Поняття податку на додану вартість

Податок на додану вартість (ПДВ) є одним з основних серед податкових надходжень до дохідної частини бюджету. Це є основною причиною закріплення його за бюджетом держави. Наприклад, в Україні надходження від податку на додану вартість становлять 34% від загального обсягу доходів Державного бюджету.

Ініціатива введення податку на додану вартість належить М. Лоре (Франція), якій в 1954 році запропонував замінити ним податок з обігу. Процес остаточної заміни був завершений до кінця 70-х років XX століття. Поширенню податку на додану вартість сприяло прийняття 1 і Ш директив Єдиного економічного співтовариства (1967 рік), відповідно до яких даний податок затверджувався як основний для країн-учасників цього співтовариства^[238].

Значного поширення в Європі податок на додану вартість отримав в 50-х роках XX століття. Навряд чи, звичайно, можна вважати, що він однаково інтенсивно почав застосовуватися у всіх західно­європейських країнах (наприклад, в Австрії й Швейцарії він не використовується дотепер). У США й Канаді так і не змогли знайти переконливих аргументів на користь цього податку, крім того, його вважають суперечної Конституції США, оскільки введення подібного податку обмежує добробут громадян шляхом росту цін. У цей час у федеральних доходах США переважають прямі податки (наприклад, податок на доходи фізичних осіб становить близько 40% податкових надходжень федерального бюджету). Аналогічна ситуація зложилася й у Японії²’⁹.

Застосування податку на додану вартість викликало чимало суперечок, однак у підсумку податкове законодавство більше сорока країн миру (у тому числі 17 європейських) міцно закріпило його як один з основних каналів надходжень у дохідну частин до бюджету.

Податок на додану' вартість є основною ланкою в дохідній час­тині державного бюджету Франції, забезпечуючи, до 45% всіх податкових надходжень. Стягнення його здійснюється методом часткових платежів, де підприємства виступають лише збирачами податку. На кожному етапі він становить різницю між податком, що стягують при продажі й при покупці. При реалізації товару підпри-

^:”Див.: Бех Г. В Правовое регулирование косвенных налогов в Украине, Монография / Под ред. npoφ. H. П. Кучерявенко. Харьков: Легас, 2003 С. 21. ємство компенсує всі свої витрати у зв’язку із цим податком і додає податок на знову створену на самім підприємстві вартість. Ця частина податку на додану вартість і перераховується до бюджету, лягаючи в підсумку на кінцевого споживача.

З початку дев’яностих років податок на додану вартість уже виходить за рамки окремих національних податкових систем. Так, застосовуючись в 20 з 24 країн Європейського співтовариства він використовується для створення єдиної дохідної частини бюджету Співтовариства й перераховується в розмірі 1,4 % податків, зібраних кожною країною - членом Співтовариства.

Подібна угода була досягнута наприкінці 1992 року й головами урядів держав - учасників СНД. Визнано доцільним застосовувати при розрахунках за реалізовані товари між господарюючими суб’єктами єдину ставку податку на додану вартість у розмірі 20 відсотків. При відсутності угоди податок стягується на основі взаємної домовленості сторін. Об’єктами оподатковування зізнаються обороти або додана вартість реалізованих товарів (робіт, послуг). Об’єктом обкладання по ввезених товарах є митна вартість При використанні однієї зі сторін пільг по податку їхнє застосування допускається й на території держави, що установили такої пільги.

Широке його використання пов’язане із цілим рядом переваг, які стимулюють як держава, так і платника. Насамперед, оподатковування видатків більшою мірою вигідно й державі, і платникові, чим оподатковування доходів. Крім того, оскільки безпосереднім об’єктом податку виступають видатки, різко зростає зацікавленість у зростанні доходів. Крім того, частина податку на певному етапі може бути сплачена за рахунок своїх коштів (тобто включена в кінцеву ціну тільки частина податку на додану вартість), що забезпечить підвищену конкурентоспроможність продукції й більше швидку її реалізацію. І. нарешті, від податку на додану вартість значно складніше ухилитися й, отже, з ним зв’язано менше порушень.

Механізм законодавчого закріплення податку на додану вартість у Західній Європі являє собою ілюстрацію оптимального сполучення фіскальної й стимулюючої функції податків. Незважаючи на значний розмір коштів, що надходять до бюджету через важелі податку на додану вартість, він залишається одним з істотних стимулів, що провокують виробничу активність^[239].

а) податок на додану вартість “нейтральний” стосовно підприємств-виготовлювачів, оскільки з виторгу від реалізації продукції віднімають витрати на виробничо-комерційну діяльність;

б) розмір й рівень ПДВ диференційовані, що забезпечує кілька рівнів ставок (від 0 до 38%) і виділяє своєрідні орієнтири, найбільш перспективні, необхідні напрямки діяльності;

в) використання податку на додану вартість здійснюється паралельно із застосуванням інших фінансових важелів, таких, як компенсації, податкові канікули. Практика податку на додану вартість у Франції передбачає встановлення пільгового податкового режиму за рахунок різного роду компенсацій. Наприклад, при придбанні сільгосптехніки використовується ставка податку на додану вартість в 18 відсотків, тоді як при реалізації сільгосппродуктів вона становить 5,5 відсотка. Компенсація цієї різниці й здійснюється виробникові сільськогосподарської продукції щокварталу;

г) податок на додану вартість зараховується при сплаті прибуткового податку. Так, при заповненні податкової декларації для сплати прибуткового податку при пред’явленні чека про покупку товару, у ціну якого включений податок на додану вартість, сума прибуткового податку зменшується. Причому розмір цієї пільги може досягати й 100% перераховує суми, якщо мова йде про пільговані категорії платників;

д) держава надає платникові, що сприяє розвитку певного виду діяльності, право вибору сплати податку на додану вартість або прибутковий податок. До таких видів діяльності податкове законодавство Франції відносить фінансову й банківську справу, муніципальне господарство, надання приміщень в оренду, артистичну й спортивну діяльність.

Отже, податок на додану вартість характеризується рядом істотних переваг. Незважаючи на те, що він являє собою, по суті, різновид акцизу, це все-таки універсальний фінансовий інструмент. За допомогою податку на додану вартість складається можливість регулювання фонду заробітної плати, ціни.

Необхідно враховувати, однак, що використання податку на додану вартість зовсім не характеризується винятково позитивними сторонами. Цілий ряд спірних або негативних моментів робить досить актуальними дискусії про сутності цього податку в цей час.

Будучи, у принципі, податком на кінцеве споживання, що лягає на населення й бюджетну сферу, він при величезній ставці й стрімкій інфляції перетворюється в один з факторів, що стримують розвиток виробництва. Відбувається це внаслідок росту цін за рахунок податку на додану вартість і стримування на підставі цього можливостей оплати покупцем товарів і послуг. Звичайно, ці кошти повернуться покупцеві (або з бюджету, або в той момент, коли він сам реалізує продукцію), але за умови, що ланцюжок актів реалізації не перервуться з певним лагом “запізнювання”, коли частково ці кошти будуть “з’їдені” інфляцією.

Застосування податку на додану вартість у країнах з розвитий ринковою економікою, акцент на його регулюючу, а не фіскальну функцію, дозволяє звернути основну увагу на стримуванні кризи надвиробництва й прискореному витисненні з ринку слабких виробників. Застосування в цих умовах ставок податку на додану вартість на рівні 20-28% як стимулює інфляційні процеси в цілому, так і негативно впливає на високотехнологічні й наукомісткі виробництва. Тому, хоча використовувана ставка й робить податок на додану вартість одним з головних джерел насичення бюджету, але видимість його бездефіцитності занадто оманна.

В Україні Податок на додану вартість був уведений тільки на початку 90-х років. Справа в тому, що в податковій системі Радянського Союзу діяло два непрямі податки: податок з обігу й податок із продажів. Податок на додану вартість був введений в Україні Законом від 20 грудня 1991 р. “Про податок на додану вартість”.^[241] На сьогоднішній день механізм стягнення податку на додану вартість регулюється Законом України від 3 квітня 1997 року “Про податок на додану вартість”. Механізм податку на додану вартість характеризується найбільш чіткою державною визначеністю й прив’язкою. Дійсно, податок на додану вартість - один з деяких податків у податковій системі України, що повністю надходить до Державного бюджету. Інші податки, віднесені законодавством до загальнодержавних, можуть надходити як до місцевих бюджетів, так і розподілятися між державним і місцевим бюджетами. При цьому надходження від податку на додану вартість здійснюються за допомогою чітких імперативних наказів. Майже всі деталі застосування цього податку закріплені законами України, тоді як актами Кабінету Міністрів України регулюються деякою мірою несуттєві положення. Цей податок стягується при реалізації більшості товарів, робіт і послуг і визначається як різниця між сумою нарахованої доданої вартості й сумою податку на додану вартість, сплаченої постачальникам за матеріальні ресурси (включаючи імпортовані).

В основі деталізації чорт податку на додану вартість повинні перебувати його характерні риси. Певна увага аналізу цієї проблеми приділено в науковій літературі.243 У цьому випадку мова може йти про найбільш важливі характеристики сутнісних рис податку на додану вартість:

1) він є найважливішим видом загальнодержавного податку. Це означає, насамперед, орієнтованість його на надходження його винятково в дохідну частину державного бюджету, в основі чого лежить сталість і стабільність значної частки податкових надход­жень. Крім того, виходячи їх цього, компетенція по його введенню, зміні н скасуванню закріплюється винятково за Верховною Радою України, тобто він є класичним різновидом загальнодержавного податку;

2) це специфічний різновид непрямого податку, що повинне бути вв’язане з підходом законодавця до класифікації податків у цілому. Якщо в діючому податковому законодавстві немає критерію розподілу податків на пряма й непрямі, то характеристика податку як непрямого вимагає наявності відсильної норми, що містить критерії віднесення того або іншого платежу до прямого або непрямому;

3) податок на додану вартість, будучи по природі непрямим, бере участь у формуванні ціни на стадії реалізації, не зачіпаючи практично стадію виробництва. Він є податком на споживання, фактором, що стримує ріст споживання, що обмежує доступ до товарів (роботам, послугам) за рахунок росту ціни;

4) податок на додану вартість реально сплачується споживачем, що здобуває товари (роботи, послуги), тоді як формально перераховується до бюджету сума цього податку особою, що реалізує товар, що здійснює роботу або послугу. Тобто, даний податок характеризується розривом між формальним і реальним платником;

5) даний податок носить універсальний характер. Універ­сальність його проявляється у двох аспектах. По-перше, він сплачується при реалізації, обороті, наданні будь-якого товару (роботи, послуги). По-друге, він стягується на кожному етапі зовнішнього або внутрішнього обороту товарів (робіт, послуг).

”’Див., наприклад: Бех Г. В Правовое реіулиро ванне косвенных налогов в Украине: Монография / Под ред. проф. Н. П. Кучерявенко. Харьков: Легас, 2003. С. 41; Налоговое право России. Особенная часть: Учебник I Отв. ред. Н.А Шевелева. M,: Юристи, 2004. С. Ш-116 и др.

Таким чином, податок на додану вартість є непрямим податком, що виступає частиною новоствореної вартості, входить у ціну реалізації товарів (робіт, послуг) і сплачується споживачем до Державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг.

28.2.