МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ. ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В СУСПІЛЬНОМУ ТА ДЕРЖАВНОМУ ЖИТТІ. МОВА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА.

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування» (Панас Мирний).

До мовної культури належить перш за все повага до мови, її соціальна та особиста цінність, висока культура, мовна поведінка як у навчальному закладі, так і в про­фесійній діяльності та у повсякденному житті. Почуття мовного патріотизму перед країною, суспільством, ша­нобливе ставлення до рідної мови, культури не повинні втрачати значення. Стан традиційної загальнолюдської моралі, культури мови не повинні викликати подив у представників різних поколінь.

Мовленнєва культура особистості великою мірою зале­жить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками: правильністю, змістовністю, послідовністю, багатством, точністю, виразністю, доречністю та доцільністю.

З найстаріших часів з XI віку в Україні в письменстві призначеному для народу та в діловодстві починають пи­сати українською мовою, мовою, зближеною до народної. Нова українська книжна мова починає свідомо ширитися в XVI віці. Правда вчені того часу довго тягли до старої церковної мови та вважали, що тільки нею можна писа­ти про поважні речі. Та живе життя, як писав Михайло Грушевський «все таки брало перевагу над мертвою цер­ковною мовою, народня мова входила все більше в книжне уживаннє, і заносилося на те, що поруч старої церковної мови розвинуться дві живі народні літературні письменсь- кі мови - одна великоруська, друга українська».

Перші друковані книжки рідною українською мо­вою почали з’являтися наприкінці XVIII століття. Але їх виходило дуже мало. Коли ж від 1850-х років українське письменство стало ставати на ноги, уряд силою стримував його розвій, залишаючи привілей для великоруської мови.

Вже в 1905 році комітет міністрів визнав, що українсь­кий народ «зі злиднів і темноти своєї не може піднестися через заборони та перешкоди українській мові. А тепер знову на ново треба те кожному твердити? Українська мова - не мова кажуть; до руської подібна, кажуть. Подіб­на, та не та, - одмінна і ріжна від руської. І руський суддя дуже часто Українця в суді не розуміє; а українським ді­тям від учення в руській школі не наука, а мука. А що ук­раїнська мова «наріче» тільки, що вона мужича мова - як деякі кажуть, то що з того? Одні кажуть, що мужича, що наріче; а другі, котрі тямущі, кажуть, що мова правдива. На ній в Галичині в гімназіях і в університетах давно вчать усякої науки, не тільки що в народній школі. Та нехай яка там єсть, така єсть, а коли нею говорять десятки міліонів українського народу в Росії, то треба, щоб тою мовою і вчили в школі, і щоб в суді нею можна було розмовлятися, чи прошеніє написати селянинові».

В березні 1908 року 37 депутатів Державної Думи пода­ли законопроект:

«1) Щоб по тих сторонах, де живе український народ, у народніх школах учено українською мовою.

2) Руської мови щоб учили обов’язково.

3) Книжки до учення щоб були приладжені до розумін­ня дітей українських і до потреб тамошнього життя.»

В пояснювальній записці, доданій до законопроекту, було зазначено, чому саме депутати вважають за потрібне учен­ня українською мовою. «При теперішній науці коли на Ук­раїні вчать по школах руською мовою, темнота розвелася по Україні страшенна. Між українським народом грамотних у двоє менше, ніж між народом великоруським; у деяких губерніях українських між Українцями ледви знайдеться оден грамотний на десять душ; а як по котрих губерніях оден грамотний на п’ять неграмотних, то се вже дуже багато. Так підупав український народ, такий здатний, спосібний з при­роди своєї, що колись далеко вище своєю освітою стояв від народу великоруського (московського) та дивував сторонніх людей своєю освітою й охотою до книжки та науки».

Цією ж запискою пояснювалося, чому саме так ста­лося з нашою рідною країною. «Наука в народній школі може йти добре тільки рідною мовою, яку школярі доб­ре розуміють, як свою. І коли почали заходитися по всій Росії коло шкіл тому з п’ятдесят літ, то тямущі Українці заходилися складати українські книжки для народних шкіл, щоб на Україні по школах вчити по українському». Того ж часу деякі українські письменники зайнялися складанням українських підручників. Історик Костома­ров збирав гроші на видання українських книжок; Куліш склав дві граматики; Шевченко видав малий український буквар. Але не було дозволено вивчати по школах з ук­раїнських книжок,- навчання продовжувалося російсь­кою мовою. «... діти селянські тої мови добре розуміти не могли і наука ішла через те тупо, і що навчалися, те дуже скоро забували, навіть траплялося, що вийшовши зі шко­ли за три або чотири роки читати вже забували. А крім того зіставалися, що називається, без язика: бо по русь­ки не могли навчитися, а від своєї мови відставали, бо в школі їм казали, що то не мова, а так мужицька говірка. І так забивали їм памороки, що на все життя відбивали охоту і до книжки, і до науки, і до всякого знання; калічи­ли душу, а не вчили». Найбільш свідомі знавці шкільної науки в Росії того часу, такі як барон Корф, Вессель, Водо­возов розуміли і доказували, що від такої науки нема ко­ристі для народу, щоб наука «добре йшла» треба було дітей навчати рідною мовою - на Україні - українською. Тому що, тільки тоді український народ вийде з «теперішньої темноти, убожества і поневіряння». І в 1907 році поділь­ській єпархії вдалося переконати синод, щоб у школах, в які ходять українські діти вчення велося українською мовою. (1)

«Мова — це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова — це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова — це ще й музика, мелодика, фарби буття, сучасна художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу. Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо їі»

(О.

Генеральною конференцією ЮНЕСКО проголошено Декларацію принципів міжнародного культурного спів­робітництва, в якій зазначено, що кожна культура володіє гідністю та цінностями, котрі слід поважати та захищати. Розвиток власної культури є правом та обов’язком кожно­го народу.

Знання і розуміння зазначених положень щодо пра­вового регулювання мовної поведінки можливе лише за умови підвищення правової культури громадян нашого суспільства.

«Отже, високу культуру мовлення людини визначає до­сконале володіння літературною мовою, її нормами в про­цесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, про­щання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно під­тримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основ­ні вимоги мовного етикету». (2)

На хвилі підйому суверенності держави важлива роль належить підготовці майбутніх правників. Саме вони ма­ють відстоювати і захищати права й інтереси людини та суспільства, підносити правову культуру, підвищувати престиж правової професії. Для цього правники мають бездоганно знати закони, вільно володіти юридичною лексикою, бути ерудованими, впевненими у своїх знан­нях і діях.

Формування правової свідомості, а відтак, правової,- мовної культури значною мірою залежить від характеру, темпу, змісту процесу правової соціалізації нашого сус­пільства.

«Формування правової культури молоді можли­ве за умови здійснення загальногромадянського вихо­вання. Адже саме воно формує у людини почуття своєї співпричетності до справ і турбот усього суспільства, праг­нення внести свою частку в розбудову держави....З вели­ким побоюванням треба нам усім ставитися до зростаючої бездуховності, особливо серед молоді. Без цілеспрямо­ваного виховання (у тому числі і правового) держава аж ніяк не може обійтися.» (3)

Ділова сфера - одна з основних життєво необхідних га­лузей діяльності людства. Саме за допомогою ділових па­перів документів, листів встановлюються офіційні, служ­бові, ділові контакти між закладами, підприємствами, установами, державами, а також налагоджуються при­ватні стосунки між людьми.

Ділове спілкування потрібно вести державною мовою, повсюдно впроваджуючи українську мову, розширюючи її застосування в соціальній сфері нашої держави.

Одним з головних чинників правової діяльності май­бутніх фахівців є складання судової документації. Ко­жен правовий документ індивідуальний за своїм змістом, структурою і мовними засобами.

Правдиве відображення і грамотне написання конкрет­них фактів - це два важливі взаємопов’язані компоненти, що складають істинний документ.

Саме мова служить засобом інформації про зміст пра­вових приписів; з її допомогою думка законодавця вира­жається зовні, оформляється, стає придатною для зовніш­нього використання, доступною до конкретних адресатів.

Про значення мови закону зазначає Г.І.Дутка. «Доско- налення мови закону - шлях до підвищення його якості»,- визначено таке поняття як мова сучасного українського законодавства. (4)

Слід зазначити, що мова не впливає безпосередньо на зміст законодавства. За допомогою одних і тих саме мовних засобів можна створити і досконалий, і недоско­налий закон. Проте рівень досконалості, чіткості і ясності закону певною мірою залежать від рівня розвитку мовних норм. Чим багатша і досконаліша мова, якою пишеться закон, тим легше ясно, повно і з максимальною точністю викласти думку законодавця, тим більше можливостей для досягнення високої якості змісту і форми правового акта. Мова і стиль сучасного нормативного акту не повин­ні принципово відрізнятися від звичайної мови. Акт дер­жавної влади має бути написаний літературною мовою да­ного народу.

Зовсім не обов’язково бути поетом чи письменником, щоб написати точний закон чи документ українською мо­вою. Але це неможливо зробити, якщо не мати глибоких знань у галузі права, загальної культури, знання предме­та мови. Якщо щось собі уявляти туманно, то і пишеш про це невпевнено. Отже, законотворцю треба досконало зна­ти лексику, стилістику, зокрема законодавчу.

У свідомості юристів мова, перш за все, це спосіб реалі­зації думки і волі законодавця.

Українські дослідники визнають декілька понять: «мова права» і «юридична мова». Юридична мова повин­на виражати волю законодавця і доводити цю волю до ві­дома учасників суспільних відносин. (5)

Закон, Указ, Постанова, Декрет - нормативні акти ви­щих органів державної влади і управління. Ці документи мають найвищу юридичну силу, їм повинні відповідати рішення та діяльність усіх нижчестоящих органів, гро­мадських організацій, поведінка в суспільстві.

Зазначена обставина вимагає певного, законодавчо виз­наченого порядку доведення змісту правових норм до ві­дома громадян, уважного ставлення до кожного вжитого слова, щоб визначити точність при застосуванні законів. Іноді навіть кома в юридичних документах має суттєву вагу.

У правовому житті мова виступає основним засобом передачі інформації. Учасники правовідносин здійс­нюють обмін інформацією за допомогою мови. Мова за­безпечує можливість спілкування між сторонами пра­вового процесу. Отже, можна сказати, що юридична мова - це невід’ємна частина літературної національної мови.

«Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любимо її, вивчаймо її, розвиваймо їі.

Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови»

(М. Рильський).

Українська мова є виразом сутності українського наро­ду, одним з головних засобів існування його духовності та розвитку його культури. Використання української мови в суспільному й державному житті не повинно звужува­тись. З відродженням української державності повинен чітко бути визначений і статус української мови шляхом прийняття відповідних актів для розширення сфери її ви­користання та реального перетворення на мову інформа­ції, освіти, культури.

В Україні для розвитку і застосування державної мови як основного засобу спілкування в сферах державного і суспільного життя, а також для захисту мов національних меншин потрібен бути певний механізм. Свого часу Радою з питань мовної політики при Президентові України мав місце проект Закону України «Про розвиток і застосуван­ня мов в Україні». Цим законопроектом встановлювалися загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин України, права грома­дян на користування рідною мовою.

Сьогодні так і залишаються нереалізованими проекти законів України «Про мови в Україні», «Про розвиток та застосування мов в Україні», «Про державну мову», і це є свідченням відсутності свідомого прагнення до вирішення мовного питання, при вирішенні якого мають бути поєдна­на політика підтримки і захисту української мови як дер­жавної мови.

В Україні чинний Закон Української РСР «Про мови в УРСР» від 29 жовтня 1989 року, який є застарілим і не­спроможним забезпечити обов’язкове використання ук­раїнської мови на всій території України. В деяких регіо­нах українська мова фактично не має статусу офіційної. На цих територіях українське населення на практиці поз­бавлено права використовувати рідну мову. Навіть звер­таючись до державних органів із заявами чи скаргами українською мовою, особа може одержати відповідь не­офіційною мовою держави. (6) Все це зумовлює гостру не­обхідність прийняття нового закону про мови в Україні.

Нормативно-правовими актами, які регулюють відноси­ни, пов’язані із застосуванням української мови, і які є осно­вою для здійснення державної мовної політики в Україні, є Конституція України, Закон України «Про мови в Українсь­кій РСР»-, Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Також існує ряд спеціальних законів, наприклад, Закон України «Про ви­давничу справу», яким зазначено, що вся друкована продук­ція призначена для службового та ужиткового користуван­ня, що розповсюджується через державні установи ( бланки, квитанції, форми тощо), видається державною мовою.

Стаття 10 Конституції України зазначає, що держав­ною мовою в Україні є українська мова. Державою та людством повинні забезпечуватись всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспіль­ного життя на всій території України.

Закон України «Про порядок висвітлення діяльності ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня в Україні засобами масової інформації» встановлює, що мова поширення інформації про діяльність органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації визначається відповідно до Конституції України та Закону України «Про мови в Українській РСР», у разі поширення офіційної інформації іншими мовами ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування забезпечують автентичний переклад з державної мови на іншу мову, на якій поширюється ця інформація. Здійснення самостійного перекладу офіційної інформації з державної мови на іншу мову засобам масової інформації заборонено.

Законом України «Про громадянство України» закріп­лено володіння українською мовою, як одне з умов прий­няття до громадянства України.

Конституцією України статус державної мови надано українській мові. Звичайно, це повністю відповідає де­ржавотворчій ролі української нації, і це зазначено у пре­амбулі Конституції України, нації, яка історично прожи­ває на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

Положення про українську мову як державну містить­ся у розділі 1 «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конститу­ційний лад».

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повно­важень органами законодавчої, виконавчої та судової вла­ди, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і доку­ментації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад ( статті 103, 127, 148 Конституції України).

Шляхом конституційного та законодавчого закріплен­ня унормовується застосування української мови як дер­жавної.

Отже, положеннями Конституції України визначено застосування української мови як мови державної, мови офіційного спілкування посадових і службових осіб, в роботі і в діловодстві органів державної влади, а також в навчальному процесі навчальних закладів України.

За правовою позицією, яка відображена в Рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року українська мова - державна мова і їй наданий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сфе­рах життя.

До публічної сфери суспільного життя відноситься і діяльність судової влади. Офіційне застосування держав­ної мови врегульовано в адміністративному, цивільному і кримінальному судочинстві; статтею 10 Закону України «Про судоустрій України», статтею 7 Цивільного проце­суального кодексу України, статтею 19 Кримінально-про­цесуального кодексу України. Вказані положення про те, що українською мовою здійснюються ведення судового процесу, складання судових документів та інші процесу­альні дії визнано такими, що відповідають Конституції України і є конституційними згідно з Рішенням Консти­туційного Суду України від 22 квітня 2008 року №8-рп (справа про мову судочинства).

Конституційний суд України у справі про офіційне тлу­мачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) визначив, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами міс­цевого самоврядування ( мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Був період, коли міські ради міст України стали прий­мати рішення „ Про заходи щодо забезпечення положень Європейської Хартії регіональних мов, або мов меншин стосовно російської мови на територіях міст”. Такі ви­падки мали у м. Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах Обґрунтовуючи такі рішення місцеві депу­тати посилались на ніби то піклування російськомовним населенням, яке зовсім не розуміє тієї української мови.

На нашу ж думку, з цих дій більш убачається піклуван­ня за себе ніж за народ. Протягом вже майже п,ятнадцяти років судочинство в Україні ведеться українською мовою і за цей час мали місце лише поодинокі випадки, коли громадяни заявляли клопотання про забезпечення їх пе­рекладачами, або вони якось зневажливо відносились до ведення судового процесу українською мовою. Навпаки, більшість з громадян з гордістю заявляли, що вони будуть давати пояснення українською мовою.

Між тим, такі рішення суперечать нормам чинного за­конодавства.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мо­вою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Застосування мов в Україні га­рантується Конституцією України і визначається законом.

Аналогічна вказівка міститься в п. 4 ч.1 ст. 92 Консти­туції України де вказано, що виключно законами Украї­ни визначається порядок застосування мов.

В своєму рішенні від 14.12.1999 року по справі №-1-6/99 Конституційний суд України також зазначив, що використання російської та інших мов національних меншин визначається законами України.

Тобто національним законодавством визначено, що пи­тання застосування мов на території України визначаєть­ся виключно законами України.

Відповідно до ст.7 ЦПК України суд має забезпечити при розгляді справи здійснення цивільного судочинства державною мовою, складання судових документів лише державною мовою, незалежно від клопотання учасників процесу. Цивільно процесуальний Кодекс не забов,язує суд перекладати складені ним судові документи чи посвід­чувати їх в разі здійснення перекладу іншими особами.

Разом з тим з урахуванням статті 10 Конституції Ук­раїни особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, вправі робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти кло­потання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в по­рядку, встановленому статтями 22,23,55,86,130,164 та іншими нормами ЦПК України. За змістом стат­ті 55 ЦПК України запрошення перекладача до участі у справі є обов,язком особи, яка бере участь у справі, а не суду.

Українська мова з мови української глибинці повин­на стати мовою міст України. Тривалий час носієм ук­раїнської мови залишався селянин. Сьогодні рідна мова все більш стає мовою реального спілкування. Українська мова повинна бути престижною мовою. Саме українською повинна видаватись більшість джерел, з яких щоденно буде одержуватись різноманітніша інформація. Українсь­ка мова є і має бути мовою держави, мовою її населення, мовою науки і мистецтва.

«Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов'їну».

( В. Сосюра).

Література:

1. М. Грушевський «Про українську мову і українську школу» (с. 16, 21-22)

2. С.В. Шевчук «Українське ділове мовлення». Київ. 2000р.

3. «Правосознание и российский правовой менталитет». «Правоведение» 2000. - №2- с. 32-38).

4. Дутка Г.І. «Вдосконалення мови закону - шлях до підвищення його якості». «Держава і право» Випуск № 36 - с. - 67

5. Ушаков А.А. «Содержание и форма в праве и советское правотворчество». - 1970.- Свердловск. - с.33

6. Демченко Т., Філіпчук І. «Українська мова - правові проблеми». - «Право України». - 1996.- № 7.- с. 47.

«Закон і Бізнес» № 392609 - 2.10.2009 р. Співавтор - помічник Апеляційоного суду Харківської області Бондаренко Є.