5.4. Трансформація діяльності Верховного Суду США в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.

Період 1889–1937 рр. професори Л.Епштейн та Т.Г.Волкер позначають як «консервативну еру» в діяльності Верховного Суду США. Впродовж цього часу Головними суддями були М.В.Фуллер (1888–1910), Е.Д.Вайт (1910–1921), В.Г.Тафт (1921–1930).

Професор О.Ю.Саломатін зауважив визначальну роль Верховного Суду в 90-х роках ХІХ ст. у захисті прав та інтересів великих підприємств від найменших обмежень урядом США [101, с.110]. Наприклад, 1887 р. набув чинності закон «Про торгівлю між штатами». Згідно з ним залізничні компанії мали встановлювати «справедливі» тарифи, нагляд за якими здійснювала комісія з міжнародної торгівлі – федеральний орган, що мав квазізаконодавчі, квазісудові та квазіадміністративні повноваження. Керівники 16 залізничних компаній, покликаючись на неконституційність закону, звернулися до Верховного Суду, який, на підставі доктрини «поділу влади», визнав закон неконституційним і позбавив комісію можливості впливати на тарифну політику залізничних компаній [57, с.145–146].

У рішенні в іншій справі – «США проти І.С. Найт Компані» 1895 р. Верховний Суд (автор проекту – Головний суддя М.В.Фуллер) здійснив тлумачення антитрестівського федерального закону «Шермана»^[60] та відмовився визнати незаконним об’єднанням цукровий трест, що контролював виробництво 90% цукру в країні, оскільки: «торгівля – це наслідок промисловості». Однак суддя меншості Дж.М.Гарлан (1877–1911) на прикладах судової практики штатів Пенсильванія, Огайо, Мічиган доводив, що монополія у галузі виробництва обмежує торгівлю. На підставі рішення корпорації отримали можливість не виконувати закон Шермана [101, с.110].

У 1896 р. незаконним на підставі закону Шермана, Верховний Суд визнав об’єднання Ради робітників м. Новий Орлеан, а 1908 р.

В іншій справі «Поллок проти Фармерс Лоан і Траст Компані» 1895 р. представники великих підприємств, які 1894 р. не змогли перешкодити Конгресові прийняти закон про впровадження подохідного податку^[61], звернулися до Верховного Суду США. Вони доводили, що відповідний податок є прямим, тому, згідно до Конституції США, не може встановлюватися Конгресом. На підставі словників, економічних трактатів ХVІІІ ст., записів дебатів учасників Філадельфійського конвенту 1787 р. вони наполягали на відсутності в авторів Конституції США мети встановлювати несправедливі, класові податки, які повинні були сплачувати окремі громадяни чи певні штати. Верховний Суд визнав неконституційними два структурні елемента подохідного податку – податок на дохід з власності на землю та податок на дохід від муніципальних і штатних облігацій. У тому ж році він визнав неконституційним податок з рухомого майна, в подальшому фактично скасувавши усі види подохідного податку. Заперечуючи думку більшості, суддя Дж.М.Гарлан стверджував: цим рішенням «національний уряд було позбавлено економічної влади та примушено громадян із середніми доходами нести неадекватну частину податкового тягаря за рахунок сплати податків за товари народного споживання» [101, с.111].

Однак, в іншому рішенні Верховного Суду США, суддя Дж.М.Гарлан висловив фактично протилежну думку, ніж у справі «Поллок проти Фармерс Лоан і Траст Компані» 1895 р., долучившись до міркувань більшості його складу. В рішенні у справі «Сміт проти Еймса» 1898 р. (автор проекту – суддя Дж.М.Гарлан) визнав неконституційним закон штату Небраска 1893 р. (Ньюберрі), який встановлював залізничні тарифи (занижував їх на 1 порівняно з раніше встановленими). Верховний Суд констатував, що комісія експертів може професійно встановити «справедливість» тарифів, але закон Ньюберрі є неконституційним, оскільки позбавляє більшість компаній отримувати належні доходи.

Верховний Суд ставився вкрай негативно до процесу Реконструкції в південних штатах, обґрунтувавши в рішенні у справі «Плессі проти Фергюсона» 1896 р. конституційність правового режиму расової сегрегації^[62]. Г.Плессі був лише на 18 афроамериканцем і відмовився зайняти в потязі спеціальний вагон для цих громадян, своїми діями порушивши закон штату Луїзіана 1890 р. У зверненні до Верховного Суду позивач покликався на неконституційність закону, який, на думку Г.Плессі, суперечив ХІІІ та ХІV поправкам. Однак Верховний Суд вказав, що поправки чи Конституція США не усувають природних расових відмінностей людей. Покликаючись на закони легіслатур південних штатів і Конгресу про окреме навчання білих й афроамериканців, Суд наголошував про «недоцільність примусової ліквідації соціальних упереджень, оскільки закони не можуть знищувати расові відмінності чи скасувати їх. Расові відмінності випливають з фізіологічних особливостей людей. Якщо громадянин однієї з рас є неповноцінний у відношенні до іншої, Конституція США не може зрівняти їх». Щодо пояснення Г.Плессі про незначний відсоток «афроамериканської крові», Верховний Суд вказав на право штатів визначати критерії належності громадян до раси [170].

Правовими наслідками цього рішення було прийняття парламентами південних штатів законів, які забороняли бродяжництво афроамериканців, їхню втечу від роботодавців, шлюби між ними та білими. Ініціатором законів був сенатор Дж.Кроу (штат Теннессі), політичні дії якого називали «джимікроїзмом». Конституції деяких штатів, наприклад, Міссісіпі й Південної Кароліни, допускали здійснення афроамериканцями політичних прав лише у випадку грамотності та відсутності податкових заборгованостей [110, c.107].

Підсумовуючи значення Верховного Суду США наприкінці ХІХ ст., професор О.Ю.Саломатін вказав на його «еволюцію», оскільки чітко встановився його кількісний склад – 9 суддів, підвищився рівень їхнього професіоналізму (6 його суддів до цього було суддями федеральних судів). Щоправда, впродовж ХІХ ст. не було жодного авторитарного Головного судді, крім Дж.Маршалла. Незважаючи на те, що Верховний Суд не може ініціювати судові позови, ми не погоджуємося з думкою автора, нібито Верховний Суд не впливав на творення правової політики [101, с.114].

У 1905 р. Верховний Суд США розглянув справу «Локнер проти Нью-Йорку» про неконституційність закону Нью-Йорку, який передбачав 10-годинний робочий день у пекарнях і, на думку Локнера, власника однієї з таких, був неконституційним. Верховний Суд визнав, що закон обмежував право «продавати й придбавати робочу силу як свободу, яка охороняється ХІV поправкою». На думку Суду, втручання парламенту штату у відносини роботодавців і працівників було порушенням свободи договору і цього права роботодавці позбавлялися без належної правової процедури [160]. На сучасному етапі, ми можемо говорити, що цим рішення порушувалися основні гарантії права на працю, які були визнані як такі згодом на міжнародному рівні та у США.

З прийняттям цього рішення розпочався так званий «локнерівський» період Верховного Суду США, який тривав до середини 30-х років ХХ ст. Тоді Верховний Суд визнав неконституційними близько 200 законів про «зовнішнє» регулювання трудових відносин, наприклад, 1923 р. (справа «Адкінс проти дитячого госпіталю», в рішенні визнав неконституційним закон федерального округу Колумбія «Про мінімальну заробітну плату для жінок і дітей») [79, с.161–162].

Розглянувши справу «Меєрс проти США» 1926 р., Верховний Суд визнав неконституційним закон «Про строки перебування на посадах» 1867 р., який забороняв Президентові до закінчення повноважень звільняти без згоди Сенату посадових осіб федеральних органів виконавчої влади [162]. На нашу думку, закон було визнано неконституційним унаслідок впливу Головного судді В.Г.Тафта, який у 1909–1913 рр.

Отже, впродовж кінця ХІХ – початку ХХ ст. Верховний Суд США продовжував здійснювати деякий негативний вплив на суспільні відносини й еволюцію конституційного ладу, стримуючи розвиток принципу рівності громадян і мінімальних соціально-трудових гарантій праці працівників. Таким чином, Суд зловживав правом конституційного контролю.

Перша світова війна (1914–1918) у США мала інші наслідки, ніж в Європі, оскільки воєнні дії не проводилися на американському континенті. Але саме тоді в американському суспільстві почали виявлятися протиріччя між білими та афроамериканцями, корінними жителями й емігрантами, роботодавцями та працівниками, чоловіками й жінками, радикалами і консерваторами [48, с.92–93].

Світова економічна криза 1929–1933 рр., охопивши всі держави заходу, позначилася на занепаді економіки США, головними причинами якої стали високий ступінь монополізації капіталів і виробництва, ліквідація державного регулювання економічних відносин, невідповідність між темпами виробництва та зростанням заробітної плати, а звідси – перевиробництво товарів і падіння попиту на них. Власники підприємств скорочували виробництво з метою підтримання стабільних цін, що призводило до масового безробіття [48, с.104].

Криза у США розпочалася 24 жовтня 1929 р. з падіння курсу акцій на Нью-Йоркській біржі. Впродовж місяця вартість їх знизилася на 16 млрд. доларів і дійшла нульової позички, внаслідок чого банки припинили виплачувати депозити і закривалися (в 1929–1932 рр. – понад 5 тис. банків, тобто 20%). Мільйони громадян втратили заощадження, збанкрутувало понад 130 тис. підприємств, а промислове виробництво скоротилося на 46%. Зниження цін на сільськогосподарську продукцію призвело до розорення 900 тис. (15%) фермерських господарств; наприкінці 1933 р. було близько 17 млн. безробітних. У США не існувало державної системи соціального страхування на випадок хвороби, старості, втрати роботи тощо [48, с.104–105].

З метою подолання економічної кризи в США Президент Ф.Д.Рузвельт (1933–1945) розробив «Новий курс» – низку законопроектів, які передбачали здійснення заходів, спрямованих на відновлення економіки. На його думку, «концентрація економічної влади суперечила ідеалам демократії, необхідною умовою якої була економічна реформа, яка передбачала втручання держави в усі сфери суспільного життя і повинна була здолати філософію індивідуалізму й вільного ринку». В основі програми були ідеї англійського економіста Дж.Кейнса про необхідність часткового державного втручання в економіку з метою підвищення купівельної спроможності населення, його зайнятості й соціального захисту [48, с.106,109–110].

Закони «Нового курсу» передбачали скасування «золотого стандарту», заборону експорту золота й обмін його на паперові гроші; запроваджували надання державної допомоги банкам; дозволяли відкриття банків, визнані «здоровими»; інвестиційні банки відокремлювалися від комерційних; вводили державне гарантування депозитних вкладів населення (до 5 тис. доларів). Було встановлено державну систему відновлення й регулювання промислового виробництва й трудових відносин (антитрестівське законодавство), обов’язкові правила чесної конкуренції щодо обсягів виробництва, мінімуму заробітної плати та тривалості робочого тижня 40 год., використання нових технологій, законодавче регулювання системи соціального страхування. Подолання аграрної кризи передбачалося через визначення щорічних обсягів виробництва основаних видів сільськогосподарської продукції та паритетних цін на неї, рефінансування фермерської заборгованості. З метою часткової ліквідації безробіття уряд створив трудові табори для безробітної молоді, 3 млн. яких саджали лісі, ремонтували дороги, будували мости, здійснювали меліорацію [48, с.110–111].

Правове значення «Нового курсу», наголосила українська дослідниця Т.В.Плотнікова, полягало у посиленні економічної функції держави як наслідку втручання уряду США у відносини приватного підприємництва, в започаткуванні політико-правових змін, спрямованих на лібералізацію зовнішньої торгівлі, визначення напрямів розвитку та регулювання банківської системи, запровадження страхування банківських вкладів населення з метою захисту прав споживачів [88, с.5].

Однак Верховний Суд США під головуванням судді Ч.Е.Гьюза (1930–1941) визнав більшість законів «Нового курсу» неконституційними, оскільки вони передбачали пряме втручання держави в економічні відносини, що певною мірою обмежувало право приватної власності та принцип свободи договору.

Умовно сформувалося три періоди у відносинах Верховного Суду США та Ф.Д.Рузвельта: 1) 1933–1934 рр. – «очікування»; 2) 1935–1936 рр. – «різка конфронтація» Суду, пов’язана з визнанням неконституційності більшості законів «Нового курсу»; 3) 1937–1945 рр., коли Суд визнав конституційними деякі нормативні акти соціального законодавства «Нового курсу» [57, с.167–168]. Тобто, 1937 р. завершується «консервативна ера» в діяльності Верховного Суду.

Найвідомішою справою періоду «очікування» була «США проти Дублієр Конденсес Корпорейшин» 1933 р. Верховний Суд, розглянувши проблему права держави на винахід, створений працівниками її підприємств, визнав право роботодавця отримати «невиключну» ліцензію від працівника, який його створив у свій робочий час, використовуючи матеріали й обладнання першого. Приймаючи це рішення, Суд керувався тотожністю правового становища всіх працівників [83, с.68–69].

У 1935–1936 рр. Верховний Суд у багатьох рішеннях, керуючись доктриною «невтручання» держави в підприємницькі відносини, фактично зупинив дію «Нового курсу», визнавши неконституційними закони «Про відновлення національної промисловості» (НІРА), «Про банкрутство фермерів», «Про регулювання сільського господарства» (ААА), «Про охорону видобутку кам’яного вугілля», «Про банкрутство муніципальних установ», «Про пенсійне забезпечення на залізничних дорогах» та інші, які передбачали державне втручання в економічні й трудові відносини [14, c.134–135].

Положення закону НІРА, на думку Верховного Суду, незаконно делегували законодавчі функції органам виконавчої влади, спрямовувалися на регулювання умов праці, передбачали втручання в торгівлю між штатами [57, с.169]. Неконституційними було визнано закони штатів про встановлення мінімальної заробітної плати, що спричинило масові страйки працівників [57, с.171–172].

У 1935 р. Верховний Суд США в рішенні у справі «Виконавець Хемфрі проти США»^[63] позбавив Президента права звільняти членів федеральної Торгової комісії до закінчення строку їхніх повноважень, оскільки вони безпосередньо йому не підпорядковувалися [158].

Президент Ф.Д.Рузвельт, незадоволений ставленням Верховного Суду до «Нового курсу», 5 лютого 1937 р. звернувся до Конгресу із заявою про збільшення кількості його членів до 15 осіб. Однак більшість конгресменів, навіть його прихильники демократи, вважали це «відвертим посяганням на незалежність суддів, яку було визнано більшою цінністю ніж економічну необхідність» [20, с.49–50].

Російські дослідники В.І.Борисюк, Е.Я.Борщевська та деякі інші наголошували, що визнання неконституційності основних законів «Нового курсу» – не доказ неефективності політики Ф.Д.Рузвельта у сфері регулювання економічних відносин [14, с.148]. На нашу думку, Ф.Д.Рузвельт, зважаючи на ставлення Верховного Суду, вніс зміни до положень законів, визнаних неконституційними, оскільки, в іншому випадку, не мав би змоги впровадити «Новий курс», тому й скасував пряме урядове втручання в господарські відносини підприємств.

На підставі цього 1937 р. Верховний Суд прийняв рішення у справі «Компанія Готель західного узбережжя проти Періша» щодо конституційності федерального закону, фактично тотожного законові штату Нью-Йорк, який було визнано неконституційним. Суд визнав, що принцип свободи договору можна обмежити лише, «застосовуючи належну правову процедуру» [57, с.173].

У квітні 1937 р. Верховний Суд у рішенні в справі «Національне управління з трудових відносин проти Джонс Лафин Стіл Корпорейшин» визнав конституційність федерального закону «Про трудові відносини» 1935 р.^[64] [57, с.173]. Відповідач – одна з найбільших сталеливарних корпорацій, порушивши положення закону, звільнила 10 працівників за участь у профспілковій діяльності та відмовилася виконувати наказ позивача про їхнє повторне прийняття. Представники корпорації покликалися, що внутрішні відносини на підприємстві не впливають на торгівлю між штатами, тому не повинні регулюватися Конгресом, але Суд зобов’язав її поновити на роботі працівників, оскільки їхнє «право на самоорганізацію й висунення представників для ведення переговорів про укладення колективних договорів є необхідною умовою стабільності промисловості» [18, с.32].

Отже, 1937 р. Верховний Суд визнав конституційність «оновлених» законів «Про банкрутство фермерів», «Про регулювання трудових відносин на залізниці», «Про національні трудові відносини» [14, c.136].

Професор О.О.Шевченко доводить вплив федеральних органів усіх гілок влади на формування зовнішньої політики США, зокрема Верховного Суду, який неодноразово в своїх рішеннях здійснював регулювання правових відносин органів виконавчої та законодавчої влади, стимулював розвиток зовнішньої політики [133, с.43]. Наприклад, у рішенні в справі «США проти Куртіс-Райт Експорт Корпорейшин» 1936 р. (автор проекту – суддя Дж.Сазерленд (1922–1938) визначив, що «надання федеральному урядові США повноважень зовнішнього суверенітету не залежить від Конституції». Це пояснюється тим, що «повноваження оголошувати та вести війну, укладати мир і міжнародні договори, підтримувати дипломатичні відносини належать урядові. «Повноваження США такі ж, як і повноваження інших членів міжнародної спільноти, якщо ж ні, то США не є суверенною державою. Право держави на територію внаслідок її відкриття, окупацію, вислання небажаних іноземців, повноваження укладати міжнародні договори не визначені у Конституції, але беззаперечно невід’ємні від національного суверенітету» [181].

У 1930–1941 рр. Верховний Суд США прийняв низку рішень про конституційні права обвинувачених у скоєні злочинів, за вчинення яких передбачалася смертна кара. У 1932 р. у рішенні в справі «Повел проти Алабами» визнав обов’язкову участь в цих справах адвоката й право підсудного на безоплатну правову допомогу [57, с.246].

У 1930–1941 рр. виявляється активний вплив Верховного Суду США на формування системи права. Незважаючи на конфлікт між Президентом Ф.Д.Рузвельтом і Верховним Судом, Конгрес не втрутився у їхні відносини внаслідок прийняття федерального закону, який би збільшив кількість його суддів. Конгрес не ухвалив відповідної поправки до Конституції, яка скасувала б судові прецеденти, встановлені у рішеннях Верховного Суду. Крім цього, показовим є вплив судової гілки влади на виконавчу, оскільки Ф.Д.Рузвельт був змушений врахувати думку Верховного Суду та пристосувати окремі положення «Нового курсу» до його вимог.

У 1941–1953 рр. Верховний Суд США діяв під головуванням Г.Ф.Стоуна (1941–1946), якого призначив Ф.Д.Рузвельт і Ф.М.Вінсона (1946–1953), призначеного Президентом-демократом Г.С.Труменом (1945–1953).

У цей час Верховний Суд, дотримуючись концепції «судової стриманості», неодноразово наголошував у рішеннях, що особисте ставлення його суддів щодо доцільності законів, які регулювали соціально-економічні відносини, не було підставою визнання їх неконституційними.

До кінця 40-х років ХХ ст. Верховний Суд фактично не застосував доктрину «дуалістичного федералізму», яка випливає з Х поправки до Конституції США, схиляючись до концепції «верховенства федерального закону», яку в 50-х роках ХХ ст. інтерпретував як «переважне право федерації».

Після 1945 р. Верховний Суд неодноразово застосовував концепції «судової стриманості» та «переважного права федерацій», визначаючи конституційність законів, які регулювали соціально-економічні відносини. Отже, Верховний Суд слідкував більше за правильністю виконання законів, аніж їхньою конституційністю [57, с.216–218].

У 1940 р. Конгрес прийняв закон «Про реєстрацію іноземців» (закон Сміта), який обмежував свободу висловлювання поглядів про необхідність змін у суспільстві революційним шляхом, а 1950 р. – закон «Про внутрішню безпеку» (закон Маккарена-Вуда), що забороняв діяльність Комуністичної партії США, оскільки її керівники відмовлялися реєструвати політичну партію як «підривну» організацію. Верховний Суд, визнавши конституційність цих законів, керувався доктриною «балансування інтересів», за якою політичні інтереси органів законодавчої влади переважали над інтересами політичних партій [14, с.137]. У 1950 р. Суд визнав конституційність федерального закону Тафта-Хартлі^[65], що забороняв надання переваги в укладенні трудових договорів членам профспілок.

У 1941–1953 р. Верховний Суд США визнав у низці рішень конституційність законів, які забороняли змішані шлюби (білих і афроамериканців), їхнє спільне навчання та користування громадськими закладами; правомірною заборону демонстрування кінокартин, де афроамериканців зображали у вигляді, що викликав симпатію глядачів; відмовився переглядати смертні вироки засуджених афроамериканців за зґвалтування білих жінок.

У 1952 р. Верховний Суд США розглянув справу «Янгстон Шит і Туб Компані проти Совера». Згідно з обставинами справи, Президент Г.С.Трумен (1945–1953) під час війни США проти Китаю та Північної Кореї (1950–1953) видав наказ міністру торгівлі конфіскувати сталеварні підприємства, на яких розпочиналися страйки, а зупинення виробництва перешкодило би поставкам зброї. Однак Верховний Суд визнав наказ неконституційним [14, с.137].

Отже, з кінця ХІХ ст. – у першій половині ХХ ст. у діяльності Верховного Суду США визначаються декілька важливих етапів. Перший (1889–1937) – «консервативна ера», коли він неухильно дотримувався встановленого принципу державного невтручання в економічні відносини суб’єктів підприємницької діяльності та в соціально-трудові відносини, що порушувало більшість встановлених згодом міжнародних соціально-трудових гарантій; як окремий період у межах цього часу варто виокремити 1933–1937 рр., зокрема, у 1932 р. Президентом США було обрано Ф.Д.Рузвельта (1933–1945), якому Верховний Суд упродовж чотирьох років перешкоджав впроваджувати «Новий курс». Тоді спостерігається вплив Верховного Суду на формування конституційного ладу держави внаслідок активної нормотворчої діяльності, але конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина Суд тлумачив обмежено. Другий етап (1937–1945) вирізнявся погодженням Верховного Суду з основними законами «Нового курсу» та його впливом на формування конституційного ладу з огляду на визнання основних соціально-трудових гарантій працівників. Третій період (1945–1953) характерний становленням у діяльності Верховного Суду самообмеження та впливом Конгресу США на формування конституційного ладу держави.