§ 4. Поняття і види влади. Її походження та еволюція

Політична влада існує в кожній організованій спільноті людей, виникає разом із формуванням самого людського суспільства, існує протягом всієї його історії. Кожне суспільство — це керована і репро­дуктивна система, що потребує координації його частин та елементів.

Мало знайдеться слів, що мають так багато значень, як термін «влада». Він використовується у дуже різних ситуаціях: може означа­ти орган влади, людину, наділену владою, силу, що забезпечує підпо­рядкування і порядок в суспільстві. При цьому на кожному конкрет­ному історичному етапі розвитку влада збагачується новим змістом, що призводить до зміни змісту її сутнісного поняття.

Влада в загальному сенсі розуміється як авторитет, що має мож­ливість і здатний здійснювати свою волю, підкоряючи їй суспільство, управляти та розпоряджатися діями його членів.

Усяка влада є соціальною, оскільки покликана врегульовувати від­носини між людьми. Тож соціальна влада — це система вольових від­носин між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, виро­блення та здійснення спільного для даної соціальної спільноти інтересу.

Особливим і найбільш важливим різновидом соціальної влади є влада політична, сутність якої полягає у реальній здатності регулю­вати соціальні відносини в інтересах всього суспільства або окремої його частини, забезпечувати сталість існуючого в ньому соціального порядку.

Кожна соціальна спільність організує свою спільну діяльність за допомогою владно-управлінської системи, що включає владарю­вання і підпорядкування, управління і виконання.

Владно-управлінські відносини завжди мають «особистісне за­барвлення», тобто ототожнюються з конкретною людиною. «Про­являючись» через особистість правителя (президента, короля тощо), вони зовні виступають як влада особистості, що стоїть над керова­ними. При цьому владні відносини залишаються суспільними, пу­блічними, не стають відносинами конкретних особистостей, тобто приватними відносинами. Однак індивідуальні якості керівника справляють певний вплив на функціонування владно-управлінської структури, яку він представляє: особисті якості керівника (воля, про­гресивний світогляд, жорстокість, владолюбство, далекоглядність, принциповість, чесність і справедливість) можуть суттєво вплинути на функціонування очолюваного ним владно-управлінського органу, а через нього і на інші структури. Міра такого впливу залежить від місця і ролі цього органу у структурі владних відносин.

Таким чином, влада як соціальне явище притаманна будь-якому організованому суспільству. Без влади в різних формах її прояву (вождя над плем’ям, лідерів громадських організацій над рядовими членами, державних органів над звичайними громадянами і т. ін.) не могла б існувати жодна із спільнот.

Влада виникає із природно-історичної потреби в організації, яка здатна реалізувати інтереси всього суспільства або окремих соціаль­них спільнот. Саме потреба в певній організації слугує причиною владної діяльності.

Влада розглядається не як певна якість чи риса, а як відносини між суб’єктами, як функціональний зв’язок між ними, тобто вона постає у вигляді повноважень і можливостей здійснювати керівні, регулюючі дії, важливі для всієї політичної системи.

При цьому слід відмітити, що не тільки підвладний залежить від володаря, але й володар деякою мірою залежить від підвладних йому. Адже підкорятися можна по-різному. Наприклад, можна формально начебто й приймати накази, але в дійсності — ухилятися від їх безпо­середнього виконання. Так виникає те явище, яке називають «силою слабких» і безсиллям влади.

Отже, з точки зору цього підходу влада народжується не «до», а «в ході» відносин між суб’єктами. Такий підхід при аналізі влади ак­центує увагу на ролі і статусі окремого індивіда, тому влада як явище уходить своїм корінням в глибину віків. Із рівності одноплемінників виділяються найбільш сильні, розумні, хитрі і здатні впливати на ін­ших. Потім влада та її інститути починають передаватися у спадок. На етапі виникнення приватної власності зароджується економічна влада, утворюється держава. У суспільстві встановлюються і функці­онують відносини управління-підпорядкування, які ґрунтуються на різних принципах легітимності.

Політична влада, яка виникає як результат цієї еволюції, реалізу­ється для досягнення певних цілей:

— узгодження соціальних процесів, задоволення інтересів людей та соціальних груп в процесі соціального виробництва;

— підтримання сталого функціонування та інтенсивного розви­тку соціальної системи;

— надання соціальним відносинам певного спрямування у відпо­відності із цілями суспільства або пануючих його прошарків;

— здійснення примусу у передбачених нормами випадках.

Влада здійснюється різними методами і засобами, має безліч ви­дів і форм.

Методи владарювання — це способи, прийоми, засоби впливу владарюючих на своїх підлеглих з метою досягти їхньої покори.

Владна діяльність здійснюється двома основними методами: при­мус і переконання. Їх зміст і співвідношення в різних структурах вла­ди різні.

Примус — це специфічна риса будь-якої влади. Він передбачає досягнення суб’єктом влади своєї мети попри непокору об’єкта влад­ного впливу, шляхом застосування сили і погрози силою і позбавлен­ня його можливості вибору між підпорядкуванням та непідпоряд- куванням. Формами примусу є різноманітні санкції, терор, репресії тощо. Історія свідчить, що як тільки виникає загроза владній верхівці, остання вдається до несанкціонованих законом методів: репресіям і терору. У цьому випадку примус набуває форми відкритого свавілля.

Переконання як метод владарювання передбачає використання різних прийомів для забезпечення належної поведінки підлеглих. Це — стримування, спонукання, заохочення, активізація відповідаль­ності. Якщо у суспільстві переважають методи переконання, це свід­чить про авторитетність, легітимність і гнучкість діючої влади.

Ефективність влади пов’язана з тим, як вона сприймається і від­бивається у свідомості людей, тобто від того, наскільки вона легі­тимна. Легітимність — це визнання громадянами обґрунтованості і необхідності цієї влади як законної. Якщо у суспільстві враховуються загальні інтереси і цінності, легітимність проявляється в добровіль­ному визнанні і сприйнятті влади більшістю населення. Однак зна­чно частіше легітимність досягається у повсякденній боротьбі за ви­правдання перед суспільством носія влади.

Легітимація влади залежить від того, на що вона спирається, що є її джерелом. Найбільш застосованою є класифікація джерел легітим- ності політичної влади, запропонована визначним німецьким соціо­логом Максом Вебером.

Вебер визначив зв’язок між типом панування і типом держави. До типів панування від відніс такі: раціонально-правовий, традиційний і харизматичний. Типи держави такі: раціональний, патримоніальний, становий, харизматичний.

Вчений вважав, що історичні конфігурації управління є поєд­нанням, адаптацією, а також результатом модифікацій традиційної, харизматичної й раціонально-легальної влади.

Традиційна влада спирається на віру в її священний характер, ві­чність, недоторканність і непорушність. Дії осіб, які здійснюють таку владу, вважаються правомочними, якщо вони відповідають традиці­ям. Якщо володар порушує традиції, маси можуть відмовити йому в легітимності його влади. Традиції також є перешкодою свавіллю влади.

Патримоніалізм і феодалізм — варіанти традиційної влади, які різняться між собою залежно від способу управління. У першому ви­падку управління здійснюється за допомогою особистих слуг прави­теля, а в другому — за допомогою родової знаті.

Харизматична влада не пов’язана ні з формальними правами, ні з традицією. Основу її становить надзвичайна властивість, харизма (від гр. /арюра — божественний дар) — магічна сила, що припису­ється її носію. Найбільш поширений тип харизматичного правлін­ня — це влада пророка, військового вождя, героя, великого демагога, політичного лідера, який орієнтується на підтримку народу. У своїй діяльності носій харизми спирається, як правило, не на традиції чи закони, а на власне передчуття, інтуїцію, енергію, прозорливість.

Харизматична влада встановлюється за умов суспільно-полі­тичної кризи, а традиційна й легальна влада характерні для відносно стабільної соціально-політичної ситуації. Харизматичні лідери при­ходять в умовах кризи, прагнучи змінити існуючий соціальний поря­док, спираючись на шалений ентузіазм мас. Проте маси підкоряються харизматичному вождю до тих пір, поки він здатен доводити свою ви­нятковість.

Харизматична влада може виникати в будь-яких історичних умо­вах.

Оскільки одна з найскладніших проблем у процесі реалізації ха­ризматичного панування — це успадкування влади, то для того, щоб розв’язати кризу, котра виникає у відносинах між харизматичним во­лодарем, його учнями, послідовниками і народом, з’явилися постійно функціонуючі політичні організації.

Чому мають місце такі кризи? Процес їхнього виникнення Ве­бер пояснює так: харизма як унікальна, магічна сила індивіда — є непостійною. Але учні і послідовники харизматичного вождя, а та­кож маси намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе та нащадків. Проте сама поява такого бажання — поворотний пункт у харизматичному правлінні. Соратники вождя вимагають для себе спочатку привілеїв, а потім — посад жерців, чиновників, офіцерів, а також секретарів, радників, наставників. У будь-якому випадку має місце прагнення одержати матеріальні блага й постійний прибуток з інститутів, що виникли внаслідок діяльності харизматичного лідера.

Харизматичний «заповіт» перетворюється на систему догматів, правових і морально-етичних приписів. Через це все нове перетво­рюється на ідеологію. Відносини між вождем і його учнями позбав­ляються безпосередньої віри в його могутність і місію і тримаються лише на традиції. Цим пояснюється подальше поєднання харизми і традиції: перехід від харизматичного до традиційного правління включає такі способи передачі влади: 1) спадкоємець набуває хариз- матичних властивостей; 2) він призначається самим вождем.

Іноді видатні якості вождя переносяться на весь його рід — утво­рюється родова харизма, або на його посаду — формується інститу- ціональна харизма.

Спочатку безособова харизма приписувалася роду, оскільки вва­жалося, що видатні, незвичайні, надприродні якості можуть переда­ватися через кровну спорідненість, але з часом харизма інституціона- лізувалася: божественні якості стали передаватися шляхом магічних процедур (що характерне для церкви), а не кровноспорідненими зв’язками. Саме в цьому процесі полягає основна відмінність інститу- ціональної харизми від родової. Остання мало впливає на функціону­вання владної організації, а інституціональна, навпаки, часто відіграє вирішальну роль.

На думку Вебера, харизматичний аспект має місце в усі історичні епохи і в усіх регіонах. Вся історія Європи, за Вебером, — це боротьба родової харизми (під якою розуміється світська влада знаті) та ха- ризми інституціональної (представленої церквою), у ході якої обидві сторони були змушені піти на компроміс. Вебер розглядає традицій­не і харизматичне правління як тло для аналізу раціонально-правової влади, яка існувала за його часів у країнах Західної Європи і Сполу­чених Штатів Америки.

Легальна влада виникає на тому етапі історичного розвитку, коли в суспільстві склалися певні норми, що регулюють відносини управління і підпорядкування. Розвиненою формою цього типу вла­ди є раціональна держава, в якій діяльність правителів визначена за­конами (передусім, конституцією). Конституція визначає правила і норми соціальної поведінки, яких повинні дотримуватися правителі, державний апарат, громадяни. Закони в такій державі приймають по­літики, а їх виконання здійснює бюрократія. Макс Вебер писав, що бюрократія існувала в цивілізаціях різного типу, але раціональне правління формується з того моменту, коли держава починає опла­чувати роботу чиновників в грошовій формі, а не в натуральній, при­таманній традиційному типу влади.

Легальний тип влади характеризується такими рисами:

— наявністю права, що регулює всі сфери суспільного життя;

— формуванням соціального управління як процесу застосуван­ня права;

— існуванням бюрократії як суб’єкта управління;

— наявністю еліти як суб’єкта влади, діяльність якої обмежена правом;

— підпорядкуванням мас нормам права, які вони приймають.

Керівні вимоги щодо організації влади в раціональній державі такі: сувора регламентація, ієрархія функцій і компетенції державних інститутів; необхідність професійних чиновників, для яких характер­на висока компетентність, а також моральний і матеріальний престиж їхньої посади; ієрархія відповідальності та обов’язків чиновників, що охороняє їх від некомпетентного й необгрунтованого втручання ззов­ні; державні службовці не пов’язані з інтересами класів, партій і груп; вони виконують функції амортизаторів соціальних конфліктів; вони не приймають політичних рішень, а лише їх виконують.

Вебер стверджував, що раціонально-легальна влада розвивала­ся протягом багатьох століть у процесі раціоналізації права. На його думку, немає жодної значної моральної норми, яка у певний історич­ний період або у певній ситуації не функціонувала б як норма права. Функціонування моральних і правових норм базується на можливос­ті використання психологічних або фізичних засобів примусу. Часто такі норми дотримувалися через особисту зацікавленість індивідів, а також через загрозу покарання за їх порушення.

У ранній період розвитку суспільства були поширені правові про­роцтва. У міру того, як зникала традиція кровної помсти і правові су­перечки вирішувалися за допомогою віщування, зростала соціальна роль пророків, котрі проголошували закони і нібито від імені богів чинили суд і виносили вирок. Спочатку роль пророків виконували жерці, пізніше — нотаблі, із середовища яких вийшли перші чиновни­ки. Якщо роду приписувалася харизма, то судова влада ставала спад­ковою. Таким чином, правовий пророк перетворювався на чиновни­ка. У той час вважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки щодо них були справою фахівців. Доки правові норми створювалися таким чином, вони залишались ірраціональними.

Подальший етап розвитку права як основи раціонально-легальної влади пов’язаний із створенням й впровадженням законів світською та духовною владою. Систематизація та секуляризація права спри­яли, з одного боку, війнам і зростанню соціального антагонізму, з іншого — утворенню такого типу права й управління, який залишає владі повну свободу у вирішенні соціальних питань.

Незважаючи на те, що свого часу церква досить успішно перейня­ла функції правового пророка, вона не змогла створити бездоганну систему регуляції відносин індивідів, істотно вплинути на розвиток державно-правових інституцій і самої політичної влади. На зміну їй приходить вже згадуване раціональне правління (правова держава), яке, однак, менш легітимне, аніж правління традиційне і харизматичне.

За Вебером, ключовою проблемою розвитку легальної влади було відокремлення церковного судочинства від світського. Таким само важливим фактором, що вплинув на процес раціоналізації влади і управління, був компроміс між інтересами феодальної аристократії та буржуазії. Остання потребувала чітко сформульованих правових при­писів, які ліквідували б привілеї та свавілля чиновників. Підсумовуючи все це, Вебер твердив, що тільки там, де принципи правового порядку дотримуються й реалізуються, спираючись на переконаність в їхній справедливості, де вони погоджені з діяльністю уряду, який, у свою чергу, монополізував право на законотворчість і реалізацію влади, можна вести мову про раціонально-легальну владу.

За всієї теоретичної досконалості навіть система Вебера не здатна врахувати всі складнощі, що виникають у процесі формування дер­жави і структурування політичної влади. Позаяк, всі перелічені вище типи влади не існують у чистому вигляді, в реальному житті влада являє собою поєднання їх елементів в залежності від конкретної іс­торичної ситуації. Отже, вирішувати ці проблеми належить з ураху­ванням умов, що виникають або історично склались у кожному кон­кретному суспільстві.

Враховуючи характер цих умов, можна стверджувати напевно, що політичне владарювання у будь-яких своїх проявах виконує дві основні функції: управління та керування. Поняття «управління» та «керування» тісно взаємопов’язані. Сенс керування — вироблення мети і політичної лінії, сенс управління — організація поставлених ці­лей. Керування — це спрямовуюча діяльність суб’єктів реалізації по­літичної влади, що визначає цілі та завдання для суб’єктів управлін­ня. Суб’єкти, що здійснюють управлінську діяльність, відповідальні за досягнення поставленої суб’єктами керування мети та втілення її на практиці.

Політичне керівництво суспільством здійснюється через державу у двох основних формах:

1) через керівництво адміністративно-управлінським апаратом держави;

2) через представницькі органи держави, де точиться боротьба політичних партій і рухів, що входять до їх складу.

Таким чином, політична влада притаманна будь-якому організо­ваному суспільству. Це складне, динамічне і багатоаспектне явище. В реальному житті вона являє собою організовану певним чином ді­яльність людей, спрямовану на узгодження різних і протилежних ін­тересів, шляхом підпорядкування їх єдиній суспільній волі, що фор­мується.

Політична влада нерозривно пов’язана із державною владою, більше того — усяка державна влада є політичною.

Поняття політичної та державної влади не є тотожними, між ними існує низка принципових відмінностей. Зокрема:

— всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною;

— державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різни­ми соціальними класами і групами суспільства, розв’язуючи суперечності, що між ними виникають. На відміну від неї, по­літична влада не спроможна виконувати роль такого арбітра, оскільки покликана забезпечувати інтереси лише тієї частини суспільства, яку вона представляє;

— політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Лише державна влада має власний апарат управління та апа­рату офіційного примусу у його складі. Вона справляє приму­совий вплив на поведінку громадян та їх об’єднань, послуго­вуючись при цьому рядом державно-правових засобів. Якщо політична влада класу реалізується за допомогою цих засобів, вона стає державною.

Державна влада не може протиставлятися владі політичній, ос­кільки політична влада в суспільстві не може існувати без держави. Державна влада, здебільшого, є основним напрямком здійснення по­літичної влади класу, яка являє собою публічні, вольові відносини між суб’єктами політичної системи суспільства, що ґрунтуються на політичних і правових нормах.

Отже, державна влада — це система публічно-політичних, вольо­вих відносин між державним апаратом і суб’єктами політичної систе­ми суспільства, що ґрунтуються на правових нормах.

Державна влада відносно самостійна і складає основу функціону­вання державного апарату.

Особливістю державної влади є те, що вона:

— є верховною, тобто такою, яка уособлює загальнообов’язкову волю суспільства, офіційно займаючи найвищий ступінь в іє­рархії владарюючих у даному суспільстві систем і маючи прі­оритет над ними;

— є суверенною, тобто такою, що не залежить ні від якої іншої влади як усередині країни, так і за її межами, має виключне монопольне становище у сфері управління суспільними спра­вами;

— є публічною, тобто такою, що здійснюється офіційно, як само­стійний вид суспільної діяльності;

— є апаратною, тобто такою, що концентрується в системі дер­жавних органів і через ці органи здійснюється;

— є універсальною, тобто такою, що поширює свої рішення на все суспільство, надаючи їм загальнообов’язкового характеру;

— є легітимною (законною), тобто такою, яка здійснюється від імені та за дорученням суспільства, є юридично обґрунтова­ною і визнана народом країни й міжнародним співтовари­ством. Нелегітимна влада вважається узурпаторською^[3];

— є легальною, тобто такою, яка узаконена у своїй діяльності. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію і де­мократизацію суспільства. Нелегальна влада діє поза рамками закону, вносить беззаконня і хаос у суспільство;

— має політичний характер, тобто здійснюється шляхом вольо­вого впливу на суспільство;

— здатна реалізувати свою волю шляхом офіційного примусу, тобто для неї характерним є не примус взагалі, а примус, який здійснюється офіційно — особами та органами, спеціально з цією метою організованими, навченими та оснащеними спеці­альними засобами.