5.1. Характерні риси діяльності Верховного Суду США наприкінці ХVІІІ ст.

Впродовж 1789–2005 рр. було призначено 17 Головних суддів США^[52]: Дж.Джея (1789–1795), Дж.Ротледжа (1795), О.Елсворта (1796–1800); Дж.Маршалла (1801–1835), Р.Б.Тейні (1836–1864), С.П.Чейза (1864–1873), М.Р.Вейта (1874–1888), М.В.Фуллера (1888–1910), Е.Д.Вайта (1910–1921), В.Г.Тафта (1921–1930), Ч.Е.Гьюза (1930–1941), Г.Ф.Стоуна (1941–1946), Ф.М.Вінсона (1946–1953), Е.Воррена (1953–1969), В.Е.Бергера (1969–1986), В.Г.Ренквіста (1986–2005), а в 2005 р.

Однак, думки дослідників історії Верховного Суду США про здійснення періодизації його діяльності не збігаються. Наприклад, російська дослідниця З.Г.Голдобіна виділяє такі етапи. На першому (кінець XVIII – середина XIX ст.), постконституційному, було засновано Верховний Суд США, виник інститут конституційного контролю. Другий етап (середина XIX ст. – кінець XIX ст.), пов’язаний з посиленням ролі Верховного Суду в державному механізмі, в розв’язанні проблем федералізму, а також з появою судового активізму – його діяльністю, спрямованою на розроблення конституційних доктрин шляхом здійснення тлумачення положень Конституції та на періодичну нормотворчість. На третьому етапі (кінець XIX ст. – 30-ті роки ХХ ст.) у діяльності Верховного Суду переважає консервативна тенденція активізму з відстоювання інтересів великого капіталу на шкоду соціальним програмам уряду. Четвертий етап (40–60-ті роки XX ст.) – це перехід Суду до захисту конституційних прав і свобод громадян, розвиток ліберального за змістом, судового активізму, який не спостерігався раніше.

Американський професор Б.Швартз, на наш погляд, виділяє досить незначні періоди у дослідженні діяльності Верховного Суду США, недоцільні щодо з’ясування його ролі у формуванні федерального конституційного ладу: 1) перший Суд (1790–1801); 2) Суд за Дж.Маршалла (1801–1836); 3) Суд за Р.Б.Тейні (1837–1864); 4) Суд часів Громадянської війни (1861–1865) й Реконструкції (1867–1877); 5) Суд за С.П.Чейза (1864–1873) та М.Р.Вейта (1874–1888); 6) Суд за М.В.Фуллера (1888–1910); 7) Суд за Е.Д.Вайта (1910–1921) й В.Г.Тафта (1910–1930); 8) Суд за Ч.Е.Гьюза (1930–1941); 9) Суд за Г.Ф.Стоуна й Ф.М.Вінсона (1946–1953); 10) Суд за Е.Воррена (1953–1969); 11) Суд за В.Е.Бергера (1969–1986); 12) Суд за В.Г.Ренквіста (1986–2005^[53]) [174, с.1].

Американські професори Л.Епштейн і Дж.Волкер, досліджуючи діяльність Верховного Суду США з 1789 р. до 90-х років ХХ ст., пропонують іншу періодизацію: 1) «Становлення Суду» (1789–1800); 2) Суд за Дж.Маршалла (1801–1835); 3) Суд за Р.Б.Тейні (1836–1864), роки Громадянської війни (1861–1865) й повоєнний час (1839–1888); 4) «Консервативний Суд» (1889–1937); 5) Суд за президентства Ф.Д.Рузвельта (1933–1945), Другої світової війни (1939–1945) й повоєнний час (1945–1953); 6) Суд Е.Воррена (1953–1969); 7) «Республіканський Суд» (1969–__)^[54] [150, с.753–754].

Польський професор Г.Горский, дослідивши історію Верховного Суду США до 1930 р., виокремлює такі періоди його діяльності: 1) «Початковий» (1790–1801); 2) Суд під головуванням Дж.Маршалла (1801–1835); 3) Суд під головуванням Р.В.Тейні (1836–1864); 4) Суд у період «відбудови» Союзу (1864–1888), 5) Суд на «зламі століть» (1888–1910), 6) Суд на початку ХХ ст. (1910–1930) [156, с.5–9].

На нашу думку, найдоцільніше у з’ясуванні ролі Верховного Суду США в становленні конституційного ладу, є виокремлення наступних періодів: 1) Верховний Суд США наприкінці ХVІІІ ст.; 2) Верховний Суд під головуванням Дж.Маршалла (1801–1835); 3) Верховний Суд у 1836–1888 рр., 4) Верховний Суд наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст.; 5) Верховний Суд під головуванням Е.Воррена (1953–1969); 6) Верховний Суд у період 1969 р. – наприкінці ХХ ст.

Професори Л.Епштейн і Дж.Волкер кінець ХVІІІ ст. позначають як період «становлення» Верховного Суду США. У цей час головними суддями були Дж.Джей (1789–1795), Дж.Ротледж (1795) та О.Елсворт (1796–1800) [150, с.753]. Однак перше засідання Суду відбулося в лютому 1790 р.

У 1790–1800 рр. Верховний Суд США розглянув небагато справ, переважно справи морської та адміральської юрисдикції. Професори Л.Епштейн і Дж.Волкер вказують на невелике політико-правового значення його рішень, ухвалений в цей час [150, c.753]. Це пояснюється, як нам видається, існуванням достатньо налагоджених зв’язків між Верховним Судом і федеральним урядом, хоча 1790 р. Суд відмовив у позові секретарю (міністрові) фінансів А.Гамільтону про консолідацію та зарахування боргів штатів до загальнонаціонального боргу [47, с.269].

Судді Верховного Суду США з травня 1791 р.

У 1792 р. один з окружних суддів у складі Головного судді Дж.Джея, судді Верховного Суду В.Кушинга (1790–1810) та судді районного суду Дуейна у рішенні в справі «Хейбурна» вперше в історії США визнав неконституційним федеральний закон, (обґрунтувавши принцип незалежності суддів), і незаконним залучення суддів до виконання «несудових» функцій [47, с.270]. Отже, ще 1792 р., а не 1803 р. у справі «Мербюрі проти Медисона», було застосовано повноваження конституційного контролю, передбачене статтею 25 Судового акта 1789 р. [178].

Влітку 1793 р. Верховний Суд, покликаючись на доктрину розподілу влади, відмовив Дж.Вашингтону у висловленні думки щодо законності положень Прокламації «Про нейтралітет» (між США та Францією), оскільки суди уповноважені розглядати лише правові спори, а не висловлювати свою думку в безспірній ситуації [47, с.269–270].

18 лютого 1793 р. у рішенні в справі «Чайшолм проти Джорджиї» Верховний Суд США задовольнив позов двох представників британських кредиторів (один з яких – Чайшолм – громадянин штату Південна Кароліна, але відповідачем був штат Джорджия), визнавши відсутність у штатів ознак суверенітету. Аналіз рішення дає змогу стверджувати, що воно передбачало право громадян одного штату позиватись проти штатів, громадянами котрих вони не є, до федерального суду, оминаючи суд цього штату [147]. Як зауважив професор Г.Горский, тоді думки суддів Верховного Суду розділилися, наприклад, суддя Дж.Ірдель (1790–1799) заперечував більшості.

З рішенням не погодилися законодавчі збори Джорджиї та інших штатів, розуміючи його зміст як загрозу власному суверенітетові. Легіслатура Джорджиї висловила небажання його виконувати, розпочавши обговорення закону, за яким реалізація рішення кваліфікувалася злочином, за вчинення котрого передбачалася смертна кара [28, с.19,22]. Насправді, причиною гострої реакції на рішення були економічні інтереси, оскільки тоді британські кредитори та лоялісти^[56] вже почали подавати позови проти штатів, наприклад, проти Массачусетсу, Джорджиї, Віргінії та Південної Кароліни [57, с.92].

Професор З.М.Черніловський наголошував: Верховний Суд, вирішуючи цей спір, керувався тим, що дії штату Джорджия суперечили Паризькому мирному договору 1783 р. і були визнані неконституційними [128, с.36–37].

Це рішення призвело до прийняття Конгресом 1795 р. ХІ поправки до Конституції, з положень якої випливає, що громадяни одних штатів чи іншої держави не можуть подавати позов проти штатів, громадянами котрих вони не є, до федеральних судів, не звертаючись до судів цих штатів [177, с.23–24].

Ми погоджуємося з думкою американського дослідника В.Стагра, що Верховний Суд США під головуванням Дж.Джея не зробив такого вагомого внеску в розвиток правової доктрини США, як за часів Дж.Маршалла, але Дж.Джей, власне, уперше вказав на непідсудність Верховному Судові США як вищій судовій інстанції незначних і абстрактних спорів другорядного значення [176, с.386]. Дослідження правових позицій науковців дозволяє визначити другорядні питання як такі, що не мають федерального значення.

Як засвідчує аналіз правових джерел, навіть американської юридичної літератури, немає згадувань про рішення Верховного Суду США, ухвалені під головуванням Дж.Ротледжа (12 серпня 1795 р. – 15 грудня 1795 р.). Так, відомий американський дослідник історії Верховного Суду США професор Б.Швартз, аналізуючи рішення у справі «Чайшолм проти Джорджиї» 1793 р., відразу ж переходить до рішення у справі «Мербюрі проти Медисона» 1803 р.

Уже під головуванням О.Елсворта (1796–1800), 1796 р. Верховний Суд США уперше визнав конституційним федеральний закон у рішенні в справі «Хілтон проти США», що передбачав стягнення прямого податку з екіпажів, величина якого не залежала від площі штату та кількості його населення, тобто було проголошено юридичну рівність усіх штатів [159].

Верховний Суд США в 1790–1800 рр. сприяв затвердженню незалежності та самостійності судової влади, уникав надмірного залучення до політичної боротьби уряду та реалізації урядових економічних програм, до регулювання господарської діяльності та вирішення інших адміністративних питань [47, с.269].

Отже, рішення Верховного Суду США 1790–1800 рр., на думку професорів Л.Епштайна та Дж.Волкера, не мали особливого державно-правового значення, оскільки Верховний Суд ще не виробив стійкої правової позиції [150, с.753]. На нашу ж думку, в 1790–1800 рр. розпочалося утвердження місця судової влади США, поряд виконавчою та законодавчою, та ролі вищої судової інстанції держави. На сучасному етапі ми можемо говорити, що на той час, досить важливими рішення стали в справах «Чайшолм проти Джорджиї» 1793 р. і «Хілтон проти США» 1796 р., оскільки судові прецеденти, встановлені в них, сприяли формуванню прецедентного права США, тобто федерального загального права, а також підкреслювали право судів тлумачити конституційні норми. Цими рішеннями розпочинається визначатися роль Верховного Суду США як інституційного гаранта конституційного ладу.