4.4. Правові основи провадження у справах Верховним Судом США та ухвалення ним рішень

Верховний Суд США в багатьох рішеннях сформулював умови, за наявності яких спір між сторонами є правовим і його можуть розглядати федеральні суди. В рішенні у справі «Мускат проти США» 1911 р.

Верховний Суд наголосив на недоцільності розгляду справ, які лише з першого погляду мають спірний (moot) характер, оскільки «інсценування» спірної ситуації можливе на момент розгляду справи судом першої інстанції, але згодом можуть бути внесені зміни до законодавства чи змінитися обставини справи. Так, 1974 р. у справі «Де Фуніс проти Одеджарду» апелянт оскаржував відмову в зарахуванні його на юридичний факультет з тієї підстави, що він не скористався пільгами, встановленими для расових меншин, а це, на його думку, порушувало права, передбаченні ХІV поправкою до Конституції (положення «про рівний захист законів» як вживається в американський юридичній літературі, але у нашому розумінні – це принцип рівності всіх громадян перед законом). Коли Верховний Суд розпочав розглядати справу, апелянт уже навчався на юридичному факультеті, отже, спір був відсутній [35, с.75].

Верховний Суд США зобов’язав суди враховувати наявність у позивача істотного правового інтересу (процесуальної правоздатності) – «стендінг» (standing). Позивач повинен доводити заподіяння фактичної шкоди – фізичної, моральної чи матеріальної, вказати діяння, якими її було заподіяно. Юридичні особи відповідатимуть критерію «стендінг», якщо вони заявляють позови на користь своїх членів, яким було заподіяно фактичну шкоду. Не повинні прийматися позови, подані на підставі громадської ініціативи (action popularis), коли, наприклад, громадські організації просять вирішити загальносуспільні питання чи від громадських екологічних організацій до заводів про відшкодування шкоди з приводу забруднення останніми навколишнього середовища [134, с.210].

Наступною умовою прийняття справи до провадження є її «визрівання». Скажімо, внаслідок незастосування окремого закону, який суперечить Конституції США, він не може заподіяти шкоду певній особі, а тому не порушує її права. Так, 1961 р. у справі «Пое проти Ульман» дві подружні пари покликалися на неконституційність закону штату Коннектикут, що передбачав кримінальне покарання за використання контрацептивів. Верховний Суд відмовився розглядати справу, покликаючись, що цей закон 80 років «існує лише в книгах», застосовувався тільки раз і не існує реальної загрози винесення покарання [134, с.211; 171].

Отже, це рішення доводить, що Верховний Суд часто уникав практики визнання законів неконституційними. Однак, зовсім іншої думку дотримується доцент Н.В.Пильгун, котра вважає, що закон (у США) набуває чинності й стабільності, якщо він підтверджений судовою практикою та набуває позитивного судового тлумачення [87, с.23]. На нашу думку, зважаючи на тисячі законів, які приймаються у США (на рівні федерації, штатів і автономій) Верховний Суд повинен був би складатися далеко не з дев’яти суддів. Крім цього, як нам видається, доцент Н.В.Пильгун надто гіперболізує значення Верховного Суду США, немовби він знаходиться за правовим становищем вище від Президента і Конгресу.

Згідно з доктриною «утримання», пов’язаної з принципом федералізму та суверенітету штатів, за міркуваннями Верховного Суду США, федеральний суд повинен тимчасово відмовити у вирішенні питання про конституційність нормативного акта, якщо такий позов супроводжується невирішеною за суттю проблемою, яку повинен вирішувати суд штату [134, с.211].

Верховний Суд США в рішеннях неодноразово наголошував на недоцільності прийняття до провадження справ, які можуть бути завершені не рішенням, а висловлюванням думки суду (advisory opinion), що матиме характер рекомендації. Так, Конгрес у законі 1934 р. передбачив право федеральних судів у справах про «дійсні протиріччя» сторін «розтлумачити їхні права та характер правових відносин», якщо будь-хто з них звернувся з таким клопотанням [35, с.77].

Статтями 14–16 Регламенту Верховного Суду США 2005 р. встановлювався порядок подачі апеляцій сертиорарі на рішення низових судів і заперечень на них. Відповідно до статті 14, петиція подавалася протягом 60 днів з моменту вступу в юридичну силу рішення низового суду. У ній повинні зазначатися підстави для перегляду справи, коло питань стисло, що повинен встановити Верховний Суд. Апелянт повинен стисло викласти рішення суду із зазначенням положень Конституції, законів, міжнародних договорів і правових прецедентів США, котрими керувався низовий суд. У випадку подання апеляції на вирок у кримінальній справі, яким підсудний засуджений до смертної кари, повинна ставитися відмітка «capital case» («важлива справа») [173, с.10–16].

Усі регламенти Верховного Суду США передбачали сплату апелянтами за оформлення та реєстрацію документів обов’язкового комісійного збору (державного мита). Наприклад, у 2000–2005 рр. до Суду було подано близько 1825 клопотань (і сплачено обов’язковий комісійний збір), з яких лише близько 80 (4%) він прийняв до розгляду. В той самий період понад 6 тис. клопотань було подано у формі «пауперіс» («in forma pauperis»), зазвичай у кримінальних справах, а переглянуто – лише окремі [18, с.20].

«Ін форма пауперіс» – порядок апеляційного оскарження для малозабезпечених осіб, передбачений статтею 1915 розділу 28 Зводу законів США та статтею 39 Регламенту Верховного Суду США 2005 р. Особи можуть звільнятися від сплати державного мита, якщо доведуть малозабезпеченість, надавши суду відповідний письмовий доказ або покази під присягою. Однак формулювання юридичного змісту претензії та доведення своєї малозабезпеченості становить велику складність без допомоги адвоката [28, с.46–47; 173, с.49]. Однак, згідно до Конституції США, надання особі адвоката безоплатно не передбачено у цивільних справах.

Отже, відповідно до статті 12 Регламенту, апелянт подає 40 примірників належно оформленої петиції, сплачує комісійний збір (станом на серпень 2004 р. він становив 300 доларів США), за винятком випадків звільнення від його сплати.

До 1925 р. кожен з 9 суддів Верховного Суду США зобов’язувався вивчати всі документи («змагальні папери»), які надходили від апелянта, його опонентів, можливі резюме у формі «товариша суду» та готувати «пам’ятну записку» з викладом своєї думки [18, с.19]. Однак, зважаючи на об’єктивну неможливість ретельного вивчення суддею всіх «змагальних паперів», це завдання виконують секретарі. Кожен із суддів користується послугами 4 секретарів, а Головний суддя – 5. Секретарі вивчають клопотання та готують доповідні записки, в яких визначають наявність або відсутність умов для розгляду чи перегляду справ, але остаточний висновок у кожному випадку висловлює суддя. У другій половині ХХ ст. суддя Верховного Суду Б.Р.Вайт (1962–1992) наголосив на нескладності цього процесу через надходження близько 90% клопотань про перегляд цивільних справ від малозабезпечених, рішення в яких, зазвичай були законними.

За результатами відбору клопотань складається спеціальний список з резолюцією Головного судді [18, с.22]. Питання про розгляд кожного клопотання вирішується впродовж 8 тижнів з моменту подання, але строк процесуально не визначений. Відповідно до сформованої традиції, щоп’ятниці на черговій нараді, де присутні лише судді, вирішується питання про результат розгляду кожного клопотання, яке є у списку, що оголошується у понеділок.

Справи розглядаються усім складом суддів. Як зазначила професор Е.Ф.Джинджер, провадження у справах відбувається у чіткій послідовності, за стадіями. На першій стадії Верховний Суд США виносить рішення про підсудність йому справи, на другій вирішує питання про перегляд справи відповідно до «правила чотирьох», за яким наказ про витребування справи видається у випадку, якщо проголосувала «за» витребування справи значна меншість [33, с.13]. Суддя, який не погоджується з відмовою більшості, має право обґрунтувати свою думку письмово [18, с.22].

Зазвичай, судді Верховного Суду США відбирають справи, близькі за значенням, але з різною «юридичною інтерпретацією». Так, у 1968–1972 рр. Суд переглянув кримінальні справи, розглянуті судами штатів, вироками в яких винних було засуджено до смертної кари. У багатьох рішеннях Верховний Суд наголошував на своєму обмеженому втручанні у вирішення штатами питань прийняття кримінальних законів. Окремі судді Верховного Суду, наприклад, Т.Маршалл (1967–1991), вважали смертну кару «жорстоким і незвичним покаранням» у розумінні змісту VIII поправки^[51] до Конституції США [33, с.13–14]. На нашу думку, впродовж всієї історії США застосування смертної кари до небезпечних злочинців вважалося цілком виправданим й справедливим покаранням, як і довічне позбавлення волі. Наприклад, у березні 1980 р. Верховний Суд визнав довічне позбавлення волі не надто жорстоким покаранням, вказавши на обов’язок парламентів штатів встановлювати покарання за злочини та невтручання Верховного Суду у цей процес, до поки вони не порушать конституційної заборони призначати жорстокі та незвичні покарання.

На наступній стадії провадження у справі, яка відбувається в судовому засіданні, сторони та їхні адвокати виступають перед суддями Верховного Суду, висловлюючи так звані усні аргументи (legal briefs) [33, с.13–14]. Якщо стороною у справі є США, їхні інтереси представляє Генеральний атторней чи інша посадова особа за його дорученням [178]. Сторони в судовому засіданні для викладу своїх доводів мають 30 хвилин. Верховний Суд не здійснює слухання з участю присяжних, зазвичай не допитує свідків. Упродовж робочого дня він може розглянути 22–24 справи [134, с.13].

Регламент Верховного Суду США вказує на основне призначення усного аргументу як засобу посилення та обґрунтування письмових доказів, оскільки судді вже ознайомлені з матеріалами справи. Щоправда, судді не схвалюють зачитування аргументів, можуть перервати виступ і поставити запитання по суті справи. На думку судді Верховного Суду В.Дж.Бреннана (1956–1990), судове засідання було своєрідним «сократівським» діалогом між суддями та адвокатами, але він визнав, що в багатьох випадках змінював свою думку під впливом усних аргументів [35, с.17].

Після заслуховування усних аргументів сторін, судді обговорюють справу на закритому судовому засіданні, а висловлені думки розглядаються як попередні. Лише в травні-червні щороку Верховний Суд ухвалює рішення більшістю голосів суддів. Він керується фактичними обставинами справи, що встановили інші суди, але може по-новому тлумачити Конституцію США й обставини справи.

На наступній стадії серед суддів більшості (majority) обирається автор рішення для написання його проекту, інші судді мають право викласти власні думки. Стадія може тривати декілька місяців і завершитися поданням проекту рішення, окремих думок більшості та меншості суддів для ознайомлення всіх суддів. Кожен із суддів більшості може внести свої поправки та зміни до проекту рішення. Деколи може бути напрацьовано близько 10–12 варіантів проекту рішення в одній справі. Суддя має право змінити думку до часу офіційного оприлюднення рішення. На заключній стадії оголошується й опубліковується остаточне рішення Верховного Суду [35, с.14–15].

Федеральні судді під час розгляду справ, відповідно до статті 455 титулу 28 Зводу законів США, мають право заявляти самовідводи. Тоді може виникнути ситуація, за якої голоси суддів Верховного Суду розділяються порівну (4:4 або 3:3). Це мало місце 1982 р., коли судді С.Д.О’Коннор (1981–2006) у справі про конституційність виборчого закону та Г.А.Блекман (1970–1994) у справі про законність регламентації реклами медикаментів заявили самовідводи. У таких випадках рішення низового суду залишається чинним [35, с.21].

Верховний Суд США лише в окремих справах виносить письмові рішення, скажімо, на початку ХХІ ст. з близько 6500 справ – у 120–150 [134, с.14], а на початку 90–х років ХХ ст. з близько 5000 справ – у 100–150, які опубліковані в офіційному віснику.

Професор Дж.П.Джонс зауважив, що, на відміну від деяких сучасних конституцій, Конституція США (та закони) не зобов’язує суддів письмово оформлювати рішення, але суди США, в тому числі Верховний Суд, письмово викладають не лише рішення, а й окремі думки суддів. Якщо англійські суди в кожному рішенні письмово оформляють думки кожного судді, то однакові думки суддів Верховного Суду США пишуться одним із них і схвалюються іншими. Публікуються також окремі думки суддів [18, с.12].

У випадку, коли Верховний Суд більшістю голосів чи одностайно прийняв рішення у справі, в якій не потрібно обґрунтовувати результати голосування, воно може оголошуватися у формі «пер куріам» («per curiam») –«думка Суду», що не підписується суддями. Однак поширенішим є письмове викладення розгорнутої спільної думки більшості з метою формування судової практики.

Якщо Головний суддя під час голосуванні підтримав більшість, він може написати проект рішення або доручити це будь-кому із суддів Верховного Суду, який належить до більшості. Якщо ж він належить до меншості, право визначити автора проекту рішення має найстарший за строком перебування на посаді суддя з більшості. У 1972 р. Головний суддя В.Е.Бергер (1969–1986), залишившись у меншості під час ухвалення одного з рішень, призначив автором суддю Г.А.Блекмена (1970–1994) з більшості. Це порушення права старійшини більшості – В.О.Дугласа (1939–1975) викликало обурення серед інших суддів, що змусило В.Е.Бергера долучившись до думки більшості.

Суддя, який залишився в меншості, може індивідуально чи спільно з іншими суддями скласти письмово особливу думку, «що не збігається з іншими» («dissent»). Суддя, який зайняв позицію більшості може написати особливу думку, «що збігається з іншими» («opinion»), коли: 1) має намір заперечити наявне обґрунтування доказів; 2) вважає недоцільним призначення автором проекту іншого судді; 3) необхідно пояснити мотиви приєднання до позиції більшості, з метою заперечення думку меншості [35, с.21–23].

У 1959 р. суддя В.Дж.Бреннан (1956–1990), якому доручили скласти проект рішення в справі «Аббат проти США», врахував пропозиції п’яти суддів більшості та написав власну особливу думку, «що збігається з іншими». Суддя В.О.Дуглас, який під час ухвалення одного з рішень залишився в меншості, після написання думки, «що не збігається з іншими», написав проект рішення замість призначеного автором судді Ч.Е.Віттекера (1957–1962) [35, с.22].

Професор О.А.Жидков відзначив, що наприкінці ХХ ст., зазвичай, автор проекту рішення не завжди підтримувався більшістю суддів, які писали власні «особливі думку», а тому проект рішення часто відображав не правову позицію більшості, а думку, яка «оголошує рішення Суду», що в американській юридичній літературі називають «плюралістичним рішенням» («plurality decision»). Так, у 1900–1955 рр. таких рішень налічувалося 35, в 1955–1968 рр. – 43, в 1969–1981 рр. – 95 [35, с.24–25].

За підрахунками професора Г.В.Перрі Мол., впродовж 1976–1980 рр. Головний суддя В.Е.Бергер (1969–1986) у 44 справах не погоджувався з думкою більшості суддів, інші судді в цей час – В.Дж.Бреннан (1956–1990) – у 426, П.Стюарт (1958–1981) – у 179, Б.Р.Вайт (1962–1992) – у 188, Т.Маршалл (1967–1991) – у 341, Г.А.Блакман (1970–1994) – у 152, Л.Ф.Повел Мол. (1972–1987) – у 117, В.Г.Ренквіст (1972–1986) – у 61, Дж.П.Стівенс (1975) – у 39 [168, с.185].

Ми не погоджуємося з думкою професора О.А.Жидкова щодо наявного «розколу» Верховного Суду США у практиці написання суддями окремих думок, яку Головний суддя Дж.Маршалл у 1801–1835 рр. фактично викорінив, оскільки 10 з 18 рішень із важливих питань були одноголосними. Тоді Дж.Маршалл наголошував на зростаючому авторитеті Верховного Суду, якщо він «говоритиме в один голос» [35, с.22]. На нашу думку, висловлення власної думки судді та виокремлення її з поміж 8 інших є невід’ємним елементом судової незалежності, важливим правом судді вищої судової інстанції держави.

Отже, конституційний контроль Верховного Суду США здійснюється лише у зв’язку з розглядом ним справ як першою чи апеляційною інстанцією. Позивачі у позовних заявах чи апелянти у петиціях про перегляд справ, тобто брифах, повинні обґрунтовувати неконституційність нормативного акта, на підставі якого виникло спірне право-відношення. Однією з особливостей судового процесу США, але, на нашу думку, недоцільною для запозичення в Україні, є подання так званих резюме у формі «товариша суду» про перегляд справ Верховним Судом США особами, які не є сторонами у справі.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про те, що:

1. Формування юрисдикції Верховного Суду США як першої та апеляційної інстанцій наприкінці ХVІІІ ст. відбувалося під значним впливом політичної партії федералістів у Конгресі.

2. Позивачі й апелянти, подаючи заяви чи скарги до Верховного Суду США, повинні насамперед обґрунтовувати неконституційність закону, що врегульовує спірні правовідносини.

3. Зміни видів апеляційного перегляду Верховного Суду США (екстраординарне розпорядження – 1789–1928 рр., звичайний апеляційний – 1789–1988 рр., сертиорарі – 1925 р., сертифікат – 1789 р.; останні два застосовуються й на сучасному етапі) відбувалися з метою зменшення випадків обов’язкового перегляду рішень низових судів. Це сприяло формуванню фактично повного дискреційного права Верховного Суду (лише на власний розсуд) прийняття справ до провадження.

4. Правовими підставами для розгляду, перегляду справ і визнання неконституційним закону не тільки Верховним Судом США, а й іншими судами цієї держави, є наявність спору, процесуальної дієздатності сторін, реальних підстав застосування закону, неконституційність якого припускається.

5. На нашу думку, позитивним явищем є написання суддями Верховного Суду США окремих думок у рішенні, що засвідчує їхню участь не лише в його ухваленні, а й у правотворчій діяльності Верховного Суду.

6. Вважаємо непридатний для використання в Україні досвід США щодо подання клопотань стосовно перегляду справ Верховним Судом США у формі «товариша суду» від осіб, котрі не брали участі в справі.

7. Функція конституційного контролю, яка полягає у перевірці відповідності законів, нормативних актів та діяльності органів виконавчої та законодавчої влади (федеральних і штатів) Конституції США, першочергово передбачалася у статті 25 Судового акта 1789 р. Отже конституційний контроль не було впроваджено судовим прецедентом у рішенні в справі «Мербюрі проти Медисона» 1803 р. Щоправда, цим рішенням на загальнофедеральному рівні було визнано право судів штатів визначати конституційність нормативних актів і тлумачити положення Основного Закону 1787 р. Право конституційного перегляду було надано Верховному Судові США внаслідок того, що це повноваження слід було надати органові державної влади, створення якого вже передбачено федеральною Конституцією. Крім цього, Конгрес, складаючись з представників від штатів, приймаючи Судовий акт 1789 р., повинен був урахувати загальнодержавні інтереси й інтереси штатів.

8. Правотворчість Верховного Суду США, пов’язана з розглядом справ і ухваленням рішень, спрямовується на формування однакового розуміння положень Конституції 1787 р. й ефективної судової практики в межах держави. Важливим і необхідним є прийняття Верховним Судом регламентів діяльності та меморандумів про поведінку його працівників. Остання пояснюється тим, що Конгрес, у складі якого може бути надто мало колишніх суддів, повною мірою з об’єктивних причин, не зрозуміє особливостей виконання працівниками Верховного Суду посадових обов’язків.

9. Судові прецеденти США, які містяться передусім в окремих рішення Верховного Суду США, мають особливо гнучкий характер, а незв’язаність Верховного Суду власними рішеннями – це доказ постійного пристосування тлумачень конституційних положень до відповідного рівня розвитку соціально-правових відносин.