4.2. Еволюція та сутність конституційного контролю Верховного Суду США

З метою порівняння здійснення функції конституційного контролю в Україні та США зауважимо, що, відповідно до статті 2 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., завданням Конституційного Суду України (єдиного органу конституційної юрисдикції) передбачено гарантування верховенства Конституції на всій території держави [42].

На відміну від України, вищим, але не єдиним органом конституційної юрисдикції у США, є Верховний Суд США. Для позначення його функції, пов’язаної зі встановленням конституційності нормативних актів органів виконавчої, законодавчої влади (федеральної та штатів) і конституційності діяльності (дій або бездіяльності) їхніх посадових осіб, в юридичній літературі використовують терміни «конституційний нагляд» (професори А.О.Мішин, К.Ф.Гуценко, доценти В.І.Лафітський, Н.В.Пильгун, І.Д.Сліденко), «конституційний контроль» (професори О.А.Жидков, Н.В.Вітрук, С.Шевчук), «конституційний перегляд» (федеральний суддя Б.Футей, доцент В.С.Бігун), «конституційне ревю»^[44] (професор О.А.Жидков).

Однак для застосування найправильнішого терміна, який би в повній мірі відобразив правову природу відповідної функції, необхідно дослідити дефініції згаданих понять. Наприклад, професор О.Ф.Андрійко визначає термін «державний контроль» (може бути парламентським, урядовим, судовим, відомчим і надвідомчим) як функцію державних органів з метою отримання інформація про фактичний стан справ на підконтрольному об’єкті, про результат виконання законів і дотримання державної дисципліни, про хід виконання рішень і рекомендацій, застосування оперативних заходів щодо запобігання, виявлення та припинення незаконних дій.

Професор В.М.Шаповал розглядає «конституційний контроль» як спеціалізовану діяльність уповноважених державних органів, пов’язану з перевіркою відповідності законів і підзаконних актів конституції та функцію судових органів, у тому числі так званих квазісудових органів (конституційних рад). Автор вбачає відмінності термінів «конституційний контроль» та «конституційний нагляд» у наступному. Рішення, прийняті за результатами конституційного контролю, юридично обов’язкові й остаточні, мають наслідком визнання правового акта нечинним. Рішення за результатами конституційного нагляду мають рекомендаційний характер, адресовані органові чи посадовій особі, що прийняли неконституційний акт і містять вказівку про його виправляння. Інколи конституційним контролем позначають діяльність щодо визначення конституційності правових актів, які не набули чинності (так званий попередній контроль). Так, у Франції та Казахстані цей вид контролю здійснюють спеціальні конституційні ради [17, c.382–383]. Зауважимо, що Верховний Суд США не здійснює попереднього конституційного контролю.

Отже, зважаючи на відповідну інтерпретацію термінів «контроль» і «нагляд», в юридичній літературі допускається позначення одного і того ж виду державної діяльності різними термінами. Однак судовий нагляд передбачає постійне спостереження, а тому функцію перевірки конституційності нормативних актів, здійснювану Верховним Судом США, необхідно позначати терміном «конституційний контроль».

Конституційний контроль як функція органів судової влади та квазісудових органів у широкому розумінні тотожний термінові «конституційна юрисдикція», що полягає в оцінці правових актів і дій органів влади щодо їхньої відповідності конституції.

Виникнення інституту конституційного контролю пов’язане з діяльністю Таємної ради Англії в ХVІІ ст. Вона могла визнати нечинними закони легіслатур американських колоній, якщо такі суперечили законам британського парламенту чи нормам загального права Англії [125, c.11].

Вперше орган спеціалізованого судового контролю було створено у Франції наприкінці ХVІІІ ст. Відомий французький конституціоналіст Е.Сійерс 1795 р. обґрунтовував необхідність створення спеціального органу влади, який скасовуватиме закони, що суперечать конституції. Однак судова влада не повинна охороняти конституцію, тому відповідні повноваження мають належати спеціальному органові – «конституційному журі». Ці ідеї закріпили в Конституції Франції 1799 р.

Подальший розвиток інституту спеціалізованого судового контролю в Європі відбувся після Першої світової війни (1914–1918) під впливом ідей професора права Віденського університету Г.Кельзена. У вересні 1919 р. було створено Вищий Конституційний Суд Австрії, а в Конституції Австрії 1920 р. закріплено інститут конституційного провадження. Ця модель судового конституційного контролю отримала назву «європейської». Згодом, на зразок австрійського, створили спеціалізовані судові органи конституційного контролю в Чехословаччині (1920), Греції (1927), Іспанії (1931), Ірландії (1937).

Після Другої світової війни (1939–1945) спеціалізовані органи конституційного контролю заснували в Японії, Італії (1947), Німеччині, Індії (1949), Сирії, Люксембурзі (1950), Уругваї (1952), Туреччині (1961), Алжирі, Югославії (1963). У деяких державах вони були створені після усунення диктаторських режимів, наприклад, у Португалії (1976), Іспанії (1978). У різних формах він утвердився в державах Азії, Африки, Центральної та Північної Америки [125, c.11–12].

Професор Н.В.Вітрук назвав конституційне правосуддя вищою формою конституційного контролю, що здійснюється у формі судочинства [19, c.51].

Об’єктами конституційного контролю, в тому числі судового, є всі закони, доповнення до конституції, регламенти й інші нормативні акти парламенту; органів виконавчої влади й місцевого самоврядування; внутрішньодержавні договори (поширені у федераціях); правові акти судів, акти та дії громадських об’єднань; індивідуальні правозастосовчі акти органів державної влади й місцевого самоврядування; міжнародні договори; рішення у справах про розмежування компетенції вищих органів держави, федерації та її суб’єктів, центральної влади, автономій та органів місцевої влади; дії посадових осіб у порядку конституційної відповідальності; організація та проведення, підтвердження підсумків референдумів і виборів; створення і діяльність політичних партій, інших громадських об’єднань та ін. [19, c.53–54].

Конституційний судовий контроль за Верховним Судом США було закріплено Судовим актом 1789 р. Тоді ж суди штатів переглядали нормативні акти органів місцевої влади щодо їхньої відповідності власним конституціям. Інститут конституційного контролю застосовувався в усіх штатах, окрім Род-Айленду, адже вважалося, що представницькі органи не повинні тлумачити конституційні норми. У 1802 р. Верховний Суд штату Меріленд у рішенні в справі «Вітінгтон проти Полка» вказав, що парламент не повинен встановлювати законність своїх актів, оскільки це зведе нанівець і зробить недіючими всі заборони й обмеження, встановлені Біллем про права [104, c.16].

Судовий контроль, наголосив професор А.Є.Д.Говард, виник поряд з ідеями поділу влади, системи стримувань і противаг у штатах як «механізм забезпечення верховенства конституцій, оскільки їхні легіслатури, подібно до королів і парламентів могли загрожувати правам і свободам американців» [18, с.5–6].

Право конституційного контролю Верховного Суду США передбачалося статтею 25 Судового акта 1789 р. Відповідно до неї будь-яка частина конституції штату або його закон, хартія міста чи ордонанс, що суперечить положенням Конституції, законам і договорам США, могли бути визнані Верховним Судом неконституційними [178].

На думку А.Гамільтона, Верховний Суд США, здійснюючи судовий контроль, «забезпечував дотримання стану, за якого воля народу, відображена в Конституції, переважала над волею законодавців, яка віддзеркалювала тимчасове волевиявлення народу. Конгрес має повноваження, делеговані народом, повинен діяти в межах Конституції, але він не може бути суддею власних повноважень; у Конституції не вказано, але можна зробити висновок, що саме суди повинні бути посередниками між народом та Конгресом» [150, с.747–748].

Відомий французький політичний і громадський діяч А.де Токвіль зауважував: «Право американських судів визнавати неконституційним закон було однією з наймогутніших перешкод, які коли-небудь спрямовувалися проти тиранії політичних органів» [113, с.97], тобто органів виконавчої та законодавчої влади (федерації та штатів).

Оскільки повноваження Верховного Суду США здійснювати конституційний контроль передбачено статтею 25 Судового акта 1789 р., то помилково вважати, що він самостійно створив або привласнив це право для себе внаслідок ухвалення рішення у відомій справі «Мербюрі проти Медисона» 1803 р. [163]. Однак, саме так, самостійно або ж підтримуючи думку інших дослідників, вважали польський професор Г.Горский [156, с.68–69], українські доценти В.С.Бігун^[45] [9, с.22–23], В.І.Калинович [51, c.70], І.Д.Сліденко^[46] [104, c.17], Н.В.Пильгун^[47] [87, c.21], Є.В.Черняк [129, с.9,14]. Щоправда, цієї помилки допускаються й американські автори, наприклад, професор Б.Швартз [174, с.39]. Це пояснюється відсутністю детального дослідження ними положень Судового акта 1789 р., хоча ми не заперечуємо подальше важливе політико-правове значення рішення Верховного Суду США у справі «Мербюрі проти Медисона».

Справа «Мербюрі проти Медисона» виникла після президентських виборів 1800 р., за підсумками яких переміг демократ-республіканець Т.Джефферсон (1801–1809). В останні дні перебування на посаді Президента Дж.Адамса (1797–1801) Конгрес запровадив 42 посади мирових суддів у федеральному окрузі Колумбія. Сенат затвердив призначення, Президент підписав відповідні накази, котрі Державний секретар повинен був вручити призначеним суддям. Однак наказ не був вручений В.Мербюрі, який звернувся до Верховного Суду, оспорюючи відмову Державного секретаря Дж.Медисона, а в майбутньому – Президента США (1809–1817).

Проект рішення у цій справі написав Головний суддя Дж.Маршалл, зазначивши: «Верховний Суд США застосовує приписи Конституції так, як розуміє і скасовує правові акти Конгресу, якщо вони суперечать верховному (федеральному) праву. Лише судова влада повинна вказувати на те, що є законом, а тому суд, який застосовує норму права, вирішуючи спір, зобов’язаний пояснити і витлумачити її. Якщо два закони суперечать один одному, то лише суд повинен вирішити, який з них необхідно застосувати. Якщо закон суперечить Конституції, а вирішуючи питання необхідно застосувати закон і Конституцію, судам необхідно керуватися тільки Конституцією, оскільки вона має вищу юридичну силу» [163]. Відповідно до судового прецеденту, сформованого в рішенні у цій справі, на федеральному рівні за судами штатів було визнано право здійснювати конституційний контроль, у тому числі, щодо федеральних нормативних актів.

Згодом Головний суддя Ч.Е.Гьюз (1930–1941) зауважив щодо функції судів здійснювати конституційний контроль: «Всі ми під Конституцією, а Конституція – це те, що говорить суддя». Отже, внаслідок здійснення конституційного контролю, закон Конгресу чи легістратури штату, нормативний акт органів виконавчої влад усіх рівнів могли бути визнані Верховним Судом США неконституційними та ставали нечинними [79, с.165].

Щоправда, суди штатів можуть визнати такими, які суперечать Конституції 1787 р., не лише закони штатів, а й федеральні, однак їхнє рішення завжди може переглянути Верховний Суд США [9, с.22]. З цього приводу Верховний Суд 1816 р. у рішенні в справі «Мартін проти орендаторів Хантера» зазначив: «Для державної влади цілком безпечно, якщо суди штатів, розглядаючи дії федеральних органів влади, визнають їх нечинними» [164].

У 1936 р. суддя Верховного Суду США Л.Д.Брендіс (1916–1939), як автор проекту одного з рішень, систематизував у ньому принципи, якими повинні керуватися суди, розглядаючи питання конституційного значення: 1) суди повинні розглянути питання лише після з’ясування «ступеня» такої необхідності; 2) суди мають тлумачити конституційну норму тільки в тому обсязі, який вимагають обставини справи; 3) судам необхідно відмовитися розглядати питання, якщо сторони погоджуються вирішити спір позасудовим шляхом; 4) у випадку виникнення питання про чинність федерального закону, суди повинні спочатку здійснити тлумачення його положень, з метою уникнути визначення його конституційності [115, с.80].

Юридичним наслідком визнання закону неконституційним є втрата ним чинності, але закон формально не скасовується [51, с.71]. Аналіз правових позицій дослідників дає змогу підтвердити тезу про те, що закон завжди похідний у відношенні до Конституції, він повинен прийматися на її підставі та відповідати їй, тому неконституційний закон, нікчемний з моменту прийняття, не породжує жодних юридичних наслідків, а вже його неконституційність встановлюється органом конституційної юрисдикції.

Цієї думки дотримується й українська дослідниця Є.В.Черняк, наголошуючи, що правові акти, визнані Верховним Судом США неконституційними, проголошуються нечинними з моменту прийняття, тобто поширюється зворотна дія закону в часі відносно сторін у справі, за винятком законів, які регулюють питання притягнення до кримінальної відповідальності та відбування покарання [129, с.12].

Конституційний контроль не поширюється на так звані політичні питання, якими є зовнішня політика, призначення на державні посади, створення нових підрозділів влади, прийняття поправок до Конституції [105, с.348], питання війни й миру, визначення правового статусу індіанських племен [115, с.80].

Історично склалися дві діаметрально протилежні концепції про доцільність вирішення Верховним Судом США питань політичного значення –«судової стриманості» та «судового активізму». Згідно з першою Верховний Суд повинен утримуватися від розгляду питань політичного значення. Однак його окремі рішення неминуче стосуються політики, а «маркування» деяких питань як політичних допомагає суддям бачити межі своїх повноважень.

Відповідно до концепції «судового активізму» не розмежовуються «політичні» й «неполітичні» питання, оскільки Верховний Суд може розглянути кожну справу, яку визнає істотною. На відміну від Конгресу та Президента, він не може впливати на політичний курс, але як гарант дотримання Конституції США зобов’язаний реагувати на їхні політичні заходи і корегувати їх [105, c.349].

Ідея непідвідомчості судам політичних питань, що вирішують органи виконавчої та законодавчої влади, випливає з концепції поділу влади та принципу судового самообмеження, тому розгляд їх судом є некоректним [14, с.121]. На цьому наголосив Верховний Суд у рішенні в справі «Мербюрі проти Медисона»: «Суд повинен вирішувати справи про права осіб, а не про те, наскільки професійно посадові особи виконують обов’язки» [163].

Верховний Суд США 1849 р. у рішенні (автор проекту – Головний суддя Р.Б.Тейні) у справі за позовом жителів о. Роуд до федерального уряду вперше вказав на існування політичних питань (political question), які повинні вирішувати лише органи виконавчої та законодавчої влади, оскільки, з одного боку, відсутні обставини, що повинні бути встановлені судом, а з іншого – це буде виявом неповаги до органів інших гілок влади [134, с.189; 36, с.266].

На думку професора Г.Векслера, з доктриною «судового самообмеження» пов’язана, розроблена ним, теорія «нейтральних принципів». В її основі знаходиться принцип верховенства права як керівний у процесі ухвалення рішень. Нейтральність передбачає «індиферентність» (байдужість) судді під час вирішення справи, який повинен брати до уваги раніше встановлений судовий прецедент. Розроблена теорія стосувалася конституційного судочинства. В його процесі суд неминуче стикається з розглядом політичних питань про вибір між «конкуруючими цінностями» (перевагою інтересів органів законодавчої та виконавчої влади). Тотожною теорії нейтральних принципів є теорія «оригіналізму». Згідно з нею тлумачення конституційних положень має здійснюватися відповідно до «історичного значення» конституційного тексту, в іншому ж випадку суд перетвориться на додаткову палату парламенту [134, с.201].

Фактично Верховний Суд США ніколи не дотримувався жорсткого самообмеження, але й не діяв на підставі абсолютно вільного «активізму», завжди застосовуючи доктрину «політичного питання» достатньо гнучко, утримуючись від втручання у реалізацію зовнішньополітичних функцій Конгресом і Президентом. Так, 1849 р. у рішенні в справі «Лютер проти Бордена» Верховний Суд вказав на недоцільність вирішення судами політичних питань, підвідомчих органам виконавчої та законодавчої влади [45, с.273].

Як зазначила доцент Н.А.Жук, суди США завжди застосовували доктрину «політичного питання» під час розгляду справ щодо зовнішньополітичної діяльності держави, оскільки ці проблеми підвідомчі Президентові [36, с.267].

Верховний Суд США часто покликався на наявність у справах політичних питань з метою уникнення відкритого конфлікту з органами виконавчої та законодавчої влади [14, с.125], одначе нерідко за очевидної наявності такого приймав справу до свого провадження (наприклад, справи «Бейкер проти Кара» (1962) [142], «Повел проти Мак-Кормека» (1969) [172] та «США проти Ніксона» (1974) [182]).

У справі «Бейкер проти Кара» до Верховного Суду звернулися громадяни штату Теннессі, в тому числі Бейкер, які вважали, що були незаконно позбавлені конституційних виборчих прав у місцевих виборах до Генеральної асамблеї Теннессі (складалася зі Сенату – 33 особи та Палати представників – 99 осіб). Спочатку вони звернулися до федерального районного суду, покликаючись на неконституційність закону Теннесі «Про вибори» 1901 р., за яким територія штату поділялася на 95 виборчих округів. Позивачі стверджували, що 1901 р. кількість мешканців у кожному з 95 округів була іншою і впродовж багатьох років змінилася. Проте суд відмовив у позові, покликаючись на непідвідомчість йому спору, оскільки він містив політичне питання. Обґрунтовуючи позовні вимоги у Верховному Суді США, позивачі стверджували, що федеральний суд порушив їхнє право, гарантоване XIV поправкою до Конституції та відмовив у межах своє юрисдикції в рівному захисті законів. У підтримку позову в справі надійшло багато резюме у формі «товариша суду» від Генерального соліситора (головний адвокат США) Кокса, помічника Генерального атторнея Маршалла, від губернатора штату Оклахома Едмундсона, співробітників Національного інституту муніципального права США та ін. Верховний Суд виніс позов на користь позивачів, ухваливши, що на території одного виборчого округу повинно проживати не більше 75 тис. громадян до того часу, поки загальна кількість громадян штату не перевищить 1 млн.

У рішенні Верховний Суд визнав невідповідною Конституції США систему виборчих округів, встановивши принцип «одна людина – один голос» і переглянув доктрину «політичного питання», зазначивши, що судовій владі непідвідомчий спір, якщо: 1) згідно з Конституцією, він повинен вирішуватися органами виконавчої чи законодавчої влади; 2) суду недоступні методи його вирішення; 3) рішення у справі започаткує новий напрям державної політики; 4) з рішення випливатиме перевага судової влади над іншими гілками влади; 5) існує необхідність у наслідуванні попереднього рішення «політичного відомства»; 6) спір раніше по-різному вирішили органи виконавчої чи законодавчої влади, тому рішення суду вноситиме ще більшу плутанину в його розв’язання [142].

У 1969 р. виник спір внаслідок відмови Палати представників Конгресу 90-го скликання затвердити на посаді її новообраного члена – А.Повела (справа «Повел проти Мак-Кормека»), оскільки звинувачувала його у розкраданні державних коштів і зловживанні владою та службовим становищем під час судових засідань у суді штату Нью-Йорк. Приймаючи це рішення, Палата представників керувалася розділом 5 статті 1 Конституції США, відповідно до якого «палати Конгресу самостійно визначають законність проведення виборів і кваліфікацію їхніх учасників». Верховний Суд у рішенні від 16 червня 1969 р. зазначив, що Конституція містить вичерпний перелік вимог до кандидата-конгресмена: вік, громадянство США, ценз осілості, тому її відмова в затвердженні на посаді кандидата через невідповідність іншим вимогам є неконституційною [172].

Ми погоджуємося з думкою української дослідниці Є.В.Черняк, що судовий контроль поширився й на перевірку конституційності діяльності посадових осіб органів влади (наприклад, справа «США проти Ніксона» 1974 р. або «Уолтергейтська справа») [130, с.12]. Хоча, на думку професора Г.В.Перрі Мол., Верховний Суд взагалі не повинен був її розглядати (через наявність «політичного питання») [168, с.302]. Спеціальний прокурор Л.Джаворскі, який розслідував кримінальну справу про обвинувачення в порушенні федеральних законів співробітників Білого дому, подав клопотання до Президента Р.М.Ніксона (1969–1974) видати 64 магнітофонних записи його розмов з підлеглими та бути свідком у справі, але останній просив скасувати його участь в судових засіданнях. Р.М.Ніксон пояснював свою відмову видати записи інтересами національної безпеки, наявністю «політичного питання», непідвідомчому суду, та гарантіями «привілею виконавчої влади». Однак, Верховний Суд не визнав наявність «політичного питання» та «привілею виконавчої влади», зобов’язавши Р.М.Ніксона видати записи його розмов, що мало наслідком його відставку [182].

Американський професор Л.Трайб вказав на відсутність зазначення терміна «привілей виконавчої влади» в Конституції 1787 р. або його згадування під час її прийняття, хоча, Президенти неодноразово покликалися на нього з метою приховування певних відомостей. Професор Гарвардського університету Р.Бергер зауважив: «Термін «привілей виконавчої влади» не пояснювався в словниках, не був предметом дослідження, а в ХІХ ст. поширенню міфу про нього сприяли окремі Президенти». Загалом під терміном «привілей виконавчої влади» вважають право Президента приховати від Конгресу й суду, на його думку, конфіденційну інформацію, з метою гарантувати національну безпеку та право Президента не розкривати подробиці свого приватного життя (the Presidential privacy) [79, с.58–59].

У 1974 р. сенатор С.Ервін наголосив на відсутності будь-яких причин поширення «привілею» Президента у випадку приховування ним інформації про злочини його помічників чи будь-кого іншого. Це питання стало предметом звернення 24 травня 1974 р. спеціального прокурора з розслідування «Уолтергейтської справи» Л.Джаворскі до Верховного Суду США про видачу Президентом записів його розмов. Розглядаючи справу, Верховний Суд керувався кримінально-процесуальною нормою, за якою суд першої інстанції повинен дослідити всі докази, що підтверджують вину підсудного чи виправдовують його. Отже, 1974 р. «привілей виконавчої влади» втратив абсолютний характер, який надавали йому Президенти [79, с.61–62].

Противники конституційного контролю наголошували на втручанні судів у сферу «політичних питань». Однак, на думку професора В.В.Согріна, функція контролю Верховного Суду США зосереджувалася переважно на перевірці конституційності правових актів органів виконавчої та законодавчої влади штатів, а не федеральної. Наприклад, у 1790–1990 рр. було визнано неконституційними повністю або частково 1151 законів штатів, а федеральних –126 з понад 85 тис. [105, c.350].

До завершення Громадянської війни (1861–1865) конституційний контроль Верховного Суду США поширювався, зазвичай, на питання, що стосувалися федералізму [18, с.6]. Як зазначав професор М.Н.Марченко, Верховний Суд сформував у своїх рішеннях доктрину «територіального федералізму», яка полягала у «встановленні виразних меж між винятковими сферами правового регулювання федеральних органів, з одного боку, та вищих органів кожного штату» [72, с.18–19].

До 1868 р. лише федеральні суди (а не суди штатів) керувалися нормами Білля про права 1791 р., застосовуючи його у вирішенні федеральних питань. У 1868 р., з ухваленням XIV поправки до Конституції, штатам заборонили «відмовляти будь-якій особі в належній правовій процедурі чи в рівному захисті законів» [18, с.6].

У виняткових випадках, у відповідь на рішення Верховного Суду США, якими визнавалися неконституційними закони, Конгрес приймав поправки до Конституції США, 7 з 27 яких (станом на 8 серпня 2001 р.) скасували його рішення [9, с.174]. Причому реалізація кожної конституційної поправки можлива лише в поєднанні з відповідним конституційним положенням і навпаки [132, с.41], оскільки будь-які конституційні зміни Верховний Суд може визнати неконституційними, якщо вони не відповідають основним положенням Конституції [85, с.6].

Щодо деяких поправок, зауважимо, що, так, ХІ поправка 1793 р. скасувала судовий прецедент, встановлений у рішенні в справі «Чайшолм проти Джорджиї». ХІV поправка 1868 р.^[48] скасувала прецедент у рішенні в справі «Дред Скот проти Сейнфорда» 1857 р., яке обґрунтовувало відсутність в афроамериканців політичних прав. ХVІ поправка 1913 р.^[49] скасувала заборону стягувати податки з доходів залежно від чисельності населення та території штату, передбачену в рішенні у справі «Поллок проти Фармерс Лоан і Траст Ко» 1895 р. ХХVІ поправка 1971 р.^[50] знизила віковий ценз для реалізації виборцями активного виборчого права з 21 року до 18 (за рішенням у справі «Орегон проти Мітчела» 1970 р., Конгрес мав право знизити віковий ценз громадян лише для участі у федеральних виборах) [105, с.351].

Процедурно простішою і поширенішою, ніж внесення поправок до Конституції США, є практика прийняття закону з обов’язковим урахуванням вимог, названих у рішенні Верховного Суду США. Тоді «оновлений» закон не передбачає «умов і мети», які було визнано неконституційними [14, с.142].

Варто погодитися з думкою професора А.Є.Д.Говарда, що Верховний Суд США, здійснюючи інтерпретацію окремих прав громадян, виходив за межі дослівного тексту Конституції 1787 р. (наприклад, право на недоторканність приватного життя). Верховний Суд США визнав гарантіями належної правової процедури (та права на недоторканість приватного життя) право на контрацепцію, право жінок на власний розсуд переривати вагітність, а 2003 р. Суд скасував покарання за гомосексуальні відносини [18, с.7].

Однак американська громадськість інколи неправильно розуміє сутність конституційного контролю, здійснюваного Верховним Судом, сприймаючи його як тотальний адміністративний нагляд. Крім цього, його не здійснюють інші організації – Судова конференція, Адміністративна служба судів США, федеральний Дослідний судовий центр, що аналізує шляхи удосконалення організації судової системи та судочинства [52, с.33].

Отже, особлива роль та специфічний механізм формування влади Верховного Суду США, своєю основою мають повноваження конституційного контролю, розвинуті ним шляхом судового тлумачення положень Конституції 1787 р. США. Однак повноваження конституційного контролю не було створене Верховним Судом США в рішенні у справі «Мербюрі проти Медисона» 1803 р., а передбачено у федеральному законі. Отож, Конгрес, надавши Верховному Судові США право здійснювати конституційний контроль, згідно до статті 25 Судового акта 1789 р., забезпечив його подальший розвиток як найважливішої інституційної умови функціонування судової гілки влади.