<<
>>

2.3. Судовий розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення

За даними судової статистики (п. 4.1) у I півріччі 2016 р. погіршилась оперативність розгляду цивільних справ. Так, кількість цивільних справ позовного та окремого провадження, розглянутих понад строки, встановлені положеннями ст.

157 ЦПК, збільшилася на 24,9 % – із 16,6 тис. до 20,7 тис.; їх частка від кількості справ, провадження в яких закінчено, також збільшилась і становила 6,5 % [5 %]. Кількість справ позовного та окремого провадження, нерозглянутих місцевими загальними судами (без урахування справ, провадження в яких зупинено) збільшилася на 6,1 % і становила 137,7 тис. [129,7 тис.], або 29,3 % [27,3 %] від кількості тих, що перебували на розгляді [3].

Такі тенденції свідчать про недотримання визначених ЦПК України строків розгляду справ, які мають відповідати критерію розумності, закріпленому ч. 1 ст. 157 ЦПК України.

Як слушно зазначається у спеціальній літературі, судовий розгляд досягає своєї мети лише в тому випадку, якщо він відбувається у суворій відповідності з вимогами цивільного процесуального законодавства, з дотриманням процесуальної форми, що є гарантією здійснення правосуддя у цивільних справах і забезпечує захист прав та інтересів фізичних, юридичних осіб, державних та громадських інтересів [56, с. 588].

С. Я. Фурса схилялась до думки, що одноособовий розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, представляє певну складність для суддів, оскільки необхідні глибокі знання різних галузей як матеріального, так і процесуального права. У зв’язку з цим нею було внесено пропозицію про розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у колегіальному складі [235, с.162]. Вказана пропозиція наразі не видається раціональною, а її реалізація не сприятиме ефективності розгляду такої категорії справ.

ВСУ вказує, що суди першої інстанції також помилково розглядають цю категорію справ заочно.

Заочний розгляд справ передбачено лише для позовного провадження у разі неявки у судове засідання відповідача (ст. 224 ЦПК) [205].

Погоджуючись із вказаним висновком зазначимо, що пряма вказівка закону унеможливила б помилкову практику ухвалення заочних рішень у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Для прикладу, в п.4 ст. 208_1 Цивільного процесуального закону Латвійської Республіки прямо закріплено, що положення про заочне ріщення не поширюються на порядок окремого провадження [11].

При цьому свого часу, наприклад, в узагальненнях практики розгляду судами Житомирської області цивільних справ за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та методики розгляду справ даної категорії вказувалось, що справи даної категорії можуть бути розглянуті заочно, з дотриманням вимог, викладених в ст.ст. 226-233 ЦПК України [233].

Питання про наявність спору про право може виникнути і на цій стадії цивільного процесу. Аналізуючи положення ЦПК 1963 року, С. Я. Фурса звертає увагу на необхідність редакційних змін до ЦПК України, у разі внесення яких у законі будуть зазначені умови виникнення спору про право, а також коло осіб, які можуть, в разі виникнення спору про право, подати позов на загальних підставах. [235, с.160]. Вона вказує, що через наявність у справі сторін з протилежними інтересами, спір між якими повинен розглядатися в порядку позовного провадження, правило ч. 3 ст. 255 ЦПК України про залишення заяви без розгляду підлягає зміні на закриття провадження в справі [235, с.7]. Наразі ця пропозиція свою актуальність не втратила, адже відповідне правило про залишення заяви без розгляду збережене у ч. 6 ст. 235 ЦПК України.

Обгрунтованою така позиція видається виходячи із наслідків закриття провадження та залишинення заяви без розгляду. Так, відповідно із ч. 3 ст. 206 ЦПК України випливає неможливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав у разі закриття провадження у справі.

Натомість, відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦПК України особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.

За аналогією із позовним провадженням, за загальними правилами якого, попри певні особливості, розглядаються справи окремого провадження, має бути забезпечена неможливість зловживання правом шляхом повторного звернення до суду з приводу розгляду справ, визначених ст. 234 ЦПК України, того самого заявника, про той самий предмет і з тих самих підстав. Якщо судом під час судового розгляду буде виявлено спір про право, заявник має вирішувати його в порядку позовного провадження, усунути його, як це передбачено ч. 2 ст. 207 ЦПК України, не вбачається за можливе.

Цікавим є положення ст. 258 Цивільного процесуального закону Латвійської Республіки відповідно до якої якщо у справі, яка розглядається у порядку окремого провадження, виникає спір про права і цей спір підлягає до вирішення судом в позовному порядку, суд у залежності від змісту спору залишає заяву без розгляду чи зупиняє провадження до вирішення спору. [11]

Ключовою стадією цивільного процесу є судовий розгляд справи яка, в свою чергу, має свої складові.

Підготовча частина судового розгляду призначена для перевірки можливості розгляду справи у судовому засідання у даний час, за наявного складу суду, учасників цивільного процесу, які з’явилися у судове засідання, та наявних у справі доказів, а також для забезпечення подальшого розгляду справи по суті [246, с. 392].

Розгляд справи по суті – наступна складова судового розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

С. Н. Абрамов звертає увагу, що особливість розгляду по суті справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, полягає у тому, що принцип змагальності у таких справах не застосовується чи застосовується в обмеженій формі. У тих випадках, коли до участі у справі, крім заявника, ніхто не притягається, заявник ні з ким перед судом не змагається, розгляд справи по суті відбувається тільки за участю заявника.

Коли ж до участі у справі притягаються інші заінтересовані особи, то в цих випадках, хоча і є елементи змагальності, проте немає «змагання», яке ми спостерігаємо у справах позовного провадження. Це пояснюється тим, що у справах окремого провадження інші заінтересовані особи не захищають своїх суб’єктивних прав, а самі обставини справи їм так не знайомі, як у цивільно-правових спорах. Такий стан речей зобов’язує суд проявити особливу ініціативу та активність у з’ясуванні дійсних обставин справи [1, с. 24].

Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого у відповідност до ч. 1 ст. 173 ЦПК України, після чого згідно ч. 1 ст. 176 ЦПК України суд заслуховує пояснення заявника та заінтересованих осіб. Пояснення заявника і пояснення заінтересованих осіб не вказані у переліку засобів доказування, закріпленому у ч. 2 ст. 57 ЦПК України.

Пояснення має місце, коли з’ясовуються причини явища чи процесу, встановлюються закони причинного зв’язку, окремими випадком якого є це явище чи процес [23, с. 148].

Для непозовного провадження характерна відсутність змагальності сторін, що певною мірою підсилює роль доказів для об’єктивного розгляду справи і ухвалення справедливого рішення. Одним із них є пояснення заявника та заінтересованих осіб.

У науковій літературі була висловлена думка, що пояснення заявників та їх представників є прямими доказами у справах окремого провадження, оскільки їх статус у судовому засіданні не змінюється на відміну від пояснень сторін та їх представників у позовному провадженні, коли пояснення останніх визнаються доказами лише тоді, коли їх допитано як свідків ( ч. 2 ст. 57 ЦПК України) [246, , с. 474]. Така позиція може бути оцінена критично, виходячи із положень ч. 5 ст. 31 та ч. 3 ст. 235 ЦПК України, якими на справи окремого провадження поширено загальні правила ЦПК України та визначено їх особливості. В. П. Феннич слушно вказує, що як і для справ позовного провадження, так і для справ окремого провадження пояснення сторін та третіх осіб, а відтак і заявників та заінтересованих осіб, а також їхніх представників буде мати силу доказу тільки у тому разі, якщо вони, по-перше, свідчать про обставини справи, що стали їм відомі особисто, а, по-друге – дали згоду допитати себе як свідки (ст.

184 ЦПК України). Останнє нововведення поділило представників вітчизняної науки на два протилежні табори, де одні засуджують вказану позицію законодавця,а інші навпаки – її схвалюють, хоча і вказують на необхідність доопрацювання цієї новели [152, с. 67, 68].

Пояснення заінтересованих осіб в окремому провадженні різним чином оцінюються науковцями. Наприклад, С. Я. Фурса висловлює думку, що заінтересовані особи у справах окремого провадження мають право визнавати або заперечувати наявність обставин, які підлягають встановленню [244, с. 525–526]. М. М. Ясинок відзначає, що оскільки пояснення заінтересованих осіб не включені до переліку засобів доказування, вони не є доказами у справі і, відповідно, суд не має права посилатися на такі пояснення. Вони розглядаються судом як певна інформація про ті чи інші події чи обставини, які необхідно перевірити та надати їм відповідну оцінку [246, с. 447]. Г. В. Чурпіта у цьому питанні зайняла позицію, яка нами поділяється, про те, що пояснення заінтересованих осіб мають розглядатися як засіб доказування у справах окремого провадження за аналогією цивільного процесуального закону, про що свідчить зміст правових норм, що їх містять ч. 8 ст. 8, ч. 5 ст. 31, ч. 2 ст. 57 ЦПК України [251, с. 192-193].

Є підстави вважати, що чинним законодавством надано неоднакове юридичне значення такому доказу, як пояснення сторін, порівняно із іншими доказами. Так, як випливає із ч. 2 ст. 57 ЦПК України фактичні дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Згідно ч. 1. ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, а згідно ч. 2 цієї статті для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 ЦПК України, на відміну від ст. 40 ЦПК УРСР (втратив чинність), сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи. Як бачимо, значення для розгляду справи мають лише пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, отримані у порядку допиту їх у якості свідків.

Таким чином, щодо інших пояснень вказаних учасників процесу, наданих не в порядку допиту свідків, то щодо них не встановлено обов’язку їх дослідження у процесі судового розгляду і, відповідно, оцінки, результати якої, у свою чергу, суд відображає в рішенні.

Такий підхід законодавця нівелює значення пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, попри закріплення у ст. 176 ЦПК України процедурних питань, які регламентують надання вказаними учасниками пояснень.У той же час відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Аналізований підхід законодавця не лише закріпив «другорядність» пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, наданих у порядку ст. 176 ЦПК України не у якості свідків, а й створив передумови для критичного відношення до них, як наданих завідомо недобросовісно. Разом з тим, згідно ч. 3 ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки, відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Безумовно, може мати суб’єктивізм сторони при наданні нею пояснень, висвітлення обставин справи у вигідному для неї світлі. У правовій літературі простежується спільна думка, що серед пояснень інших осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників можуть надати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб’єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом, але ці пояснення не завжди мають об’єктивний характер через особисту заінтересованість таких осіб [4, с. 80].

Однак зазначене не спростовує самостійного характеру пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, як доказу, а лише вказує на необхідність належної їх правової оцінки нарівні із іншими доказами у справі та неухильність дотримання учасниками процесу своїх обов’язків.

Відповідно до § 138 ЦПК ФРН пояснення незнанням допускається лише щодо фактів, які не були ні власними діями сторони, ні предметом її власного сприйняття[14].

ЦПК України не містить подібного виключення, ч. 4 ст. 176 ЦПК України закріплено лише правило про те, що якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - "так" чи "ні".

Згідно ст. 68 ЦПК Республіки Узбекистан пояснення сторін і третіх осіб та їх законних представників про відомі їм обставини, які мають значення для справи, підлягають перевірці і оцінці разом з іншими зібраними у справі доказами, а на порядок розгляду справ окремого провадження, як і в Україні, поширюються загальні правила цивільного судового провадження (ст. 280 ЦПК Узбекистану) [17].

Викликає інтерес досвід врегулювання відповідних відносин у Естонській Республіці. Так, відповідно до ч.2 ст. 229 ЦПК Естонської Республіки доказами можуть бути, зокрема, покази свідків, пояснення учасників процесу, надані під присягою. В непозовному провадженні суд може вважати достатнім для доказування обставин також інший засіб доказування, зокрема, пояснення учасника процесу, надане під присягою. Згідно ч.1 ст. 251 ЦПК Естонської Республіки в якості свідка може бути допитана будь-яка особа, якій можуть бути відомі будь-які обставини, які мають значення для справи, якщо допитуваний не є учасником процесу у цій справі чи представником учасника процесу [12].

Вищезазначене дозволяє висловити думку, що чинна редакція ст. ст. 57, 62, 179 ЦПК України призвела до певної міри ототожнення статусу свідка та сторони, третьої особи, їх представників в частині надання пояснень (показів). Як вбачається, свідок належить до інших учасників цивільного процесу і має свій процесуальний статус, і замість поширення на сторін, третіх осіб, їх представників статусу свідка, більш доцільним було б закріпити процесуальні вимоги до надання пояснень, які б стимулювали їх належне дотримання.

У ст.400 ЦПК Естонської Республіки закріплює загальне правило про надання пояснень в усній формі та право учасника процеса, який за станом здоров’я не взмозі давати усні пояснення, зробити це у письмовій формі чи іншим зрозумілим чином. Таким, що заслуговує на схвалення, є положення вказаної статті про обов’язок суду після заслуховування пояснень у короткій формі резюмувати сказане і обговорити з учасниками процесу питання про можливість надання правової оцінки наведеним в поясненнях обставинам [12]. На нашу думку, відповідне доповнення ст.176 ЦПК України дозволило б як судді, так і учасникам процесу сформувати максимально повне уявлення про позиції заявника та заінтересованих осіб та сприяло б організованості процесу та об’єктивності розгляду справи.

Після заслуховування пояснень заявника та заінтересованих осіб суд, у відповідності до ч. 1 ст. 177 ЦПК України встановлює порядок з’ясування обставин та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються.

Розглядаючи питання про судовий розгляд справи, слід детальніше зупинитись на загальному аналізі засобів доказування і тих їх видах, які можуть застосовуватись у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Засоби доказування є процесуальною формою доказів і визначені у ст. 57 ЦПК України. Низка питань щодо засобів доказування виникає при аналізі проекту Закону № 6232, яким пропонується викласти ЦПК України в новій редакції. Так, ч.2 ст.77 проекту ЦПК України№ 6232 вичерпно закріплені наступні засоби доказування:

1) письмові, речові і електронні докази;

2) висновки експертів;

3) показання свідків [146].

Ідентичні положення пропонуються і розробииками альтернативного проекту Закону № 6232-1, тому окремо вони нами не аналізуватимуться[147]. Разом з тим структурна та змістовна побудова відповідних положень про докази та доказування проекту ЦПК України характеризується непослідовністю та неоднозначним їх сприйняттям. Так, параграф 2 містить норми про такий засіб доказування, як показання свідків. З аналізу ч. 1 ст. 93 проекту Закону № 6232 випливає, що сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено ЦПК України, можуть бути допитані як свідки. Тобто, попри те, що ч.2 ст.77 проекту ЦПК України пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників як самостійний засіб доказування не передбачено, наявність та ст. 93 у цьому проекті свідчить про включення до кола засобів доказування пояснень вказаних осіб.

Ст. 94 проекту ЦПК України № 6232 передбачено письмове опитування учасників справи в якості свідків та закріплено положення про те, що відповіді учасника справи про обставини, що мають значення для неї подаються до суду у формі заяви свідка. При цьому з контексту положень цієї статті випливає письмова форма цього документу, однак прямо вона не визначена. Перше питання, яке виникає, це питання про статус заяви свідки та її співвідношення із показаннями свідка, адже на відміну від останніх, заява свідка до числа засобів доказування ч.2 ст.77 проекту ЦПК України № 6232 не віднесена [146].

Стеблевський А., аналізучи процесуальні новели , вказує на назрілість нормативного врегулювання питання щодо електронних доказів, як то інформації з інтернету або оформленої на електронних носіях. вважає доцільним також, щоб верховний суд із залученням технічних спеціалістів відпрацював своєрідні алгоритми використання тих чи інших електронних доказів [Стеблевський А. Електронні докази – новела до трьох процесуальних кодексів Ліга. Блоги. http://blog.liga.net/user/asteblebskiy/article/27467.aspx].

Поділяємо вказану думку, однак вважаємо за потрібне звернути увагу на недоліки правового закріплення положень про електронні докази. Розробник проекту ЦПК України № 6232 розмежовує письмові докази та електронні докази та приділяє їх окремому врегулюванню, відповідно, параграфи 3 та 5 цього проекту.

Так, згідно ч.1 ст. 96 проекту ЦПК України №6232 письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до ч. 3 цієї статті електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.

Згідно ч. 1 ст. 101 проекту ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатись, зокрема на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах та ін.), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Відповідно до ч. 3 цієї статті паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

Насамперед, слід звернути увагу на те, що наведене у ч. 1 ст. 101 проекту ЦПК України визначення електронних доказів охоплює поняття речових доказів, яке наразі закріплене у ЦПК України. Так, згідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Однак якщо ЦПК України речовими доказами визначає предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України), то проект ЦПК України речові докази визначає дещо інакше: як предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають значення для справи (ч. 1 ст. 98 проекту ЦПК України) [146].

Пропоноване розробниками проекту ЦПК України визначення речових доказів не змінює основного їх розуміння як предмету матеріального світу, що відповідає положенням ЦК України. Так, відповідно до ч.1 ст.179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Наступна ознака речових доказів – наявність значення для справи, також збережена розробником проекту ЦПК України [146]. Відмінності стосуються характеристик речових доказів, які в чинному ЦПК включають наявність інформації про обставини, які мають значення для справи, а у проекті ЦПК України зроблена спроба змінити такі характеристики шляхом зміщення акценту з інформації, яку можуть містити речові докази на ознаки, які характеризують їх як предмети матеріального світу самі по собі, а не як джерело інформації, як це передбачено чинним ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про інформацію» інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [73].

Вважаємо, що пропоноване проектом ЦПК України визначення електронних доказів та речових доказів змішує ці поняття та не у повній мірі узгоджується з положеннями чинного законодавства. Носії збереження даних в електронній формі, визначені у ч. 1 ст. 101 проекту ЦПК України, по суті, є предметами матеріального світу (як то портатативні пристрої (карти пам’яті, мобільні телефони та ін.), сервери, системи резервного копіювання, що робить доцільність їх віднесення до електронних, а не речових доказів сумнівною. Безумовно, окремі місця збереження даних в електронній формі, наприклад, як вказано у статті, що розглядається, в мережі інтернет, не може бути віднесено до предметів матеріального світу. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами [72].

Окрім того, аналіз параграфів 3, 5 та ч.2 ст. 77 проекту ЦПК України № 6232 щодо письмових та електронних доказів також викликає запитання, пов’язані із доцільністю та формою їх розмежування, застосованою у цьому проекті Закону[146].

Насамперед, слід визначитись із поняттям «документ», яке застосовується у чинному законодавстві.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інформацію» документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі[73]. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про обов’язковий примірник документів» від09.04.1999№595-XIV документ - матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві. У ст. 6 цього закону серед видів документів, віднесених до обов’язкового примірника, відносяться, серед іншого, як текстові видання, так і електронні. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною [74].

Як випливає із ст. 7 цього Закону якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу. Оригінал електронного документа у визначених законодавством випадках може бути пред’явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до ст. 8 цього закону допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму[74].

Згідно ст. 14 цього закону використання електронного документа у цивільних відносинах здійснюється згідно із загальними вимогами вчинення правочинів, встановлених цивільним законодавством [74].

Так, відповідно до ч.1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Таким чином, форма відображення електронного документу може бути як електронна, так і паперова, а фіксація інформації у електронній формі прирівнюється до письмової, що вказує на певну некоректність використаних у проекті Закону № 6232 положень про письмові та електронні докази і на необхідність суттєвого їх доопрацювання[146].

З урахуванням тенденцій у сфері державної реєстрації, коли збільшується кількість та форми електронних сервісів, можна прогнозувати збільшення питомої ваги електронних документів і у сфері реєстрації актів цивільного стану. Наразі уже функціонує веб-портал звернень у сфері державної реєстрації актів цивільного стану (http://dracs.minjust.gov.ua/), проводяться експерименти, як наприклад, пілотний проект щодо державної реєстрації шлюбу [123]. Це дозволяє припустити, що при розгляді справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, більш широко використання набуть електронні документи як засоби доказування. Вказане є додатковим аргументом необхідності належної правової регламентації положень про засоби доказування у цивільному процесуальному законодавстві.

У п. 23 своєї постанови Пленум ВCУ зазначає, що розглядаючи справи, судам слід неухильно виконувати вимоги статей 58, 59 ЦПК про належність і допустимість доказів. Зокрема, статтею 57 ЦПК передбачено, що доказом у справі є пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, допитаних як свідків. Тому пояснення зазначених осіб, отримані не за процедурою допиту свідків (стаття 184 ЦПК), не можуть використовуватися як засіб доказування [137] .

Доказування М. М. Ясинок визначає як відтворення природної конструкції кожного юридичного факту за допомогою процедури, урегульованої нормами ЦПК, в ході якої у свідомості персоніфікованого суб’єкта накопичуються та відображаються дії чи події в їх логічній послідовності [257, c.6]

Г. В. Чурпіта вказує, що розподіл обов’язків з доказування в цивільному, господарському та адміністративному судочинствах покладається на сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що повною мірою відповідає засадам змагальності —основному принципу цивілістичного процесу. Водночас, на відміну від цивільного (за винятком окремого провадження) та господарського судочинства, адміністративне судочинство базується на принципі офіційного з’ясування всіх обставин справи, що зумовлює правомочність суду виявляти та залучати докази з власної ініціативи [252, c. 42-43].

У цій точці зору проглядається фактична аналогія між окремим провадженням та адміністративним у частині ролі суду щодо виявлення та залучення ним доказів, яка є правильною, адже відсутність змагальності в окремому провадженні зумовлює зайняття судом не спостережної, а активної позиції у доказовій сфері, його ініціативність у зборі та витребуванні доказів.

Дослідивши докази у відповідності до ст. 179 ЦПК України суд їх оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст.212 ЦПК України).

Висловлюється позиція, що під час судового розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, відсутні судові дебати [247, с. 295], що зумовлено відсутністю спору про право.

Ця точка зору не поділяється нами. Цілком обґрунтовано, на нашу думку, вона піддається критиці. Так, І. Ю. Татулич критикує наукову позицію про те, що раз у справах окремого провадження немає сторін з протилежними інтересами, то і не може бути судових дебатів. На думку автора судові дебати не можна лише ототожнювати зі змаганням сторін, адже це та частина судового засідання, метою якої є встановлення остаточних вимог заявника та думок зацікавлених осіб щодо встановлюваного факту. Тому ця частина судового засідання обов’язково повинна бути проведена в ході розгляду та вирішення справи. [206, c. 79].

Із змісту ч. 1 ст. 193 ЦПК України випливає, що особи, які беруть участь у справі, виступають з промовами, у яких можуть посилатися на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні. У промові заявник має можливість додатково акцентувати увагу на обставинах, які мають значення для встановлення факту, що має юридичне значення та своїй вимозі, заінтересовані особи – узагальнити свою позицію щодо такого факту. Це, у свою чергу, може вплинути на формування думки суду, дозволить йому з’ясувати остаточні позиції учасників процесу та визначитись із мотивами, які спонукатимуть суд до висновків у справі, які будуть покладені в основу рішення.

Тому виключати судові дебати із із судового розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не є доцільним.

Ухвалення рішення у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, здійснюється в загальному порядку, визначеному ЦПК України, однак ст. 257 ЦПК України висувається до його змісту додаткові вимоги, а щодо характеристики таких рішень у науковій літературі точаться дискусії.

Аналізуючи законність судового рішення вірно вказується, що зміст юридичних фактів завжди розкривається в нормах матеріального права причому один і той самий факт залежно від правових наслідків, які породжують його встановлення, може мати різне правове значення. Тому суд має правильно застосувати матеріальний закон, який розкриває зміст факту попри те, що матеріальні права заявника не вирішуються. Законність судового рішення забезпечується також правильним застосуванням норм цивільного процесуального права, а також у тому, що факт, який встановлюється згідно з нормою матеріального права, повинен породжувати юридичні наслідки. Суд визначає, які саме правові наслідки після встановлення цього факту можуть виникнути у заявника. Без з’ясування даних обставин судом буде порушено вимоги статтей 241, 245, 249, 255, 259, 267, 273, 278, 282, 286, 290 ЦПК[243, c.683].

Також вказується на необхідність зазначення мети в описовій частині судового рішення, при цьому наголошується, що зазначення мети не перешкоджає заявнику на підставі цього рішення реалізувати інші суб’єктивні права. Винятком з цього правила є справи про встановлення факту перебування на утриманні. Цей факт може встановлюватись для реалізації права на пенсію, права на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника, права на спадщину, але за доведеністю різних умов утримання. Тому в рішенні має бути зазначена конкретна мета, для якої встановлюється юридичний факт[243, c. 684-685].

Досить часто суддями допускаються помилки при викладенні резолютивних частин у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Оскільки дана категорія справ має певну специфіку, то питання про зміст резолютивної частини рішення слід передбачити у главі 37 ЦПК або в постановах Пленуму ВСУ. Автор вважає доцільним навести приблизний перелік питань, на які слід дати вичерпну відповідь при викладенні резолютивної частини рішення про встановлення фактів, що мають юридичне значення[243, c.686]. Дійсно, такий підхід є слушним, однак надмірна деталізація видається зайвою, адже неможливо у загальній нормі охопити всі питання, як і у постановах ВСУ. У законодавстві окремих країн відповідне питання врегульовано шляхом закріплення загальних правил. Наприклад, із змісту ст. ст. 193, 257 Цивільного процесуального закону Латвійської республіки випливає, що рішення складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частини та закріплюються вимоги до змісту кожної із вказаних частин [11]

Така ознака, як виконуваність, рішенням суду про встановлення фактів, що мають юридичне значення, на думку окремих вчених, не притаманна. Так, Г. К. Крючков таку позицію обґрунтовує тим, що суд видає заявникові не виконавчий лист, а копію рішення, яку заявник надає до відповідного органу, компетентного вирішувати питання щодо прав заявника, що випливають із встановленого судом юридичного факту [55, с. 58].

Приєднуємось до точки зору вчених, які визнають таку властивість судового рішень у справах окремого провадження, як загальнообовязковість. Загальноообовязковість спирається на такі властивості судового рішення, як реалізованість та стабільність. Остання забезпечується незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю [235, c. 692].

У спеціальній літературі звертається увага на особливості форм реалізації рішень про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Так, вказується, що реалізувати судові рішення можна в різних формах: шляхом виконання судових рішень, оформлення прав, реєстрації юридичних фактів. Оформлення прав та реєстрація юридичних фактів як форми реалізації судових рішень притаманні рішенням про визнання, до яких належать рішення у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, оголошення громадянина померлим, відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника, усиновлення [243, с. 696].

Свого часу Д. М. Чечот вказував, що рішення суду, яке набрало законної сили у справах про встановлення юридичних фактів, не характеризується преюдиціальністю [253, c. 35]. З цією думкою не погоджується С. Я. Фурса, яка вказує, що, деяким фактам, які після судового встановлення повинні реєструватись в актах цивільного стану, притаманна преюдиціальність опосередкована, тобто через відповідні документи, одержані на підставі судового рішення про встановлення юридичного факту, що набрало законної сили. [Ф 417 С. 694]. Дійсно, відповідно до ч. 2 ст. 259 ЦПК України рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів. Але в цьому випадку більш виправданим буде не впроваджувати «опосередковану» преюдиціальність, адже встановленні рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі факти є обов’язковими при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи. Так, рішення суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно є підставою для проведення реєстраційних дій на його підставі згідно ст. 31-1 , Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [79], однак це не означає опосередковану преюдиціальність такого рішення.

При цьому слід погодитись, що окремим фактам (перебування фізичної особи на утриманні, проживання чоловіка та жінки однією сімєю без шдюбу, належності правовстанволюючих документів) притаманна преюдиціальність, але в обмеженому обсязі, бо певні події, дії, стан встановлюються з конкретною метою. Отже встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні з метою отримання спадщини та встановлення цього самого факту, але з метою отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника здійснюється судом на підставі правових норм, які належать до різних галузей права. Тому законом передбачено різні умови встановлення цих фактів і ототожнювати їх не можна. Але в разі встановлення цього факту для різних цілей, слід враховувати, що в них є спільні риси, які немає необхідності доводити, наприклад, розмір допомоги, яка надавалась йому померлим тощо. Отже, встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні тільки з конкретною метою є передумовою звуження об’єктивної межі дії законної сили судового рішення[Ф 417С.693].

С. Я. Фурса відзначає: «Такі рішення характеризуються загальнообов’язковістю і реалізуються поза стадією примусового судового виконання. При виконанні рішень в справах цієї категорії відповідними органами має місце опосередкований примусовий характер, який відрізняється від характеру прямого примусу для рішень про присудження тим, що на державні органи та нотаріусів покладається відповідальність в разі незаконної їх відмови від вчинення необхідних дій» [235, с. 19].

З іншого боку, С. Рахмонов відзначає, що під виконуваністю рішень суду слід розуміти не лише можливість прямого примусового впливу на зобов’язану особу, але й можливість будь-якої реалізації рішення для здійснення прав заінтересованих осіб [153, с. 17].

Т. Л. Лузан вказує, що на відміну від справ позовного провадження, одним із наслідків набуття рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, законної сили буде його реалізованість, а не виконавчість. Автор вважає, що встановлюючи факти, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, суди здійснюють не захист, а охорону законних інтересів, що можуть лежати в основі різних галузевих суб’єктивних прав, адже рішення судів у таких справах спрямовані не на поновлення порушених суб’єктивних парв, свобод та інтересів, а на забезпечення їх позитивного здійснення і тому не підлягають примусовому виконанню [58, с. 23, 224]. Це питання не є однозначним, тому його аналізу ми приділемо більше уваги.

У п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [49] про право на справедливий суд зазначено: «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення характеризуються безспірністю і тому виникає питання про можливість застосування позицій Європейського Суду з прав людини відповідних рішень Конституційного Суду України щодо виконуваності судових рішень. Розглянемо це питання детальніше.

У п. 43 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Шмалько проти України" суд у контексті аналізу ст. 6 Конвенції наголошує «…Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997 р., Report of Judgments and Decisijns 1997-II, с. 510, п. 40)» [156].

Відповідно до п.2.2 Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов’язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист [159].

Відповідно до п.2 Рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2012 виконання судового рішення є невід’ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави [160].

Відповідно до п. 3 Рішення Конституційного Суду України № 11-рп/2012 невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України в абзаці одинадцятому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011, посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Зміни одного способу та порядку виконання судового рішення на інший пов’язані з обов’язковим його виконанням незалежно від того, яким чином це відбувається - добровільно чи примусово[161].

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження розглядається як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) [70].

Виходячи з аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» та підзаконних актів, що діють на його виконання, можна констатувати відсутність норм, які б закріплювали процедурні питання, пов’язані із примусовим виконанням рішень у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення. За практикою, яка сформувалась, у тому числі до внесення змін у законодавство про виконавче провадження, пов’язаних із реформуванням органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень та виконавче провадження, виконання рішень про вставновлення фактів, що мають юридичне значення, у примусовому порядку не здійснювалось.

Тому слід проаналізувати наявні правові механізми, щоб визначитись, чи вони достатні для примусового виконання таких рішень, чи потрібні зміни у законодавстві чи є слушною думка науковців, які стверджують про неможливість (недоцільність) примусового виконання рішень у цій категорії справ чи їх реалізацію поза стадією примусового судового виконання, про шо йшлось вище.

Правове закріплення знайшли в ЦПК України положення про негайне виконання рішень у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України (п. 8 ч. 1 ст. 367 ЦПК України). Відповідне положення збережене і у проекті ЦПК (п. 8 ч. 1 ст. 431 проекту)[146]. Відповідно до ч.2 ст.368 ЦПК України за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Подібне положення є і у проекті ЦПК [146]. Так, як випливає із ч.1 ст.432 проекту виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, а такий лист викладаються в електронній формі у відповідності до вимог вказаної статті.

Будь-яке судове рішення, яке набуло законної сили, є обов’язковим. Таке рішення направлене на досягнення мети, з якою заявник встановлював відповідний факт, що має юридичне значення.

У зв’язку із наявністю прямої норми про негайне виконання рішень про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України розгляд цього питання здійснювтимо на прикладі виконання рішення у такій справі.

При цьому для примусового виконання рішення суду ключовим питанням є питання про особу, зобов’язану виконати рішення про встановлення юридичного факту. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов’язок щодо виконання рішення[70].

Чи може бути зобов’язана особа у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України?

Якщо судом було встановлено, наприклад, факт народження особи на тимчасово окупованій території, у разі звернення до органу реєстрації актів цивільного стану заявник на підставі відповідного рішення суду має право вимагати у такого органа внесення акту цивільного стану (народження) до державного реєстру та видачі свідоцтва про народження. Зобов’язаною на підставі відповідного рішення вчинити реєстраційні дії, у тому числі у разі, якщо у резолютивній частині рішення буде відсутнє відповідне зобов’язання вчинити дію, буде орган реєстрації актів цивільного стану, адже відомості про народження фізичної особи та її походження підлягають обов’язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та Єдиного державного демографічного реєстру (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»); державна реєстрація актів цивільного стану проводиться органами державної реєстрації актів цивільного стану (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»); державна реєстрація народження дитини проводиться за письмовою або усною заявою батьків чи одного з них за місцем її народження або за місцем проживання батьків. Якщо державна реєстрація народження дитини проводиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то за їх бажанням місцем народження дитини в актовому записі про народження може бути визначене фактичне місце її народження або місце проживання батьків чи одного з них (ч. 2 ст. 13 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»); за відсутності документа закладу охорони здоров’я або медичної консультаційної комісії, що підтверджує факт народження, підставою для проведення державної реєстрації актів цивільного стану є рішення суду про встановлення факту народження (ч. 4 ст. 13 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану») [76]. Тобто звернутись за реєстрацією факту народження можна за територіальною ознакою до різних органів реєстрації актів цивільного стану: за місцем проживання батьків, за місцем проживання одного із них тощо. Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особи може бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).

Як випливає із положень ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню рішення підлягають на підставі виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, ухвал, постанов судів у цивільних справах [70]. У разі, якщо орган реєстрації актів цивільного стану, який заявник обрав з урахуванням встановлених вимог, відмовляється здійснити державну реєстрацію факту народження на підставі рішення суду, заявник може звернутися до суду із позовом, наприклад, про зобов’язання вчинити дію, однак це створить додаткове навантаження на судову систему та не дозволить виконати відповідне рішення негайно, як це передбачено п. 8 ч. 1 ст. 367 ЦПК України. Тому такий заявник мав би отримати виконавчий лист та звернутись до відповідного органу примусвого виконання рішень. Однак чи буде виконавчий лист взагалі видано, а якщо і видано, то чи відповідатиме він вимогам, встановленим ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» - викликає сумніви, так як у ньому мають бути зазначені, зокрема, повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім’я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб); ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень [70].

Як правило, у рішеннях такої категорії справ не визначається особа, зобов’язана виконати таке рішення, та заходи примусового виконання рішень, що зумовлено процесуальними особливостями, зокрема, їх реалізації, метою цього виду провадження. Подібні рішення не містять висновків суду про права та обов’язки осіб, їх можна назвати «констатуючими», вони слугують підставою для вчинення уповноваженими органами та особами дій, вчиняючи які такі органи (особи) реалізують судове рішення. Вказане може створити процедурні перешкоди примусовому виконанню рішень суду про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України.

Рішення, що розглядаються, можна віднести до рішень немайнового характеру, примусове виконання яких регламентується Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження». Так, відповідно до ч. 1 ст. 63 Закону «Про виконавче провадження» якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. Згідно ч. 2 ст. 63 цього Закону у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність [70]. Разом з тим, ні вказаним Законом, ні Інструкцією з організації примусового виконання рішень[131], зокрема, розділом ІХ про виконання рішень немайнового характеру, не закріплено положень щодо примусового виконання рішень про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Враховуючи вищезазначене, констатуючи загальнообов’язковість рішень про встановлення фактів, що мають юридичне значення, слід відзначити, що закріплена законодавством процедура примусового виконання рішень не адаптовна до виконання рішень про встановлення таких фактів, що, фактично, унеможливлює її застосування у разі, якщо особа (орган), до якої звернувся заявник із рішенням щодо встановлення факту, що має юридичне значення, відмовляється вчинити дію, зумовлену встановленим рішенням суду фактом (нотаріус - оформити спадщину, орган державної реєстрації актів цивільного стану - провести державну реєстрацію народження фізичної особи тощо). Ситуація, що склалася, тягне за собою застосування інших способів судового захисту, у першу чергу – визнання незаконними дії чи бездіяльності органу влади чи відповідної посадової особи, зобов’язання вчинити дію тощо.

ВСУ звертає увагу, що рішення суду, яке набрало законної сили, згідно зі ст. 14 ЦПК стає обов’язковим для органів, які реєструють факти, що мають юридичне значення, або оформляють права, які виникають у зв’язку із встановленим у суді факту. Якщо в рішенні суду є недоліки, які перешкоджають надалі у видачі заявнику потрібних документів, вони можуть бути усунуті судом за правилами, передбаченими статтями 219, 221 ЦПК[205].

Слід погодитись із вказаною позицією, адже положення ч.1 ст. 14 ЦПК України закріплює обов’язковість судових рішень для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян незалежно від виду провадження, у якому ухвалювалось таке рішення. Разом з тим, питання примусового виконання рішень про встановлення фактів, що мають юридичне значення, наявними нормами не охоплюється; має бути розглянути не лише в теоретичній площині щодо можливості чи неможливості такого виконання органами примусового виконання рішень, а й у законотворчій.

<< | >>
Источник: САНІН БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Встановлення в порядку цивільного судочинства фактів, що мають юридичне значення Київ, 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.3. Судовий розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення:

  1. Особливості розгляду справ про встановлення фактів, що минуть юридичне значення
  2. ГЛАВА 6 РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  3. Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  4. Глава XXXI СПРАВИ ПРО ЗМІНУ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  5. § 5. Розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  6. Глава 21. РОЗГЛЯД СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  7. Які умови визначення юрисдикції суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення?
  8. В якому провадженні (позовному чи окремому) підлягає розгляду вимога про встановлення факту володіння фізичною особою нерухомістю на праві власності?
  9. Зап.Зч.1 ст. 256 ЦПК суд розглядає справи про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню. Чи не повинні ці справи розглядатися в позовному провадженні?
  10. У переліку справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 256 ЦПК), не зазначено про встановлення факту реєстрації народження. Чи можна цей факт встановити і при яких умовах?
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -