4.1. Підсудність справ Верховному Суду США

Відповідно до статті 3 Конституції США федеральній судовій владі підвідомчі всі справи, які виникли на підставі норм права та справедливості, Конституції, законів і міжнародних договорів США, що укладені чи будуть укладені; всі справи послів, інших офіційних представників; справи «адміралтейської» та «морської» юрисдикції; справи, в яких стороною є США, два чи більше штатів.

Верховний Суд США може розглядати справи, в котрих виникло федеральне питання [168, с.22], – таке, що повинне вирішуватися на підставі Конституції, федеральних законів і міжнародних договорів США [188]. Верховний Суд має право переглянути будь-яку справу, покликаючись на її загальнодержавне значення, якщо в ній «зачіпаються істотні політико-правові чи соціально-економічні інтереси, перекладені мовою юриспруденції, які могли віднайти досвідчені юристи» [35, с.66], наприклад, у рішеннях з кримінальних справ, якщо порушувалися конституційні права про недоторканність особи та її житла, свобода слова, друку та ін. [29, с.43]. Однак часто, навіть якщо низовий суд встановлював наявність федерального питання, Верховний Суд відмовлявся переглядати справу, покликаючись на його відсутність або відсутність компетенції, а коли приймав – не заслуховував свідків, не досліджував доказів, підтверджуючи попереднє судове рішення [34, с.29].

Проте, більшість справ, що надходять до Верховного Суду США, не містять федеральних питань. Тому він розглядає лише деякі з них, тобто ті, котрі, на його думку, заслуговують на перегляд. Зазначимо, що таких справ небагато, менше ніж 5% від усіх тих, які подаються до нього [168, с.23].

Професор Г.В.Перрі Мол.

Конституція 1787 р., однак, виокремлює лише два види провадження справ Верховним Судом США – як першою й апеляційною інстанціями [177, с.12–13,23]. Зважаючи на це, перегляд справ у формі апеляції, сертиорарі, інколи й сертифікату – це підвиди перегляду рішень низових судів Верховним Судом у апеляційному чи касаційному порядку, а такий поділ зумовлювався лише процесуальними особливостями кожного з них.

Стосовно розгляду справ Верховним Судом США як першою інстанцією, в статті 3 Конституції передбачено, що він може розглянути справу, стороною в якій є посол, інший офіційний представник держави, консул або штат [177, с.12–13].

З приводу розгляду Верховним Судом США справ про обвинувачення послів та інших офіційних представників держав, український дослідник Б.А.Барабаш зазначив фактичну неможливість Верховного Суду притягти їх до відповідальності внаслідок поширення на них дипломатичного імунітету. Суд лише обмежений правом вислати таку особу за межі країни й оголосити її персоною «non grata» (небажаною особою) [5, с.119; 126, с.131].

Верховний Суд США як перша інстанція розглядає справи в повному обсязі (досліджує всі обставини справи, письмові докази, допитує сторони та свідків). Це здійснюються не колегіально, а спеціальним суддею-доповідачем (зазвичай, федеральним суддею у відставці), що виносить рекомендаційне рішення у справі [7, с.311].

Як перша інстанція Верховний Суд розглядає небагато справ, не більше 1–2% від усіх, що надійшли до нього. Наприклад, у 1970–1983 рр. було розглянуто 57 справ, загалом не більше ніж 4 справи за кожну сесію. Предметом спорів у цих справах є, зазвичай, території, зокрема прибережний шельф, але Суд часто відмовлявся розглядати їх.

Більшість справ, розглянутих Верховним Судом США як першою інстанцією, стосувалися спорів штатів і федерального уряду. Наприклад, рішенням у справі «Південна Кароліна проти Бейкера» від 20 квітня 1988 р., Верховний Суд визнав конституційним розділ 310 (б) (1) федерального закону «Про податок з акцій та фінансову відповідальність» 1982 р., що передбачав накладення податку на довгострокові облігації, видані федеральними органами, якщо ці облігації були випущені в зареєстрованій формі. Представники позивача покликалися, що це положення закону суперечить Х поправці до Конституції США, оскільки це проблема місцевого значення, яку повинні були вирішувати органи влади штату Південна Кароліна. Однак Верховний Суд не визнав порушень Конституції чи Х поправки [175].

Предметом у цій категорії справ були й зміни русел рік, а сторонами –штати, наприклад, «Арканзас проти Теннессі», в якій Верховний Суд рішенням від 14 жовтня 1940 р. відмовив у позові штату Арканзас, представники якого стверджували, що через збіг форс-мажорних обставин, а саме повінь, площа території штату суттєво зменшилася порівняно з площею, зареєстрованою станом на 28 жовтня 1935 р. [141].

Також як перша судова інстанція Верховний Суд розглянув питання про визначення штату, який має право стягувати податки з осіб, зареєстрованих суб’єктами підприємницької діяльності на території декількох штатів (спір Техасу, Каліфорнії та Юти щодо мультимільйонера Г.Гьюза) [7, с.310–311].

Стосовно апеляційної юрисдикції Верховного Суду США, в статті 3 Конституції 1787 р. зазначено: питання, не підсудні йому як суду першої інстанції, можуть розглядатися ним щодо питань права та факту за винятками і за правилами, встановленими Конгресом [177, c.13]. Тобто, Конгрес у законах визначає категорії справ, розглянутих низовими судами (федеральними та штатів), які може переглянути Верховний Суд США.

Впродовж періоду з кінця XVІІІ ст. – до 1961 р. апеляційний перегляд Верховного Суду США щодо рішень судів штатів спричинив незадоволення останніх і негативне ставлення до цієї функції політичної партії республіканців [28, с.46]. Так, в 1790–1861 рр. суди штатів Віргінії, Джорджиї, Кентуккі, Південної Кароліни відкрито заперечували правомірність перегляду їхніх рішень, наполягаючи, що їхні вищі суди вправі самостійно вирішувати спори, які виникли на їхніх територіях. Крім цього, легіслатури цих штатів приймали резолюції про «неконституційне розширення» повноважень федеральної судової влади [35, с.66], (оскільки в Конституції не передбачено право Верховного Суду переглядати рішення судів штатів).

Однак дослідники й самі судді Верховного Суду основним його призначення, як апеляційної інстанції, вважали не виправлення помилок, допущених судами, а формування єдиної судової практики [28, с.44]. Так, 1949 р. Головний суддя Ф.М.Вінсон (1946–1953) зазначив: «Верховний Суд повинен ліквідовувати суперечливі думки судів у тлумаченні федеральних питань, вирішувати найважливіші питання та здійснювати контрольні функції щодо низових судів. Суд повинен розглядати лише справи, рішення в яких матимуть важливіше значення для держави, ніж для сторін у справі» [35, с.44].

Для чіткішого розуміння апеляційного перегляду, визначимо особливості розгляду Верховним Судом США справ у порядку апеляції, тобто у формі так званого звичайного апеляційного перегляду. Ще федеральні закони 1869 і 1875 рр. передбачали розширення юрисдикції федеральної судової влади, а стосовно штатів – обмеження.

До 1988 р. апелянт міг просити перегляду справи Верховним Судом США, не звертаючись попередньо в інші суди, якщо: 1) стороною у справі є США; 2) у рішенні суд визнав правовий акт Конгресу неконституційним; 3) суд виніс наказ про заборону (injuction) чи про відмову в такому перегляді справи у складі трьох суддів; 4) у вироку будь-який суд здійснив тлумачення закону, на підставі якого винного було засуджено; 5) у рішенні суд здійснив тлумачення норм комерційного, торговельного, транспортного закону; 6) у рішенні федеральний суд визнав закон штату неконституційним; 7) у рішенні суд штату визнавав неконституційним федеральний закон або чинним закон штату, який, на думку сторони, суперечить Конституції, федеральним законам, міжнародним договорам США [28, с.30–31].

Щодо перегляду Верховним Судом справ, розглянутих у складі трьох суддів, зазначимо, що законом Конгресу – Судовим актом про трьох суддів від 3 червня 1910 р. (Three-Judge Court Act of 1910) – запроваджено розгляд окремих справ федеральними апеляційними судами у складі трьох суддів. Першою підставою прийняття закону стало рішення Верховного Суду США у справі «Екс Парте Янг» 1908 р., за яким було визнано право федеральних судів притягувати до відповідальності посадових осіб за застосування ними неконституційних законів. Друга підстава – початок бурхливого розвитку промисловості та будівництва залізниць. Виникали господарські спори, судова практика вирішення яких різними судами різнилася. З цією метою відповідні категорії справ почали розглядатися колегією суддів [168, c.305]. Згодом цей порядок розгляду справ критикували як такий, що не сприяв формуванню єдиної практики вирішення господарських справ.

Однак 1976 р. цей закон став частиною Зводу законів США (статті 1253, 2284). На підставі Зводу законів федеральні суди розглядають справи колегією із трьох суддів, якщо спори у справах виникли на підставі чотирьох нормативних актів: 1) Акта про громадянські права 1964 р.

Федеральний суддя П.Д.Мессіт зазначив, що у перші роки діяльності Верховний Суд приймав до апеляційного провадження кожну справу, рішення в якій оскаржувалося [18, с.19]. До 1925 р. у порядку звичайної апеляції надходило 75–80% усіх скарг, що зумовило його перевантаженість і повільний розгляд справ.

13 лютого 1925 р. Конгрес прийняв федеральний закон – Білль судді (Judges’ Bill). Назва закону зумовлена тим, що його було ухвалено під впливом та за ініціативою Головного судді В.Г.Тафта (1921–1930). Цей закон передбачав порядок апеляційного перегляду справ у формі сертиорарі як «переважальний метод», який обмежив коло випадків обов’язкового перегляду справ Верховним Судом США [168, с.301].

Згодом положення Білля судді 1925 р. було закріплено як статті 1252 та 1257 Зводу законів США. У формі сертиорарі, згідно до статті 1252 титулу 28 Зводу законів, апелянт може подати клопотання про перегляд справи у випадку, якщо будь-який федеральний суд, у тому числі автономій – Пуерто-Рико, Гуам, Віргінських та Північно-Маріамських островів визнав закон Конгресу неконституційним або коли стороною в справі є США, а також федеральні органи влади чи посадові особи таких [168, c.303].

У формі сертиорарі, згідно із статтею 1257 титулу 28 Зводу законів США (спочатку 25 вересня 1988 р. було прийнято федеральний закон, який згодом став частиною Зводу законів як 1257 стаття), Верховний Суд може переглянути рішення вищого суду штату, якщо останній визначив відповідність договору або статуту (закону) США федеральній Конституції чи відповідність договорам, правам, привілеям, імунітетові, які охороняються Конституцією. Однак розгляд справ Верховний Суд допускає за наявності у ній федерального питання, але це не зобов’язує його прийняти справу до провадження [168, с.300; 130, с.38].

Згідно до статті 81 титулу 28 Зводу законів, Верховний Суд США як апеляційна інстанція в порядку сертиорарі переглядає справи, розглянуті федеральними апеляційними судами на підставі видачі ним наказу про витребування справи у цивільній або кримінальній справі в зв’язку із клопотанням сторони [130, с.37–38].

Відповідно до статті 1254 титулу 28 Зводу законів, клопотання сертиорарі може бути подано будь-якою стороною в цивільній або кримінальній справі після набуття чинності рішення або вироку чи до часу такого [168, с.302].

На початку 80-х років ХХ ст. існувало три форми порушення апеляційного провадження Верховним Судом США: сертифікат, звичайний апеляційний порядок і сертиорарі. Тоді найменше справ переглядалося у порядку сертифікату [35, с.67], але наприкінці 50-х років ХХ ст. – у звичайному апеляційному порядку [28, с.46].

Отже, сьогодні сторони у справі чи інші зацікавлені особи можуть подати клопотання про перегляд рішення низового суду лише в порядку сертиорарі, а федеральні суди та вищі суди штатів можуть звернутися до Верховного Суду за необхідності компетентного тлумачення норми федерального права в порядку сертифікату.

Сторона чи інша зацікавлена особа у клопотанні сертиорарі (petition for certiorari) повинна наголосити на принциповому значенні справи. До принципових питань належить конфлікт інтересів, тобто, якщо: 1) апеляційний федеральний суд виніс рішення, яке суперечить рішенню такого ж суду з того самого питання; 2) федеральний суд вирішив федеральне питання інакше, ніж Верховний Суд США; 3) апеляційний суд штату вирішив федеральне питання інакше, ніж апеляційний суд іншого штату або федеральний апеляційний суд; 4) суд штату чи федеральний апеляційний суд вирішив федеральне питання, до цього часу нерозглянуте Верховним Судом [35, с.70].

Якщо четверо суддів Верховного Суду США визнають за необхідне переглянути справу, видається судовий наказ (write of certiorari), яким справа витребується з низового суду.

На відміну від сертифікату, в порядку сертиорарі, надходить більшість клопотань, але близько 80% з них відхиляються. Згідно зі статтею 1254 титулу 28 Зводу законів США, Верховний Суд як апеляційна інстанція може переглянути справу, розглянуту федеральним апеляційним судом або вищим судом штату на підставі сертифікату одного з цих судів, в якому зазначено правове питання, щодо котрого необхідно отримати вказівку (тобто воно вимагає компетентного тлумачення змісту правової норми). Тоді Верховний Суд може дати роз’яснення чи витребувати справу й переглянути її [130, с.37–38].

Стосовно екстраординарного розпорядження, у статті 1651 титулу 28 Зводу законів США до 1928 р. передбачалося повноваження Верховного Суду США видавати накази, які не суперечать правовим нормам, з метою допомоги іншим судам у здійсненні судочинства. Верховний Суд відповідним наказом мав право зобов’язати низовий суд вчинити певні дії чи утриматись від здійснення таких [168, с.28].

Отже, на сучасному етапі, відповідно до статті 1253 титулу 28 Зводу законів, Верховний Суд США як апеляційна судова інстанція переглядає справи: 1) на підставі клопотання сертиорарі від сторони в кримінальній чи цивільній справі, на вирок чи рішення; 2) на підставі апеляційної скарги у справі про визначення відповідності статуту (закону) штату Конституції, законам, договорам США; 3) сертифікату апеляційного суду щодо необхідності компетентного роз’яснення норми федерального закону в будь-якій кримінальній чи цивільній справі [168, c.304].

Згідно зі статтею 37 Регламенту Верховного Суду США 2005 р., передбачений (невідомий законодавству України та поширений в державах англо-американської правової системи) порядок подання апеляційних скарг у формі «товариша суду» («amicus curiae»^[43]) від особи (осіб), яка не брала участі у справі як сторона чи свідок, але звертає увагу Верховного Суду в своєму так званому резюме на наявність обставин, що повинні бути ним з’ясовані. Ці резюме, зазвичай подають юридичні особи, їхні об’єднання чи Генеральний атторней США [18, c.47].

Основна вимога до згаданого резюме – зазначення федерального питання. Вони, на думку Верховного Суду США, інколи були доцільні, але здебільшого були переказуванням доводів сторін. Щоправда, 1998 р. Верховний Суд визнав істотним резюме від 40 штатів у справі «Нью-Мексіко проти Ріда», де розглядалося питання про обов’язок штатів дотримуватися вимоги про екстрадицію (видачу злочинця) як питання федерального значення [18, с.21].

Отже, Верховний Суд США є першою судовою інстанцією щодо окремих категорій справ і апеляційною – у справах федерального значення. Сучасний Верховний Суд США розглядає справи на підставі петиції сторони чи іншої зацікавленої особи лише в порядку сертиорарі, а федеральні суди та вищі суди штатів можуть звернутися до нього у випадку необхідності компетентного тлумачення норми федерального права в порядку сертифікату.

Аналіз нормативних актів та юридичної літератури дають підстави стверджувати, що впродовж 1790–1988 рр. підсудність справ Верховному Суду США постійно змінювалася внаслідок прийняття федеральних законів, які обмежували випадки їхнього обов’язкового розгляду Верховним Судом. Це сприяло тому, що з 1988 р. Верховний Суд володіє дискреційним правом вирішення питання про прийняття ним справи до провадження.