5.6. Діяльність Верховного Суду США у період 1969 р. – кінець ХХ ст.

Критика рішень Верховного Суду США в кримінальних справах, ухвалених у 1953–1969 рр., і гасло «законність та боротьба зі злочинністю» стали основою передвиборчої агітації Р.М.Ніксона на президентських виборах 1968 р.

У 70-х роках ХХ ст. Верховний Суд вкрай рідко застосовував доктрину «переваги прав федерації», визнаючи чинними закони штатів, навіть, якщо вони не повністю відповідали положенням Конституції 1787 р. Так, Суд зазвичай відмовлявся розглядати позови штатів до підприємств про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього середовища, обґрунтовуючи відмову непідсудністю справ, (оскільки такі повинні були вирішувати суди штатів). У багатьох випадках Верховний Суд у 1969–1986 рр. визнавав за органами влади штатів право зменшувати розмір допомоги за системою «добробуту» чи виплачувати її лише окремим категоріям громадян, визначаючи ці виплати благодійними [57, с.230]. Ми частково погоджуємося з цим, оскільки соціальні виплати надавалися з бюджету штату.

Верховний Суд США у своїх рішення наголошував на необхідності повного викорінення расової сегрегації, але не визначав шляхи досягнення цього.

У 1978 р. Верховний Суд у рішенні в «справі Беккі» визнав неконституційною систему пільг, встановлену для представників расово-етнічних меншин у Каліфорнійському університеті, яка фактично запроваджувала дискримінацію білих громадян, але, не дивлячись на це, в іншій подібній справі, 1979 р. Суд відмовив у позові білому хіміку-лаборанту Б.Веберу, який наполягав на неконституційності системи пільг для афроамериканців на одному із підприємств штату Луїзіана [57, с.130–232].

У рішення 1983–1984 рр. Верховний Суд сприяв зменшенню впливу антитрестівського законодавства, переглянув критерії забруднення довкілля підприємствами, надав певні права юридичним особам, усупереч соціальним гарантіям працівників. Наприклад, 1984 р. дозволив закривати «неефективні» підприємства, звільняти працівників у випадку фінансових труднощів, незважаючи на наявність колективного договору [57, с.233].

У 1986 р. коли, після відставки В.Е.Бергера, Головним суддею було призначено В.Г.Ренквіста, в діяльності Верховного Суду США продовжилася «республіканська ера», розпочата ще 1969 р.

Від другої половини 80-х років ХХ ст. у Верховному Суді суддями, котрі вбачали необхідність тлумачення Конституції США відповідно до рівня розвитку суспільних відносин, називали В.Бреннана і Т.Маршалла. Проте їх не підтримував В.Г.Ренквіст та Е.Скелія, а інші судді – Б.Вайт, Г.А.Блекман, Е.М.Кеннеді, Дж.П.Стівенс і С.Д.О’Коннор були «діячами помірної консервативної орієнтації», які деколи підтримували думку «ліберальної фракції» Суду.

Серед рішень 90-х років ХХ ст. заслуговує на увагу рішення Верховного Суду США в справі «Адеренд Констракшин Інк. проти Пена» від 12 червня 1995 р. У ньому було ухвалено, що договори підряду, в яких замовниками є федеральні агентства, повинні укладатися на пільгових умовах з тими підрядниками, котрі залучають до виконання робіт за договором субпідрядників – сертифіковані малі підприємства, де працюють малозабезпечені особи й представники расових меншин, і в цьому немає порушень конституційного принципу рівності громадян перед законом. Суд встановив, що такий договір підряду було укладено з Ф.Пеною, який отримав відповідний сертифікат і повинен був здійснювати будівництво федеральної траси. Позивач подав позов проти Ф.Пени, оскільки він, після укладання договору на пільгових умовах, не міг подати докази, на підставі котрих йому було надано сертифікат, який підтверджував, що субпідрядниками є малозабезпечені й представники расових меншин. Федеральний апеляційний суд США Х округу виніс рішення на користь позивача, яке підтвердив Верховний Суд США. Щоправда, з рішенням більшості не погодилася суддя С.Д.О’Конор. На думку С.Д.О’Конор, відповідач повинен був залучити субпідрядниками малозабезпечених і представників національних меншин на момент виконання договору, а не до початку здійснення робіт [139]. На нашу думку, це рішення Верховного Суду було прикладом так званої зворотної дискримінації, коли було визнано конституційність надання додаткових пільг представникам однієї з рас. Хоча, на нашу думку, вказана зворотна дискримінація не стосувалася питання надання пільг малозабезпеченим.

Наприкінці ХХ ст. Верховний Суд стикнувся з розглядом питання, яке стосувалося свободи віросповідання (справа «Агостіні та ін. проти Фелтона та ін.», рішення від 23 червня 1997 р.). Верховний Суд визнав, що програма м. Нью-Йорк про скерування вчителів із церковних шкіл до звичайних з метою надання допомоги у виправленні складних дітей, (тобто, які, зважаючи на поведінку, ймовірно будуть злочинцями), згідно із статтею 1 закону штату «Про початкову та вищу освіту» 1965 р., суперечить І поправці до Конституції США й

сприяє погіршенню відносин між державою та церквою^[68] [140].

Про винятковий характер політико-правових відносин між виконавчою та судовою владою, що виникли наприкінці ХХ ст., засвідчують справи «Джонс проти Клінтона» та «Клінтон проти Джонс», стороною в яких був діючий Президент Б.Клінтон (1993–2001).

У травні 1994 р. колишня співробітниця Державної служби штату Арканзас П.Джонс подала позов до федерального окружного суду проти Б.Клінтона, звинувачуючи його в порушенні федерального анти-дискримінаційного законодавства (справа «Джонс проти Клінтона»^[69]). Тоді Б.Клінтон подав позов проти П.Джонс (справа «Клінтон проти Джонс»). Рішення в цій справі, зазначає доцент В.С.Бігун, повинно було відповісти на запитання: «Чи можна позиватися проти діючого Президента США?» [9, с.175–176]. В справі «Клінтон проти Джонс» Б.Клінтон вимагав закриття провадження в справі, оскільки президентський імунітет не допускає подання позову до нього. У грудні 1994 р. Суд відмовив у закритті провадження на підставі імунітету, але зупинив судовий розгляд до закінчення президентських повноважень Б.Клінтона.

У червні 1996 р. справу почав розглядати Верховний Суд США, але слухання переніс на жовтень, що передбачало вирішення справи до закінчення президентських виборів. У листопаді 1996 р. Б.Клінтона було обрано Президентом повторно, а 27 травня 1997 р. Верховний Суд виніс рішення проти нього. Суд визнав неконституційним відтермінування розгляду цивільного позову до закінчення президентських повноважень і необґрунтованим аргументом дію імунітету від цивільних позовів про шкоду, заподіяну до зайняття ним посади. Суд визнав президентський імунітет необхідною гарантією виконання його функцій, які не стосуються неслужбової поведінки. Суд відхилив як необґрунтоване припущення Б.Клінтона про негативні наслідки рішення проти нього, що сприятиме зростанню політично-мотивованих переслідувань та поданню необґрунтованих судових позовів. Отже, відмова Б.Клінтону в наданні тимчасового імунітету передбачала залучення його відповідачем у справі «Джонс проти Клінтона» [9, с.175–176].

Тоді стали відомими подробиці відносин Б.Клінтона зі стажеркою (згодом співробітницею) Білого Дому М.Левінскі (свідок у справі «Джонс проти Клінтона»). В січні 1998 р. вона заперечила наявність між нею і Б.Клінтоном статевих відносин, на що й вказав Б.Клінтон. Проте наприкінці липня 1998 р. спеціальний прокурор з розслідування справи К.Стар переконав М.Левінскі дати правдиві покази, надавши їй імунітет від переслідувань. Це змусило Б.Клінтона 17 серпня 1998 р. перед великим журі визнати наявність існування в минулому між ним і М.Левінскі «короткотермінової, неналежної інтимності».

Зважаючи на це, К.Стар наполягав, що Б.Клінтон у справі «Джонс проти Клінтона» давав свідомо неправдиві показання під присягою великому журі, що стало перешкодою здійснення правосуддя як злочин, отже були підстави ініціювання процедури імпічменту. Результати розслідування К.Стар подав у звіті до Палати представників. В ньому зазначалося: «наявна істотна та достовірна інформація про вчинення Б.Клінтоном дій, які можуть бути підставами для імпічменту» [9, с.176–177].

Представники Б.Клінтона, окремі професори права відкрито закликали Конгрес відхилити подання. Вони визнавали, що не схвалюють поведінки Б.Клінтона, але, на їхню думку, підстав для імпічменту не було, оскільки він не вчинив жодного важкого злочину, натомість притягнення його до відповідальності може мати «серйозні наслідки для конституційного ладу».

Палата представників прийняла матеріали К.Стара до розгляду і в жовтні 1999 р. 258 голосами «за» і 63 «проти» ухвалила рішення провести розслідування відповідно до процедури імпічменту. 11 грудня 1999 р. Комітет палати в судових справах виніс рішення про затвердження трьох статей обвинувачення: зловживання владою, надання неправдивих свідчень під присягою та перешкоджання здійснення правосуддя. 19 грудня 1999 р. Палата представників схвалила дві статті імпічменту (перша: 228 голосів «за», 206 «проти»; друга: 212 «за», 212 «проти» ). За першою статтею Б.Клінтон звинувачувався у наданні свідомо неправдивих показань під присягою великому журі, за другою – в перешкоджанні здійснення правосуддя в справі «Джонс проти Клінтона».

Вперше в історії США Президента було визнано винним за процедурою імпічменту. Однак для остаточного рішення про усунення з посади Президента, згідно з процедурою імпічменту, потрібно було затвердити рішення у Сенаті. 12 лютого 1999 р. голосування відбулося в Сенаті: за першою статтею сенатори проголосували – 45 «за», 55 «проти», за другою – 50 «за», 50 «проти». Отже, з Б.Клінтона були зняті всі звинувачення [9, с.177–178].

Отже, в справах «Джонс проти Клінтона» та «Клінтон проти Джонс» було досить яскраво наголошено, що судова гілка влади є повністю рівноправна поряд з виконавчою та законодавчою. Унаслідок винесення рішення у справі «Джонс проти Клінтона» було порушено процедуру імпічменту проти діючого Президента Б.Клінтона.

Іншою відомою справою, розглянутою Верховним Судом США під головуванням В.Г.Ренквіста (1986–2005) була «Буш проти Гора» (рішення від 12 грудня 2000 р.). Верховний Суд встановив, що 8 грудня 2000 р. Верховний Суд штату Флорида, підтримавши рішення федерального районного суду (м. Леон), надав час на додатковий підрахунок голосів (близько 9 тис. бюлетенів) у м. Майямі-Дейд на президентських виборах 2000 р. і зобов’язав ввести до підрахунку 215 голосів у м. Палм-Біч і 168 – у м. Майямі-Дейд, відданих за Віце-Президента А.Гора Мол. та сенатора Дж.Лібермана. На рішення суду подав апеляцію Дж.В.Буш Мол., за якого проголосувала більшість виборців, вимагаючи його скасувати. Верховний Суд США вказав, що федеральний районний суд, надавши права на перерахунок голосів повинен був керуватися законом, який діяв на момент виборів, здійснити його тлумачення, але не приймати правових норм, які вже містяться в законі [146].

Як зауважив професор М.Ташнет, наприкінці ХХ ст. Верховний Суд США у своїх рішеннях, неодноразово визначаючи і підтримуючи принципи нового конституційного ладу схиляв федеральний уряд забезпечувати баланс між інтересами штатів і федерації. Це передбачалося шляхом: 1) проведення реформи у сфері забезпечення добробуту населення та зменшення податків; 2) забезпечення продуктивності економіки; 3) застосування командного методу в певних галузях з метою контролю за підприємствами, що забруднюють довкілля, та забезпечення виробництва необхідних суспільству товарів; 4) застосування переважно методу виробничих показників, який давав змогу господарюючим суб’єктам обирати методи й засоби для досягнення цілей [179, с.165–167].

Отже, період 1969 р. – кінець ХХ ст. у діяльності Верховного Суду США визначався як «республіканська ера», оскільки більшість його суддів була призначена президентами-республіканцями. Роль Верховного Суду США у формуванні конституційного ладу США, розвиток якого характеризується динамічністю, виявляється насамперед з огляду на справу «Джонс проти Клінтона», рішення в якій зумовило порушення процедури імпічменту проти діючого Президента Б.Клінтона і додатково підкреслило рівнозначне місце судової гілки влади в системі поділу влади.

Підсумовуючи викладене, доходимо таких висновків:

1. Верховний Суд США виробив так звані конституційні ідеї «консерватизму («оригіналізму», «судової стриманості») та «лібералізму» («радикалізму», «судового активізму»), які передбачають різне призначення ролі судді та судової влади в державі. Однак, Суд завжди поєднував обидві ідеї, в певний період свої історії, схиляючись до тієї чи іншої.

2. Протягом історії Верховний Суд США був не тільки суб’єктом правозастосування, а й правотворчої діяльності. Завдяки останній, у рішеннях неодноразово визначав межі компетенції органів виконавчої та законодавчої влади, тобто впливав на еволюцію урядової структури, а також, через тлумачення їхніх конституційних повноважень, визначав, в деякій мірі, їхній взаємозв’язок і взаємодію.

3. Правотворчість Верховного Суду США на початку його становлення в 1790–1890 рр. сприяла утвердженню принципу незалежності судової влади, але не мала такого вагомого політико-правового значення, як у наступні часи.

4. Головний суддя Дж.Маршалл (1801–1835), до цього відомий політичний і громадський діяч, активно впливав на формування правової позиції Верховного Суду США, а той – на творення конституційного ладу держави внаслідок нормотворчої діяльності. В цей час Верховний Суд підтвердив право федеральних судів тлумачити федеральну Конституцію та закони; підтвердив право судів штатів тлумачити положення конституцій їхніх штатів і законів, здійснювати конституційний контроль; визнав за підсудними право збирати докази своєї невинуватості; встановив, що особа може бути засуджена лише на підставі законів про кримінальну відповідальність, а не судових прецедентів; підкреслив верховенство федеральних законів над законами штатів.

5. У 1836–1888 рр. Верховний Суд США досить позитивно відносився до правової регламентації рабовласництва в країні, оскільки до середини ХІХ ст. він прирівнював афроамериканців до об’єктів права власності, а до середини ХХ ст. – до осіб, які за фізіологічними ознаками відрізняються від білих, тому не можуть мати рівних з ними конституційних прав.

6. У рішеннях Верховного Суду США з кінця ХІХ до першої половині ХХ ст. відсутній демократичний характер (зокрема, до кінця 30-х років ХХ ст.) у тлумаченні соціально-трудових гарантій працівників, оскільки Суд прирівнював трудовий договір до цивільного, де сторони юридично рівні, а отже, органи державної влади не могли втручатися у внутрішні відносини роботодавців і працівників про встановлення умов праці.

7. Антидемократичний вплив Верховного Суду США на становлення конституційного ладу держави підтримувався Конгресом, оскільки тоді не було внесено відповідних конституційних поправок.

8. Зміна правової позиції Верховного Суду США у 1953–1969 рр. зумовлена роллю Головного судді Е.Воррена, під впливом якого відбувся перегляд раніше встановлених судових прецедентів щодо конституційних прав громадян. Незважаючи на демократичність положень VІ поправки 1791 р. до Конституції США про право на правову допомогу в кримінальних справах, Верховний Суд лише в другій половині ХХ ст. зазначив, що вона передбачає право власне на безоплатну правову допомогу в будь-якій кримінальній справі та з моменту затримання підозрюваного.

7. Однією з найвідоміших справ, розглянутих Верховним Судом США наприкінці ХХ ст., була «Джонс проти Клінтона» 1997 р., рішення в якій додатково наголосило на рівнозначному місці судової гілки влади в системі органів державної влади, підкреслило правову рівність всіх громадян перед законом і судом. Унаслідок винесення рішення було порушено процедуру імпічменту проти діючого Президента Б.Клінтона.

8. В цілому незалежність судової влади та збалансованість державної влади у США загалом забезпечується і забезпечувалася через здійснення Верховним Судом конституційного контролю (судового нагляду чи судового перегляду) за виконавчою та законодавчою владою.