1.3. Процесуальний статус осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення

Дослідження питання про процесуальний статус осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення слід розпочати із загальної характеристики ознак, притаманних таким особам, що дозволить визначити їх особливості, притаманні всім чи більшій частині учасників процесу та у логічному зв’язку перейти до з’ясування особливостей статусу окремих з них.

С. С. Бичкова вказує, і цілком слушно на те, що при визначенні поняття осіб, які беруть участь у справах, слід виходити із загальних ознак осіб, які беруть участь у справах, а також із тих особливостей виду цивільного судочинства, котрі можуть вплинути на специфіку його суб’єктного складу [5, c.19].

Як правило, до загальних ознак осіб. які беруть участь у справі, відносять наявність юридичної заінтересованості у її вирішенні та вчинення дій, направлених на виникнення, розвиток і припинення цивільного судочинства.

Не маючи на меті здійснення предметного аналізу цих ознак, вважаємо за потрібне зупинитись на загальному аналізі їх особливостей у контексті предмета дослідження.

Свого часу Р. Є. Гукасян визначав юридичну заінтересованість як засновану на юридичних нормах об’єктивно існуючу соціальну потребу у цивільному процесі, що виявляється у такому ставленні громадян та юридичних осіб, прокурора, органів державного управління та інших організацій до цивільної справи, за якого захист права чи охоронюваного законом інтересу, здійснення службових функцій і задоволення суспільного інтересу залежать від судового рішення у цьому процесі [19, с. 47].

Така юридична заінтересованість є матеріально- правовою та процесуальною, на що вказується науковцями [5, с. 20].

У справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, матеріально-правовою заінтересованістю наділені заявники та заінтересовані особи. В основі такої заінтересованості – намір встановити конкретний факт (факти) з метою поновлення чи підтвердження свого права чи законного інтересу.

Тобто процесуальною заінтересованістю наділені всі учасники справ окремого провадження, зокрема, про встановлення фактів, які мають юридичне значення. Це і заявник, і заінтересовані особи, і представники. Заявник прагне задоволення поданої ним заяви, заінтересовані особи, як правило, прагнуть відмови у її задоволенні, їх представники, відповідно, прагнуть досягнення процесуального інтересу осіб. інтереси яких вони представляють. Окрім того, слід згадати органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, які теж мають процесуальний інтерес – досягти ухвалення рішення суду на користь осіб, права, свободи чи інтереси яких вони захищають.

У відповідності до характеру юридичної заінтересованості у спеціальній літературі здійснюється класифікація осіб, які беруть участь у справах окремого провадження. Зокрема, це праці Г. О. Світличної [197, c. 6-7], Г. В. Чурпіти [251, c. 160-161], М. М. Ясинка [256, с. 62–63] та інших науковців.

Такою, що найбільш прийнятна для відносин із встановлення фактів, що мають юридичне значення, видається класифікація осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, запропонована А. Ю. Францифоровим. Так, таких суб’єктів за критерієм юридичної заінтересованості він пропонує поділяти на осіб, які захищають особистий інтерес, та осіб, які захищають інтерес інших осіб, у тому числі державний чи суспільний інтерес [232, с. 108].

Разом з тим видається, що запропонований ним класифікаційний підхід орієнтовано скоріш не на критерій юридичної заінтересованості, адже якщо особи, які захищають особистий інтерес мають матеріальну заінтересованість, то особи, які представляють інтереси інших осіб - лише процесуальну.

Окрім того, вважаємо за можливе класифікувати осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у залежності від виду того чи іншого факту, що має юридичне значення та який підлягає встановленню.

Так, осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення можна поділити на:

1. Осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що тягнуть виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин (зокрема, у справах про встановлення фактів родинних відносин, батьківства, материнства, реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення, проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу).

До числа осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що тягнуть виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин, можна віднести (хоч у певних випадках опосередковано, на чому буде окремо наголошено у 3 розділі роботи) осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів народження та смерті (зокрема, у справах про встановлення фактів народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру);

2. осіб, які беруть участь у справах про встановлення інших фактів, що мають юридичне значення (зокрема, у справах про встановлення фактівперебування на утриманні, каліцтва, проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, належності правовстановлюючих документів, впровадження винаходу).

Ще однією ознакою осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має бути названа така, як вчинення ними дій, спрямованих на виникнення, розвиток і припинення цивільного процесу.

Ця ознака неодноразово аналізувалась у працях науковців, зокрема, як така, що надає можливість своїми діями впливати на хід судочинства, тобто на діяльність суду щодо здійснення правосуддя у справах окремого провадження [244, с. 520].

Дійсно, це є важлива ознака, яка має свої особливості у залежності від конкретного статусу учасника відповідного провадження. Процесуальний статус особи безпосередньо впливає на процесуальні дії, які вона може чинити. Усі ці дії направлені на виникнення, здійснення та припинення цивільних процесуальних правовідносин і пов’язані із реалізацією прав учасників процесу та виконання ними визначених цивільним процесуальним законодавством обов’язків.

Наприклад, заявник у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, може подати заяву, відмовитись від неї, змінити її предмет чи підстави тощо. Представники у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, як випливає із змісту ч. 1 та 2 ст. 44 ЦПК України може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Заінтересовані особи наділені цивільними процесуальними правами та обов’язками осіб, які беруть участь у справі, які випливають із ст. 27 ЦПК України, як то: мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справітощо.

Права та обов’язки органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, зумовлені метою та формою їх участі у справах відповідної категорії.

Перейдемо до детального аналізу осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Заявник.Відповідно до ч. 2 ст. 26 ЦПК України, зокрема, у справах окремого провадження, особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.

У справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, основним учасником є заявник. Його місце та роль у окремому провадженні є таким же, як місце та роль позивача у позовному провадженні. Однак статус заявника має свої особливості, зумовлені специфікою окремого провадження, на які вказувалось вище.

Відповідно до ч. 4 ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

З аналізу ст. ст. 257 та 257-¹ ЦПК України випливає загальне правило: заявником може бути фізична особа та спеціальні правила: заявником може бути:

- громадянин України, який проживає за її межами (у всіх справах про встановлення факту, що має юридичне значення);

- батьки, родичі, їхні представники або інші законні представники дитини (у справах про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України)

- родичі померлого або їхні представники (у справах про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України).

Формулювання ст. 257-¹ ЦПК України щодо представників неоднакового розуміння не викликає, на відміну від визначення інших осіб.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 СК України сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства[198].

Як правило, батьки є родичами дитини, на що вказує процедура визначення походження дитини (ст. ст. 123-126 СК України), презумпція батьківства подружжя (зокрема, ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 133 СК України)

Разом з тим, положення ч. 5 ст. 136 СК України вказують на можливість запису батьком особи, яка ним не є. У цьому випадку, попри відсутність кровного споріднення, особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до ч. 1 ст. 123 СК України не має права оспорювати батьківство. Тобто батьком може бути особа, яка не є родичем дитини. При цьому слід враховувати, що законодавець у СК України, вживає терміни члени сім’ї та родичі (наприклад, ст. ст. 2, 8, 9 СК України), у певних випадках конкретизуючи: родичі за походженням (ч. 2 ст. 9 СК України), родичі прямої лінії споріднення (ч. 1 ст. 26 СК України) [198].

У ст. 63 Конституції України зазначено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів [50].

Конституційний Суд України до членів сім’ї відніс дружину (чоловіка), їх дітей та батьків. Він вказує, що за умови спільного проживання та ведення спільного господарства до членів сім’ї можуть належати й інші особи: близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба; інші родичі та особи, які не перебувають у безпосередніх родинних стосунках (неповнорідні брати, сестри, зять, невістка, вітчим, мачуха, опікуни, піклувальники, пасинки, пачерки та інші). Як бачимо, перелік не вичерпний [158].

Категорії «члени сім’ї» та «родичі» широко вживані в ЦК України: члени сім’ї та близькі родичі (ст. 277 ЦК України), члени сім’ї та родичі (ч. 3 ст. 291 ЦК України) Із аналізу норм ЦК України (ст. ст. 1260-1266) про спадкування випливає застосування законодавцем наступних понять, пов’язаних із рідством: родичі за походженням, родичі за походженням по висхідній лінії та по прямій низхідній лінії, інші родичі до шостого ступеня споріднення включно. Законодавець прирівнює до родичів за походженням усиновленого та його нащадків, усиновлювача і його родичів. Вказуючи спадкоємців законодавець зазначає дітей, подружжя, рідних братів та сестер, бабу та діда, рідних дядька та тітку, осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, інші родичів до шостого ступеня споріднення, внуків, правнуків, прабабу, прадіда, племінників, двоюрідних братів та сестер.

Не кожен член сім’ї є родичем, так само, як не кожен родич може вважатися членом сім’ї.

У Податковому кодексі України вказуються чоловік (дружина), батьки (у тому числі усиновлювачі), діти (повнолітні/неповнолітні, у тому числі усиновлені), повнорідні та неповнорідні брати і сестри тощо (ст. 14.1.159). Він містить перерахунок членів сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення (батьки, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені). Інші члени сім’ї фізичної особи вважаються такими, що мають другий ступінь споріднення ( ст. 14.1.263.) [64].

Причому поняття «член сім’ї» застосовується у різних галузях права. Так, згідно ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу УРСР до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство [32].

Вживається термін «член сім’ї» і в Кодексі Цивільного захисту України [43], і в низці інших Законів України, як то «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [99], «Про пенсійне забезпечення» [100], «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб [102], Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [107] тощо.

Виходячи із кола осіб, якими може бути подана заява про встановлення батьківства (ч. 3 ст.130 СК України), заява про встановлення материнства (ч. 2 ст. 132 СК України), позов про визнання батьківства (ч. 3 ст. 128 СК України) ними можуть бути батько (мати), опікун, піклувальник дитини, особа, яка утримує та виховує дитину, а також сама дитина, яка досягла повноліття. Виходячи із цього вважаємо, що заява про встановлення факту народження особи в контексті ч. 1 ст. 257-¹ЦПК України може бути подана батьком, матір’ю або іншими законними представниками дитини. Заява про встановлення факту смерті особи в контексті ч. 1 ст. 257-¹ЦПК України може бути подана членами сім’ї померлого, або іншими законними представниками.

Окрема вказівка на можливість подання заяви представником є недоцільною, адже діє загальне правило: відповідно до ч. 1 ст. 38 ЦПК України заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Підсумовуючи зазначене вважаємо, що з метою формування єдиного підходу і усунення практики неоднакового тлумачення положень ст. 257-¹ ЦПК України, до неї слід внести зміни, та ч. 1 цієї статті викласти у наступній редакції: «заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьком, матір’ю або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.

Заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана членами сім’ї померлого до суду за межами такої території України».

Така редакція може бути застосована і у відповідній нормі проекту ЦПК України [146].

Вказане зумовлено також положеннями ст. 242 ЦК України [236], відповідно до якої законними представниками можуть бути батьки (усиновлювачі) стосово своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун стосовно не лише малолітньої особи, а й фізичної особи, визнаної недієздатною. Окрім того, у випадках, встановлених законом, законним представником може бути й інша особа.

У ЦПК України не передбачена можливість звернення юридичної особи, як заявника, для встановлення факту, що має юридичне значення. У п. 5 Постанови пленуму Верховного Суду Республіки Узбекистан «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, вказується, що судам слід мати на увазі, що згідно ст. 283 ЦПК в судовому порядку встановлюються факти, що мають юридичне значення, не тільки за заявами громадян, але і за заявами заінтересованих у цьому організацій [61].

Так, уст. 283 ЦПК Республіки Узбекистан визначено, що суд встановлює факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих, майнових прав громадян чи організацій [17].

Як випливає із ст. 253 Цивільного процесуального закону Латвійської республіки, до числа осіб, які приймають участь у справах окремого провадження, належать заявник, його представник, зацікавлена особа, її представник, а в передбачених законом випадках – прокурор, державна установа чи установа самоуправління. Такі особи, як і в ЦПК України, наділені процесуальними правами сторін. Разом з тим, із положень Цивільного процесуального закону Латвійської республіки, зокрема, із ст. 254, випливає можливість виступати заявником не лише фізичної, а й юридичної особи [11].

На нашу думку, включення до числа заявників юридичних осіб було би цілком логічним, адже завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів не лише фізичних осіб, а й прав та інтересів юридичних осіб (ст. 1 ЦПК України). Не суперечить це і правилам юрисдикційності, закріпленим у ЦПК України та ГПК України.

Не суперечить така пропозиція і позиції Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який у п. 3 Постанови «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» вказує, що суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). З такого правила є виключення, як приклад у пункті 4 цієї Постанови - які (за визначеним винятком) підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки характер спірних правовідносин є цивільно-правовим, незалежно від суб’єктного складу [135].

Враховуючи вище зазначене вважаємо, що ч. 1 ст. 257 ЦПК можна викласти у наступній редакції: «заява про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду фізичною особою за місцем її проживання, а юридичною особою - за її місцезнаходженням».

Продовжуючи аналіз особи заявника не можна не торкнутись питання процесуальної співучасті.

Так, виходячи із спеціального правила про розгляд справ окремого провадження з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, до розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення можна застосовувати положення ст. 32 ЦПК України щодо процесуальної співучасті.

Із аналізу ч.2 ст. 32 ЦПК України випливає можливість застосування іі положень до відносин у сфері встановлення фактів, що мають юридичне значення, однак із певними застереженнями. Так, відсутність спору та особи відповідача зумовлює неможливість буквального застосування вказаної норми, однак участь у справі кількох заявників (процесуальна співучасть) цілком може допускатися, якщо предметом розгляду є встановлення юридичних фактів, що мають значення для охорони спільних прав та інтересів заявників, права та інтереси заявників виникли з однієї підстави, предметом розгляду є однорідні права та інтереси.

Застосована законодавцем правова конструкція норм про окреме провадження зумовила поширеність серед процесуалістів позиції заперечення існування інституту процесуальної співучасті в окремому провадженні. До таких вчених можна віднести, зокрема, О. Д. Дукельського [24, с. 7], В. А Кройтора [54, с. 187], В. І. Тертишнікова [207, с. 149]).

Однак їх позиція з огляду на законодавче закріплення окремих правил подання заяви, не видається обґрунтованою. Цілком підтримуємо думку Г. В. Чурпіти, яка, аналізуючи позицію Г. О. Світличної щодо можливості факультативної процесуальної співучасті на стороні заявника в окремому провадженні, вказує, що співучасть у справах окремого провадження може бути і обов’язковою, коли без участі у справі кожного із заявників розгляд заяви в порядку зазначеного виду непозовного цивільного судочинства видається неможливим.

Разом з тим слід визнати, що у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можливість процесуальної співучасті не є очевидною. Попри це, видається цілком можливим і обґрунтованим множинність осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, встановлення факту родинних відносин між фізичними особами (наприклад, коли це необхідно рідним братам і сестрам для реалізації права на спадкове майно), факту усиновлення (наприклад, коли усиновлювачами виступило подружжя і для встановлення відповідного факту чоловік та жінка спільно звертаються до суду) чи для встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу у разі, коли участь заявників (подружжя, чоловік та жінка, які проживають однією сім’єю) відповідає вимогам, визначеним ст. 32 ЦПК України.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 32 ЦПК України співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. Це правило застосовне і для справ щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Сформулювати визначення заявника в окремому провадженні робили спроби низка науковців. Зокрема, М. М. Ясинок визначає його як активного суб’єкта судового процесу, який відповідно до «моделі», зафіксованої в нормах процесуального права, «запускає механізм» судового розгляду шляхом подання заяви до суду, маючи при цьому свій певний інтерес.

Г. В. Чурпіта вказує, що заявником слід вважати особу, в інтересах якої відкрито окреме провадження у справі [251, с. 163, 165].

Окремі вчені, наприклад, Ю. В. Білоусов, визначають заявника, як фізичну чи юридичну особу, за заявою якої відкрито провадження у справі [241, с. 544].

На думку А. Ю. Францифорова, заявником є особа, за ініціативою чи в особистих інтересах якої суд порушує окреме провадження у справі про встановлення відповідного юридично значущого, у широкому сенсі, факту з метою задоволення його охоронюваних законом інтересів [251, с. 163].

Характеризуючи особу заявника С. Я. Фурса виділяє такі його характерні риси: а) необхідність судового підтвердження обставин, без яких заявник позбавлений можливості здійснити свої права; б) порушення справи для захисту його охоронюваних законом інтересів, якщо відсутній спір про право; в) його особисту процесуальну та матеріально-правову заінтересованість у справі, яка виявляється як у поширенні на нього всіх правових наслідків судового рішення, що набрало законної сили, так і в обов’язковому правовому зв’язку встановленого судом факту (обставини) з охоронюваним законом інтересом заявника та його правом; г) покладення на заявника судових витрат [244, с. 520].

Як основна ознака заявника, низкою науковців (як наприклад, І. О. Михайловою [45, с. 511], О. М. Кожухарь [44, с. 29]) виділена юридична заінтересованість.

Досить вдало визначає юридичну заінтересованість заявника Г. В. Чурпіта, якою, на її думку, є прагнення заявника за результатами розгляду справи домогтися ухвалення такого судового рішення, яке позитивно позначатиметься на його правах та обов’язках [251, с. 165].

Дійсно, юридична заінтересованість обов’язкова ознака заявника, адже він є заінтересованим у результаті розгляду заяви. На наявність у нього юридичного інтересу вказують положення ЦПК України. Як приклад, зміст ч. 2 ст. 256 ЦПК України вказує, що у судовому порядку встановлюються факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення,за відсутності інтересу у встановленні факту заявник і не звертався би до суду, в іншому разі це мало би ознаки зловживання правом, що є недопустимим відповідно до ст. 13 ЦК України. Те, що заявник заінтересований в ухваленні рішення на свою користь, також свідчить про його юридичну заінтересованість у результатах розгляду справи (ст.259 ЦПК України). Однак слід зауважити, що із заявою до суду можуть звертатися й інші особи, як наділені повноваженнями на вчинення відповідних дій в інтересах заявника, що випливає із положень ст. 45, 46 ЦПК України. Так, наприклад, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених Законом України «Про прокуратуру» [106] є однією із функцій прокурора. Тому орган або особа, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у відповідності до закону звертається до суду і у результаті такого звернення особа, в чиїх інтересах діє такий орган чи особа, набуває статусу заявника.

Слід провести порівняльну характеристику заявника в окремому провадженні із позивачем у позовному провадженні та заявником (стягувачем) у наказному провадженні, що дозволить виділити особливості статусу заявника в окремому провадженні. Особливості різних видів цивільного судочинства справляють вплив і на статус їх учасників.

Позивач – це сторона спірного матеріального правовідношення, якій протистоїть друга сторона – відповідач. Заявник не є стороною спірного матеріального правовідношення, і йому не протистоїть у процесі протилежна сторона, яка може мати перед ним певні обов’язки [242, с. 508].

Змагальність сторін, як визначальний принцип позовного провадження, зумовлює наявність специфічних прав та обов’язків у позивача, які відсутні у заявника в окремому провадженні. Так, це обов’язок позивача щодо подання доказів до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, – до початку розгляду справи по суті (ч. 2 ст. 27 ЦПК України). Окрім того, у позивача є права, відсутність яких у заявника у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, випливає із спеціальних норм про окреме провадження (розділ ІV ЦПК України) чи з природи останнього: це право передати справу на розгляд третейського суду, право укласти мирову угоду, збільшити або зменшити розмір вимоги тощо. При цьому і у позивача, і у заявника однаковим є прагнення отримати позитивний для себе результат: задоволення позову для позивача і заяви – для заявника. Аналіз ст. ст. 27, 31 та положень розділу ІV ЦПК України дозволяють стверджувати, що заявник, за аналогією із позивачем, може реалізувати своє право на відмову від заяви, на зміну її предмету або підстави.

У нормах наказного провадження законодавець застосовує як термін «заявник» (наприклад, ч. 2 ст. 26, ч. 1 ст. 100, ч. 2 ст. 101 ЦПК України), так і термін «стягувач» (наприклад, ч. 6 ст. 100, ч. 2 ст. 102, ч. 2 ст. 104 ЦПК України), що вносить певну невизначеність у питання найменування особи, яка звертається до суду за видачею судового наказу та в інтересах якої він видається. У правовій літературі можна зустріти термін «кредитор»[7, с. 332–338] для позначення вказаної особи і це не вичерпний перелік найменувань, застосовуваних науковцями.

Виходячи з подвійної природи судового наказу, яких є як особливою формою судового рішення, так і виконавчим документом (ст. 95 ЦПК України), найменувань сторін у виконавчому провадженні (стягувач та боржник) та вимог до виконавчого документу, закріплених у Законі України «Про виконавче провадження» [70], на нашу думку більш вдалим є термін «стягувач» який, до того ж, дозволить відмежувати його від заявника у справах окремого провадження.

Аналіз процесуального статусу заявника в окремому провадженні і заявника (стягувача) у наказному провадженні дозволяє констатувати їх схожість, зумовлену спрощеним характером як наказного, так і окремого провадження. Однак законодавець у наказному провадженні більше уваги приділив не особі заявника (стягувача), а особі боржника, не закріпивши спеціальних правил, які впливали б на обсяг прав та обов’язків заявника (стягувача) у наказному провадженні порівняно з позивачем, як це було ним зроблено у нормах окремого провадження.

При цьому реалізація процесуальних прав та обов’язків заявника (стягувача) у наказному провадженні має своєю особливістю їх здійснення, як правило, у дистанційному форматі: лише у разі подання заяви боржником про скасування судового наказу справа розглядатиметься у відкритому судовому засіданні. Окрім того, протистояння боржника не перешкоджає розгляду справи та прийняттю судом відповідної ухвали: про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення; скасування судового наказу та роз’яснення, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні; зміну такого наказу. У той час як у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, виявлення чи виникнення спору про право тягне за собою або відмову у відкритті провадження у справі (ч. 4 ст. 256 ЦПК України) або залишення заяви без розгляду (ч. 6 ст. 235 ЦПК України). Вказане впливає і на поведінку учасників процесу, і на вибір та реалізацію ними їх процесуальних прав.

Заінтересовані особи.

У ч. 2 ст. 26 ЦПК України закріпив положення про те, що у справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. Вірогідно, законодавець мав на увазі, що юридичний інтерес у справі мають і заявники, саме тому застосував правову конструкцію «інші заінтересовані особи», або основувався на положеннях ч. 2 ст. 95 ЦПК України, відповідно до якої із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, тобто особи, які заінтересовані у результатах розгляду справи, однак переслідують при цьому не особистий інтерес. У будь-якому разі виникає невизначеність при застосуванні термінів «заінтересовані особи» та «інші заінтересовані особи», у зв’язку із чим у науковій літературі слушно вказувалось на те, що законодавчу термінологію необхідно привести до внутрішньої узгодженості та використовувати єдине термінологічне словосполучення «заінтересовані особи» [251, с. 172-173].

У такому ж напрямку формує свою думку Т. Ц. Кашперська. Вона аналізує непослідовність законодавця у найменуванні категорій осіб, які беруть участь у справах окремого провадження. Так, у ч. 1 ст. 28, ч. 5 ст. 31, ч. 4 ст. 235, ч. 1 ст. 253, ч. 1 ст. 254, ч. 1 ст.272, ст. 277 цих осіб йменують «заінтересовані особи». Відповідно до ч. 2 ст. 26, ч.1 ст. 38, ч.1 ст. 250 ЦПК такі особи є вже «іншими заінтересованими особами». Водночас змістовної різниці в цих назвах зазначеної категорії осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, немає. Автор пропонує узгодити термінологію. Вважає що доцільніше використовувати єдине термінологічне словосполучення «заінтересовані особи», адже є незрозумілим, відносно яких осіб, які беруть участь у справі, заінтересовані особи є «іншими»? Якщо відносно заявника, то він не є заінтересованою особою, а має самостійний цивільний процесуальний статус [39, с. 169 ].

Звернувшись до наукових джерел можна знайти численні спроби сформулювати визначення заінтересованих осіб. Зупинемось на основних із них. Так, заінтересованими особами є особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і які можуть вплинути на їх права й обов’язки [13, с. 322; 234, с.7; 241, с. 544–545];інші, окрім заявника, суб’єкти, які можуть мати процесуальний та опосередкований інтерес у зв’язку із встановленням конкретного юридичного факту [196, с. 563]; особи, на матеріально-правові інтереси яких може вплинути судове рішення [46, с. 523];суб’єкти, які мають юридичну заінтересованість у справі, так як рішення суду про встановлення юридичного факту чи стану впливає чи може вплинути у подальшому на їх суб’єктивні права чи обов’язки [25, с. 183; 232, с. 118–119] тощо.

Окремо слід звернути увагу на наступні визначення заінтересованих осіб. Так, заінтересовані особи – це суб’єкти, які можуть мати інтерес у зв’язку із встановленням конкретного юридичного факту. Їх інтерес завжди має процесуальний та опосередкований характер. Матеріально-правового інтересу у справі такі особи не мають [245, с. 356]. С. Я. Фурса, аналізуючи ще попередній ЦПК, пропонує таке формулювання: «заінтересованими є особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню, і можуть вплинути на їх права та обов’язки » [235, с. 7].

М. М. Ясинок відзначає, що виділення заінтересованих осіб у самостійну групу надає їм можливість здійснювати безпосередньо захист своїх інтересів у судовому засіданні. Разом з тим, на його думку, пояснення заінтересованих осіб не є доказами у справі, що послаблює їх правову позицію, проте це дає можливість таким особам у цілій низці справ (усиновлення, надання неповнолітнім повної цивільної дієздатності) змінювати свій процесуальний статус зі статусу заінтересованих осіб на статус представників своїх дітей і навпаки. Таку правову ситуацію пропонується назвати процесуальною мімікрією, оскільки в даних справах заінтересовані особи можуть поєднувати як представницькі функції, так і функції заінтересованих осіб. При цьому коло заінтересованих осіб завжди повинно визначатися співвідношенням їх інтересу та інтересу заявників [257].

Законодавець у ч. 5 ст. 31 ЦПК України закріпив положення, яке надає заінтересованим особам, як і заявникам, обсяг процесуальних прав та обов’язків сторін, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК України. така позиція законодавця зазнала критики науковців. Так, Г. В. Чурпіта вважає, що правову норму ч. 5 ст. 31 ЦПК України слід викласти у такій редакції: «Заявник у справах окремого провадження має всі права та обов’язки позивача, за винятками, встановленими у розділі ІV цього Кодексу». Обґрунтовується ця пропозиція тим, що заінтересовані особи не подають до суду заяву з метою відкриття окремого чи наказного провадження, а отже, не є заявниками і не можуть мати спеціальних цивільних процесуальних прав позивача. Не можуть набувати заінтересовані особи і цивільних процесуальних прав та обов’язків відповідача: подана заявником заява спрямовується на встановлення фактів, що мають юридичне значення, або стягнення безспірної заборгованості і не має на меті притягнення заінтересованих осіб для відповіді за пред’явленими у ній вимогами.

Вважаємо таку позиція слушною та такою, що не призведе до невиправданого звуження прав заінтересованих осіб в окремому провадженні. [251, с. 175-176].

Таким чином, такою, що переважає, є позиція науковців про наявність юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи як обов’язкової ознаки заінтересованих осіб і про подальший вплив ухваленого рішення на права та обов’язки таких осіб. Юридична заінтересованість як ознака, розглядалась вище, її не можна вважати такою, що притаманна лише заінтересованим особам. Юридична заінтересованість притаманна, наприклад, заявнику, тому не є такою, що вирізняє її серед інших учасників процесу. Вказане стосується і можливого впливу на права та обов’язки заінтересованої особи. Водночас характер юридичної заінтересованості та впливу на права та обов’язки заінтересованих осіб є відмінним від притаманного заявнику.

Саме формулювання «заінтересовані особи» свідчить про наявність інтересу таких осіб. Цей інтерес може бути спрямований як на підтримку позиції заявника, так і на спростування її.

Наступна категорія учасника процесуальних правовідносин в порядку окремого провадження – це представники.

Представники. Участь представників у справах окремого провадження прямо передбачена ч. 2 ст. 26 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 ЦПК України заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. У цій же нормі відносно позовного провадження право на участь особисту чи через представника передбачене для сторони, третьої особи та особи, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб.

Разом з тим, аналіз ст. ст. 45-46 ЦПК України свідчить про можливість участі у справах окремого провадження органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а тому відсутність їх у частині норми, яка закріплює право на представника у справах окремого провадження не виглядає обґрунтованою.

Ст. 40 ЦПК України визначено осіб, які можуть бути представниками. Поряд з іншими особами, які досягли 18 років і мають цивільну процесуальну дієздатність, представником у суді може бути адвокат [6, с. 117].

Представництво у цивільному процесі розглядається як самостійний процесуальний інститут, і ми з цим погоджуємось [56, с. 338]. Але окремі питання цивільного представництва тісно з ним пов’язані і можуть розглядатись при аналізі окремих проблем цивільного процесуального представництва.

Відповідно до ч. 5 ст. 39 ЦПК України законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам. Ця пряма вказівка закону потребує більш ретельного розгляду з метою з’ясування механізму реалізації права законних представників на залучення для ведення справи в суді інших осіб.

Розглядаючи у зв’язку із цим процесуальне представництво доречно звернути увагу і на загальні питання законного представництва, порушені І. В. Спасибо-Фатєєвою, яка здійснила критичний аналіз законодавства про представництво на предмет можливості видачі довіреності законним представником малолітньої особи на представництво інтересів останньої, відзначає недоліки законодавчої техніки (зокрема, ч. 1 ст. 238 ЦК України, в якій визначається, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє; ч.1 ст.240 ЦК України, у якій вказується на можливість для представника передати повноваження, «якщо це встановлено договором або законом між особою…» тощо). Автор, аналізуючи різні позиції щодо заборон видачі довіреності для вчинення правочинів, звертає увагу на те, що у довіреності можуть бути передбачені дії, що полягають в інших «процедурах» (участь у судовому процесі, оформлення документів тощо), за яких представництво інтересів малолітніх дітей третіми особами можливо. І. В. Спасибо-Фатєєва справедливо вказує, що думка про те, що певні дії на основі довіреності від імені малолітньої особи її законні представники вчиняти можуть, а інші — ні, не заснована на законодавстві, яке не передбачає такого поділу. Таким чином, переконавшись у непослідовності законодавця в регулюванні питання щодо можливості передання законним представником своїх повноважень і як наслідок у неприйнятності до застосування в цих випадках ст. 240 ЦК України, автор прийшла до висновку про можливість для законних представників видавати довіреність від імені малолітньої особи. При цьому до таких дій, на її думку, мають застосовуватися загальні вимоги про вчинення правочинів. Зокрема, ст. ст. 71, 224, ч. 1 ст. 245 ЦК України. [202].

На думку І. В. Спасибо-Фатєєвої у сукупності всі вказані нею недоліки законодавчої техніки зробили неможливим стверджувати, що ст. 240 ЦК України поширюється й на законне представництво. Погодимось з нею. Але у зв’язку із цим виникає питання: чи буде вважатись видача довіреності законним представником передорученням? Це має практичне значення, адже відповідно до ч. 2 ст. 245 ЦК України довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті (ч. 4 стосується відносин з одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо).

Поділяючи бачення автора, вважаємо за потрібне звернути увагу на відповідні положення чинного законодавства, пов’язані із нотаріальним посвідченням довіреності, адже наразі ведення справ у судах загальної юрисдикції можуть здійснювати не лише адвокати, а тому, на реалізацію положень ч. 5 ст. 39 ЦПК України законний представник може укласти договір доручення та оформити на його виконання довіреність. Так, відповідно до пп. 3.1 п. 3 гл. 1 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) права, за якими підлягають державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.Відповідно до пп. 3.4. п. 3 гл. 1 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус не приймає для посвідчення правочин, що укладається від імені малолітньої дитини представником батьків (усиновлювачів) або одного з них.Відповідно до пп. 3.5. п. 3 гл. 1розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України правочини від імені неповнолітніх, а також від імені осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть бути посвідчені лише за умови, якщо вони вчинені за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника та з дозволу органу опіки та піклування. [125].

Тобто недоліки нормативної техніки, на які вказує І. В. Спасибо-Фатєєва та аналіз відповідних норм чинного законодавства дозволяють вказати на правову невизначеність питання механізму видачі довіреності законним представником та її форми. Якщо виходити із позиції поширення на законне представництво норми ст. 240 ЦК України, то на видачу довіреності законним представником мають поширюватися правила ст. 245 ЦК України про передоручення і відповідна довіреність має підлягати нотаріальному посвідченню, яке передбачає, за загальним правилом, дозвіл органу опіки та піклування.

Однак, на нашу думку, ч. 2 ст. 42 ЦПК України, як норма спеціальна, закріплює альтернативність: довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

Слід звернути увагу на посвідчення довіреності фізичної особи за місцем проживання. У цьому випадку законодавець не визначив суб’єкта посвідчення такої довіреності, що може викликати окремі труднощі при практичній реалізації цієї частини норми. Порядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених це питання не врегульовано [111].

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України) і таких місць проживання фізична особа може мати кілька (ч. 6 ст. 29 ЦК України).

Місцем проживання, як випливає із ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини [94].

Фізична особа може проживати як у індивідуальному так і у багатоквартирному будинку, а також у садовому будинку чи на дачі тощо. Адже законодавцем було змінено підхід до розуміння житла і місця проживання і тепер житлом може бути об’єкт, призначений і для тимчасового проживання. Так, відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Відповідно до ст. 8-1 ЖК УРСР громадяни відповідно до закону мають право на переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

З повноважень органів реєстрації, визначених Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру, не випливає їх право на посвідчення довіреностей на представництво в суді [112].

Можна припустити, що якщо особа в силу положень ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» може доручити в установленому законодавством порядку подати заяву про реєстрацію місця проживання відповідній посадовій особі виконавців послуг з управління (утримання) багатоквартирного будинку (гуртожитку), об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, житлово-будівельного кооперативу, управителя багатоквартирного будинку за місцем її проживання, то може і звернутись до таких осіб за видачею довіреності про представництво у суді, керуючись положеннями ст. 42 ЦПК України. Однак невизначеність суб’єкта і обов’язку щодо оформлення такої довіреності не зобов’язує відповідного суб’єкта таку довіреність оформляти. Додатково звернемо увагу на бездомних осіб, які, як й інші особи, які не мають постійного місця проживання, реєструються за адресою спеціалізованої соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту, створених органами місцевого самоврядування (ст. 6-1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні») і довіреність на представництво таких осіб може (знову ж таки попри відсутність прямої вказівки закону) видаватись за їх місцем проживання відповідною посадовою особою.

Окрім того, представник, у тому числі законний представник для представлення інтересів малолітньої, неповнолітньої, недієздатної чи обмежено дієздатної особи, може звернутись до адвоката. Відповідно до ч. 4 ст. 42 ЦПК України повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. Вищий спеціалізований суд України з цивільних та кримінальних справ відзначає, що з аналізу ст.ст. 26, 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вбачається, що документами, які підтверджують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути ордер та/або договір про надання правової допомоги між адвокатом та його клієнтом. У будь-якому іншому випадку фізична особа, яка надає правову допомогу іншій фізичній особі, не може вважатись адвокатом [211]. Як законні представники діють і такі особи, як прийомні батьки (ч. 4 ст. 256-² СК України), батьки-вихователі (ч.4 ст. 256-⁶СК України). Законний представник може бути також призначений або замінений судом (ст. 43 ЦПК України).

Слід звернути увагу, що функції представництва можуть виконуватись і у рамках безоплатної вторинної правової допомоги, суб’єктами надання якої в Україні є центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги та адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу (ст. 15 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»). Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг, як захист, та здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, зокрема, в судах (ч. 2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу») [89].

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Ст. 45 ЦПК України визначено такі органи та особи у випадках, встановлених законом. Так, до їх числа законодавцем віднесено:

- органи державної влади, якими є центральні органи виконавчої влади (Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» [81]) та місцеві органи виконавчої влади (Закон України «Про місцеві державні адміністрації»[82]);

- органи місцевого самоврядування, якими є визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» ради, їх виконавчі органи. Слід мати на увазі, що сільські, селищні, міські ради наділені правом в установленому порядку створювати органи самоорганізації населення із наданням їх частини власних повноважень (із числа тих, які не віднесені до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад, зокрема, відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [83], а також з урахуванням положень ст. 14 Закону України « Про органи самоорганізації населення» [84];

- фізичні особи (батьки (ч. 3 ст. 154 СК України); баба та дід (ч.2 ст.258 СК України) особа, яка взяла у свою сім’ю дитину, щодо її виховання (ч.1 ст. 261 СК України), сестра, брат, мачуха, вітчим дитини (ч.2 ст.262 СК України ) тощо;

- юридичні особи (наприклад, профспілки, їх об’єднання (ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [85]), об’єднання споживачів (п. 10 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів»), окремо виділено їх право на звернення до суду з позовом (п. 9 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів»[86]. В окремих нормативно-правових актах закріплено право юридичних осіб на подання саме позову, наприклад, громадських природоохоронних організацій - позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров’ю громадян і майну громадських організацій; (п.«ж» ч. 1 ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»[87]) тощо;

- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»[88]);

- прокурор. Система прокуратури України досить розгалужена (ст. 7 Закону України «Про прокуратуру») та має особливості організації та діяльності. Особливості здійснення окремих форм представництва інтересів громадянина або держави в суді визначено ст. 24 Закону України «Про прокуратуру»[106].

Аналіз положень цивільного законодавства свідчить про те, що у більшості випадків законодавець передбачив право на звернення до суду органів та осіб яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб саме з позовом. Такі органи, в силу функцій, які виконуються, можуть звертатись до суду у справах, які розглядаються і у порядку окремого провадження (наприклад, органи опіки та піклування у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, про визнання фізичної особи недієздатною), однак щодо справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, прямо право таких органів на звернення до суду не визначено.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам та заступникам.

Залежно від форми, в якій органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, беруть участь у цивільній справі, законодавець наділив їх певним обсягом цивільної процесуальної правосуб’єктності, а також різним спеціальним цивільним процесуальним правовим статусом [5, с. 293].

Відповідні норми закріплені у ЦПК України. Зокрема, як випливає із ч. 1 ст. 46 ЦПК України, органи та особи, які звернулися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, наділяються цивільними процесуальними правами та обов’язками особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Такі органи можуть, зокрема, готувати висновки, які мають бути оцінені судом нарівні із іншими доказами.

Т. Л. Лузан відстоює позицію про те, що участь уповноважених державою органів (органів опіки та піклування, служб у справах дітей) шляхом подання висновків при розгляді справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, не є доцільною, оскільки в таких справах відсутній спір про право, до компетенції вказаних органів не належить підтвердження відповідних фактів і їх висновки не можуть бути належним засобом доказування у таких справах[58, c. 24, 93, 99].

Погоджуючись із тим, що дійсно, подання висновку органом опіки і піклування у справах про встановлення фактів, визначених у п. п. 1, 2, 4, 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, не передбачено, та з тим, що необхідність визнання участі зазначеного органу в цивільному процесі для подання висновків обов’язковою відсутня, тим не менше вважаємо, що заперечення будь-якого значення таких висновків для встановлення фактів, що мають юридичне значення, не є обґрунтованим. Вважаємо, що невичерпність фактів, що мають юридичне значення і які можуть бути встановлені у порядку окремого провадження, особливе значення доказів у цій категорії справ, широке коло повноважень органів опіки та піклування та служб у справах дітей та їх завдання, виконання яких передбачено чинним законодавством (зокрема, СК України, Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей»[67], Правилами опіки та піклування [132]) не дозволяють виключати висновки, підготовлені ними, з числа можливих, хоч і не обов’язкових, доказів у справі. Окрім того, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ст. 58 ЦПК України). Якщо, на думку суду, у конкретній справі про встановлення факту, що має юридичне значення, висновок такого органу допоможе підтвердити або спростувати факт, що встановлюється, він може його за власною ініціативою витребувати. Якщо ж висновок уже буде у матеріалах справи – оцінити його нарівні з іншими доказами, а у разі, якщо такий висновок не стосуватиметься предмета доказування, суд не буде брати його до розгляду ( ч. 3. ст. 58 ЦПК України).

Характеризуючи участь у справах непозовного цивільного судочинства органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, Г. В. Чурпіта слушно підкреслює, що «одні й ті ж самі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, окремі фізичні та юридичні особи можуть брати участь у справах окремого та наказного провадження як у цивільному процесуальному статусі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб, так і у цивільному процесуальному статусі заявників. Для того, щоб визначити, у якому цивільному процесуальному статусі мають брати участь у цивільній справі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, окремі фізичні та юридичні особи, необхідно зважати на характер їх юридичної заінтересованості у розгляді справи. Якщо така заінтересованість є особистою, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, окремі фізичні та юридичні особи набувають цивільного процесуального статусу заявника або стягувача, а якщо випливає з їх службових обов’язків – цивільного процесуального правового статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» [251, с.188, 189].