли від імені української держави, цю державу дискредитували, оричому нерідко діяли цілеспрямовано й організовано. Передусім ‘Деться про армійські частини, командний склад яких переважно ^Складався з офіцерства російської царської армії, налаштованого відверто антиукраїнськи, та місцевих органів влади, які також складалися з колишнього царського чиновництва.

Сучасні дослідники (Я. Грицак) висловлюють припущення,щ₀ у вужчому значенні, П. Скоропадський будував ані украінську,аиі російську національну державу. Гетьманський режим прагнув впровадити нову концепцію української нації, яка грунтувалася б не na знанні української мови, а иалоя'іьносіпі до Української держави A держава ця розумілася у ширшому, територіальному значенні, а не у вузькому, етнічному.

3 інших особливостей державного будівництва у період Гетьманату варто наголосити на тому, що воно відбувалося за іноземної (німецької й австро-угорської) військової присутності. Хоча сам П. Скоропадський, як зазначають дослідники (C. Ку.пьчицькщ О. Реснт), з обережністю ставився до німецьких і австрійських військових чинів, розуміючи їх незаінтересованість у створенні сильної й суверенної Української держави, а тому прагнув дотримуватися нейтралітету й очікував того ж від німецько-австрійського командування.