Право на свободу та особисту недоторканність

Інна Сухорукова

Право на свободу від свавільного арешту захищається статтею 5 Європейської кон­венції. Відповідно до статті 5 ніхто не може бути заарештованим і позбавленим свободи без обґрунтованої підозри, що людини скоїла злочин і може бути небезпечною для сус­пільства або свого оточення, і до того ж є обґрунтовані підстави вважати, що вона спро­бує ухилитися від правосуддя.

Звичайно, наша нещодавня історія дає багато фактів того, що за тоталітарного режи­му, який переживали в Радянському Союзі, в нацистській Німеччині, а зараз існує, напри­клад, в КНДР, це право постійно порушується.

В Радянському Союзі за часів Сталіна в 30-ті роки панував так званий «великий терор», коли йшли масові арешти, розстріли, ув’язнення до таборів. Основу сталінської економіки закладали в’язні, які безкоштовно працювали в найважчих умовах на стратегічних об’єктах: видобутку нафти, газу, золота, на лісоповалах, великих будівництвах, тощо. В СРСР викорис­товували рабську працю в’язнів, збагачуючи державу і підсилюючи радянську економіку

Держава прагнула заарештувати якомога більше людей. У цьому був сенс «великого терору». Звичайно, люди, які були ув’язнені, не були винуваті в тих злочинах, за які їх за­арештували і позбавили волі, або розстріляли. Але це не цікавило радянську владу. Нав­паки, були створені умови, які підсилювали можливості каральник органів.

В 30-ті роки для НКВС були спущені плани арештів. Ці плани вони повинні були вико­нувати, а плани постійно збільшували. Це призводило до того, що НКВС взагалі заарешто­вувало будь-кого, хто першим потрапив їм в очі.

Красномовний випадок стався з українським поетом та перекладачем Василем Ми­сиком. Він жив в Будинку письменників у Харкові. НКВС прийшло арештувати його сусі­да — теж письменника зі схожим прізвищем Мисько, який мешкав поверхом вище, але переплутали квартиру і зайшли до Василя Мисика.

Не треба доводити, що і в тих випадках, коли вони заарештовували того, хто був в їх­ньому списку, підстав для арешту теж не було.

Більшість людей заарештовували за абсурдними вигаданими обвинуваченнями, а потім під час слідства з них вибивали зізнання, що вони були шпигунами, шкідниками, що вони планували вбивати радянських керівників тощо. Під тортурами люди зізнавали­ся в будь-яких абсурдних злочинах.

Потім їх судила так звана «трійка», як такого судового слідства та судового розгляду не було. Не було адвокатів, змагальності сторін. «Трійка» виносила вироки, не звертаючи уваги на закон і права людини.

Людина, яка потрапляла в цю машину, майже не мала шансів врятуватися.

Так само безпідставно наприкінці 20-х — початку 30-х років заарештовували так зва­них куркулів, які нібито не хотіли віддавати своє майно. Як правило, представники НКВС, вже відібравши все можливе у заможних селян, чіплялося до незаможних. Часто наявність коня або корови вже було підставою для конфіскації, а будь-який опір чи спроба довести, що це майно майже нічого не коштує, тягнули за собою арешти і, навіть, розстріли.

Можна наводити безліч прикладів, як під час Великого терору людей заарештовува­ли без будь-яких підстав.

Наприклад, репресії проти греків, поляків, кримських татар, чеченців, інгушів та ін­ших — були за етнічною ознакою. За етнічною ознакою після вигаданої «справи лікарів» заарештовували євреїв.

Священиків і монахів переслідували за релігійну приналежність

Масові репресії самі по собі передбачають незаконні, безпідставні і злочинні арешти.

У післясталінські роки ситуація різко змінюється. Після розвінчання культу особис­тості Сталіна масовий терор припинився і, за словами письменниці Людмили Улицької, «страна начала говорить пока за закрытыми дверьми».Такі розмови за закритими двери­ма переросли в рух шестидесятників. Спочатку це був культурницький рух: країна віднов­лювала свої історичні культурні зв'язки, осмислювала свою нову історію.

Перш за все це був рух інтелігенції. КДБ уважно слідкувало за шестидесятника­ми. Найбільш активних навіть у часи відлиги інколи заарештовували за антирадянську діяльність, але це було рідко і потребувало якихось причин. Так, наприклад, в часи відли­ги мало що змінилося у відношенні свободи совісті.

Греко-католицька церква, УАПЦ, нелегальні (незареєстровані) баптисти, п'ятидесят­ники, адвентисти сьомого дня — всі вважалися сектами, вони існували у підпіллі. Влада СРСР переслідувала не тільки священиків цих церков, а й вірян.

Заборонена греко-католицька церков мала катакомбні монастирі, де жили монахи і монахині. Їх священики, які відмовилися приєднуватися до Російської православної цер­кви, відправляли таємні служби, за це їх арештовували. І це були незаконні арешти. Зааре­штовували і пресвітерів підпільних протестантських церков.

Інколи репресії торкалися і вірян-протестантів.

Насамперед переслідували молодих людей — протестантів, які за своїм віросповідан­ням не могли брати в руки зброю — тобто служити в армії. В СРСР їх за це саджали в тюр­ми за ухилення від строкової служби. Інколи вони встигали до досягнення 28 років (гра­ничний вік призову) відсидіти по два терміни ув'язнення. В будь-який демократичній країні, де є обов'язкова військова служба, є й інститут альтернативної служби. Звичайно, в СРСР такого закону не було, і тільки в незалежній Україні був прийнятий закон про аль­тернативну службу, і протестантську молодь перестали переслідувати.

Ці ув'язнення, безумовно, були несправедливими. До речі, в Конституції СРСР гаран­тувалися і свобода слова, і свобода віросповідання, і свобода мирних зібрань, але в Ра­дянському Союзі Конституція ніколи не виконувалася.

Під час відлиги в Україні з'явилися підпільні національні-визвольні організації. Най- відоміші з них: УНП (Українська національна партія, яка було створена в 1961 році), УРСС — Українська робітничо-селянська спілка (створена в 1959 році), УНФ — Українсь­кий національний фронт (створений в 1961 році). Всі ці рухи за незалежність України були мирними, і їхня боротьба з владою була боротьба словом. Тим не менше всі провідники і члени цих організацій були репресовані і отримали досить великі терміни ув’язнення.

Духовний феномен шестидесятників похитнув засади тоталітарного режиму, який бу­дується на припиненні природних культурних процесів і створення на базі культурологіч­них підмін і фальсифікацій нової агресивної субкультури, що претендує на тотальність. Молоді поети, художники, актори, просто інтелігенція збиралися групами, читали вірші, співали пісні, ставили театральні вистави. Виступи поетів збирали цілі стадіони слухачів.

Але в 1965 році більшість літераторів-шестидесятників припинили друкувати. Твори почали поширюватися в самвидаві, деякі твори потрапляли за кордон і видавалися там.

З цього моменту в Україні починається боротьба КДБ з самвидавом і тамвидавом, а рух шестидесятників стає правозахисним, громадським рухом. На момент арештів рух шестидесятників вийшов на рівень громадського протистояння режиму і став базою по­дальшого руху опору.

Восени 1965 року в Києві були заарештовані відомі шестидесятники: І. Світличний, П. Моргун, О. Мартиненко, І. Русін, Є. Кузнецова, М. Гревіч, М. Гринь та інші. У Львові були арештовані брати Горині, І. Гель, М. Осадчий, М. Косів, Є. Батурін та інші.

Арешти пройшли й в інших містах України. Вони були абсолютно несподіваними для громадськості і, навіть, для української верхівки, бо то був наказ з Москви.

Незрозумілим здається принцип відбору кандидатур для арештів в Україні. Цент­ром шестидесятників був Київ, однак заарештованих у Києві було тільки сім чоловік, а на Західній Україні було заарештовано сімнадцять осіб.

Але на відміну від сталінських часів суспільство було менш індоктринованим і дедалі все більш розчаровувалось в ідеях комунізму. Утопічність цих ідей бачила вже не тільки інтелігенція. Цьому сприяли і загальносвітові процеси, технічна і інформаційна інтегра­ція світу. Тоталітарний режим, враховуючи всі ці фактори, вже не міг використовувати такі засоби, як тотальний терор зі знищенням мільйонів людей, та ще більш ув’язнених і обмежився репресіями проти дисидентів, які відкрито висловлювали свої думки. Диси­денти вийшли з руху шестидесятників, а потім представляли в Україні національно-виз­вольний і демократичний рухи.

Особливо жорстокими репресії проти інакодумців були в тих місцях, де влада бачила загрозу не тільки радянській ідеології — а й самій імперській сутності — там, де був ви­сокий рівень національної свідомості. в Україні репресії проти дисидентів були найжорс- токішими в СРСР

Арешти 1965 року в Україні викликали широкий резонанс. Як писав дисидент Вален­тин Мороз у 1980 році, «найбільшим сюрпризом минулого десятиріччя було те, що ареш­ти 1965 року не загальмували, а прискорили українське відродження. Ера великого стра­ху минула. Арешти не налякали, а викликали велику зацікавленість не тільки в Україні, а й в усьому світі».

Яким же був масштаб незаконних арештів? Для відповіді на це питання слід зверну­тися до діяльності 5-го управління КДБ.

Сумнозвісне п’яте управління КДБ, яке займалося тільки полюванням за інакодумця­ми, було створено за ініціативою Ю. В. Андропова, призначеного начальником КДБ у травні 1967 року. У доповідній записці, поданій до ЦК КПРС, Ю. В. Андропов відзначав, що робота на ідеологічному фронті ослаблена і пропонував створити окреме управління КДБ, яке зай­малося б виявленням ідеологічних диверсантів у середовищі художньої та технічної інтелі­генції, студентства, боролася з націоналістичними течіями, релігійними та сектантськи­ми організаціями, стежила за зв'язками радянських громадян з іноземцями, розшукувала авторів анонімних антирадянських листівок, боролася проти зарубіжних антирадянських організацій.

Результати стеження, а також доноси штатних і позаштатних інформаторів — їх ра­порти та пояснювальні записки, часто написані в результаті грубого тиску та погроз КДБ, заносилися у справи оперативного обліку Більшість з них уже знищено. Відповідний на­каз був даний головою КДБ В. А. Крючковим ще в 1989 році, і залишилося таких справ не­багато. Але і майже всі збережені справи, як і раніше, недоступні, навіть справи реабіліто­ваних, оскільки всі відомості про оперативну роботу досі є державною таємницею.

Політичні репресії в СРСР мали судову та позасудову форми. Щоб уявити масштаб переслідувань в СРСР, наведемо деякі загальні дані. З 1956 до 1987 року було засудже­но 6543 осіб за антирадянську агітацію та пропаганду з метою підриву чи ослаблення радянської влади (статті 70 КК РСФСР, 62 КК УРСР та їх аналоги у КК інших республік)¹ та 1609 осіб — за поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад (статті 190¹ КК РСФСР, 187¹ КК УРСР та їх аналоги у КК інших республік)^{[315] [316]. Тут не враховані інші категорії дисидентів:}

— засуджені за зраду Батьківщини (статті 64 КК РСФСР, 56 КК РСФСР та їх анало­ги) — за цими статтями карали, зокрема, тих, хто намагався втекти з СРСР; так, за період 1959-1974 рр. було засуджено 2240 осіб^[317];

— засуджені за відмову від служби в армії, а також засуджені «за віру» за різними ін­шими статтями КК (баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, свідки Єгови, право­славні, католики, греко-католики, православні-автокефали, кришнаїти, мусульма­ни, іудеї тощо), — за нашими оцінками, це декілька тисяч репресованих;

— засуджені за сфальсифікованими кримінальними справами (один з поширених прийомів КДБ);

— жертви «репресивної психіатрії», коли до спецпсихлікарень вміщували здорових людей і тримали там до тих пір, поки вони не відмовлялися від активних дій (час­тина потрапляла до психлікарень за рішенням суду, частина — без будь-якого су­дового рішення);

— автори анонімних антирадянських листівок, листів, надписів в публічних місцях (цю категорію осіб КДБ вишукував різними засобами; так, з 1975 по 1984 рік було виявлено більш ніж 136 000 листівок, листів та надписів і знайдено 13 155 їх ав­торів, з яких тільки приблизно 4% було притягнено до кримінальної відповідаль­ності і приблизно 15% потрапили до психлікарень)^[318];

— жертви позасудових розправ — політичних вбивств, побиття тощо.

Великого масштабу набули психіатричні репресії — це явище характерне тільки для СРСР, в Німеччині, наскільки нам відомо, дисидентів не карали примусовим ліку­ванням в психлікарнях. Точні дані про кількість людей, яких за їхні протестні дії проти радянського режиму доправляли до психлікарень, невідомі. Списки жертв психіатрич­них репресій за політичними мотивами, які складалися за дисидентськими джерела­ми недержавними дослідницькими організаціями, такими, як «Меморіал», Харківська правозахисна група та інші, містять близько 2600 прізвищ. Серед них приблизно 30% українських дисидентів.

Крім судових та психіатричних репресій КДБ широко застосовував більш м'які поза- судові методи впливу та покарання на інакодумців. Йдеться про так звану «профілакти­ку», коли певних осіб викликали до КДБ, до першого відділу установ або до парткому для «спасенної» бесіди, виявлення ставлення до тих чи інших подій, для попередження про те, що слід негайно припинити спілкування з іноземцями, припинити антирадянську діяльність — читати й поширювати антирадянські книжки, вести антирадянські розмо­ви тощо, бо інакше не забаряться арешт і табір. Водночас намагалися отримати потрібну інформацію про людей, які цікавлять органи КДБ. Ці виклики також відносяться до кате­горії затримань, оскільки уникнути їх було неможливо, з сучасної точки зору такі викли­ки є порушенням права на свободу. З 1967 р., коли буле створене 5-те управління, тих, хто «профілактувався», КГБ поділяв на дві категорії: «особи, які мають підозрілі зв'язки з іно­земцями та виношують зрадницькі наміри» й «особи, що допускають політично шкідливі вияви». Співвідношення «профілактованих» до арештованих за 70 статтею КК РСФСР та її аналогами складало приблизно 96 до 1, за статтею 190¹ РСФСР та її аналогами — 25 до 1. Тобто можна припустити, що з 1959 по 1987 рік було «профілактовано» близько 650 тис. чоловік. Точні дані щодо «профілактованих» невідомі, оскільки з 1959 року, коли була введена «профілактика», до 1967 року централізованого обліку не велося. З 1967 по 1974 рік було «профілактовано» 121 406 осіб, а в період 1975-1984 рр. — в середньому 20 тис. щорічно^[319].

Слід підкреслити, що ця практика була абсолютно незаконною. КДБ не мав законного права отак «бесідувати» й вимагати «пояснювальних записок» від «профілактованих». Ці «пояснювальні записки» йшли до справи оперативного обліку й слугували матеріалом для подальших переслідувань. Зрозуміло, що частина викликаних для «профілактики» пасували перед «оком государевим», але все ж таки ясно, що масштаби дисидентського руху були досить великими.

Ці дані охоплюють увесь радянський простір, цифри по Україні окремо за цей період невідомі. Але в Україні дисидентський рух був найсильнішим порівняно з іншими респуб­ліками колишнього СРСР Про це свідчить багато даних, зокрема, і спогади дисидентів. Іван Гель, засуджений у 1966 р., розповідає:

«Я приїхав до Мордовії в так званий посьолок Явас-11. Туди мене привезли етапом. Ну, і вперше я зустрівся з совєцькими концтаборами. Табір, який нараховував близько 2000 чоловік, 950 там було українців»^[320].

Враховуючи масштабність українського руху, можна припустити, що українська «пайка» серед загальної кількості тих, що потрапили до поля зору КДБ, сягає щонайменше 30%.

Дисидентський рух в Україні як сукупність національного (найбільш масового і по­мітного), релігійних і громадських рухів народився з появою в 1950-ті ідей ненасильни­цького опору. З одного боку, він виник як продовження національно-визвольних змагань 40-х — початку 50-х років, а з другого — як заперечення збройного опору радянській владі. Як і скрізь, дисидентська діяльність все менше виявлялася в створенні підпільних організацій і все більше — набувала рис відкритої суспільної активності. За даними КДБ, протягом 1954-1959 в Україні було ліквідовано 183 «націоналістичні та антирадянські угруповання», засуджено 1879 чоловік, із них 46 угруповань (245 чоловік) у середовищі інтелігенції та молоді^[321]. Найбільші масштабні політичні репресії після смерті Сталіна при­падають саме на ці роки.

Протягом 1960 — початку 1970-х в українському дисенті превалював національ­но-культурний суспільний рух. У сучасній українській літературі активістів цього руху часто називають шістдесятниками. При цьому в даний термін вкладається цілком ін­ший, істотно більш вужчий і визначений зміст, ніж той, який асоціюється з поняттям «шестидесятництво» стосовно до радянської культури в цілому у світовій культуроло­гії та який був предметом пожвавленої суспільної дискусії в Росії. Українське шістде­сятництво — це рух творчої (у першу чергу, гуманітарної) інтелігенції, спрямований, головним чином, на боротьбу з русифікацією та відродження національної культури. Центром був Київ, хоча цей рух поширювався на всю Україну. Шістдесятники викликали співчуття й у частини української партійно-державної номенклатури, можливо, тому до 1965 вони не піддавалися кримінальним переслідуванням, а багато хто з них робили успішну кар'єру.

Рух шістдесятників не був монолітним. У ньому можна знайти витоки всіх напрям­ків політичної думки сучасної України. Шістдесятників можна розділити на «культурни­ків» — тих, хто прийшов до руху через літературу і мистецтво і не міг змиритися з режи­мом, морально опираючись йому, і «політиків» — тих, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі та завдання.

Із закінченням «відлиги» частина шістдесятників увійшла у відкриту конфронтацію із владою. Коли їх припинили друкувати в часописах і газетах, припинили видання їхніх книг, їхні твори почали поширюватися в самвидаві. Був він спочатку чисто літературним, переважно поетичним, проте стрімко політизувався. З'явилася політична публіцистика. Спочатку це були анонімні або псевдоанонімні статті; із другої половини 1960-х почи­нають переважати відкриті виступи, статті та листи протесту з приводу репресій. Сам- видав фактично став інфраструктурою руху шістдесятників, засобом консолідації нон­конформістської інтелігенції. Він був зосереджений, головним чином, на національній проблемі, яка аналізувалася в політичному, історичному і культурному аспектах, іноді зустрічалися соціально-економічна публіцистика і філософські праці. Самвидав набув великого поширення, його кращі твори розповсюджувалися в тисячах копій, переклада­лися на усі європейські мови.

Ідеологічний і адміністративний тиск на радикальну частину шістдесятників не давав результату, і влада перейшла до репресій. Перша хвиля арештів пройшла в серпні-вересні 1965 р. Було заарештовано 25 чоловік. Після цього і аж до кінця 1971 прямим репресіям піддавалися тільки окремі дисиденти, чия діяльність мала міжнародний резонанс, і ті, хто радикально виступав проти радянського режиму (члени підпільних націоналістичних ор­ганізацій). Проте в умовах загального пожорсткішання режиму, яке сталося після окупації Чехословаччини 1968 року, дисидентська активність не могла не спричинити нову хвилю репресій, яка співпала із загальним в СРСР наступом на самвидав.

У січні 1972 у Києві, Львові й інших містах України заарештували близько 20 най­більше помітних фігур українського дисенту (арешти продовжувалися протягом року, було заарештовано 100 чоловік, засуджено 89)^[322]. Позасудовим переслідуванням піддали­ся сотні людей. Чистка торкнулася не тільки наукових і культурних закладів, але й сіль­ської інтелігенції, партійних і радянських робітників^[323]. Одночасно почалася нова хвиля русифікації.

Надалі Україна перетворилася в полігон для випробування КДБ нових методів бо­ротьби з дисидентами. Тут були здійснені дивні вбивства, які дотепер залишаються за­гадкою (Алла Горська — утім, це убивство сталося ще в 1970, Володимир Івасюк, Мико­ла Зварич), уперше були підкинуті наркотики при обшуках. Тут була почата фабрикація кримінальних справ проти дисидентів — за зґвалтування, за хуліганство, за опір владі, за зберігання наркотиків і т.д. Саме в Україні репресії були особливо жорстокими. Їй на­лежить сумна пальма першості багато в чому. Перший тривалий табірний термін жінці (Ніні Строкатій), перше застосування ст. 62 КК УРСР до жінки пенсійного віку — 75-літ- ньої Оксани Мешко, перше засудження жінки за те, що вона домагалася звільнення чо- ловіка-політзека (Раїса Руденко). Поширеним явищем стали повторні арешти колишніх політв’язнів, що відбули свій термін за ту або іншу незначну, за московськими мірка­ми, суспільну активність — наприклад, за рукопис табірних спогадів (Данило Шумук, Юрій Шухевич).

Проте, незважаючи на репресії, опозиційний національний рух продовжувався. Но­вим його етапом стало створення наприкінці 1976 р. Української Гельсінкської групи (УГГ). Гельсінкський етап дисидентства на Україні означав прийняття національним ру­хом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близькою українській нонконформістській інтелігенції: для «культурників» вона була органічною, «політики» використовували мову і форму правозахисної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і співчуття до українських національних проблем. УГГ головну увагу зосере­дила на фіксації порушень національних прав. На початку 80-х діяльність УГГ була цілком паралізована: майже всі її члени були позбавлені волі.

Що стосується релігійних рухів, то особливістю України була наявність двох масових невизнаних державою конфесій: Української греко-католицької Церкви — переважно на заході республіки, і Української автокефальної православної Церкви — на сході. Віруючі й особливо священнослужителі, що належали до цих конфесій, жорстоко переслідували­ся. Греко-католицька церква, офіційно заборонена в 1946, існувала на засадах катакомб­ної церкви, користуючись масовою підтримкою значної частини населення Західної Ук­раїни, насамперед сільського. Переслідування віруючих інших конфесій були такими ж, як в інших регіонах СРСР.

У 1987-1988 рр. українські дисиденти, що повернулися з таборів та заслання, актив­но зайнялися політичною діяльністю. Практично в усіх політичних партіях національно- демократичного спрямування і національних партій радикального напрямку колишні дисиденти задавали тон, були лідерами цих партій.

У ці роки почався новий, пост-дисидентський етап національно-визвольного руху. Він характеризувався участю значно ширших верств населення, відкритістю політичного протистояння і закінчився в 1991 створенням незалежної української держави.

В перші роки незалежності В Україні не було політичних переслідувань, хоча законо­давство було ще радянським, правоохоронні органи працювали як за часів СРСР, і тому багато людей незаконно потрапляли за грати за кримінальним статтями. Ця хвороба збе­реглася і в незалежній Україні до сьогодні.

Часто, заарештовуючи людину, правоохоронні органи вдаються до незаконних аре­штів та незаконних способів ведення слідства. Підозрюваних б'ють, щоб вони зізналися у скоєнні злочину, їм підкидають наркотики, контрабандні товари.

Правозахисні організації борються з цим явищем, і не одну невинувату людину їм вдалося врятувати від незаконного арешту.

Правозахисний рух після здобуття Україною незалежності поширився і існує по всій території України. Це один з найбільших здобутків демократії в Україні.