Поняття платника податку

Законодавчому закріпленню поняття платників податків і їх обліку присвячені ст. 4 і 5 Закону України від 18 лютого 1997 р., у яких трактування цього поняття в цілому збігається з підходом російського законодавства.

Платником податків виступає суб’єкт податкових правовідносин, на який законом покладений цільний комплекс податкових обов’язків. Дуже важливо підкреслити саме комплекс податкових обов’язків. Іноді робиться акцент на обов’язку платника податків сплачувати податок за рахунок власних коштів. Видимо, необхідно відзначити при цьому кілька обставин: по-перше, сплата податку може здій­снюватися у виняткових випадках і за рахунок позикових коштів, по-друге, сплата ряду податків пов’язана з розбіжністю формального й реального платника (у тому числі й коштів), наприклад, при сплаті податку на додану вартість. Таким чином, платник податків повинен реалізовувати комплекс податкових обов’язків, куди ввійдуть три основні блоки:

1) обов’язки з ведення податкового обліку;

2) обов’язки щодо сплати податків і зборів (це зовсім не виключає виконання цих обов’язків через представника);

3) обов’язки щодо податкової звітності.

Таким чином, платниками податку визнаються особи, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або здійснюють діяльність, що є об’єктом оподаткування, і на які покладено обов’язок щодо сплати податків податковим законодавством.

Платниками податку можуть бути:

1) фізичні особи (податкові резиденти й нерезиденти України);

2) юридичні особи (податкові резиденти й нерезиденти України), їхні філії й інші відокремлені підрозділи, якщо вони мають окремий баланс і окремий розрахунковий або інший рахунок у банківській установі;

3) консолідовані групи платників податків;

4) інші особи, що відповідають положенням податкового законодавства України.

Кожний із платників податків може бути платником податку по одному або декількох податках.

Не можуть бути платниками податку:

1) органи, що входять у систему органів державної влади й управління, органи місцевого самоврядування в межах виконання покладених на них функцій;

2) релігійні організації.

При використанні певного податкового важеля стосовно кон­кретного платника враховуються два критерії: резидентство й територіальність. Різне поєднання цих критеріїв породжує неоднаковий податковий режим і часто є основною проблемою подвійного оподаткування. Деякі країни за основу беруть критерій резидентства (Великобританія, США, Росія, Україна); інші - переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки).

Принцип резидентства (постійного місцеперебування) поділяє всіх платників на дві групи:

а) резиденти - особи, які мають постійне месцепроживання або місцезнаходження в даній державі й доходи яких підлягають оподаткуванню із всіх джерел (несуть повну податкову відповідальність);

б) нерезиденти - особи, які не мають постійного місце­перебування в державі й у яких підлягають оподаткуванню лише доходи, отримані ними на даній території (несуть обмежену податкову відповідальність).

Таким чином, розмежування на резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів:

1) постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше

закріплюється кількісний критерій - 183 календарних дні);

2) джерела отриманих доходів;

3) межі податкової відповідальності (обов’язку): повної або обмеженої.

Принцип территоріальності визначає національну залежність джерела доходу. При цьому оподаткуванню в даній країні підля­гають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від податків у цій країні.

9.2.