Недоторканність особи як спосіб запобігання свавіллю з боку влади

Стаття 401 «Учреждений для управления губерний...» визначила надзвичайно важливе повноваження совісного суду, ту складову права, до якого практично не зверталося попереднє законодавство Російської імперії, і яка випливала з принципів та ідей заснування цього суду.

Ця стаття, як, утім, і інші, несла відлуння просвітницької епохи. Ії далеким прообразом був акт про краще забезпечення свободи підданого та про запобігання ув’язнення за морями від 26 травня 1679 р., що його схвалив англійський парламент^{[341] [342]}. Свою монаршу місію Катерина II вбачала у створенні нової «породи» людей — самостійних, розважливих, здатних покладатися на самих себе. Утім, зробити це, не переламавши російську дійсність, було вкрай важко, а то й неможливо.

Постановка цього питання у законодавчому акті цікава не лише тим, що вперше проголошувалися особисті права людини, які бралася захищати верховна влада, а й тим, як розуміли та чи користувалися цим правом російські піддані? На відміну від майново-земельних конфліктів справи про недоторканність особи трапляються вкрай рідко й саме тому викликають підвищений інтерес.

У можливість захистити себе через совісний суд повірив стамбульський архітектор Зофіра Семенов, який у 1782 р. надіслав до Чернігівського совісного суду звернення свого повіреного, грека Димитрія Хаджи. У його донесенні йшлося про те, що архітектор із 1779 р. утримується в Ніжинському магістраті під вартою за несправедливим звинуваченням, висунутим проти нього греком Костянтином Киркою. З отриманої інформації, про деталі якої у журналі засідання не йшлося, суд відмовився від розгляду, аргументуючи це тим, що підсудний був допитаний, йому було висунуте конкретне звинувачення, а також через те, що з часу його затримання пройшло не три дні, а три роки, відтак справа не належить до компетенції совісного суду^{[343] [344]}. Успішним стало звернення до цього ж суду 23 травня того ж таки 1782 р. внука священика з села Козел Чернігівського повіту Олександра Барановського, якого було взято під варту й утримувано при кафедральному Чернігівському монастирі п’ять днів. Більше того, як повідомив син затриманого, Кирило, священика закували в кайдани, перевели до в’язниці, так жодного разу не допитавши та не пред’явивши звинувачення («за что содержится»). Цей випадок, до честі совісного суду, був розглянутий згідно з вимогами нормативного акту. Із посиланням на відповідну статтю «Учреждений для управления губерний.» чернігівському й новгород- сіверському єпископові Феофілу було повідомлено, що завдання совісного суду полягає у перешкоджанні позбавляти будь-кому і будь-кого приватної або особистої безпеки, а тому О.

повітового суду, який він сам обрав, а також попереджено, що у цій справі оскарженого ніхто не має права притягати до відповідальності ще раз ¹.

У 1789 р. до Київського совісного суду звернувся козак Остерського повіту Н. Конах, оголосивши, що його батько перебуває у в’язниці шість днів, протягом яких нижній земський суд не висунув йому жодного обвинувачення й він так і не був допитаний^{[345] [346]}. У 1795 р. ніжинський міщанин Хома Литвиненко поскаржився до Чернігівського совісного суду на поручика Якова Сурмачевського за тримання його безневинно під вартою «немалий» час, унаслідок чого його справи зазнали втрат. Невідомо, яких заходів ужив совісний суд у першому випадку, проте у другому — сторони примирилися самостійно^[347]. Про нечасті звернення до совісного суду із вимогами захисту прав особи писав історик І.Ф. Рибаков, якому при опрацюванні архіву Полтавського совісного суду вдалося виявити лише один такий випадок. Так, 17 жовтня 1804 р. суд заслухав костянтиноградського возного Івана Косенка, якого поліція утримувала під вартою більше двадцяти днів без оголошення причин затримання^[348]. Дослідник Тульського совісного суду, харківський професор М.М. Кноррінг, проаналізував усього два звернення подібного характеру, одне з яких належало купцеві Іванові Шумоватому, якого, як виявилося, затримали в 1779 р. за погрози на адресу веньовського ратмана Федора Брежнєва, а інше — коронному повіреному Петрові Свєшникову, котрого також було затримано у місті Веньові городничим, однак причини затримання у справі відсутні^[349].

Здавалась, що справи про дотримання прав особи розглядалися лише кате- рининськими совісними судами, а пізніше до них перестали звертатися з цього питання. Поставити під сумнів таке твердження дозволяє сенатський указ від 21 липня 1817 р., причиною появи якого стало звернення до совісного суду одного зі столичних чиновників — його без оголошення причини затримала поліція, відправивши до Петербурзької карної палати, потім до кордегардії губернського правління, а звідти — до градської в’язниці. Проте ніде його так і не було допитано й не оголошено про причини арешту. Керуючись катери- нинським законодавством, він звернувся до совісного суду, який узяв потерпілого під захист, однак судова палата, уважаючи совісний суд підлеглою інстанцією, не вирішила цього питання й поскаржилася Сенату. Таку ж скаргу подав совісний суд. Дотримуючись букви закону, Сенат підтримав совісний суд у його праві захищати недоторканність особи^[350].

Справи про порушення недоторканності особи належали радше до тієї сфери компетенції совісних судів, яку б ми сьогодні визначили як арешт без причини. Проста людина могла викликати «до бар’єру» владу, позиваючись щодо незаконних дій її представників. Утім, із самого початку цю гарну ідею спотворили бездарним утіленням у життя. Громадянські права так і не стали суспільним надбанням, більша частина населення не розуміла їх цінності, а отже й не прагнула їх, навіть у тій формі, що пропонувалася совісними судами.

4.2.