Право засудженого на особисту безпеку

Стаття 29 Конституції України оголошує право особи на особисту недоторканість, яке за своєю суттю, є гарантією того, що особа повин­на бути захищена від будь-якого обмеження чи втручання, яке не має підстав, встановлених чинним законодавством.

Кримінально-виконавче право, зважаючи на те, що його правовід­носини складаються у площині обмеження права на особисту недо­торканість, все ж таки передбачає можливість захисту особи. Йдеться про право на особисту безпеку засудженого. Частина 1 статті 10 КВК України визначає, що засуджені мають право на особисту безпеку. Це положення ґрунтується на принципах кримінально-виконавчого законодавства поваги до прав і свобод людини і взаємної відпові­дальності держави і засудженого. Держава, беручи на себе функцію примусу і покарання осіб, визнаних винними у вчинені кримінально­го правопорушення, зобов'язується здійснювати такий примус від­повідально, безпечно і з повагою до прав особи. Йдеться про формат діяльності спеціально уповноважених органів держави, орієнтований на створення дійсно безпечних умов відбування покарання. Причому безпечність повинна бути багатовекторною. Вона повинна забезпечу­вати безпеку засудженого, як обмеженої в правах особи, безпеку пер­соналу органів і установ виконання покарань, як осіб, що піддаються підвищеному ризику агресивних проявів з боку окремих засуджених та ризику доволі суттєвої професійної деформації. Крім того, забезпе­чення безпеки має вектор захисту суспільства від суспільно небезпеч­них засуджених. Отже, безпека засуджених — це один з принципових напрямів діяльності органів і установ виконання покарань.

Для того, щоб зрозуміти яким змістом наповнює законодавець по­няття права на особисту безпеку, необхідно звернутися до частини 2 цієї ж статті. В ній міститься положення, яке окреслює коло випадків, що можуть стати підставою для використання засобів забезпечення права на особисту безпеку.

Таким чином, стає зрозумілим, що основною категорією при з'ясуванні норми про забезпечення права засудженого на особисту безпеку є поняття особистої безпеки засудженого. Окреслюючи обсяг права засудженого на особисту безпеку ми можемо визначити понят­тя особистої безпеки засуджених.

Отже, особиста безпека засудженого — це становище засуджено­го (комплекс його прав, обов'язків та можливостей використовувати механізми захисту) як суб'єкта кримінально-виконавчих правовідно­син під час відбування покарання, що створює умови його життєдіяль­ності, які не мають ознак агресії, непередбачуваності, не контрольо- ваності та сваволі з боку персоналу органу або установи виконання покарань, інших засуджених чи третіх осіб й має ефективні механізми забезпечення і захисту прав засудженого. Як видно, право засуджено­го на особисту безпеку безпосередньо відноситься до його правового статусу і навіть певним чином закладає його основи.

На нашу думку, забезпечення права засудженого на особисту без­пеку є лише частиною загального безпечного становища засудженого, механізмом підтримки цього права, надання йому реальності і мож­ливості бути реалізованим.

Яким же чином органи і установи виконання покарань створюють безпечні умови для засуджених? Виходячи зі стану вітчизняних кримі­нально-виконавчих правовідносин, це питання здається риторичним.

Закон (ч. 3 ст. 10 КВК України) так формулює положення щодо за­безпечення права на особисту безпеку: адміністрація установи вико­нання покарань вживає заходів до переведення засудженого в без­печне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Як видно, єдиним заходом забезпечення безпеки засудженого законодавець визначає можливість переведення засудженого в інше місце для відбування покарання. Інші заходи з усунення небезпеки невизначені. З одного боку це дає певний простір адміністрації до дій з забезпечення безпеки засудженого, а з іншого приводить до того, що адміністрація кримінально-виконавчих установ обмежується ли­ше цим заходом, як таким що безпосередньо визначений законом.

В частині 4 вказаної статті законодавець конкретизує заходи за­безпечення безпеки засудженого та визначає випадки, що зумовлю­ють застосування таких заходів. У разі наявності небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування за­ходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: ізольоване тримання; пере­ведення в іншу установу виконання покарань.

Знов таки, йдеться про поміщення в окремі від інших засуджених приміщення.

Доречи, ця частина ст. 10 КВК України містить цікаві, так би мови­ти, традиційні положення. Справа в тому, що ще у 90-х роках ХХ сторіч­чя були прийняті перші нормативні акти, в яких з'явилася згадка про забезпечення безпеки. І хоча тоді мова йшла про забезпечення без­пеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, все ж таки саме з тих часів почали замислюватися про необхідність створення безпечних умов для тих осіб, які стали учасниками правовідносин кримінального циклу.

В Україні існує певна «традиція» орієнтуватися при забезпеченні права засудженого на особисту безпеку, перш за все, на випадки участі такої особи в кримінальному проваджені. Чинне законодавство має закони, які спрямовані на захист саме цих осіб, — це Закон України: «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 р. і Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 р. І хоча КВК не містить положень, які б давали змогу стверджувати, що йдеться про захист лише тих, хто приймає участь у кримінальному проваджен­ні, здається, що традиційно і випадки, і заходи забезпечення безпеки залишаються тими самими, які були сформульовані на початку 90-х років у вказаних законах. Підтверджується це й тими нормативними актами (крім КВК), які регулюють питання забезпечення безпеки за­суджених. Серед них, зокрема, Правила внутрішнього розпорядку ус­танов виконання покарань, Інструкція про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах кримінально-виконавчої системи, затверд­женої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.04.2005 р. № 61.

Що стосується Правил внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, то п. 89 цього документу встановлює, що у разі ви­никнення небезпеки життю і здоров'ю засудженого, до якого згідно із законом у зв'язку з його участю у кримінальному судочинстві прий­нято рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засуджено­го з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не до­пустив порушення режиму, а також ізоляції засудженого на час підго­товки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи, за мотивованою постановою начальника установи, дозволяється три­мати його до в окремій камері ПКТ (ОК), ДІЗО та карцері на загальних підставах до закінчення перевірки, усунення небезпеки, остаточного розв'язання конфлікту або отримання наряду на переведення але не більше 30 діб.

Отже, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання по­карань звужують сферу застосування заходів забезпечення безпе­ки засуджених, обмежуючи їх можливість лише щодо засуджених, які приймають участь у кримінальному судочинстві, а також вводять додаткову вимогу можливості забезпечення безпеки засудженого, уставляючи їх в залежність від поведінки засудженого. Якщо ж засуд­жений має порушення режиму, він, на думку авторів наказу, не заслу­говує на те, щоб йому забезпечували особисту безпеку.

Із логіки нормативного акту виходить, що умови перебування в ус­тановах все ж таки не є безпечними, оскільки за загальним правилом створення загрози особистої безпеки засудженого не заперечується документом, а наближення цих умов до безпечних безпосередньо за­лежить від поведінки засудженого. Це схоже на захід маніпулювання поведінкою та положенням засудженого в установі: якщо поводишся «належно» — тримаємо в безпечних умовах, якщо ж ні, — поміщуємо у небезпечні умови. В такому випадку логічним кроком було б норма­тивне врегулювання існування так званих «прес хат».

Перейдемо до з’ясування питання про те, за допомогою яких, на думку нормотворців, заходів можна створювати безпечні умови три­мання. Стаття 10 КВК визначає такі заходи безпеки:

— ізольоване тримання;

— переведення в іншу установу виконання покарань.

Згадувана Інструкція передбачає більш розгорнутий перелік:

— переведення засудженого у безпечне місце;

— визначення персонального спального місця, відділення чи структурної дільниці для відбування покарання;

— проведення зміни робочого місця засудженого;

— переведення на ізольоване тримання;

— вирішення питання про переведення до іншої установи.

Практично всі заходи забезпечення безпеки тим чи іншим чином пов’язані з окремим триманням відповідного засудженого.

Як відомо, ст. 102 КВК однією з умов режиму позбавлення волі визначає забезпечення безпеки засуджених і персоналу колонії.

Отже, режим обов’язково повинен бути орієнтований на створення безпечних умов відбування покарання. Саме режим повинен бути організованим таким чином, щоб умови відбування покарання стали безпечними. Вважаємо, що в такому підході є певний сенс. Він дозво­лить казати про спеціальні заходи забезпечення безпеки засудженого і загальні засоби.

До перших можна віднести:

— поміщення засудженого у безпечне місце;

— створення умов спеціальної ізоляції (окреме робоче місце, персональне спальне місце, визначення іншого відділення чи структурної дільниці для відбування покарання; переведення на ізольоване тримання);

— вирішення питання про переведення до іншої установи;

— проведення бесід з засудженими, які є учасниками конфлікту;

— підсилення охорони та нагляду за засудженими, які знаходять­ся в умовах спеціальних засобів забезпечення безпеки засуд­женого.

Що стосується загальних заходів безпеки, то серед них можуть бути названі всі заходи забезпечення режиму, профілактичні заходи, які здійснюються в колонії і майже всі умови режиму, сформульовані в ст. 102 КВК України.

Таким чином, ми повинні констатувати, що виходячи з змісту Кримінально-виконавчого кодексу режим в кримінально-виконав­чих установах є основним загальним засобом забезпечення безпеки засуджених. Поряд з ним кожна установа повинна мати арсенал спе­ціальних засобів забезпечення безпеки засудженого і відповідну ма­теріально-технічну базу для таких засобів.

Ключовим моментом права на особисту безпеку засуджених є пи­тання про ініціювання використання спеціальних заходів особистої безпеки засудженого. Згідно з ст. 10 КВК ініціатива щодо застосуван­ня цих заходів може виходити від засудженого. Засуджений повинен мати можливість у будь-якій формі і у будь-який час звертатися до посадових осіб установи з заявами та зверненнями про застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки засудженого.

Крім того, такими ініціативними повноваженнями необхідно наді­лити й посадових осіб кримінально-виконавчих установ. Вони повинні мати можливість самостійно, за власною ініціативою, використовува­ти заходи забезпечення безпеки засудженого. На жаль чинне кримі­нально-виконавче законодавство не містить положень, які б давали змогу однозначно стверджувати, що посадові особи кримінально-ви­конавчих установ зобов’язані самостійно спостерігати та реагувати на будь-які прояви, що можуть свідчити про наявність загрози особистій безпеці засудженого. Вважаємо, що такий обов’язок є необхідним для персоналу кримінально-виконавчих установ. Він стане потужним чин­ником для дисциплінування працівників установ, підвищення їхньої відповідальності та реалізації принципу кримінально-виконавчого законодавства про взаємну відповідальність держави та засудженого і поваги прав і свобод засудженого.