Заборона рабства і примусової праці. Примусова праця за нацистського та комуністичного режиму

Інна Сухорукова

Рабство було першою з проблем в галузі прав людини, яка викликала серйозну між­народну стурбованість. І все ж, не дивлячись на загальний осуд, навіть на початку 21-го століття практика, подібна до рабства, як і колись, залишається серйозною та нагальною проблемою.

Рабство — це тотальне порушення всіх засадничих прав людини.

Під слово «рабство» підпадає цілий ряд порушень цих прав. Окрім рабства в його тра­диційному розумінні та работоргівлі, ці зловживання охоплюють торгівлю дітьми, дитя­чу проституцію, дитячу порнографію, експлуатацію дитячої праці, використання дітей у збройних конфліктах, боргову кабалу, торгівлю людьми та людськими органами, екс­плуатацію проституції та деякі види практики, що використовуються в умовах апартеїду та колоніальних режимів.

В історичному ракурсі ми бачимо й інші форми рабства. В тоталітарних державах — нацистській Німеччині та, особливо, в Радянському Союзі праця в'язнів, яких було так ба­гато, що навіть важко уявити — була рабською працею, яка одночасно була підвалиною економіки держави. Економіка СРСР часів Сталіна базувалася на рабській праці мільйонів в'язнів. З тим самим ми стикаємося і в Німеччині часів Гітлера, економіка якої в значній мірі базувалася на праці в'язнів концтаборів. Але за своїми масштабами СРСР значно пе­ревищував використання рабської праці в Німеччині.

В'язні радянських таборів видобували золото, вугілля, залізну руду, працювали на лі­созаготівлях, каменоломнях, будівництві каналів, залізниць, навіть, у наукових «шараш­ках». Звичайно, вони не отримували ніякої платні, не могли відмовитися від роботи, а за несумлінну працю їх карали, саджали у карцер, розстрілювали.

Існували такого роду спецпоселення — ті ж самі табори, але з більш м'яким режимом. Спецпоселенці жили в домівках, а не в бараку і самі повинні були харчуватися. Але за пра­цю їм платили зовсім мало, або видавали замість грошей харчі.

Можна вважати наближеними до рабської праці і ситуацію з колгоспниками. У 1932 році був прийнятий закон про паспортизацію громадян СРСР, але паспорти вида­вали тільки мешканцям міст. За наказом Сталіна колгоспникам взагалі паспорти не пе­редбачалися, а без паспорту неможливо було ані пересуватися територією СРСР, ані вла­штуватися на роботу. Тобто мешканці сіл не могли вільно обирати ані місце проживання, ані роботу. Хлопці-колгоспники прагнули потрапити до армії, бо після закінчення служби вони могли отримати паспорти. Цей порядок був змінений тільки за часів Хрущова. Кол­госпникам не платили зарплатню, а записували трудодні, на які видавали якусь сільгосп­продукцію.

Умови праці в таборах були жахливими. В'язня просто використовували як підручний матеріал, зовсім не піклуючись ані про його здоров'я, ані про його життя. Якщо в'язень по­мирав, його легко було замінити іншим. Навіть за рабовласницького ладу рабів купляли за гроші. А тут репресивний апарат цілої країни постачав безкоштовну робочу силу.

Проблема виживання в таборі, або на спецпоселеннях була виключно проблемою самої людини. Про це багато написано в літературних творах Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова, Василя Гроссмана й інших письменників, твори яких були надруко­вані і розкрили світу страшну правду про сучасне рабовласництво у вигляді концтаборів та спецпоселень. Багато літературних творів є і про нацистські концтабори. А ще більше переконують свідчення тих, хто був в'язнями радянських та нацистських таборів, і вижив.

Зараз в усіх країнах післярадянського простору створені архіви документів про полі­тичні репресії, :списки в'язнів концтаборів.

«Мета терору — терор» — ці слова Оруела повністю пояснюють ситуацію в тоталітар­ній державі з її населенням. Терор і, як наслідок, рабство було самоціллю держави.

У післясталінські роки, після засудження культу особи Сталіна, ситуація дещо зміни­лася. Терор як всеохоплююча система існувати перестала, але радянська правоохоронна система була репресивною за визначенням. І завжди знаходилися групи населення, які підпадали під колеса репресій. Наприклад, ті, хто, незважаючи на репресивне законодав­ство, намагався займатися підприємництвом. Злочином вважалося навіть дрібне підпри­ємництво, як, наприклад, пошиття взуття або рукавиць. А ще більшим злочином було за­зіхання на державну власність. Людей, яких ловили на цьому, кидали в табори, інколи навіть розстрілювали.

В 60-ті роки розпочався дисидентський рух, проти якого теж була задіяна репресивна машина, багато кого засуджували за кримінальними статтями. Вони потрапляли до вип­равних колоній — таборів, де їх труд використовувався як примусова праця. За масштаба­ми це не можна порівнювати зі сталінськими репресіями, але примусова праця існувала до знищення СРСР, хоч і дещо обмежено.

Навіть зараз, в незалежній Україні праця в'язнів оплачується неадекватно. Часом зовсім не оплачується. Отже, ми повною мірою живемо в цьому сенсі з радянською спад­щиною.

В деякому вигляді радянська спадщина існує в Україні і по відношенню до працівни­ків бюджетної сфери. Інколи державні підприємства використовують працю робітників, а потім не оплачують її.

Але не тільки держава може бути рабовласником. Рабство існує в різних формах, про які я писала вище, і продовжує існувати і в нашій країні.

Одним із аспектів цього явища є дитяча праця. Дитяча праця користується великим попитом, оскільки вона досить дешева, а також у зв'язку з тим, що діти, природно, більш боязкі, більш слухняні, ніж дорослі, а також надто залякані, щоб комусь скаржитися. Їхні руки розглядаються безпринципними наймачами як найбільш придатні для виконанні певних видів робот. Нерідкі випадки, коли діти отримують роботу, в той час, як батьки за­лишаються безробітними.

Безліч дітей від семи до десяти років працюють по 12-14 годин на добу і отримують за свою роботу в декілька разів менше ніж дорослі.

Діти, наймані як хатня прислуга, не тільки працюють від зорі до зорі за смішні гроші, але й особливо часто стають жертвами сексуальних зловживань та інших видів сексуаль­ного насильства.

Найбільш потворним проявом є викрадення дітей, яких утримають у віддалених та­борах, і, щоб запобігти втечі, приковують на ніч кайданками.

Їхня праця зазвичай використовується на будівництві доріг та в каменоломнях.

Дитяча праця, здебільшого важка і небезпечна, невиправно шкодить здоров'ю дітей, позбавляє їх освіти і звичайних дитячих радощів.

Надходять повідомлення про те, що в багатьох частинах світу практикується насиль­ницьке вербування дітей та військову службу. Це має найзгубніші наслідки. Багато цих ді­тей під час збройних операцій гине, або стають каліками, піддаються допитам, тортурам, побиттю, утримаються як військовополонені.

Непорядні ділки встановили, що можна отримувати великий зиск за рахунок органі­зації постачання дітей із сімей, які знаходяться в стані зубожіння, багатіям без будь-якого контролю за забезпеченням охорони інтересів дитини. В таких випадках здобуття фінан­сового зиску — як батьками, так і посередниками — обох статей набуває характеру тор­гівлі дітьми.

Організована проституція дітей обох статей у ряді країн підтверджується безліччю документів.

Дитяче рабство існує, як виняток і у розвинених країнах світу. І, як система, в країнах так званого «третього світу, де зубожіння населення призводить до вищеописаних зло­чинів.

Безумовно, світова спільнота має протистояти таким зухвалим формам порушень прав людини. Але треба зазначити, що в світовому товаристві є ще місце для звичайних форм рабства. Звичайними формами рабства є, наприклад, апартеїд та колоніалізм.

Апартеїд — це не просто проблема расової дискримінації, яку повинно вирішувати шляхом просвітництва та політичних реформ. Апартеїд — це державоутворення, яке поз­бавляє чорношкіре населення Південної Африки права на власність. За рахунок вико­ристання примусових засобів корінне населення служить на користь інвесторів з числа білої меншості.

Утискаючи права людини стосовно цілих народів, апартеїд та інші форми колоніаліз­му дозволяють говорити про таке явище, як колективне групове рабство. Весь його жах саме в тому, що люди, потрапивши до нього, не мають вибору: вони народжуються в раб­стві і в них немає практично ніяких можливостей чинити опір цьому. Традиційне рабство, як узаконена система праці, було повсюди скасоване, однак воно, як ми бачимо, не було повністю викоренене. Все ще надходять повідомлення про невільничі ринки. Навіть ска­соване рабство дає рецидиви. Воно може зберігатися як світогляд — і жертв та їх нащад­ків, і у спадкоємців тих, хто насаджував рабство — через тривалий час після його фор­мального знищення.

Одним із найпоширеніших видів сучасного рабства є торгівля людьми, зокрема, тор­гівля дітьми та жінками.

Світова спільнота ще з початку 20-го сторіччя намагається протидіяти рабству у цій формі. Торгівля людьми є багатогранним складним явищем. Тому законодавча регламен­тація протидії цьому явищу ведеться в кількох різних напрямках.

Перший напрямок — боротьба з работоргівлею та рабством.

Наступна Міжнародна конвенція, яка спрямовувалася на боротьбу з «білим рабс­твом», була підписана в Парижі в 1910 році. Ця конвенція вимагала від держав-учасниць визнати злочинами дії кожного, хто сприяє або безпосередньо займається торгівлею жи­вим товаром.

Пізніше слідували Конвенції 1921 та 1933 років. У 1937 році Ліга націй, підсумовуючи напрацьоване раніше, прийняла проект, спрямований на боротьбу з «білим рабством».

В 1949 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію «Про боротьбу з торгів­лею людьми та експлуатацією проституції третіми особами». Вона була ратифікована СРСР 15 листопада 1954 року, набрала чинності в Україні 15 лютого 1955 року.

Ця Конвенція спрямована проти втягування жінок до проституції та на боротьбу з торгівлею живим товаром. Конвенція проголошувала злочином сексуальну експлуа­тацію особи та використання проституції у секс-індустрії, а також вимагала від держав- учасниць проголосити злочинцями осіб — звідників, що використовують проституцію, а також власників будинків розпусти.

Що являє собою торгівля жінками на сучасному етапі?

Це вербування та перевезення жінок в межах однієї країни або за кордон з метою за­лучення до роботи в секс-бізнесі, шляхом погроз чи насильства, зловживаючи повнова­женнями, борговою залежністю та іншими формами залякування.

Ввезення жінок до країни в якості «наречених за листуванням», хатніх робітниць, офіціанток, танцівниць чи фотомоделей досить часто обертається залученням їх до ро­боти в секс-бізнесі шляхом насилля, обману чи погроз. До такого бізнесу безпосередньо можуть бути залучені як неурядові інституції так і державні чиновники.

Наша організація мала досвід в допомозі жертві «білого рабства». До нас звернувся чоловік зі скаргою, що його дружину насильно утримують в Японії в тайному публічно­му домі і шляхом погроз і насильства примушують займатися проституцією. Дізнався він про це після її телефонного дзвінка. Один з клієнтів, якому вона не побоялася розповісти свою історію, дав їй свій мобільний телефон. На питання, як жінка опинилася в Японії, чо­ловік розповів про агенцію, яка запрошувала на роботу в Японію танцівниць, а його дру­жина викладала східні танці.

Ми передали дані про цю агенцію в СБУ звернулися до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а вона вже звернулася до амбасади Японії. Менше ніж за місяць мо­лода жінка повернулася додому. І такі порушення прав людини в цьому бізнесі мають ма­совий характер.

Жінки працюють по 12-15 годин, а часто і цілу добу в секс-клубах, притонах, чи бюро інтимних послуг, де власники окрім того використовують їх як прибиральниць, офіціан­ток чи хатніх робітниць. Обмеженнями, шантажуванням та залякуваннями сутенери пов­ністю підкоряють їх собі. Зрозуміло, в таких умовах особа потерпає від психологічних, мо­ральних та фізичних страждань..

Одним з суттєвих факторів є те, що жінка часто знаходиться в державі нелегально. Крім того, майже у кожному випадку сутенери вилучають у жертв їхні паспорти.

Жінок переконують, що без документів вони зовсім безправні і ні до кого не можуть поскаржитися.

Не диво, що будучи сильно заляканими, пройшовши через шантаж та погрози, жерт­ви секс-бізнесу, навіть при поверненні на батьківщину дуже рідко зважуються звертатися до органів правосуддя щодо сутенерів та свідчити проти них в суді.

Висновок — «біле рабство», торгівля жінками неприпустиме суспільне явище, якому держави повинні згуртовано протидіяти. Це повинно робитися і на міжнародному і на на­ціональному рівнях.

Україна має низку законів, спрямованих на запобігання торгівлі людьми. 27 берез­ня 2007 року Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму протидії торгів­лі людьми на період до 2010 року. За виконанням цієї програми окрім Уповноваженого з прав людини та інших державних органів стежили й неурядові організації, такі як Між­народний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна», інші правозахисні ор­ганізації.

Основним інструментом у боротьбі із торгівлею людьми є стаття 149 Кримінального кодексу України — «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини», яка має три частини й охоплює більшість аспектів торгівлі людьми. Крім того, в КК Украї­ни є низка статей, які визначають покарання за інші злочини, що мають зв'язок з торгів­лею людьми.

Але Україна до сьогодні не приєдналася до Конвенції Ради Європи від 2005 року про протидію торгівлі людьми та деяких інших міжнародних документів в цій сфері.

Хоча сексуальне рабство переважає в торгівлі людьми і складає до 90% від загальних випадків, все ж не можна ігнорувати і випадки торгівлі людьми з іншими цілями. Так, ос­таннім часом є випадки торгівлі людьми з метою вилучення органів для трансплантації. Особливо поширене вилучення органів для трансплантації в Китаї. Китай є державою з то­талітарною ідеологією, де рабська праця має систематичний масовий характер. Репресії проти власного народу носять в Китаї загальний характер. Концтабори цієї країни пере­повнені в'язнями. Правозахисні організації світу стурбовані системними випадками вилу­чення органів у в'язнів і продаж їх через посередників в треті країни для трансплантації.

Але якщо в Китаї це робиться на державному рівні і носить характер тотального ра­бовласництва, то в інших країнах — це здобуток криміналу.

Не обійшла ця навала і нашу країну. У Львові була порушена кримінальна справа за підозрою у торгівлі людськими органами з метою вилучення органів.

Усе це доводить, що нові технології приходять в сучасний світ, в якому їхнє застосу­вання цілком залежить від моральності. Тому тільки злагоджені дії світової спільноти мо­жуть завадити таким злочинам.

Сучасне рабство більш витончене і лукаве, ніж просто рабовласництво, тому і законо­давство усіх країн і, зокрема, України, повинне відповідати сучасним вимогам.