1 Конституційні засади права власності на землю в Україні

У Конституції України закладена концепція правової систе­ми України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, зокрема земельного законодавства, в основі якої — забезпечен­ня прав і свобод людини, розвиток демократичної, соціальної і правової держави.

До проголошення незалежності в Україні існувала законодав­ча система СРСР, за якою право власності людини зводилося лише до її права на житло та інші об'єкти споживацького характеру. Земля, її надра, води і ліси були у виключній власності дер­жави (ст. 11 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 p.).

Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. на території України запроваджена дія виключно Кон­ституції та законів України. Це означало, що Конституція і зако­ни СРСР на території України перестали застосовуватися. У зв'язку з цим до Конституції УРСР були внесені певні зміни, приймалися нові закони, які відповідали концепції розвитку держави, передбаченій в Акті про проголошення незалежності України, зокрема переходу до ринкової економіки і розвитку підприємництва.

В Україні деякий час не було чіткого конституційного поло­ження щодо форм права власності, зокрема на землю, правового режиму землі і нерухомого майна, гарантій права приватної власності. Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям ряду економічних законів, внесенням змін і доповнень до ЦК України, оновленням земельного законодавства.

З серпня 1990 р. був прийнятий Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP»1, яким визнавалися різно­манітність і рівноправність різних форм власності, проголошу­вався їх захист державою. Цим Законом було встановлено, що в країні існують державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова) форми власності. 18 грудня 1990 р. був прий­нятий Земельний кодекс УРСР, яким були внесені суттєві зміни до норм про регулювання земельних відносин. Замість права гро­мадян на постійне користування земельними ділянками впро­ваджувалося право довічного успадковуваного володіння. З цьо­го часу суб'єктами права землеволодіння могли були громадяни, які виявили бажання займатися селянським (фермерським) гос­подарством. Тим самим створювалися умови для розвитку ви-

робництва товарної сільськогосподарської продукції на засадах приватного підприємництва. 7 лютого 1991 р. було прийнято За­кон УРСР «Про власність», яким були підтверджені згадані вище форми власності1, а 7 липня 1992 р. у тексті цього Закону слова «індивідуальна власність» були замінені словами «приватна власність»2.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були визнані Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. Вони підтверджувалися ЗК України в редак­ції від 13 березня 1992 р. У зв'язку з прийняттям цього Кодексу інститут права довічно успадковуваного володіння, встановле­ний попередньою редакцією ЗК УРСР, втратив свою чинність.

Законодавче визнання поряд із державною приватної і колективної форм власності на землю створило правове поле та умови для реформування земельних відносин і економіки в цілому, для проведення приватизації державного майна і землі. Окремі питання земельних правовідносин були вирішені в зако­нах України «Про селянське (фермерське) господарство» в ре­дакції від 22 червня 1993 р.3, «Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про основи місто­будування» від 16 листопада 1992 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.4, «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р.5 та інших законах.

Окремі норми цих та інших законів тою чи іншою мірою стосу­ються і питань права власності на землю.

Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші при­родні ресурси об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). По­силаючись на світовий досвід, П. Ф. Куликич поділяє структуру інститутів земельної власності на два основних інститути: публічну власність і приватну власність на землю. Він вважає, що публічна власність охоплює державну і комунальну власність, а приватна — приватну власність фізичних і юридич­них осіб.

З огляду на зміст конституційних норм треба виходити з такого.

Відомо, що земля у суспільних відносинах виступає як про­сторовий базис, територія, екологічний ресурс і засіб виробни­цтва. Право власності на землю має значення лише в разі, коли вона використовується як засіб виробництва, виступає об'єктом економічних відносин, товаром, об'єктом купівлі-продажу, тобто об'єктом відносин, що регулюються нормами цивільного й зе­мельного права. Об'єктом таких відносин виступає не земля в аб­страктному її розумінні, а частина земельної території країни, що перебуває у власності держави, а також земельна ділянка чи її частина, яка може бути відмежована від інших земельних ділянок.

Земля як об'єкт надбання Українського народу пов'язана з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, з правом територіального верхо­венства народу, від імені якого виступає держава.

Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, райони, об­ласті, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративно-тери­торіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших територіальних утворень, що створюються в межах регіонів. Наприклад, села — в районах, села, міста і райо­ни — в областях, Автономній Республіці Крим, області і міста — в Україні в цілому. Земля, яка складає основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністра­тивно-територіальному утворенню правовий режим, який базу­ється на інших правових засадах, ніж земля, яка використо­вується як об'єкт (базис) будь-якої господарської діяльності, відповідно до цивільного і господарського законодавства.

Така позиція права територіального режиму земель України і відповідних адміністративно-територіальних утворень відтво­рена в Конституції України, у ст. 13 якої записано, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право територіального верхо­венства Українського народу на землю, право на землю органів державної влади та органів місцевого самоврядування є інститу­том конституційного, державного права, норми якого належать до публічного права.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють не лише політичне управління відповідними тери­торіями, а й господарське управління землями, що належать до державної власності. У системі цих земельних відносин вони здійснюють правомочності власника землі. Саме у сфері госпо­дарських земельних відносин право державної власності на зем­лю є інститутом земельного права, норми якого також належать до публічного права.

Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відно­син власності в Україні:

1) визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);

2) стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

3) визнається право приватної власності (ст. 41);

4) визначається право комунальної власності (статті 142,143);

5) до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження зем­лею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).