ВИСНОВКИ

Фундаментальних досліджень і періодичних публікацій, присвячених відносинам власності, настільки багато, що вони майже не піддаються підрахуванню. По суті, в них розгля­нуто і висвітлено усе багатство проявів такої важливої ка­тегорії, як власність, особливо її соціально-філософські та економіко-правові аспекти.

1. У повсякденній свідомості, що формується під впли­вом процесів звичайної життєдіяльності людини, розуміння власності пов’язується із зовнішніми предметами неживого світу і сприймається як ставлення людей до належних їм речей. Усвідомлення власності у «людино-речовому» розумін­ні відбувається через приналежність речей, предметів чи об’єктів зовнішнього світу певним особам. При цьому скла­дається уявлення про існування між суб’єктами-власниками та об’єктами-речами певних фактичних зв’язків, що виника­ють у процесі задоволення людиною своїх матеріальних і духовних потреб за допомогою речей. В результаті речових зв’язків із собі подібними індивід асоціюється з соціумом, «зростається» із соціальними спільнотами — сім’єю, родом, плем’ям, общиною, громадою, групою, колективом тощо. У цьому сенсі можна говорити про невід’ємну властивість власності, притаманної особистості, людським об’єднанням та суспільству в цілому.

2. Відносини власності як наукова категорія переважно розглядалися в економічному й юридичному аспектах, що слід визнати виправданим, оскільки матеріальні та правові відносини власності є найбільш соціально значущими. Разом з цим відносини власності охоплюють досить широку сферу діяльності людини і суспільства, набуваючи свого політич­ного, організаційного, філософського, культурологічного, мо­рального та інших аспектів.

3. У філософському сенсі природа являє собою об'єктивну реальність, яка дана нам у відчуттях та існує незалежно від нашої волі та свідомості. Оточуючий нас природний світ, у нескінченному різноманітті своїх проявів у часі та просторі, знаходиться у безперервному русі та у процесі постійних змін. Природа лише пізнається людиною і суспільством, а її пізнані корисні властивості використовуються ними. Саме тому в силу об'єктивної неможливості існування поза природ­них умов і засобів ані окремий індивід, ані суспільство в ці­лому не втрачають своїх зв'язків з природним середовищем. Змінюються лише форми особистісних та міжособистісних від­носин, з'являються і формуються відносини соціальних груп і громадських формувань, тобто суспільні відносини щодо ви­користання багатств природи, у тому числі на засадах влас­ності. На цій основі, як у стародавні часи і середньовіччя, так і у наступні періоди, людство пов'язувало з природою свої релігійні уявлення, моральні принципи, естетичні відчут­тя, філософські погляди, соціальні відносини тощо.

4. Сучасний економічний розвиток на основі ринкових від­носин вимагає пошуку нових філософських концепцій відно­син власності, найбільш помітною серед яких є обмінно-обі­гова теорія власності. Вказана концепція представляє певний науковий інтерес і заслуговує подальшої дослідницької уваги.

5. Поширення майнової власності та здійснення націо­налізації землі та інших природних об'єктів у 20-ті роки минулого століття досить швидко вирішили наявні суспільні суперечності. Проте це мало своїм наслідкам надмірне усус­пільнення як майнової, так і природноресурсової власності. Незважаючи на те, що в сучасних умовах спостерігають­ся діаметрально протилежні процеси, окремими науковцями все ж наполегливо пропонуються теоретичні обґрунтування необхідності поширення властивостей майнової власності на природноресурсові відносини. Практична реалізація такої кон­цепції може призвести до іншої крайності — надмірної прива­тизації не тільки майнової, а і природноресурсової власності на шкоду соціальним інтересам.

Поєднання ринкових механізмів і державного управління в структурі «змішаної економіки» ґрунтується на комбінуванні державної та приватної власності на засадах державно-при­ватного партнерства, тенденції розвитку якого визначені у сучасному українському законодавстві. Відносини державно­приватного партнерства характеризуються поширенням та ре­альним функціонуванням як приватноправової, так і публічно- правової форм власності, а також формуванням на договірних засадах спільної власності на існуючі, зокрема, відтворювані об'єкти шляхом реконструкції, модернізації і технічного пе­реоснащення.

6. В економічній та юридичній літературі пропонувалося і досі підтримується трактування власності як привласнення. Привласнення являє собою універсальний спосіб оволодіння людиною і суспільством природними ресурсами як первинни­ми засобами свого існування.

дображає факт присвоєності предметів природи і визначає приналежність матеріальних об'єктів. Привласнення як ди­намічний процес означає звернення предметів природи та їх матеріальних благ на свою користь з тим, щоб особа, вва­жаючи їх «своїми», може поводитись з ними на свій розсуд. Отже, власність як об'єктивно існуюча економічна категорія являє собою історично визначену форму привласнення людь­ми, громадами і суспільством матеріальних благ, перш за все, предметів природи в якості засобів виробництва і спо­живання для задоволення своїх потреб.

7. Привласнення матеріальних благ не обмежується лише виробництвом і виробничими відносинами. Предмети природи привласнювалися і привласнюються за допомогою збирання плодів та ведення полювання, а матеріальні блага — шляхом розподілу та перерозподілу, обміну та споживання, даруван­ня та пожертви, безоплатної передачі та успадкування, збору податків та внесення платежів, виробництва та надання пос­луг, що не завжди охоплюються виробничими відносинами. Крім того, у сучасних умовах відносини власності істотно змінилися, і те, що їм було властиво в ХІХ столітті, впро­довж ХХ століття людством успішно подолано, а окремі по­ложення загальної теорії власності втратили своє первинне значення.

Проте перебільшення ролі відносин власності на засоби виробництва применшує значення таких факторів, як наукові дослідження, організація виробництва, управління власністю, інформаційні технології, впливовість яких істотно зросла у ХХІ столітті. Тим більше це не припустимо стосовно відносин природноресурсової власності, надмірне піднесення виробни­чо-економічного значення яких може негативно вплинути на виконання державою середовищезахисних функцій та забез­печення екологічних інтересів людини і суспільства. Одночас­но приниження ролі природно-речових засобів виробництва може істотно відбитися на економічному розвитку держави в період індустріального розвитку суспільства.

8. Істотних змін зазнали і погляди щодо використання природних багатств на основі відносин власності. Якщо до середини ХХ століття природні ресурси розглядалися виключ­но як засоби виробництва і привласнення предметів спожи­вання, то вже у другій половині ХХ століття з'явилися нові концепції економічних відносин власності, аж до теорії «еко­номічної людини», що пропонує антропологічні характерис­тики власності. Серед відносно нових економічних поглядів щодо власності звертає на себе увагу теорія «економічного імперіалізму», яка характерна для еволюції неокласичного аналізу власності. Кінцевою метою концепції «економічного імперіалізму» є уніфікація наук про суспільство, зокрема, вчення про власність на основі неокласичного підходу, що виражається у послідовному переносі мікроекономічного аналі­тичного інструментарію на сфери позаринкової діяльності.

Однією з найбільш відомих теорій цього напряму є «еко­номічна теорія прав власності». Своєрідність цієї «універсаль­ної метатеорії» щодо трактування власності полягає у вико­ристанні нею економічного аналізу в якості методологічної та загальнотеоретичної основи, що зводиться до наступного: по-перше, не ресурси самі по собі є власністю, а права на використання ресурсів — саме вони формують поняття власності; по-друге, феномен власності виводиться з факту обмеженості ресурсів. Тому інститут власності є реальним інститутом розв'язання проблем «невідповідності між потре­бами в матеріальних благах та їх доступністю для розпоря­дження кількістю матеріальних благ».

9. Право природноресурсової власності в об'єктивному розумінні являє собою сукупність правових норм, які за­кріплюють і охороняють способи набуття, умови реалізації та порядок припинення правомочностей власності на пред­мети природи і об'єкти матеріального світу для задоволен­ня потреб окремих осіб, їх об'єднань, громад, держави або всього суспільства.

10. Дослідження змісту відповідних норм чинних природ- норесурсових кодексів щодо закріплення права власності на природні об’єкти та їх ресурси надає підстави для твер­дження про те, що вони до теперішнього часу у повному обсязі не приведені у відповідність з положеннями Консти­туції України. Це стосується визначення правового режиму природних об’єктів, встановлення правооб’єктності природних ресурсів і правосуб’єктності представницьких органів та ор­ганів виконавчої влади, засобів і меж реалізації власницьких правомочностей останніми, способів захисту права власності на природні багатства тощо. Безумовно, при вирішенні кон­кретних питань належності або реалізації правомочностей власності на природні об’єкти правозастосовними та право­охоронними органами застосовуватимуться конституційні по­ложення як норми Основного Закону вищої юридичної сили прямої дії. Проте найбільш оптимальним засобом усунення зазначених законодавчих суперечностей та неузгодженостей є приведення діючих природноресурсових кодексів у відповід­ність до Конституції країни.

11. Економічна форма власності за суб’єктною ознакою і характером володіння предметами зовнішнього світу визна­чає приналежність різноманітних об’єктів природи власникові. Виходячи з такого загального розуміння форми власності та екстраполюючи її на відносини природноресурсової власності, можна виділяти відповідні форми власності з багатьма учас­никами, що охоплюють державну, комунальну, колективну, групову, приватну, індивідуальну чи індивідуально-особистісну та інші форми власності. В узагальненому уявленні економіч­ні форми власності на природні об’єкти та їх ресурси можуть охоплювати: державну і комунальну власність на природні багатства, передані на підставі рішень відповідних органів у володіння, користування і розпорядження на певних умовах та встановлених межах використання; колективну, кооператив­ну і акціонерну власність, власність громадських формувань, релігійних організацій та асоційованих корпоративно-приват­них груп, а також колективно-часткові, кооперативно-пайові та корпоративно-змішані різновиди використання природних ресурсів, переданих і придбаних суб’єктами для використан­ня відповідно до норм, встановлених законом, договором або статутом; приватну та індивідуальну власність на предме­ти зовнішнього світу, що належать індивіду особисто або спільно з іншими особами і використовуються ними на свій розсуд з дотриманням передбачених вимог, які поширюються на власників природних об’єктів.

12. Втілення у суспільне життя положень перших радян­ських декретів про землю, так само як і реалізація положень земельних законодавчих актів українського уряду, виклика­ло в Україні серйозний опір, аж до розколу суспільства на протиборчі сили. Це було зумовлено низкою причин, але головна з них полягала у наявності сталої традиції приват­ної власності на землю. Тому реалізація концептуальної ідеї урівняльно-трудового розподілу землі, переважного розвитку громадського та колективного землекористування і певних видів природокористування, націоналізація землі й усіх основ­них природних об’єктів та інші революційні заходи викликали запеклу протидію з боку власників природних ресурсів та економічно заможних верств населення країни. Отже, надмір­на централізація приналежності природних багатств з метою забезпечення «непорушної єдності та незламної могутності» союзної держави призвела до протилежного результату — відцентровому руху союзних республік і розпаду єдиної де­ржави. Зазначене свідчить про те, що у відносинах власності на природні багатства однаково закладені як творчі, так і руйнівні сили для державного устрою суспільства.

13. Народна і державна власність у сучасному україн­ському законодавстві, на відміну від попереднього радянсь­кого періоду, вживаються у дещо іншому сенсі та змісті. Вони відрізняються як за своїм змістовним поєднанням, так і за текстуальним формулюванням у законодавчих актах. По-перше, текстуальний зміст виключної народної власності на природні об’єкти приводить до висновку про те, що вона носить соціально-економічний та політико-правовий характер. Народна власність знаходиться ніби над правом, вище права, і все правове регулювання відносин власності на природні ресурси має виходити з її «верховенства» та «виключності». По-друге, право виключної власності народу не усуває від природноресурсової власності інших суб'єктів права. При цьому воно створює доволі складну суб'єктну структуру відносин власності на природні багатства, що відрізняє її від суб'єктного складу права власності на майнові об'єкти. По-третє, українське конституційне і звичайне законодавство передбачає певний механізм реалізації народом права влас­ності на природні об'єкти. Визначений правовий режим їх використання та встановлені заходи щодо їхньої охорони мо­жуть реалізовуватися через представницькі органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування. По-четверте, в сучасному українському законодавстві остаточно подолане право «виключної державної власності» на природні багатс­тва. У діючих актах природноресурсового законодавства на­разі не зустрічаються положення щодо «виключної належ­ності державі» природних об'єктів та їх ресурсів.

Право державної власності на природні об'єкти в сучасно­му українському законодавстві є звичаєвим правом, а держа­ва в особі своїх органів влади виступає в якості «звичайно­го» учасника правовідносин власності. Тим не менш різні ви­значення права власності на об'єкти природного походження в нормах кодифікованого і звичайного законодавства мають бути уніфіковані з урахуванням їх особливостей. Це дозво­лить позбутися рудиментів минулої законодавчої термінології та забезпечить прискорення процесу подолання стереотип­ного уявлення про право власності на природні багатства країни.

14. Визначення меж здійснення правомочностей власності, навіть на основні природні багатства країни, не є завдан­ням конституційного акта, а має відноситись до прерогативи поточного законодавства. Одночасно вважаємо необхідним конституційне закріплення реалізації делегованих правомоч­ностей органами державної влади і місцевого самоврядування не лише «від імені», а і «в інтересах» Українського народу, як загального визначення меж здійснення правомочностей на­родної природноресурсової власності. При цьому концепція права розділеної власності не є універсальною і може засто­совуватися лише до природноресурсової власності за участю суб'єктів публічного права. Право розділеної власності може застосовуватися для регулювання державної та комунальної природноресурсової власності за участю органів державної влади та місцевого самоврядування. У корпоративних та приватних формах власності розділена участь у здійсненні власницьких правомочностей забезпечується на підставі пра­ва спільної власності, а саме: на праві спільної часткової та спільної сумісної власності.

15. Із законодавчих положень щодо спільної власності на природні об'єкти територіальних громад випливає декілька висновків. По-перше, стосовно використання й охорони спіль­них природних об'єктів у територіальних громад сіл, селищ та міст виникає право розділеної власності, правомочності якого належать їм всім одночасно. По-друге, управління цими об'єктами делегується ними районним і обласним радам. При цьому самі районні та обласні ради не набувають права влас­ності на природні об'єкти комунальної власності територіаль­них громад сіл, селищ і міст. Їх власниками залишаються відповідні територіальні громади, які розділяють між собою право щодо прийняття участі у відносинах власності.

У даний час районні й обласні ради, будучи представ­ницькими органами регіонального самоврядування, не мають своїх виконавчих органів. Їх управлінські функції здійсню­ють районні й обласні державні адміністрації, яким відповідні ради делегують свої повноваження, у тому числі і на здій­снення управління земельною та іншою природноресурсовою власністю. При такій реально існуючій ситуації втратила своє значення передача районним і обласним радам територіаль­ними громадами сіл, селищ і міст функцій управління своєю комунальною природноресурсовою власністю. Вони можуть їх безпосередньо делегувати регіональним органам державної виконавчої влади в особі відповідних державних адмініст­рацій, оминаючи проміжний етап делегування повноважень районним та обласним радам.

16. Порівняльний аналіз змісту норм природноресурсових кодексів показує, що в них не однаково вирішені питання приналежності природних об'єктів. Землі та ліси за Земель­ним і Лісовим кодексами можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, а надра та їх корисні копалини, так само як води і водні ресурси згідно з поло­женнями Кодексу про надра та Водного кодексу, є виключ­ною власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Таке становище пояснюється правовим регу­люванням відносин природноресурсової власності на основі різних правових концепцій, а саме: належність земельних та лісових об'єктів — на основі розділеної власності, а належ­ність та використання гірничих і водних об'єктів — на основі виключної власності. Таке різноконцептуальне правове регу­лювання відносин власності спостерігається й у спеціальних природноресурсових законах, що не може бути визнано оп­тимальним.

17. Розвиток законотворчої діяльності щодо використання, охорони і відтворення природних ресурсів та сучасні наукові дослідження у цій сфері свідчать про те, що ані збережен­ня поресурсової галузевої диференціації з її посиленою еко- логізацією, ані пріоритетний розвиток екологічного права з інтеграцією до його складу природноресурсових відносин не усувають проблему формування і становлення галузі природ- норесурсового права. Тенденція консолідації природноресур- сових відносин в єдину комплексну галузь права поступово посилюється, а їх диференціація у даний час ненабагато ви­переджає інтеграцію поресурсових правових галузей. Саме тому природноресурсове право в перспективі може реально претендувати на роль фундаментальної галузі права в ук­раїнській правовій системі поряд з екологічним правом.

Виходячи з ресурсового призначення та комплексного за­конодавчого змісту, природноресурсове право можна визначи­ти як систему правових норм, що закріплюють і регулюють відносини власності на природні об'єкти та використання їх ресурсів з метою задоволення матеріальних і духовних пот­реб окремих осіб, їх об'єднань, територіальних громад, регіо­нальних спільнот та усього суспільства. Природоохоронна і середовищезахисна спрямованість екологічного законодавства дозволяє визначати екологічне право як систему правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері взаємодії людини і суспільства з навколишнім природним середовищем, забезпечення його якості та екологічної безпеки, а також збе­реження, використання і відтворення національних природних багатств в інтересах теперішніх та майбутніх поколінь.

18. Природним об'єктам на інтегрованому рівні притаман­ні три основні ознаки: природне походження, взаємозв'язок з природною екологічною системою та виконання функцій життєзабезпечення людини, суспільства й усіх живих істот і організмів. Характерним для об'єктів природи на екологічно інтегрованому рівні є невід'ємність їх властивостей, а саме невіддільність від них життєзабезпечуючих умов. Отже, ін­тегрований природний об'єкт є складовою природного середо­вища, яка знаходиться у безпосередньому зв'язку з іншими природними системами та може використовуватися з метою задоволення селітебно-поселенських, господарсько-економіч­них, рекреаційно-оздоровчих, культурно-естетичних та інших потреб людини і суспільства, а також забезпечує якість се­редовища існування усіх живих істот і має встановлений законом правовий режим.

У чинному законодавстві широко використовується слово­сполучення «природний ресурс», що найчастіше визначається через об'єкт. Видове різноманіття природних ресурсів, різ­ний рівень їх інтегрованості до складу об'єктів природного походження, відокремленість за місцем розташування, різне цільове призначення стосовно використання, відмінності у способах і цілях споживання не дозволяють виявити одна­кові та універсальні ознаки їх віднесення до об'єктів права природноресурсової власності. Проте це не є перешкодою для визначення поняття природного ресурсу, що являє собою стійку властивість природного об'єкта та природного середо­вища в цілому, яка є стабільним джерелом для здійснення соціально-економічних, виробничо-господарських, побудово- споживчих та інших видів діяльності з метою задоволення різноманітних потреб людини і суспільства, а використання й охорона якої регламентуються законом.

19. Пошуки єдиного і універсального визначення зем­лі позбавлене практичного сенсу. Однак це не стосується визначення поняття землі на рівні конкретної земельної ді­лянки, що має слугувати прагматичним цілям конкретизації ознак такої ділянки, у тому числі встановлення меж реаліза­ції права власності щодо неї. Земля у якості об'єкта права власності може розглядатись у різних аспектах, зокрема, як об'єкт землеустрою, об'єкт охорони і захисту прав земле­власників, об'єкт відшкодування заподіяних збитків власни­кам землі тощо. Проте правооб'єктність землі зводиться до правооб'єктності конкретної земельної ділянки як частини земної поверхні з установленими межами за місцем розта­шування та визначеними щодо неї правами, встановленими чинним земельним законодавством.

20. Недотримання науково обґрунтованих систем веден­ня землеробства, зокрема, порушення сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, низький науково- технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та невиконання природоохорон­них, меліоративних, протиерозійних та інших заходів призве­ли до стійкої тенденції погіршення якісного стану земельного фонду. Програмні рекомендації парламентських слухань щодо стану земельних ресурсів країни досі залишаються актуаль­ними для забезпечення оптимального розвитку земельних від­носин. Розробка і впровадження комплексної довгострокової загальнодержавної цільової програми використання та охоро­ни земель, так само як і розробка та прийняття відповідних законодавчих актів про правовий режим усіх категорій зе­мель, залишаються нагальною потребою порядку денного та практики оптимізації використання земельних ресурсів.

21. Найактуальнішою проблемою організації використання корисних властивостей та компонентів надр як об'єктів пра­ва народної власності є забезпечення комплексної розробки родовищ корисних копалин і зниження втрат сировини під час її видобутку. Проблематичною з точки зору правового регулювання залишається утилізація у надрах землі відходів високотоксичних речовин, радіоактивних відходів, палива зни­щених озброєнь, а також відпрацьованих відходів атомних електростанцій. Не менш суттєвими є проблеми використан­ня відвалів розкривних порід для вилучення з них решти корисних матеріалів та забезпечення охорони навколишнього природного середовища від забруднення та захаращення. За­значені проблеми можуть бути успішно вирішені на основі подальшого вдосконалення законодавства про правовий ре­жим надр у цілому, а також шляхом оптимального правового регулювання використання їх корисних копалин як об'єктів та ресурсів права народної власності.

22. Відомо, що чинним законодавством водні об'єкти та їх ресурси поділені на загальнодержавні та місцеві відповідно до їх значення для водопостачання, природоохорони, ліку­вання і оздоровлення населення, здійснення судноплавства та рибальства, розвитку промисловості, гідроенергетики та інших галузей загальнонаціональної та місцевої економіки. У зв'язку з використанням водних об'єктів та їх ресурсів для зазначених цілей виникає потреба не лише у забезпеченні належного управління і контролю органами виконавчої влади і місцевого самоврядування за певними видами водокористу­вання та водоохорони, а й визначення відповідної власницької належності водних об'єктів. Незаперечним є конституційне закріплення народної власницької належності об'єктів природ­ного походження та положення Водного кодексу про те, що «води (водні об'єкти) є виключною власністю Українського народу і надаються тільки у користування».

Однак сучасні досягнення науково-технічних засобів, у тому числі гідрологічних та гідротехнічних, дозволяють державним підприємствам створювати досить великі водні об'єкти для здійснення своєї виробничо-господарської діяльності, а чинне законодавство обґрунтовано дозволяє відносити їх до об'єктів права державної власності. На практиці не рідкісні випадки створення водних об'єктів, наприклад, для питного і побуто­вого водопостачання населення за рахунок коштів і засобів органів місцевого самоврядування. У даний час існують не тільки штучно створені, а і водні об'єкти природного похо­дження, що є об'єктами права комунальної власності. Незва­жаючи на імперативне законодавче положення про виключну власність Українського народу на водні об'єкти та надання їх тільки в користування, у сучасній практиці зустрічаються водні об'єкти, що належать юридичним та фізичним особам приватної власності, що також потребує свого юридичного визначення.

23. У чинному лісовому законодавстві визначено коло лі­сових відносин, до яких віднесені суспільні відносини, які стосуються володіння, користування та розпорядження ліса­ми і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та сталого використання лісових ресурсів з урахуванням еколо­гічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільс­тва. Користуючись категоріями загальної теорії права, можна стверджувати, що саме зазначене коло лісових суспільних відносин і є об'єктом правового регулювання. При цьому законодавець на перший план висуває суспільні відносини щодо володіння, користування та розпоряджання лісами, тоб­то власницькі відносини на ліси.

Одночасно діюче лісове законодавство містить визначення лісової ділянки та земельної лісової ділянки, які відрізняють­ся одне від одного лише вказівками на «вилучення чи не вилучення земельної ділянки» у землекористувача або влас­ника землі. Наведені ознаки явно недостатні для розмежу­вання лісової ділянки та земельної лісової ділянки, оскільки не є чіткими критеріями з точки зору природи диференціа­ції їх правооб'єктності. Більш зрозумілим і придатним для практичного застосування було б закріплення визначення не земельної лісової ділянки, а лісової ділянки землі. Запропо­новане, на перший погляд редакційне уточнення, дозволяє уникнути так званої «подвійної» правооб'єктності «земельних лісових ділянок», оскільки за земельним законодавством вони віднесені до земель лісогосподарського призначення, а за лі­совим законодавством — до складу лісового фонду і нібито є лісовими об'єктами.

24. Рослинний світ у якості правового об'єкта являє со­бою сукупність дикорослих наземних і водних рослин з від­повідними ресурсами природного походження, які існують на певній наземній території або акваторіальному просторі де­ржави та перебувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами довкілля. Визначення правооб'єктності рослин­ного світу має певне значення для виконання законодавчих завдань з регулювання охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарських рослин, а та­кож місць їх зростання та існування.

25. Дика фауна як об'єкт права власності являє собою сукупність диких тварин (звірів, птахів, риб, земноводних, ко­мах тощо) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріональній, ляльковій тощо), які перебувають у стані природної волі або напіввільних умо­вах на суші або у воді, постійно чи тимчасово перебувають на території України, є природними ресурсами її континен­тального шельфу та виключної (морської) економічної зони, в яких встановлено правовий режим, що забезпечує їх всебічну охорону і допускає нешкідливе використання та своєчасне відтворення. Наведене визначення дикої фауни може пре­тендувати на юридично значуще поняття, оскільки дозволяє ідентифікувати дику фауну в якості самостійного природного об'єкта права власності. З метою уникнення колізій у термі­нологічних позначеннях та правових дефініціях, вважаємо за доцільне відносини у галузі охорони, використання і відтво­рення тваринного світу визначати у якості об'єкта правово­го регулювання, а конкретні складові тваринного світу — у якості предмета правового регулювання.

26. Правовий режим територій та об'єктів природно-за­повідного фонду являє собою сукупність науково обґрунтова­них екологічних вимог, норм і правил, що визначають приро­доохоронне призначення та правове положення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок їх використання і умови відтворення в якості природних комп­лексів. Основними видами використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встанов­лених природно-заповідним законом та іншими актами чинно­го законодавства, можуть бути наступні види користування ними: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для цілей ведення моніторингу навколишнього природ­ного середовища. Другорядними чи побічними як допусти­мо-супутніми видами їх використання слід у законодавчому порядку визнати заготівлю деревини, лікарських та інших цінних рослин, збирання плодів, горіхів та ягід, сінокосіння, випасання худоби, ведення мисливства, зайняття рибальством та інші види використання, які можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому при­значенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та вико­ристання їх природних комплексів та окремих об'єктів. Поряд із законодавчою регламентацією спеціального використання природних ресурсів природно-заповідних об'єктів слід було б закріпити перелік видів та основні вимоги щодо їх загально­го використання, що суттєво сприятиме посиленню охорони, використанню і відтворенню територій та об'єктів природно- заповідного фонду країни.

27. Курортні населені пункти мають визначатися з ура­хуванням властивостей і ознак природних курортних тери­торій, складу та якості природних лікувальних ресурсів цих територій і наявності сприятливих кліматичних умов для лі­кування людей, оздоровлення населення, медичної реабіліта­ції та профілактики захворювань, передбачених курортним законодавством. Природні лікувальні ресурси курортних та інших курортно-лікувальних закладів — це природні медико- біологічні властивості та складові природних комплексів та їх об'єктів, що визначаються висновками на підставі спе­ціальних досліджень з метою використання для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Наведене визначення є придатним як для визначення природних ліку­вальних ресурсів, наділених речовими ознаками, так і для тих, що таких ознак не мають.

28. Особливі вимоги у національному законодавстві перед­бачені для здійснення суверенних прав і виключної юрис­дикції України щодо морського дна економічної зони та його надр. Проте Кодекс України про надра не передбачає норм щодо регламентації використання природних ресурсів морського дна. Не вирішено це питання і у Гірничому за­коні України та у Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами. Отже, конституційне положення про право власності на природні ресурси виключної (морської) економічної зони України в поточному законодавстві є недо­статньо врегульованим.

У даний час існує нагальна потреба в узгодженні змісту норм національного законодавства з нормами міжнародного права, в уточненні юридичної належності природних ресурсів континентального шельфу, в забезпеченні дотримання вимог правового режиму їх використання й охорони. Зазначені ас­пекти правооб'єктності природних ресурсів континентально­го шельфу мають знайти своє закріплення в заплановано­му до прийняття законопроекті про континентальний шельф України.

29. Відносини з охорони і використання атмосферного повітря є суспільними відносинами, які піддані правовому регулюванню. Проте для того, щоб набути ознак об'єкта права власності, необхідно надати атмосферному повітрю відповідні індивідуально визначені ознаки, що на сучасному етапі науково-технічного розвитку, функціонування суспільних відносин та їх правового регулювання є не можливим. Тому реально атмосферне повітря в його природному стані у даний час не може визнаватися об'єктом права власності. Оптимі- зація концептуальних засад встановлення правооб'єктності атмосферного повітря може відбутися на основі відмови від права власності на нього у будь-якій формі та переходу на позиції використання його корисних властивостей людиною і суспільством.

30. Природно-соціальні об'єкти, що утворені в процесі взає­модії людини і природи, займають особливе місце у матеріаль­но-речовому світі. Їхні ознаки екологічного взаємозв'язку, взаємодії та взаємозалежності дозволяють відносити такі об'єкти до природоохоронних при наявності певних обставин. Зокрема, мета покращення природного середовища шляхом створення природно-соціальних об'єктів може виправдовува­тись досягненням зазначених зв'язків, а мета використання таких об'єктів може свідчити про відсутність таких зв'язків. Складним є визначення правооб'єктності природно-соціальних утворень, коли збігаються обидві цілі або коли вони тісно переплітаються між собою. У таких випадках необхідно під­давати детальному аналізу та виявляти складові їх природ­но-соціальних ознак, цілеспрямованість створення, фактичний стан розташування у природному середовищі, ресурсно-еконо­мічний характер використання, еколого-правовий режим охо­рони та інші правооб'єктні ознаки і властивості.

31. Законодавче визнання і закріплення єдиного фонду природних ресурсів країни на інтегрованому рівні є теоре­тично виправданим і практично необхідним. До такого вис­новку приводить конституційне закріплення складу природ­них об'єктів і зміст положень ст. 13 Конституції України, у якій зазначені як природні об'єкти, так і суб'єкти прав на них. Проте їх конституційний перелік не є вичерпним, що, власно кажучи, і не є завданням Основного Закону. Праг­нення до закріплення у конституційному акті максимально повного складу природних об'єктів і природних ресурсів не може бути досягнуто, оскільки безмежне різноманіття таких об'єктів все одно не дозволить це зробити. Зазначеної мети можна досягти лише за допомогою визначення у конститу­ційному порядку усього багатства природних об'єктів та їх ресурсів як єдиного національного природноресурсового фон­ду країни. Сама ж деталізація і конкретизація складу цього фонду з його пооб'єктним розподілом і посуб'єктним закріп­ленням мають знайти своє закріплення у природноресурсових законодавчих актах.

Проте в окремих природноресурсових законах відсутній не тільки фондовий розподіл ресурсів, а і відповідні норми, присвячені регулюванню відносин власності на них. Фондовий стан природноресурсового законодавства, сформований за різ­ними критеріями, пояснюється не стільки специфічними влас­тивостями природних об'єктів, скільки відсутністю єдиного концептуального підходу до правового регулювання відносин власності на природні багатства. А відмова від законодавчо­го регулювання відносин власності на природні лікувально- оздоровчі ресурси курортів чи ресурси морської економічної зони та їх відповідного фондування пов'язана з недостатнім досвідом законотворчої діяльності у цих сферах. Зазначені законотворчі прогалини можуть бути успішно подолані за допомогою прийняття спеціального закону про власність на природні об'єкти та їх ресурси і внесення на його основі відповідних змін і доповнень у природноресурсові законодавчі акти.

32. Актуальною є проблема фондового розподілу природ­них об'єктів місцевого значення на регіональному та місце­вому рівнях, що належать на праві комунальної власності. Згідно з чинним законодавством, територіальні громади є не лише суб'єктами місцевого самоврядування та носіями повноважень щодо володіння, користування і розпорядження майновими об'єктами, а і виступають в ролі суб'єктів права власності на природні об'єкти на відповідній території, за винятком тих правооб'єктних і правосуб'єктних обмежень, що встановлені законом. У зв'язку з цим фондове розмежу­вання природних ресурсів місцевого значення має принципове значення не тільки для ведення їх обліку, здійснення моні­торингу та розширення недержавної власності на природні об'єкти, а й для забезпечення їх раціонального використання й ефективної охорони. Фондування природних об'єктів ко­мунальної власності дозволить відмежувати їх від відповід­них державних фондів природних ресурсів у складі єдиних пооб'єктних природноресурсових фондів країни.

33. У принциповому плані не можна виключати можли­вості утворення природноресурсових фондів і на рівні при­ватних власників природних об'єктів. При цьому приватним власникам, як правило, належить один або декілька об'єктів, відокремлений чи комплексний об'єкт природного походжен­ня. Проте у випадках множинної належності такі фонди мо­жуть бути створені на рівні підприємств приватної власності. Щодо підприємств державної чи комунальної власності, які використовують відповідні природні багатства, фондове за­кріплення природних об'єктів може мати місце лише на рівні користування ними, а уповноважені органи можуть здійсню­вати моніторингові, контрольно-управлінські та реєстраційно- облікові функції в межах своєї компетенції.