§ 3. Джерела виборчого права

В системі права існує три конституції: цивільний кодекс (громадянська конституція), податковий кодекс (економічна конституція) і виборчий кодекс (політична конституція).

Вибори — це важливий інститут безпосередньої демократії, який має основоположне значення для забезпечення легітимності державної влади, становлення й розвитку громадянського суспільства, формування державності на демократичних, правових засадах.

Зарубіжна та вітчизняна практика свідчить, що виборче законодавство складається з різних груп нормативних актів. Певне уявлення про джерела виборчого права можна мати, ознайомившись з їх класифікацією, яку дав костаріканський учений Р. Х. Валлє, котрий виділяє писані норми — конституція, міжнародні договори, закони й акти, що мають силу законів, регламентарні акти (палат парламентів), статути політичних партій, — та неписані норми, що охоплюють загальні принципи права, звичаї і тлумачення норм про вибори судом.

Практика показує, що найважливіші аспекти виборів нерідко регулюються на конституційному рівні, у главах (розділах), які регулюють правовий статус людини й громадянина (наприклад, Італія) чи статус представницьких та інших виборних органів влади (Австрія, Азербайджан, Албанія, Бельгія, Ісландія та ін.) або, що частіше має місце, одночасно у цих главах (Македонія, Молдова, Польща, Російська Федерація, Румунія, Словенія, Словаччина, Туреччина і т.

Як правило, конституціями визначаються основні принципи національного виборчого права («Вибори, загальнонаціональні і місцеві референдуми проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування,» — зазначається в статті 10 Конституції Республіки Болгарія; «Радники обираються загальними, вільними, рівними, прямими і таємними виборами на чотирирічний термін» — проголошує стаття 51 Конституції Князівства Андорра, «Депутати Бундестагу Федеративної Республіки Німеччини обираються шляхом загальних, прямих, вільних, рівних і таємних виборів» (стаття 38 Основного Закону ФРН) і та ін.).

Непоодинокі випадки, коли основними законами закріплюються принципи та основні моменти порядку проведення виборів: порядок утворення виборчих округів, дільниць, порядок проведення голосування і визначення їх результатів (стаття 26 Конституції Австрійської Республіки); принципи та день виборів, вимоги до кандидатів в депутати, перевірка і затвердження результатів виборів (статті 83—86 Конституції Азербайджанської Республіки); принципи, порядок висування кандидатів в депутати, здійснення витрат на вибори та порядок відкликання депутатів (статті 64—72 Конституції Республіки Білорусь); принципи, порядок утворення округів, вимоги до кандидатів (статті. 61—64 Конституції Бельгії); порядок висування кандидатів в депутати, категорії осіб, що не мають права балотуватися в депутати (статті 68— 69 Конституції Республіки Албанія); принципи виборів, порядок їх призначення, проведення, відповідальність, права виборців, категорії осіб, яким не надається право голосу, статус виборчої комісії, порядок утворення виборчих округів, контроль за проведенням виборчої кампанії (статті 56—63 Конституції Мальтійської Республіки); вимоги, що пред’являються до депутатів, терміни проведення виборів, їх відстрочка, загальне керівництво і контроль за виборами (статті 76—79 Конституції Турецької Республіки) тощо.

Закріплення на конституційному рівні принципів та окремих аспектів порядку проведення виборів свідчить про визнання на вищому державно-правовому рівні їх важливості у житті держави та суспільства. Це надає зазначеним приписам більшої вагомості, обов’язкового до виконання характеру, що є вельми важливим у реалізації громадянами свого виборчого права, їх участі в управлінні державою. Часто в конституціях мають місце положення, які визначають, що порядок виборів депутатів до представницьких органів державної влади регулюється законом (стаття 68 Конституції Республіки Вірменія, стаття 55 Конституції Литовської Республіки тощо). Інколи в основних законах встановлюються і особливі вимоги стосовно форми або процедури прийняття такого правового акту. В Іспанії (стаття 81 Конституції) і Молдові (стаття 61 конституції) порядок загальних виборів повинен регламентуватися органічним законом, а в Киргизстані для цього має прийматися конституційний закон (стаття 54 Конституції). В Італії стосовно законопроектів з питань виборів забороняється застосовувати скорочену процедуру розгляду у парламенті (стаття 72 Конституції). Стаття 71 Конституції Угорщини закріплює, що норми про вибори депутатів Державних зборів, як і місцевих представницьких установ і глав міського управління, містяться в особливих законах, для прийняття яких необхідна підтримка двох третин присутніх депутатів Державних зборів.

До числа правових актів, в яких знаходять закріплення норми виборчого права, відносяться і міжнародні правові акти, про які вже згадувалося раніше, і які, виходячи з вироблених світовою спільнотою міжнародних виборчих стандартів, містять або ж загальні принципи проведення виборів, або ж предметно регулюють загальні питання виборчого процесу. Зокрема, такими міжнародними актами є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (стаття 21), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (стаття 25), Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р.

Безумовно, норми конституцій та міжнародних правових актів регламентують лише окремі аспекти виборів. В повному обсязі порядок проведення виборів органів державної влади та місцевого самоврядування визначається законами. І це цілком природно, оскільки регулювання на законодавчому рівні сприяє більш широкому, повному та детальнішому визначенню стадій виборчого процесу та порядку формування представницьких органів. Виборчі закони можуть бути конституційними (органічними) та звичайними. Конституційні (органічні) закони відрізняються від інших виборчих законодавчих актів своєю юридичною силою: вони наділені більшою юридичною силою, ніж звичайні закони, і в той же час меншою, ніж конституція. Як правило, такі закони доповнюють конституцію у питаннях проведення виборів чи приймаються на основі її відсильних норм. Наприклад, в Російській Федерації порядок проведення виборів Державної Думи регулюється законом, посилання на який міститься в тексті Конституції Росії («Порядок формування Ради Федерації і порядок виборів депутатів Державної Думи встановлюються федеральними законами»;

частина друга статті 96). Важливість відносин, пов’язаних з виборами органів публічної влади, і в той же час необхідність детального законодавчого регулювання виборчого процесу веде до практики включення норм виборчого права в органічні закони. Проте найчастіше норми виборчого права закріплюються звичайними законами.

В окремих країнах (Албанія, Аргентина, Білорусь, Бельгія, Вірменія, Єгипет, Камерун, Киргизстан, Мадагаскар, Молдова, Філіппіни, Франція, Іспанія) норми виборчого права виражені в таких особливих джерелах, як виборчі кодекси. Це комплексні правові акти, які мають спеціальний предмет регулювання — суспільні відносини, пов’язані з виборами органів державної влади, часто також органів місцевого самоврядування.

Також норми виборчого права можуть міститися в декретах президента, постановах уряду, рішеннях конституційних судів, які стосуються тих чи інших питань проведення виборів, в інструкціях центральних виборчих комісій й інших органів, що керують виборчою кампанією (наприклад, в актах верховних виборчих трибуналів в ряді держав Латинської Америки). У ряді держав, перш за все, у країнах англосаксонської системи права, джерелами виборчого права виступають також судові прецеденти, акти тлумачення права та звичаї. За надзвичайних умов можуть застосовуватися і нетрадиційні способи регламентації виборів. Приклад тому — вибори до Бундестагу ФРН 2 грудня 1990 року і вибори депутатів Федеральних Зборів Росії 12 грудня 1993 року.

В Україні норми об’єктивного виборчого права закріплені, по- перше, Конституцією України (розділ III «Вибори. Референдум» та інші суміжні розділи); по-друге, чинними міжнародними правовими актами, згода на обов’ язковість яких надана Верховною Радою України: Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод та ін.; по-третє, спеціальними законами — законами про вибори президента, народних депутатів, депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських селищних, міських голів, законом про ЦВК; по-четверте, нормативно-правовими актами Центральної виборчої комісії України, які уточнюють, пояснюють, тлумачать положення національного виборчого законодавства тощо.

Отже, виборчому законодавству України притаманний міжгалузевий, комплексний характер, тобто воно юридично неоднорідне, оскільки включає в себе не тільки норми, але й нормативні акти з різних галузей законодавства, які в свою чергу є формою вираження норм відповідних галузей права. Це дозволяє розглядати виборче законодавство як міжгалузеве. Очевидним є те, що система виборчого законодавства є надзвичайно «громіздкою», містить великий масив нормативного матеріалу, що в безумовному порядку потребує якісного упорядкування.