Загальнотеоретичні аспекти поняття категорії «плагіат»

За тривалий історичний період свого існування людство нагромадило і систематизувало величезну суму теоретичних та практичних знань. Нині темпи їх накопичення постійно зростають у геометричній прогресії.

Серед такого розмаїття результатів творчої, інтелектуальної діяльності вкрай важко створити оригінальний об’єкт. Однак прагнення отримати щось нове, навіть на підґрунті існуючого, є стимулом для мільйонів справжніх митців, науковців, письменників. Адже крім особистого, психологічного, морального задоволення від діяльності, творчість може приносити визнання в професійному оточенні, матеріальне забезпечення.

На жаль, прагнення отримати переваги від творчої, інтелектуальної діяльності для псевдомитців та псевдонауковців стають поштовхом для привласнення чужих результатів та видання їх як власних. Плагіат став незмінним супутником інтелектуальної діяльності, масштаби якого зростають паралельно з розвитком сфери права інтелектуальної власності.

Копіювання як факт присвоєння чужих культурних та інтелектуальних здобутків має глибоке історичне коріння, не є новим явищем сьогодення і таке ж давнє, як і саме людство^{[2] [3].}

У відомих нам давньоримських першоджерелах питання авторства та боротьби з плагіатом не згадуються. Разом із тим повчальні приклади декларації антиплагіатних намірів та заходів можна знайти, аналізуючи матеріали законодавчих робіт, проведених у Східній Римській імперії за часів імператора Юстиніана І на матеріалах класичного римського права (так звана «систематизація Юстиніана»).

Питання про допустимість, межі і порядок використання чужих творів (принаймні, у моральному вимірі) тут постає у зв’язку з тим, що поряд із систематизацією суто законодавчого матеріалу, стосовно якого питання про авторство не ставиться (створення Кодексу Юстиніана), проводились також роботи з оброблення юридичних праць, котрі мали своїх авторів. І хоча «за давністю» (а з моменту написання цих праць пройшло 300 і більше років) питання про правові аспекти захисту авторських прав не поставало і не могло постати, однак у моральному вимірі вони мали неабияке значення. Тим більше, у Східній Римській імперії часів Юстиніана І, коли християнські догмати і моральні

цінності були навіть спеціально закріплені у Кодексі Юстиніана - акті не

з

канонічного, а світського права .

В VII книзі трактату Вітрувія «Про архітектуру» розповідається про літературні змагання, що проводилися в античній Александрії на честь Аполлона й Муз. Суддя змагання, граматик Аристофан, присудив нагороду далеко не кращому письменникові. На запитання про мотиви подібного рішення Аристофан

відповів, що всі інші учасники змагання надали точні копії з творів інших

• 4

авторів .

Про випадок присвоєння авторства на чужий вірш за часів правління імператора Августа розповідається в дослідженні Боруховича В.Г.^{[4] [5]}.

Відкриття скарбниць давньої літератури в епоху Відродження викликало численні спроби привласнити собі славу класиків. Бруні д'Ареццо опублікував у 1444 р. під власним іменем «Історію готів» Прокопія; Перотті видав себе автором байок Федра; венеціанець Альціоно знищив манускрипт трактату Цицерона «De gloria», помістивши найкращі фрагменти з нього у своїх творах; Доменіко не тільки викрав із твору Доні свій відомий діалог «Della stampa», але вставив у нього три «інвективи», спрямовані проти справжнього автора^{[6] [7]}.

Відомо, що однією з причин розриву (суперечності з новими релігійними тенденціями) між видатним французьким ученим, відомим соціальним реформатором, засновником школи утопічного соціалізму А.

• • -7

окремих наукових праць та висунуті наукові ідеї .

Запозичення чужих думок, фрагментів літературних творів приписується видатним письменникам, серед яких, зокрема, Мюссе, Доде, Мольєр, Шекспір та ін.

Не заглиблюючись в усі відомі історії випадки плагіату, слід зазначити, що до запровадження правового регулювання творчих відносин, ставлення до

плагіату формувалось під впливом морально-етичних норм. Привласнення чужих творів одними творцями засуджувалося, іншими - сприймалось як норма творчої діяльності, що зумовлено, зокрема, загальним рівнем освіченості та культури населення, обмеженим доступом до творів широкої аудиторії читачів до появи друкарства, відсутністю правових механізмів захисту прав творців.

Процес наукового осмислення явища плагіату починається з ХХ ст. та триває до наших днів. Необхідність правового урегулювання цього питання на державному та міждержавному рівнях стимулювала авторів творів літератури, науки та мистецтва до подальших пошуків. Тому створено законодавчу базу щодо

захисту прав творців. Крім морально-етичного виміру, проблема плагіату набуває

• . 8

юридичного і прочитується як різновид правопорушення .

Якщо справжня творчість привносить щось корисне, то плагіат негативно впливає не лише на сферу приватних інтересів творців, а й посягає на інтереси суспільства та держави. Визначення ефективних напрямів боротьби з плагіатом не вбачається можливим без з’ясування його змісту та причин поширення. У зв’язку з чим важливе значення має розкриття сутності плагіату як соціальної, етичної та правової категорії.

Адже як слушно зазначає Ю.М. Оборотов: «Чим більше підходів пропонує методологія при осягненні об’єкта, тим ширші можливості для його обґрунтованого аналізу юридичною науковою і тим вищою є ефективність

9

наукових досліджень права і держави» .

Як соціальне явище плагіат є проявом суспільних відносин, які виражають ставлення суспільства, окремих індивідів до творчої, інтелектуальної, наукової діяльності, чужих результатів такої діяльності та умов їх використання.

Якщо першопричинами появи плагіату можна вважати відсутність правових засад захисту авторських прав та належного визнання результатів творчості ^{[8] [9] надбанням його автора, то за сучасних умов проблема плагіату є наслідком переоцінки цінностей у суспільстві, низького рівня правової культури, руйнування морально-етичних засад професійної поведінки. Плагіат, який зародився у сфері літератури, поширився на різні сфери творчої, інтелектуальної діяльності, у тому числі й наукової. І якщо проблемі наукового плагіату приділяється більше уваги як державою, так і безпосередньо представниками науки, боротьба з плагіатом у сфері творчості переважно залишається проблемою самих митців.}

У зв’язку з поширенням плагіату відносини з неправомірного використання чужих результатів інтелектуальної, творчої діяльності поступово замінюють правові, етичні відносини, унаслідок чого плагіат із порушення, неетичної поведінки перетворюється на невід’ємне явище, норму наукової, творчої діяльності.

Як слушно зазначає Ж. Кидираліна, плагіат - це шкідливе соціальне явище, з яким обов'язково потрібно боротися... Це згубне явище, за ступенем соціальної небезпеки не менше, ніж корупція. Наша реакція на плагіат - це завжди своєрідний і дієвий показник соціального і морального здоров'я чи вади суспільства, етичних орієнтацій та умонастроїв у ньому^[10].

Серед соціальних чинників, які сприяють поширенню плагіату, можливо виділити такі.

По-перше, неусвідомлення небезпечності плагіату. Проблема плагіату переважно є предметом дослідження науковців і творців, чиї результати творчої діяльності стають об’єктом посягання плагіаторів. Науковці намагаються не лише захистити свої права, а й привернути увагу колег до негативних наслідків від наповнення науки псевдонауковими результатами.

По-перше, унаслідок плагіату порушуються права кожного користувача об’єктів права інтелектуальної власності, споживачів продукції, яка виготовляється з використанням таких об’єктів, на отримання достовірної інформації про справжнього їх творця. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про інформацію» ^[11] одним з основних принципів інформаційних відносин є достовірність і повнота інформації. Унаслідок плагіату особам надається недостовірна інформація про творця, винахідника, правоволодільця певних об’єктів права інтелектуальної власності або продукції, виготовленої з їх використанням. У розмаїтті продукції, яка створена внаслідок плагіату (у сфері музики, літератури тощо), вкрай важно визначити справжнього творця, якому належить оригінальний твір. Купуючи продукцію, споживачі вводяться в оману щодо оригінальності та якості об’єкта, його справжніх правоволодільців. Особливої актуальності це питання набуває відносно засобів масової інформації, преси, в яких передруковуються одні й ті ж матеріли без посилання на автора та джерело їх походження. Доволі часто споживачі вводяться в оману щодо походження продукції у зв’язку з проявами плагіату в промисловій сфері. Адже продукція недобросовісних виробників-плагіаторів є за зовнішніми ознаками тотожною продукції правоволодільця, тоді як за якістю може суттєво поступатись, навіть бути небезпечною.

По-друге, унаслідок плагіату порушується публічний правопорядок (суспільні та державні інтереси).

Публічні інтереси - це спільні, усереднені інтереси певної соціальної спільноти. До того ж вони відповідають наявності двох критеріїв: з одного боку, це суспільні інтереси, без яких неможливо забезпечити цілісність і стабільність держави й суспільства, і в тому числі реалізацію окремих приватних інтересів; а з іншого боку, - це офіційно визнані інтереси, які отримали підтримку держави^[12].

Публічний правопорядок порушується за умови, якщо авторству надається суспільне значення, під яким запропоновано розуміти створення об’єктів права інтелектуальної власності з метою розв’язання наукових, навчальних, суспільних, економічних, виробничих потреб, які здійснюються за рахунок та підтримки держави; створення художніх, літературних творів, творів образотворчого мистецтва з метою представлення на конкурсах, фестивалях, виставках тощо.

Порушення публічного порядку полягає в тому, що внаслідок плагіату громадськість уводиться в оману стосовно власника або товарів або послуг, обнародування таких об’єктів призведе до порушення прав та інтересів споживачів, творців, може завдавати шкоди інтересам держави тощо.

Об’єктивну сторону інтересів суспільства складають суспільні або загальносоціальні потреби, продуктивні сили та система суспільних відносин. Під суспільними потребами розуміємо сукупність конкретно-історичних вимог об’єктивної дійсності, сутність яких виражається в необхідності збереження, відновлення єдності природи, особистості та суспільства. Власне, поняття «продуктивні сили» характеризує конкретно-історичні засоби задоволення потреби в забезпеченні матеріально-енергетичного взаємозв’язку між природними і соціальними світами, а поняття «суспільні відносини» вказує на конкретно- історичні форми відновлення взаємозв’язку між особистістю і суспільством.

Суб’єктивна сторона суспільних інтересів - це сукупне ідеальне відображення суспільних потреб різними рівнями та формами суспільної свідомості: буденною, теоретичною, морально-ціннісною, соціально-політичною, правовою, економічною та ін. Розвиток цього відображення можна представити як суперечливий процес пізнання людством власних потреб, що, не обмежуючись їх механічним віддзеркаленням, спрямований на створення нових форм

•13

життєдіяльності .

Унаслідок плагіату не вирішуються важливі соціальні завдання у сфері охорони здоров’я, охорони довкілля, екології, використання енергозберігаючих технологій, що в цілому дозволило б підвищити рівень життя. Крім того, унаслідок плагіату знижується якість підготовки фахівців, утрачається інтерес до результатів творчої діяльності тощо.

В умовах поширення загрозливих епідемій, загального здороження ліків, економічної нестабільності суспільство, як і кожний окремий громадянин, зацікавлені в проведенні ефективних наукових досліджень, які б пропонували нові підходи до вирішення глобальних проблем. Тоді як псевдонаука, не даючи результатів, лише підриває довіру до наукової діяльності, формує зневажливе ставлення до науковців.

Для боротьби з таким соціальним явищем, де плагіат - тільки вершина айсберга, потрібні системні і цілеспрямовані зміни і в науково-освітньому середовищі, і в суспільстві в цілому. Тільки вони зможуть відродити довіру до якості наукового результату, який потім реалізується і в повсякденній практиці нашого життя (працюючі заводи, фабрики, якісна медицина тощо), і в науково - ^[13]

освітній діяльності (професійні вчителі, викладачі). Але для цього необхідний

14

контроль і держави, і її активних громадян .

Державний інтерес - це різновид соціальних інтересів, що становить собою єдність об’єктивного і суб’єктивного, базується на потребах держави й суспільства, що об’єктивовані сприйняттям абсолютних цінностей у відносинах власного характеру, є рушійною силою поступального розвитку держави і діяльності людей у межах загальноприйнятих правил поведінки, визначених у нормах права, та під кутом зору панівних економічних відносин^{[14] [15]}.

Порушення інтересів держави внаслідок плагіату, як і суспільних інтересів, полягає в тому, що без належного вирішення залишаються важливі соціальні, економічні проблеми, що крім того, може супроводжуватися нецільовим витрачанням коштів державного бюджету.

Отже, першим кроком на шляху боротьби з плагіатом має стати усвідомлення суспільством небезпечності плагіату та його негативних наслідків. Добросовісність творчої, наукової діяльності має стати одним із головних пріоритетів суспільного розвитку. Адже саме інтелектуальна, творча діяльність є найважливішою умовою соціального, економічного благополуччя як суспільства, так і держави.

По-друге, зміна системи цінностей суспільства. Поняття «цінність» відображає один із найсуттєвіших моментів практичної взаємодії людини з навколишнім середовищем та іншими людьми. Збільшення й наростання якісної різноманітності людських потреб у процесі історичного розвитку суспільства, поява нових засобів задоволення їх унаслідок науково-технічного прогресу та змін у соціальних відносинах спричинюють глибокі зрушення у сфері людських цінностей^{[16] [17] [18]}.

Підняття будь-якої приватної, особистої потреби відображує в собі розширення та задоволення всієї системи матеріальних і духовних потреб суспільства. Людина на основі своїх цінностей вибудовує ієрархію своїх потреб, піднімає їх і підтримує, розвиває цю систему протягом усього життя. Саме система цінностей людини є вирішальним чинником її суб’єктивної якості життя, бо тільки порівнюючи ті чи інші параметри якості життя зі своїми цінностями,

17

вона може визначити ступінь задоволеності чи незадоволеності ним .

Ціннісні орієнтації є найважливішою складовою структури особистості, яка включає мотиваційний, когнітивний, емоційний, оцінювальний та інші компоненти. Ціннісні орієнтації особистості формуються під впливом суспільних

чинників, що зумовлені системою виховання й навчання і являють собою

• . 18

проекцією духовного життя суспільства .

Побудова цінностей окремої людини та цінностей суспільства мають взаємозалежний характер. Формування особистості відбувається під впливом суспільних цінностей. У свою чергу цінності окремої особи, колективів впливають на зміни в суспільних цінностях. Крім того, система цінностей як окремої людини, так і соціальні цінності зазнають змін під впливом економічного, політичного, соціального стану в країні та у світі.

Система цінностей - це своєрідний моральний орієнтир загальносуспільного поступу, завдяки якій і навколо якої організується життя всього соціуму. Духовні цінності формують загальнонаціональний суспільний

ідеал, єдину національну ідею, загальновизнану ідеологію державотворення,

19

розвинену національну самосвідомість.

Держава підтримує, стимулює й охороняє такі загальнолюдські цінності, як от: гідність (самоцінність) кожного, неодмінним складником визнання якої є повага до власного вибору людиною своєї поведінки, тобто повага до її свободи; справедливість у стосунках учасників суспільного життя, фундаментальною ознакою (критерієм, показником) якої є формальна рівність останніх; добровільна особиста активність, ініціативність людини у взаєминах із іншими суб’єктами .

Цінності або ідеали, які вироблені суспільством, визначають подальший його розвиток. Основні цінності особи або суспільства знаходять відповідне відображення у відповідних інтересах (приватних, суспільних або публічних), на забезпечення яких спрямована правова система^{[19] [20] [21] [22]}.

Погіршення соціально-економічного становища більшості українських сімей, недостатнє фінансування освітніх і соціальних установ, молодіжних і дитячих об’єднань справляє несприятливий вплив на молоде покоління. Це

призводить до дезорганізації молоді, зміни стереотипів поведінки й ціннісних

22

орієнтацій.

Технічний розвиток, розвиток мережі Інтернет суттєво спростили доступ до результатів інтелектуальної власності. Електронні бібліотеки, он-лайн музеї мали б стати вагомим підґрунтям для культурного збагачення суспільства. Разом із тим відмічається тенденція до зниження інтересу дітей, підлітків до книг, мистецтва, культурних цінностей, втрата навиків самостійної творчої роботи внаслідок використання готового матеріалу, розміщеного в мережі. Інтернет породив глобальну проблему сьогодення - порушення прав інтелектуальної власності, необхідність пошуку компромісів між інтересами користувачів щодо необмеженого доступу до результатів інтелектуальної діяльності та інтересів творців щодо їх монополії на створені об’єкти, зокрема, задля забезпечення можливості отримання прибутку від інтелектуальної, творчої діяльності. Користувачі не замислюються над правомірністю й етичністю використання творів, музики з мережі Інтернет, оскільки першочергове значення набуває задоволення власних потреб унаслідок знецінення (не в матеріальному, що також має місце, а в ціннісному аспекті) чужої творчої, інтелектуальної діяльності.

Особливої уваги потребує сучасна сфера науки, яка в умовах сьогодення чи не найбільше вражена плагіатом. Здобуття наукового ступеня доволі часто виступає засобом досягнення переваг у професійній сфері, отримання майнових заохочень. Наповнення наукової сфери псевдонауковцями, недостатнє впровадження отриманих наукових результатів у вітчизняній практиці у зв’язку з їх великою вартістю формують негативне ставлення до наукової діяльності, її недооцінення суспільством.

Актуальність проблематики більше ніж очевидна і зумовлена тими загрозами, які наразі являє собою плагіат не тільки з огляду на порушення прав авторів, а й для мистецтва, літератури і, особливо, національної науки та вищої школи. У загальному контексті вони призводять до псевдотворчості, псевдонауковості та збіднення інтелектуального потенціалу держави. Виграють від того лише плагіатори, для яких це - один із засобів возвеличитися, зайняти «місце під сонцем» і потурати таким же плагіаторам. Зокрема, при видимості зростання кількісних показників у науці і вищій освіті якісний її аспект невпинно

23

знижується, а людська складова інтелектуального потенціалу девальвується .

Соціальними наслідками порушення академічних норм у широких масштабах є зниження рівня моральних норм у соціальних інститутах і ^[23]

авторитету вітчизняної освіти, рівня наукових знань у суспільстві, застій і

24

стагнація в гуманітарних науках та інших напрямах досліджень.

По-третє, низький рівень правової культури як суспільства, так і особистості. Правова культура виступає системою ціннісно-нормативних та інформаційних компонентів правової реальності, що виражається в системі смислів і артефактів, та утворює специфічну особисту й суспільну правокультурність25.

Правова культура - це певна сукупність правових цінностей, які відображають стан правового розвитку суспільства, правового регулювання відносин у різних сферах суспільного життя, ефективність практики застосування законодавства, дотримання приписів законодавства у суспільстві.

Рівень правової культури суспільства, адекватність відображення в ній потреб суспільного розвитку є необхідною умовою правильної постановки мети в праві, успіху правового регулювання, спрямованого на її досягнення. Подібно до того, як загальнонаціональна культура надає цілісності й інтегрованості суспільному життю в цілому, правова культура диктує кожній особі принципи правової поведінки, а суспільству в цілому - систему правових цінностей, ідеалів, зразків поведінки, правових норм, що забезпечують єдність і взаємодію правових інститутів і організацій26.

Законодавство України у сфері інтелектуальної власності в цілому відповідає міжнародним стандартам, забезпечено контроль за правомірністю використання результатів інтелектуальної діяльності в різних сферах господарювання. Разом із тим ефективність боротьби з плагіатом залишається доволі низькою, що зумовлено вжиттям заходів вже після порушення прав та ^{[24] [25] [26] встановлення факту привласнення авторства. Політика, спрямована на запобігання плагіату, практично відсутня. Винятком є лише перевірка на виявлення плагіату, яка проводиться щодо дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора наук.}

У зв’язку з цим актуального значення набуває вжиття заходів, спрямованих на формування в суспільстві режиму нетерпимості до порушення прав інтелектуальної власності, у тому числі й до плагіату, поважливого ставлення до чужої інтелектуальної, творчої праці.

Таким чином плагіат як соціальне явище є наслідком недостатнього рівня правової культури як суспільства, як так і окремих громадян (невизнання виключних, монопольних прав творців, винахідників на об’єкти права інтелектуальної власності); переоцінки цінностей - наданні переваг задоволенню матеріальних потреб за рахунок недобросовісної практики використання чужих результатів інтелектуальної, творчої діяльності, неповажливе ставлення до наукової діяльності та використання виключно заради досягнення певних благ.

Якщо дослідження плагіату як соціального явища дозволяє визначити загальні суспільні проблеми, які сприяють його поширенню, то дослідження плагіату як етичної категорії в першу чергу спрямовано на розкриття морально- етичних аспектів плагіату. Осуд плагіату як неетичної поведінки, який історично передував установленню юридичної відповідальності, не втрачає своєї актуальності й за сучасних умов. Адже вчинення навмисної крадіжки чужих результатів творчої, інтелектуальної діяльності є свідченням, у першу чергу, аморальності плагіатора.

Сама концепція плагіату пов'язана з такими людськими слабостями, як лінощі, небажання обтяжувати себе будь-якою, тим більше творчою, діяльністю, відсутність чітких етичних орієнтирів у житті (навряд чи їх можна подолати в принципі, про це свідчить «давня» історія плагіату), однак орієнтуватися необхідно на формування уявлень про плагіат як дії неприйнятної, не сумісної з

високим званням студента, ученого поведінки, яка заслуговує на одностайну

27

негативну оцінку суспільства .

Звертаючись до дослідження плагіату як порушення етичних норм, вбачається доцільним виділити етику творчості та професійну етику.

У наукових дослідженнях основна увага приділяється професійній етиці , тоді як питання етики творчої, інтелектуальної діяльності залишається недостатньо висвітленим. Попри те, що основні етичні норми є спільними як для професійної, так і творчої етики, вони не є абсолютно тотожними. Професійна етика спрямована на визначення морально-етичних засад виконання професійних обов’язків у різних сферах діяльності, взаємовідносин у професійному середовищі, моральних якостей особи, які формуються з урахуванням специфіки професійної діяльності.

Етика творчості може бути визначена як сукупність морально-етичних норм, які визначають основні засади створення нових результатів інтелектуальної, творчої діяльності, використання чужих об’єктів інтелектуальної власності під час створення власних, урахування інтересів третіх осіб, які можуть бути порушені під час створення та використання об’єкта, непорушення суспільних інтересів та інтересів держави. При цьому етика творчості є спільною як для професійних творців, так і митців-аматорів.

Крім етики творчості можливо виділити також етичність результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Так для окремих категорій об’єктів права інтелектуальної власності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків, ^{[27] [28] торговельних марок тощо) обов’язковою умовою охороноздатності є відповідність принципам гуманності та суспільної моралі. Закон України «Про авторське право і суміжні права» такої вимоги не передбачає, натомість відповідно до ч. 2 ст. 8 охороні за цим Законом підлягають твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо). Морально-етичні вимоги до результатів інтелектуальної, творчої діяльності встановлено також у законодавстві, яке регулює відносини з використання об’єктів права інтелектуальної власності в різних сферах суспільного життя. Так відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» стиль і лексика друкованих засобів масової інформації мусять відповідати загальновизнаним етично-моральним нормам. Уживання лайливих і брутальних слів не допускається. Друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані, зокрема, для: закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання}

• -29

расової, національної, релігійної ворожнечі .

Досліджуючи проблеми плагіату в діяльності засобів масової інформації, К.О. Афанасьєва вказує, що плагіат «...має глибоке моральне підґрунтя. Це своєрідний покажчик здоров’я нації» .

Розглядаючи плагіат як юридичну та етичну проблему, І. Загорчев указує на те, що закон переслідує привласнення цілого твору або його суттєвої частини, при цьому звертається увага на повноту словесного збігу. Тоді як згідно з науковою етикою, плагіат визнається неетичною поведінкою, яка крім плагіату включає також фальсифікацію і фабрикацію. При цьому з позиції наукової етики плагіат ^{[29] [30]}

визначається як присвоєння тексту або ідеї іншої особи і представлення їх як

31

власних (авторське право - юридична категорія, яка ідею не охороняє).

Німецький філософ Г егель зазначав, що юридичне встановлення плагіату є неможливим і вважав, що тільки почуття честі повинне впливати на запобігання плагіату. Закони проти передруків досягають своєї мети - правового забезпечення власності письменника і видавця - певною, але дуже обмеженою мірою. Пов’язано це з легкою можливістю навмисної зміни у формі або незначної модифікації у великій науці, всеохоплюючій теорії, яка є творінням іншого, і навіть просто неможливістю дослівно передати сприйняте, крім здійснення тих особливих цілей, для яких необхідно таке повторення, що призводить також до нескінченного різноманіття змін. Про це свідчить той факт, що будь-яка нова думка про видання критичного часопису, альманаху музики, енциклопедичного словника і т. ін. негайно може бути повторена під тією ж або трохи зміненою назвою як щось своє, унаслідок чого вигода, яку письменник чи підприємець, який зробив відкриття, чекав від свого твору або думки, яка прийшла йому в

32

голову, знищується, обидві сторони або одна з них розоряється.

Ураховуючи важливість дотримання етичних норм, у тому числі й у сфері права інтелектуальної власності, дедалі більше уваги приділяється розробленню етичних кодексів, в яких закріплюються норми поведінки, визначаються дії, що порушують етичні норми. Разом із тим не кожна професійна діяльність пов’язана зі створенням нових результатів інтелектуальної, творчої діяльності. У зв’язку із цим в аспекті даного дослідження норми професійної етики вбачається можливим розділити на дві категорії: загальні, - які поширюються на всі сфери професійної діяльності (компетентність, сумлінність, чесність, порядність, повага тощо), та спеціальні - етичні норми, які визначають правила професійної поведінки у сферах, пов’язаних із творчою, інтелектуальною діяльністю та передбачають ^{[31] [32] використання чужих об’єктів права інтелектуальної власності (повага до чужої інтелектуальної, творчої діяльності, використання об’єктів інтелектуальної власності з дотриманням майнових і немайнових прав творців тощо).}

О.А. Леонтович зауважує, що етичні норми можуть бути зведені до таких основних категорій: 1) чесність і сумлінність при проведенні досліджень; 2) визнання інтелектуального внеску інших учених; 3) взаємовідносини з громадськістю; 4) моральні цінності, які затверджуються або спростовуються

33

науковим дослідженням.

Із наведених чотирьох категорій етичних норм, саме перші дві, на нашу думку, визначають етичні аспекти використання результатів інтелектуальної власності та спрямовані також і на недопущення плагіату. Так чесність проведення наукового дослідження передбачає зокрема: достовірний виклад матеріалу, належне проведення досліджень, експериментів із відображенням істинних результатів, а не сфальсифікованих для зручності чи більшої науковості роботи; посилання виключно на ті джерела, методи, які опрацьовані та використані дослідником. Щодо прав інтелектуальної власності чесність полягає, зокрема, у непривласненні чужих результатів наукової діяльності (недопущенні плагіату), коректному цитуванні, обнародуванні наукових результатів під іменем їх дійсних авторів (недопущення приписування авторства та виключення з колективу творців, які брали участь у проведенні досліджень, створенні нового об’єкта). Сумлінність передбачає добросовісне, відповідальне ставлення до виконання професійних обов’язків, уважність, своєчасність виконання тощо. Визнання інтелектуального внеску інших учених - це основна етична норма, дотримання якої є запорукою недопущення порушення прав інтелектуальної власності від плагіату, що передбачає, зокрема, недопущення привласнення авторства на чужі об’єкти права інтелектуальної власності; наведення інформації ^[33] про наукові праці попередників, в яких розкриваються питання за темою наукового дослідження тощо.

Відповідно до Етичного кодексу вченого України вчений зобов'язаний рішуче викривати факти плагіату та інших форм порушень авторського права.^{[34] [35]} Згідно з Кодексом етики українського журналіста плагіат визнається несумісним

35

із званням журналіста.

Таким чином, як порушення норм етики плагіат є проявом недобросовісної, непрофесійної поведінки, нехтуванням такими етичними нормами як: добросовісність, чесність, повага, професіоналізм, компетентність. Виходячи з переліку етичних норм, які порушуються внаслідок плагіату, слід виділити три ключові показники:

- особистісний (внутрішній), який є відображенням рівня вихованості плагіатора (відповідність його поведінки прийнятим у суспільстві нормам), професійної підготовки, ціннісних орієнтирів, які визначають його поведінку;

- професійний, який виражає ставлення плагіатора до колег, чужої інтелектуальної, творчої діяльності, власне і особистої професійної діяльності;

- соціальний, який відображає ставлення плагіатора до суспільної корисності, результативності діяльності; прагнення до вирішення певних соціальних, державних, економічних проблем або їх ігнорування.

Основи морально-етичного виховання починають закладатись батьками, вихователями, учителями. Загальні цінності та морально-етичні правила поведінки стають базисом, на підґрунті якого поступово формуються професійні моральні якості.

Плагіат залишатиметься перманентним явищем, поки не відбудеться перелом у свідомості тих осіб, які ще не усвідомлюють аморальність і незаконність таких учинків, і вони не почнуть жити за етичними нормами, розуміти, що красти погано не тільки чужі матеріальні речі, а й думки, інтелектуальні продукти. Це боротьба з ганебним суспільним явищем. Вона проводиться і в масштабах держави, і повинна проводитися на конкретній окремій ділянці, де помічений плагіат^[36].

Морально-етичні засоби впливу на плагіатора не отримали широкого вжитку, що не є виправданим. Для професійного майбутнього викриття в інтелектуальній крадіжці є більш небезпечним, ніж просто відшкодування шкоди за порушення прав інтелектуальної власності. Упевненість у тому, що інформація про плагіат не отримає розголосу є однією з причин його швидкого поширення.

Підкреслюючи важливість морально-етичних засобів впливу на плагіатора, слід зауважити, що лише за їх допомогою зупинити плагіат за сучасних умов не вбачається можливим, важливе значення має забезпечення ефективного правового захисту прав творців. У зв’язку з цим постає необхідність розкриття сутності плагіату як правової категорії, а саме як зловживанням правом на творчу, інтелектуальну діяльність.

Відповідно до ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Важливе значення для реалізації права на творчість має також право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, закріплені у ст. 34 Конституції України .

Загальною декларацією прав людини встановлено, що кожна людина має право на свободу думки, на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.^{[37] [38] [39]}

Право на свободу творчої діяльності отримало закріплення також у конституціях зарубіжних країн, зокрема Республіки Вірменія (ст.40) , Республіки Молдова (ст.33)^[40], Республіки Білорусь (ст.51)^{[41] [42] та ін. Відповідно до Конституції Японії гарантується свобода наукової діяльності (ст.23). Відповідно до Конституції Німеччини право на вільне вираження та поширення власної думки, свобода друку та поширення інформації по радіо та кіно гарантується. Цензури не існує. Ці права обмежуються нормами загальних законів, законодавчими нормами про охорону молоді та правом, яке гарантує захист особистої честі (ст.5)[43]. Відповідно до Конституції Естонії кожен має право вільно поширювати ідеї, погляди, переконання та іншу інформацію усно, друком, образотворчим або іншим способом. Це право може бути обмежене законом у цілях охорони громадського порядку, моралі, прав і свобод, здоров'я, честі та доброго імені інших людей. Законом це право може бути обмежене щодо державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування з метою охорони державної або комерційної таємниці, яка стала їм відома у зв’язку зі службовим становищем, або інформації, отриманої ними в конфіденційному порядку, а також з метою охорони сімейного та приватного життя інших людей і в інтересах правосуддя (ст.23)[44]}

Отже, при визначенні свободи творчої, інтелектуальної діяльності важливого значення набуває розкриття двох аспектів - це межі такої свободи та її обмеження.

Проблемам свободи творчості, її сутності та меж присвячено наукові праці багатьох відомих філософів, творців, юристів. Свобода творчості, як правило, розкривається через загальну категорію «свобода», сутність якої змінювалась зі зміною епох. Вагоме значення для розкриття сутності свободи творчості мають праці Платона^[45], Г.Ф. Гегеля ^[46], І. Канта^[47], В.Ф. Шеллінга.^{[48] [49]}

Реалізація конституційного права людини і громадянина на свободу наукової творчості здійснюється в різних організаційних формах, що передбачають можливість безперешкодних занять інтелектуальною діяльністю,

49

спрямованою на одержання і використання нових знань .

Суб’єкт права інтелектуальної власності невід’ємно поєднаний з його самовираженням у творчості, що і зумовлює появу у нього виключних прав, які потребують окремого правового регулювання і правового режиму, що пов’язаний з його особою - це не тільки право на ім’я, право на авторство, а й виключне право на використання результатів творчості^[50].

Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обумовлюється і не обґрунтовується, - це потужність духу творити не з природного світу, а із самого себе^[51].

Свобода творчості передбачає неприпустимість ідеологічного диктату, контролю та цензури з боку держави в усіх видах творчої самореалізації, а право на свободу творчості передбачає право людини створювати літературні, художні, наукові та інші твори, проводити наукові дослідження, займатися винахідництвом, викладанням, сценічною діяльністю, яке гарантується конституційними нормами^{[52] [53].}

Творчість - це свобода. Вона не детермінована ніякими умовностями та приписами. Створення нового згідно з певним алгоритмом або конкретними приписами передбачає швидше вдосконалення чого-небудь, що вже відбулося, ніж виникнення принципово нового. Це шлях еволюції, який слідує певним канонам, вписується в певні правила і т. ін. Визначеності й умовності паралізують

- ~ 53

творчий порив, спрямовуючи його заданим руслом.

Право на свободу творчості як суб'єктивне право складається з таких правомочностей, які є структурними елементами його змісту: можливість кожної людини і громадянина займатися всіма видами творчої діяльності відповідно до її інтересів і потреб; можливість кожної людини займатися творчою діяльністю як на професійній, так і на непрофесійній (аматорській) основі; можливість вимоги, яка проявляється в примушуванні зобов'язаної особи створити необхідні умови для реалізації права на свободу творчості; оскарження в установленому порядку дій осіб, державних та інших органів, які порушують його права та законні інтереси, а також звертатися до суду за захистом свого порушеного права;

можливість користування соціальним благом, яке полягає в тому, що творчий працівник має право на свободу розпорядження результатами своєї діяльності, на отримання винагороди за свою працю, а також право на свободу у виборі теми, сюжету, жанру і форми втілення створюваних ним понять або художніх образів^[54].

Ураховуючи поетапність творчої діяльності свобода творчості може бути поділена на декілька видів. Свобода створення твору - визначення умов створення нового результату творчої діяльності. Існує думка, що процес творення об’єкта є найменш урегульованим як юридичними, так і етичними нормами, оскільки може бути цілком прихований від третіх осіб. Художник може малювати картину на вулиці, а може створювати її у власній майстерні та не виставляти на показ. Якщо творча діяльність має приватний характер, не здійснюється за договором замовлення чи трудовою угодою, процес появи нового об’єкта може бути нікому не відомий. Разом із тим, якщо створення нового об’єкта пов’язано із залученням третіх осіб, має відкритий характер свобода створення твору обмежується необхідністю дотримання прав таких осіб. Небажання особи, яка прогулюється містом або відпочиває у кафе, бути зображеною на картині чи фото, може обмежити можливість творця щодо створення нового об’єкта із залученням такої особи.

Свобода обнародування, використання результатів інтелектуальної власності, є більш обмеженою, що пов’язано з дотриманням інтересів держави, суспільства, а також суб’єктів, чиї права можуть бути порушені внаслідок таких дій. Якщо автор займається перекладом літератури для власних потреб без його обнародування він не порушує прав автора оригінального твору. Інша справа, якщо автор бажає обнародувати такий переклад, у даному випадку обов’язковим є дотримання вимог чинного законодавства щодо умов створення та використання похідних творів.

Свобода творчості дозволяє суб'єкту права діяти відповідно до своїх внутрішніх переконань, які можуть відрізнятися від загальноприйнятих вимог, у тому числі юридично встановлених. Однак якщо суб'єкт претендує на суспільну, зокрема, державну оцінку своєї діяльності, він повинен співвідносити свою поведінку із загальноприйнятою моделлю поведінки^[55].

Свобода вибору поведінки у випадку порушення прав. Кожний творець наділений правом на захист своїх результатів інтелектуальної, творчої діяльності від неправомірного використання. Однак за сучасних умов рівень активності правоволодільців щодо захисту порушених прав, особливо від плагіату, не вбачається можливим визнати високим, хоча позитивні тенденції все ж спостерігаються.

На нашу думку, важливе значення має саме перший етап, який передбачає реалізацію свободи творчості та визначення її меж. Адже від правомірності створення об’єкта залежить можливість подальшої реалізації прав творцем та сам факт виникнення прав інтелектуальної власності.

Доволі часто створення нового об’єкта відбувається з використанням інших результатів інтелектуальної творчої діяльності або може впливати на інтереси певних категорій осіб, що зумовлює важливість узгодження інтересів автора і третіх осіб та актуалізує питання визначення меж правомірного обмеження свободи творчості.

Як зауважує О.В. Кохановська, свобода фізичних осіб у здійсненні їхніх прав обмежується певними межами. Розрізняються загальні і конкретні (спеціальні) межі здійснення цивільних прав. Конкретні (спеціальні) межі встановлюються для конкретних цивільних прав і передбачені в спеціальних статтях законодавства або угодах. Існують також загальні межі здійснення суб'єктивних прав. Вони характеризуються тим, що стосуються всіх суб'єктивних прав і передбачені у нормах-принципах. Порушення таких загальних меж характеризується інколи як використання недозволених конкретних форм у рамках дозволеного загального типу поведінки. Порушується загальне призначення суб'єктивного права, яке не визначено спеціальною юридичною нормою^[56].

Обмеження свободи творчості мають різний характер, джерело походження та мету, у зв’язку із чим видається можливим розділити їх на три категорії. По- перше, це обмеження, які встановлюються творцем, мають індивідуальний характер та зумовлені світоглядом творця, сферою творчої діяльності, метою її здійснення тощо. По-друге, обмеження творчості, які мають суспільний характер та сформовані в суспільстві, державі. Такі обмеження мають більше морально- етичний, превентивний характер. По-третє, законодавчі обмеження, які мають обов’язковий характер, поширюються на всіх творців або встановлені для окремих видів інтелектуальної, творчої діяльності.

До загальних обмежень свободи творчості можливо віднести встановлені в законодавстві вимоги щодо дотримання норм суспільної моралі, заборону пропаганди насилля та війни тощо. Так, відповідно до Закону «Про захист суспільної моралі», забороняються виробництво та розповсюдження продукції, яка, зокрема: пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; пропагує невігластво, неповагу до батьків;

пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі

57.

звички

Як приклад спеціальних обмежень можна навести обмеження на проведення наукових досліджень у сфері медицини. Так, відповідно до Загальної декларації про геном людини та права людини від 11.11. 1997 р. передбачено, що ніякі дослідження, що стосуються генома людини, так само як і ніякі прикладні дослідження в цій сфері, особливо у сферах біології, генетики та медицини, не повинні превалювати над повагою прав людини, основних свобод і людського гідності окремих людей або, у відповідних випадках, груп людей. Не допускається практика, яка суперечить людській гідності, така як практика клонування в цілях відтворення людської особи. Заборона репродуктивного клонування людини передбачена і Законом України «Про заборону

58

репродуктивного клонування людини» .

Наведені обмеження на створення певної категорії об’єктів спрямовано на захист необмеженого, невизначеного кола осіб. Разом із тим їх реалізація викликає чимало спорів як у національній практиці, так і практиці зарубіжних країн. Вбачається необхідним звернутися до практики Європейського суду з прав людини щодо оцінки випадків обмеження творчості з метою захисту інтересів як окремих категорій осіб, так і суспільства, держави в цілому.

Європейський Суд з прав людини, застосовуючи «європейські стандарти» у вирішенні справ, що стосуються захисту свободи творчості, і здійснюючи «європейський нагляд», більш схильний приймати позицію захисту свободи, ніж її обмеження, особливо коли справа стосується оцінки діяльності держави, державних органів, політиків. Суд уважає відповідні обмеження правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільше вразливих категорій аудиторії - дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії можуть ^{[57] [58] отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також направлені на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих[59].}

Прикладом захисту права на свободу вираження позиції є рішення Європейського Суду з прав людини у справі Редакції газети "Правое дело" і Штекель проти України [Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine] (скарга N 33014/05, Постанова від 5 травня 2011 року)^[60]. У даній справі відомі політичні діячі оскаржували на національному рівні поширення про них неправдивої інформації у газеті «День» (власник - «Українська Прес-група»), і національні суди прийняли рішення про відшкодування їм моральної шкоди, у зв’язку із чим «Українська Прес-група» (заявник) звернулася до Європейського Суду за захистом права, передбаченого статтею 10 Європейської конвенції. Європейський Суд дійшов висновку, що «українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не підлягають доказуванню, а отже, містили не гнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції». «У статтях про політичних діячів висловлювалося оціночні судження, які, будучи використаними в ході політичної риторики, не підлягали доведенню, що не було враховано національними судами». «Хоч публікації про політичних діячів і містили критику та були образливими і навіть шокуючими, проте політичні лідери, обираючи свою професію, були відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це є той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві». Таким чином Європейський Суд указав, що «українські суди перейшли межу розсуду, визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалася, та втручання у свободу вираження слова не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважала суспільний інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї». Тому Суд вирішив, що мало місце порушення ст. 10 Європейської конвенції^[61].

Якщо ж поширення інформації негативно впливає на інтереси певних категорій суспільства, порушує релігійні чи моральні засади, обмеження творчості та поширення інформації визнаються правомірними.

Так у справі Wingro ve v. the United Kingdom Європейський Суд з прав людини не знайшов порушення принципу свободи творчості у факті обмеження показу спірної кінострічки, оскільки втручання держави в даному випадку мало легітимну мету (захист прав інших, особливо права на свободу віросповідання) і було необхідним у демократичному суспільстві. Суд дійшов висновку, що еротичні фантазії головної героїні спірної кінострічки, визначеної в титрах як Св. Тереза Авільська (відома черниця XVI ст.), ображають релігійні почуття християн, ураховуючи спосіб, яким цей «суто еротичний твір» показує фігуру Христа.

Аналогічного висновку Європейський Суд дійшов і по іншій справі - Otto- Preminger-Institut v. Austria. Ця справа стосувалася заборони на розповсюдження фільму, в якому спотворювалася доктрина римсько-католицької церкви. Суд, зокрема, указав, що в контексті релігійних переконань та віросповідання на художника можна правомірно покласти обов'язок уникати, по можливості, висловлення поглядів, які є безпідставно образливими для інших і, таким чином, порушують їхні права^[62].

Щодо дотримання прав та інтересів творців, чиї об’єкти використовуються під час створення нових результатів інтелектуальної, творчої діяльності, слід ураховувати умови вільного та комерційного використання об’єктів права інтелектуальної власності. Адже, за змістом, призначенням об’єкт права інтелектуальної власності може бути суспільно корисним, однак створений із порушенням прав та інтересів третіх осіб унаслідок неправомірного використання результатів їхньої інтелектуальної, творчої діяльності. Прикладом є плагіат наукової роботи або наукового відкриття. За своєю суттю створений унаслідок плагіату об’єкт може містити суспільно корисну інформацію, однак унаслідок її неправомірного привласнення плагіатором його обнародування та використання є незаконним, адже призведе до порушення прав первинного творця.

Відповідно до ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом є однією з найбільш дискусійних категорій у правовій науці, адже серед науковців не вироблено єдиного підходу до визначення її сутності та змісту.

Аналізуючи погляди різних науковців на зловживання правом, В.В. Рєзнікова виділила декілька основних концепцій. По-перше, концепція, прибічники якої зловживання правом визначають через реалізацію суб’єктивних прав та (або) наданих повноважень з порушенням та (або) без порушення встановлених законом меж. По-друге, концепція, за якою “зловживання правом” визначають як форму здійснення права всупереч його призначенню, меті, соціальній функції чи інтересам інших суб’єктів, за допомогою якої спричиняється шкода іншим учасникам суспільних відносин. По-третє, концепція, у рамках якої зловживання правом ототожнюється з перевищенням права, його меж, — порушення закону проявляється в: а) намірі заподіяти шкоду дією, що, у свою чергу, уважається порушенням закону; б) припустимому намірі заподіяти шкоду; в) зневазі до суспільних інтересів. По-четверте, трактування зловживання правом як особливого типу правопорушення, що вчиняється уповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права, пов’язане з використанням недозволених конкретних форм у рамках дозволеного їй загального типу поведінки. По-п’яте, концепція, за якою зловживання правом трактується як різновид правової поведінки^{[63] [64].}

Зловживання правом - це така протиправна поведінка, у процесі та в результаті якої суб’єкт права, маючи на меті заподіяти шкоду іншим суб’єктам або свідомо припускаючи її настання, формально здійснює певне суб’єктивне юридичне право, зміст якого має відносно визначений характер і тому може бути

64

витлумачений неоднозначно.

Так оприлюднення твору, унаслідок чого порушено права інших людей на таємницю їхнього особистого і сімейного життя, є прикладом зловживання правом, що виникає у сфері інтелектуальної власності та права на інформацію^[65].

Зловживання правом на свободу слова та інформації не є особливим видом правової поведінки. Воно являє собою таку форму реалізації суб’єктивного права, що суперечить його призначенню. Тобто суб’єкт, користуючись своїм природним правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, порушує інтереси інших осіб через учинення аморальних проступків або правопорушень^[66].

М.О. Стефанчук зловживання суб’єктивним цивільним правом визначає як передбачену нормами права поведінку управомоченої особи зі здійснення свого суб’єктивного цивільного права, якою може бути завдано шкоди іншим особам.

Зловживання правом має місце за наявності таких ознак: закріплення в законі суб’єктивного цивільного права (наявність уповноважуючої норми); реальна можливість здійснення суб’єктивного цивільного права; реальне здійснення свого суб’єктивного цивільного права, відповідно до якого особа власним волевиявленням здійснює його (фактичним чи юридичним способом); управомочена особа своєю поведінкою зі здійснення суб’єктивного цивільного права завдає шкоду; управомочена особа діє винувато^[67].

Як зазначалося, зловживання правом є поведінкою (активною чи пасивною) зі здійснення права, але з порушенням установлених меж, місця, способу і форми їх здійснення. Це ґрунтується на аналізі ч. 6 ст. 13 ЦК України, відповідно до якої в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 цієї статті (тобто фактично меж здійснення прав), суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, установлені законом. При цьому зловживання правом завжди є поведінкою протиправною, яка полягає в тому, що, здійснюючи своє суб’єктивне право, уповноважений суб’єкт порушує встановлений нормою права обов’язок дотримуватися при здійсненні права меж (вимог) його здійснення. Наразі такий загальний обов’язок закріплено в ч. 1 ст. 13 ЦК України, згідно з якою цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства^[68].

З-поміж різних наукових підходів, які розкривають сутність категорії «зловживання правом», на особливу увагу заслуговує її визначення як однієї з форм правового нігілізму, запропоноване О.Я. Рогач. Суть правового нігілізму полягає в тому, що в результаті переплетіння об’єктивних (неефективна та недієва правова ідеологія, недотримання принципів права, недосконале та суперечливе законодавство, нездатність держави забезпечити основоположні права та свободи людини, корумпованість влади та державних інституцій, відсутність ефективного механізму реалізації законодавства, низька якість судочинства тощо) та суб’єктивних чинників (низький рівень правосвідомості, відсутність правової культури, деформація ціннісних орієнтацій суб’єкта тощо) особа та (або) певна соціальна група свідомо негативно ставиться до права, не сприймає його як регулятор суспільних відносин, не дотримується або ж вибірково дотримується його норм.

Правовий нігілізм полягає в невизнанні права як соціальної цінності, проявляється в негативному ставленні до законодавства, його ефективності, необхідності дотримання.

Зловживання правом - це соціально шкідливе явище, яке відображає нігілістичне ставлення особи до права та полягає в намаганні суб’єкта правовідносин створити ілюзію (видимість) правомірного використання права при вчиненні ним умисних діянь, спрямованих на порушення об’єктивних меж здійснення права та внутрішніх (спеціальних) меж зовнішнього розсуду^[69].

Видається, що плагіат є ілюзією правомірного використання права на творчість. Адже плагіатор, приховуючи факт використання чужих об’єктів права інтелектуальної власності, створює враження правомірної творчої діяльності, яка здійснюється в межах приписів законодавства. Хоча насправді внаслідок таких дій порушуються права та інтереси не лише тих творців, чиї об’єкти інтелектуальної власності привласнено, а й суспільства та держави. Право на творчість використовується не для реалізації інтелектуальних, творчих здібностей, а задля досягнення певних корисливих цілей. Основою такої поведінки плагіатора є зміна ціннісних пріоритетів як самого плагіатора, так і в суспільстві, зневажливе ставлення до права інтелектуальної власності, упевненість у безкарності у випадку порушення прав та інтересів інших суб’єктів права інтелектуальної власності. Крім соціальних та етичних чинників, які зумовлюють поширення плагіату, важливе значення мають і юридичні, серед яких слід визначити: неузгодженість законодавства у сфері інтелектуальної власності, складність доведення фактів плагіату, тривалий судовий розгляд справ.

Плагіат як зловживанням правом на творчість - це активна поведінка творця-плагіатора, спрямована на створення нового результату інтелектуальної діяльності, яка передбачає недотриманням умов використання чужих об’єктів права інтелектуальної власності, здійснюється з усвідомленням можливості настання негативних наслідків для третіх осіб та призводить до порушення їхніх прав та інтересів.

Ураховуючи, що право на творчість невід’ємно пов’язане з правом на інформацію, на нашу думку, плагіат також є результатом зловживання правом на інформацію. Створення нового об’єкта переважно базується на використанні творцем, винахідником уже відомої йому інформації. Особливо це властиво науковій сфері, де використання існуючих наукових праць є обов’язковою умовою, зокрема під час написання огляду літератури в дисертаційних роботах. Досліджуючи праці інших науковців, плагіатор отримує необхідну інформацію та всупереч вимогам законодавства видає її за власну. Особливо гостро ця проблема стоїть у випадку неправомірного використання чужої ідеї. Як відомо, ідея як об’єкт авторського права не охороняється, відповідно до моменту втілення ідеї в об’єкт права інтелектуальної власності в автора ідеї права інтелектуальної власності на неї не виникають. Однак самої інформації, яка є змістом ідеї, може бути достатньо для плагіатора, щоб на її основі створити об’єкт права інтелектуальної власності та привласнити його собі. Із позиції права інтелектуальної власності такі дій вкрай важко визнати правопорушенням, тоді як з позиції реалізації права на інформацію такі дії є зловживанням правом, адже плагіатор цілеспрямовано використовує отриману інформацію всупереч чесним звичаям, загальним правилам з усвідомленням можливості настання негативних наслідків для власника ідеї.

Слід зазначити, що у відносинах, пов’язаних із плагіатом, зловживання правом на інформацію має й інший прояв, а саме поширення інформації про звинувачення в плагіаті, яка не завжди підтверджена доказами, належним чином не перевірена. Унаслідок поширення такої інформації в засобах масової інформації порушуються права та інтереси добросовісних творців, які не допускали плагіат у своїй діяльності. У практиці Європейського Суду з прав людини такі справи віднесено до категорії «порушення прав на свободу вираження поглядів» ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.^{[70] [71]}

Так у справі CUC PASCU - Romania (No 36157/02) Європейським Судом з прав людини було встановлено порушення права на свободу вираження. Заявник - журналіст - був обвинувачений у наклепі після друкування в газеті статті, в якій були образливі висловлювання на адресу декана медичного факультету Oradea University та члена Парламенту, звинувативши його в плагіаті та шахрайстві. Заявник був визнаний винним у дифамації, зобов’язаний виплатити штраф, а також спільно з газетою, в якій надруковано статтю, відшкодувати збитки. Під час розгляду справи в суді журналіст не надав фактичних доказів на підтвердження своїх звинувачень. У зв’язку із чим Судом визнано оскаржуване втручання у свободу вираження поглядів було «необхідним у демократичному суспільстві» .

Таким чином плагіат як юридичне явище є зловживанням правом на свободу інтелектуальної, творчої діяльності та передбачає цілеспрямоване привласнення авторства на чужі об’єкти права інтелектуальної власності з метою отримання економічного, соціального, наукового результату, яке здійснюється з усвідомленням можливості настання негативних наслідків для третіх осіб.

1.2.