5.5. Особливості діяльності Верховного Суду США під головуванням Ерла Воррена (1953–1969)

Губернатор штату Каліфорнія Е.Воррен, до часу призначення Головним суддею США, у багатьох питаннях державного значення підтримував республіканця Президента Д.Д.Ейзенхауера (1953–1961), але потім змінив погляди на протилежні консервативним – демократично-ліберальні.

Верховний Суд США на підставі положень ХІV поправки до Конституції США (про рівний захист законів) у рішеннях визнавав неконституційними закони штатів, що передбачали сегрегацію афроамериканців у громадських закладах, забороняли укладати міжрасові шлюби і запроваджували кримінальну відповідальність за міжрасові статеві відносини [14, c.138–139].

Рішенням у справі «Браун проти Ради з питань освіти» («Браун І») від 17 травня 1954 р. Верховний Суд визнав неконституційною расову сегрегацію у державних школах, оскільки вона, виключно за ознакою раси, позбавляла афроамериканських дітей на рівний захист законів, передбачений XIV поправкою. Суд зауважив: «Держава взяла на себе зобов’язання надавати можливість для навчання, а тому така є правом, яке повинно бути рівним і доступним для всіх. Розподіл дітей за ознакою раси позбавляє дітей з групи меншості (афроамериканців) рівного права на отримання освіти. Доктрина «роздільного, але рівного», сформована в рішенні Верховного Суду «Плессі проти Фергюсона» 1896 р. не повинна застосовуватися у сфері освіти» [144].

Підставою для позову було звернення деяких афроамериканців, що проживали у м. Топека (штат Канзас) і мали дітей шкільного віку, про неконституційність закону штату, який передбачав створення шкіл окремо для афроамериканських дітей у містах з населенням понад 15 тис. осіб. Автор проекту рішення – Головний суддя Е.Воррен – зазначив, що «білі переважно отримують освіту в приватних закладах, натомість афроамериканці фактично не мають доступу до навчання, в результаті, вони неосвічені, хоча освіта є найбільш важливою функцією держави.

Професор Дж.Грінберг, який у 1954 р. був адвокатом і представляв інтереси позивача Брауна у Верховному Суді, наголосив на вкрай негативній реакції конгресменів південних штатів на це рішення. На думку конгресменів, Верховний Суд обмежив принцип суверенітету штатів і вони підписали Маніфест конгресменів Півдня, а 11 південних штатів прийняли резолюції про втручання в їхні справи.

У 1955 р. Верховний Суд США в рішенні у справі «Браун II» вказав на доцільність проведення десегрегації виключно розміреними темпами, але вороже ставлення до неї не повинно було виправдовувати її повільне запровадження. Верховний Суд визнав необхідність певного періоду, щоб у шкільних округах здійснити відповідні адміністративні зміни [145; 18, с.28].

Доцільно погодитися з думкою професора Л.В.Яклі, що рішення в справах «Браун I» та «Браун II» стали правовими підставами для поступового впровадження політики «расової рівності». Щоправда, прийняття цих рішень не передбачали негайної відміни сегрегації у школах, крім цього, вказані рішення повинні були виконувати лише державні школи. Окремі батьки білих учнів переводили їх до спеціалізованих приватних шкіл (1954 р. на Півдні таких було близько 3,5 тис.), які складалися лише з білих учнів [183, c.31]. Однак згодом расову сегрегацію було скасовано в усіх сферах.

Верховний Суд США під головуванням Е.Воррена прийняв рішення, які розширили права громадян у сфері соціального забезпечення. Так, Суд 1969 р. визнав неконституційним федеральний закон, що передбачав підставою для отримання соціальної допомоги – постійне проживання в певній місцевості. В одній із справ суддя В.Дж.Бреннан (1956–1990) запропонував розглядати виплати за системою «добробуту» («welfare») не як форму благодійності, а як право на отримання допомоги за системою соціального страхування.

У 60-х роках ХХ ст. Верховний Суд своїми рішеннями розширив права обвинувачених у кримінальному процесі. Так, 1963 р. рішенням у справі «Джадіон проти Вейнрайта» визнав право підсудного на безоплатну допомогу адвоката в будь-якій кримінальній справі в суді, а не лише тоді, коли санкція статті кримінального закону передбачала смертну кару [155]. В рішенні у справі «Ескобедо проти Іллінойсу» 1964 р. Верховний Суд визнав виникнення права у підозрюваного на правову допомогу з моменту першого допиту поліцією, а його зізнання, отримане без залучення адвоката, – незаконним у випадку, якщо він просив його надати, але у цьому було відмовлено [151].

У 1966 р. Верховний Суд у рішенні в справі «Міранда проти Арізони» знову підтвердив право обвинуваченого на правову допомогу ще до моменту слухання справи в суді. Крім цього, в рішенні було сформульовано «Попередження (Правило) Міранди», відповідно до якого поліція зобов’язана зачитувати затриманому перелік прав: берегти мовчання; що все сказане ним може бути використано проти нього; на присутність адвоката на допиті, а якщо підозрюваний не може його найняти, – адвоката нададуть безкоштовно [165].

Однак «ліберальний активізм» Верховного Суду США під головуванням Е.Воррена, на думку членів Республіканської партії, сприяв погіршенню криміногенної ситуації в державі. Вони вважали, що його рішення були сприятливими лише для злочинців, а не для суспільства [14, с.157].

Тривалий час, з огляду на І поправку^[66] до Конституції США, Верховний Суд не приймав рішення проти ЗМІ, які звинувачувалися в наклепах й опублікуванні неправдивих відомостей. У 1964 р. рішенням у справі «Компанія «Нью-Йорк Таймс проти Саллівана»^[67] Суд, на підставі федерального закону «Про наклеп», не визнав наклепу ЗМІ у випадку опублікування ними помилкової інформації. Суд вказав на необхідність доведення умисності дій журналістів чи редакторів або ж їхню необачність – якщо вони не перевірили достовірність інформації [18, с.3; 167].

У 1965 р. рішенням в справі «Грісвольд проти Коннектикуту» Верховний Суд визнав неконституційним закон цього штату «Про контроль за народжуваністю», який передбачав заборону застосування контрацептивів і, таким чином, обмежував право на приватне життя, як «давніше ніж Білль про права і з цієї причини не менш святе» [157]. Тобто, Суд 1965 р. вказав, що право на приватне життя – це, перш за все, право природне, яке існувало ще задовго до його законодавчого визнання.

Спір у справі «Павер Реактор Девелопмент проти профспілок електриків» виник у зв’язку з тим, що Комісія з атомної енергії (КАЕ) видала 1956 р. компанії «Павер Реактор Девелопмент» дозвіл на будівництво реактора, незважаючи на заперечення Комітету з нагляду за безпекою, оскільки компанія не мала необхідних за законом гарантій безпеки. У 1956 р. три профспілки з м. Детройт звернулися до КАЕ з вимогою скасувати дозвіл, оскільки будівництво реактора становило небезпеку для населення, яке мешкало поряд з електростанцією та її працівників. Однак КАЕ відмовила профспілкам. Апеляційний Суд федерального округу Колумбія скасував дозвіл, вказавши, що реактор повинен був будуватися поряд з населеними пунктами лише у виняткових випадках, яких не було. Проте Верховний Суд США 1961 р. визнав, що дозвіл КАЕ не суперечить Конституції. На думку російської дослідниці Р.Л.Наришкіної, Верховний Суд керувався тим, що дозвіл КАЄ був попереднім і передбачав лише будівництво реактора, а не його експлуатацію, після завершення якого повинні були надаватися гарантії безпеки [83, с.121–123].

У 60-х роках ХХ ст. Верховний Суд сприяв упровадженню соціально-економічних гарантій працівників. Зважаючи на масові страйки, Президенти Дж.Ф.Кеннеді (1961–1963) та Л.Б.Джонсон (1963–1969) здійснили ряд соціальних реформ, які були визнані Верховним Судом конституційними. Система державної допомоги громадянам за системою «добробуту» стала невід’ємною частиною соціальної законодавства, яку до середини 70-х років отримали понад 15 млн. осіб [57, с.219–220].

У цей період Верховний Суд застосовував доктрину «судової активізму» до тлумачення конституційних прав і свобод. Однак, роз’яснюючи положення федерального закону «Про заборону расової дискримінації в місцях загального користування» 1964 р., Суд вказав, що XIV поправка до Конституції допускає здійснення дискримінація окремих осіб до інших, але не штатів до осіб. Зважаючи на це, закон повинен був виконувати кожен громадський заклад, який коли-небудь отримував від органів влади штату допомогу чи перебував з нею в інших відносинах.

У 1966 р. Верховний Суд визнав неконституційною тестову систему перевірки грамотності афроамериканців у південних штатах. Щоправда, Суд у цей час фактично не наполягав на скасуванні расової дискримінації у сферах найманої праці, в купівлі, оренді житла, вказавши, що дискримінація лише заборонена [57, с.225–227].

Історії США відомі двоє найдосвідченіших і найавторитетніших Головних судді, політико-правова позиція котрих, фактично, визначала відношення Верховного Суду до важливих питань суспільно-державного значення (Дж.Маршалл – у 1801–1835 рр. і Е.Воррен – у 1953–1969 рр.). Верховний Суд США під головуванням Е.Воррена прийняв рішення, що розширили розуміння низки конституційних прав і свобод людини та громадянина. Суд по-новому інтерпретував право особи на охорону приватного життя, майже скасував усі прояви расової сегрегації. У кримінальних справах за підозрюваними, обвинуваченими та підсудними було визнано право на безоплатну правову допомогу з моменту першого допиту поліцією й сформовано «Попередження Міранди». У 1953–1969 рр. Верховний Суд США, завдяки нормотворчості діяльності здійснив великий вплив на формування конституційного ладу держави, як його гарант, у сфері розширеного тлумачення прав громадян, який не спостерігався раніше.