Інтенціональність правової поведінки

У попередньому підрозділі дисертації ми спробували проаналізувати інтенціональний вимір структурного елементу поведінки людини, тобто вчинку. Проте комплексний аналіз проблеми інтенціонального виміру буття можна здійснити лише шляхом розгляду цілісності поведінки людини як сукупності її вчинків, зокрема правової, як сукупності правових учинків.

Розгляд інтенцій у поведінковому аспекті дає змогу співвіднести її із загальною системою суспільних відносин.

З метою інтенціонального аналізу правової поведінки слід з’ясувати структуру буття людини.

У реальності можна виокремити два види буття, або ж буття із двома основними модальностями.

Перша - це всезагальна форма буття, тобто буття загальносуспільне, коли суспільне, безсумнівно, набуває значущості в індивідуальному сенсі.

Суспільні відносини пов’язані із людиною найперше з допомогою інтенціональності буття. На думку Л. Рубінштейна, інтенціональність - це своєрідне вираження детермінації через психіку людини. Соціальною детермінантою окресленого процесу насамперед є суспільні відносини і[127, с. 59]. Тобто суспільні відносини залучені в інтенціональність, вони внутрішньо властиві їй.

Зв’язок між інтенціональним виміром поведінки особи та суспільними відносини, що фактично є їх сукупністю, виявляється під час аналізу потреб людини. Потреби людини, що слугують підґрунтям для виникнення інтенційних спонук і намірів, доволі часто ґрунтуються на суспільних реаліях, з іншого боку, - постають як форма існування суспільних відносин з точки зору внутрішньої структури особистості. Потреби людини розвиваються і паралельно із її еволюцією, і у зв’язку із динамікою суспільного розвитку. Потреби сім’ї, трудового колективу, нації формують інтенції у поведінці конкретної людини, попри те, що де-факто і не були її.

Зв’язок суспільних відносин з інтенціональним виміром буття та правовою поведінкою особи виявляється й іншими шляхами.

Здійснення життєдіяльності у формі самовизначення передбачає особливу організацію буття. Людина як самовизначений суб’єкт не тільки обумовлена особливостями буття, але й передбачає його, так би мовити, «побутує». Організація дійсності, завдяки якій людина не просто є в світі та певним чином залучена до історичного процесу формування цінностей, але й безпосередньо задіяна у самовизначення, формує поняття реальності, в межах якого відповідальна та суверенна у своєму бутті.

Через спектр можливостей, що розкриваються перед людиною, людина опиняється у ситуації вибору життєвих перспектив. Саме у відкритті перед людиною можливостей буття і полягає основна роль суспільного життя. Таким чином, сутність усезагального буття не витісняє буття індивідуальне, але сприяє тому, що людина опиняється перед вибором, вимагає самовизначення як основи буття. Чим розвиненіші форми всезагального буття, тим більший потенціал можливостей він містить. Це слугує основою для трактування суспільного прогресу як процесу зростання людської свободи.

Попри це, загальнозначущі форми буття не вичерпують людське існування. Ці форми лише до певної межі сприймаються індивідом некритично та неусвідомлено. Зрештою, не стільки сприймаються, скільки втягують людину у коло певних унормованих відносин. Історичний суспільний розвиток, продовження конкретних відносин, традицій, способів життя, соціальних цінностей вимагають свідомої участі конкретних індивідів. Ось чому роль загальних норм і зразків людського буття всезагальні форми можуть виконувати лише за умови, якщо вони внутрішньо сприймаються людиною, стають основами її самовизначення [117, с.

Загалом освоюючи всезагальні форми буття, людина набуває не лише характерного способу поведінки, сукупності знань, умінь, навиків, але й розкриває можливість буття у світі.

Утім, не слід ігнорувати особистісний компонент людського буття, адже життя конкретної людини найперше твориться нею, а не є втіленням визначеної людської сутності, об’єктивовної у всезагальних формах буття.

Отже, якщо перша із форм буття - всезагальна, тобто буття всеохоплювальне, коли суспільне, безсумнівно, набуває значущості у індивідуальному сенсі, то інша із форм - це особистісні форми людського буття, або ж буття індивідуальне.

Потрапляючи у коло різноманітних можливостей і альтернатив буття, людина входить у ситуацію онтологічного вибору. Вона не стільки слідує певному буттю, скільки вибирає буття. Всезагальна форма життєдіяльності не стільки спонукає людину чомусь слідувати, скільки сприяє тому, що людина опиняється перед вибором перспективи буття. Цей вибір людина не може здійснити у спосіб відмінний від учинку, чи-то поведінки. Саме тому поведінка як сукупність цілеспрямованих інтенційованих актів, або ж учинок як її структурний елемент, і володіє двома важливими якостями:

а) постає формою існування онтологічного вибору;

б) становить суть цього вибору [117, с. 43].

Перший крок на шляху віднайдення істини у цій полеміці - це усвідомлення відмінностей між людиною та зовнішнім світом. Будь-яка сутність володіє притаманними лише їй ознаками, які відрізняють її від інших і наділяють особливим статусом. Проте своєрідна виокремленість людини володіє абсолютно іншим характером: вона фіксує неприродні відмінності у єдиний дійсний зв’язок, надає якісно іншого онтологічного статусу людині як істоті, що володіє свідомістю. Свідомістю виокремлюється вплетеність особи у світове буття. Якщо ця точка виокремлена, вона відтак диференційована і становить специфічне буття. Людина виокремлена серед інших через специфічний спосіб буття, яким постає вчинювана нею поведінка. Її особливий онтологічний статус виявляється у тому, що лише через її призму можна здійснювати свідоме буття для всіх актів усвідомлення [74, с.

Виокремленість людини у світовому аспекті виявляється у тому, що все суще, весь світ перебуває у певному відношенні до суб’єкта, внаслідок чого суб’єкт виглядає трансцендентним до реальної дійсності. Світ для людини - завжди зовнішній, щодо якого вона перебуває поза певним конкретним становищем.

Таке витіснення людини зі світу не передбачає її денатуралізацію та перетворення в позареальну сутність. Постановка питання передбачає те, що між людиною і сущим установлюється дистанція, яка означає, що в процесі діяльності людина сягає за властиві світу зв’язки через свою поведінку. Та чи інша реальність постає для людини як навколишній, такий, що формується у межах її діяльності, світ. Те, наскільки реальна дійсність розкрита як навколишній світ, залежить від того, наскільки розвинута людська діяльність, наскільки навколишній світ став для людини предметним.

Таким чином, усезагальна сутність буття перебуває у єдності зі змістом буття індивідуальним. Взаємозв’язки та взаємоопосередкування двох онтологічних модальностей формують єдність людського буття, яке реалізовується завдяки поведінці людини, часто у правовій поведінці.

Певна представленість усього існуючого, його вираження, тобто предметизація, становить основу діяльності та поведінки людини. Предметний світ утворює не якусь особливу реальність буття, а виражає специфічну модальність людського буття і одночасно особливу належність дійсності людині. Її сенс полягає у тому, що світ стає для людини предметом її діяльності та поведінки; крім того, власна діяльність і поведінка на певному етапі життя стають предметом діяльнісних і поведінкових зусиль [143, с. 197].

Парадоксальність ситуації виявляється у тому, що людина належить світу, який стає предметом її діяльності.

Предметність людини - необхідна умова її зв’язку зі світом загалом. Лише ставши для себе предметом власних зусиль, людина набуває здатності ставитися до дійсності у предметний спосіб.Водночас, як носій діяльності, вона не ототожнюється із жодною формою буття.

Суттєвою ознакою інтенціонального виміру правової поведінки є те, що у процесі діяльності та поведінки людина формує власне існування з огляду на навколишні предмети, так звану логіку речей. І в цьому сенсі вона рівна багатству предметного світу.

Загалом предметність відображає здатність людини як предметної та суспільної істоти посісти місце іншої, поводитися у матеріальному світі не згідно із механізмами влаштування життя живого організму, а згідно із формою колективної життєдіяльності і властивостями зовнішніх предметів природи. Предметність світу виявляється у діяльності та поведінці як інтенціональність.

Отож, можна зробити висновок, що предметність світу - предметна форма буття - обумовлює існування людини як суб’єкта діяльності та поведінки, оскільки суб’єктні діяльність і поведінка - взаємообумовлені характеристики діяльнісного способу буття.

Фактично людина набуває рис певної предметної форми світу та існування. Стосуючись дійсності предметно, людина не лише розкриває її зміст і виявляє вплив на неї, але й засвідчує власне буття.

Загалом сутність буття людини - ідеальний духовний феномен, а формування людської сутності досягається винятково духовними засобами.

У цьому аспекті доцільно процитувати позицію В. Кудрявцева, який вважає, що поведінку людини, її наміри (що, як ми з’ясували у попередньому підрозділі, є другим рівнем-елементом феномена інтенції) слід розглядати в тісному взаємозв’язку із попереднім поведінковим досвідом і з умовами життєдіяльності суспільства [69, с. 125].

Зазначений підхід є чи не найважливішим у контексті юридичних дисциплін, де перше місце посідають проблеми значущості поведінки того чи іншого суб’єкта у загальносуспільному аспекті.

Учений зазначає, що, проаналізувавши середовище осіб, що вчинили тяжкі злочини, можна зробити висновок, що у 42% з них спостерігається постійна інтенція до насилля, а у 25% - інтенція до самоствердження [68, с.

Лінія взаємозв’язку поведінки людини та інтенцій індивіда простежується під час аналізу правомірних і протиправних учинків, а також за розгляду заходів стимулювання правомірної поведінки та боротьби із поведінкою протиправною.

Аналізуючи інтенціональний вимір правової поведінки особи, найчастіше виокремлюють обговорений нами у попередньому підрозділі вчинок, хоча існує можливість виокремлення ще дрібнішого елемента, такого як поведінковий акт. Прикладом цього може слугувати допомога особи, що потрапила у ДТП, як учинок, а конкретні прийоми із виклику швидкої, надання першої допомоги, фіксування доказів і свідчень, забезпечення психологічною підтримкою тощо можуть трактуватися як поведінкові акти у загальній структурі окресленого вчинку. Повторюваність таких учинків у сфері допомоги в колективі, чи навіть на вулиці, їх система утворюватиме вид правової поведінки, а саме - соціальну активність як вид правової поведінки

людини.

Таким чином, зв’язок суспільних відносин із інтенціональним виміром поведінки людини загалом і правової поведінки зокрема виявляється через призму того, що кожна людина постає індивідуалізованим видом суспільних відносин.

Загалом інтенціональна сфера правової поведінки людини розглядається на двох рівнях:

1) як складна ієрархічна сукупність інтенцій (спонука, намір і регулювання вчинку та поведінки (див. функції інтенцій у підрозділі 2.3.));

2) як заснована на цих інтенціях система відношень до дійсності.

У такий спосіб інтенція постає як основа поведінкового акту, вчинку, а зрештою - поведінки та діяльності людини [91, с. 354], зокрема правової.

Якщо детально пояснювати інтенціональний вимір правової поведінки, то, звісно, з першого погляду треба розглядати індивідуальні, а не всезагальні її начала. За теоретичного підходу класифікації інтенціональних диспозицій посідають чільне місце, адже лише завдяки йому вдається виокремити ті базові критерії, які дозволяють прогнозувати індивідуальні відмінності у поведінці. Інтенція тут і виступає диспозицією, що надає поведінці людини рис постійності. Вона одночасно покликана пояснити, що спонукає, спрямовує та регулює діяльність. Ситуативні детермінанти в цьому випадку лише актуалізують поведінку, а в подальшому ним керує інтенціональна диспозиція [161, с. 65].

Зафіксовано численні спроби дефініціювання поведінки у гуманітарних і суспільних науках, а також соціальної та правової поведінки у соціології та юриспруденції відповідно.

Ми ж розглядаємо поведінку людини як сукупність учинків, що об’єднані єдиним спрямуванням і відрізняються від поняття загальної активності людини. Тобто поведінка завжди спрямована на досягнення певної мети, вона є цілеспрямованою, а активність може характеризувати і тварину, оскільки активність не завжди усвідомлена.

Активність не завжди формується із учинків, вона може реалізуватися лінійним чи стихійним процесом природних спонук без виникнення наміру. Намір же як другий елемент-рівень інтенцій завжди супроводжує сукупність учинків, тобто поведінку.

Основною рисою, що відмежовує загальнонаукове визначення категорії «поведінка» від її власне юридичного розуміння, тобто від «правової поведінки», є категорія юридичної значущості, або ж юридичної байдужості.

Як відомо, за сутністю та структурою макрофеномен поведінки людини мало чим відрізнятиметься від мікрофеномена правової поведінки людини. Зрозуміло, що останній є одним із видів першої, якщо класифікувати за сферами. Правова поведінка складається із правових учинків, як поведінка із учинків загалом, і та, і інша пройшли тривалий шлях еволюції та розвитку як у просторовому, так і у часову аспектах, а тому володіють наявністю різних підходів, і та, і інша передбачають наявність потреби та сформованої на її основі інтенції.

Проте право не в змозі та й не володіє потребою брати до уваги, аналізувати та реагувати на будь-які поведінкові прояви людей у широті свого спектру. Саме тому юридична наука зважає тільки на ті види поведінки, що можуть спричиняти певні суспільно важливі наслідки, завдати шкоди правопорядку, негативно впливати на діючі правовідносини. З огляду на це, існують певні види поведінки людини, які не вважають правовими, бо не здатні спричиняти описані наслідки. Прикладом цього можуть бути дружні, інтимні, родинні взаємини. Втім, відносини у сфері здійснення виборчого процесу, чи-то скоєння розбійного нападу, важливі для права.

Відтак за інтенціональною сутністю поведінка загалом і правова поведінка зокрема значною мірою збігаються, а їхні найсуттєвіші відмінності можна спостерігати за способами класифікації та видовим спектром. Відтак правову поведінку прийнято поділяти на: суспільно активну, звичайну, маргінальну, що стосується правомірних видів, і протиправну, або ж злочинну поведінку. Інтенція в цьому випадку виконує чи не найважливішу роль і береться до уваги у випадку необхідності кваліфікації поведінки (мета, мотив, вина (умисел, необережність) тощо).

Поведінка людини, зокрема правова, як відомо, зумовлена не лише внутрішніми інтенціями, але й ситуативними детермінантами. Загалом ситуативна обумовленість поведінки залежить від наявної інформації про конкретні відносини, процеси чи явища, а в найпростішому випадку зводиться до рефлексоподібних стимульно-реактивних зв’язків - реакцій, що знаходяться під їх контролем.

Для ситуативних детермінант характерно поділятися на зовнішні та внутрішні.

Внутрішні ситуативні детермінанти пов’язані із організмом людини. До них належать спонуки, або перехідні стани організму.

До зовнішніх ситуативних детермінант належать низка стимулів, які знаходяться поза організмом, у навколишньому світі та впливають на органи чуття людини. У ранніх стимульно-реактивних теоріях поведінки значення надавалося лише зовнішнім детермінантам.

Видавалось, що поряд із вродженими стимульно-реактивними зв’язками, рефлексами, за допомогою класичного та оперантного обумовлення можна пояснити практично будь-яку поведінку. Відтак перші розробки у сфері поведінки людини не містили аналіз інтенцій як таких (І. Павлов, Е. Торндайк). У подальшому теорія оперантної поведінки та ігнорування інтенцій культивувалася біхевіористами, проте вона так і не отримала ефективного втілення.

Водночас зазначеним розробкам теж слід віддати належне. Насамперед, вони стали підґрунтям і платформою для подальших напрацювань і досліджень.

І. Павлов виявив, що першопочатково нейтральний подразник може доволі ефективно замінювати безумовний подразник. Відповідно до цієї концепції, безумовно спричиняючий реакцію подразник «посилює» першопочатково нейтральний подразник і[107, с. 87].

Продовжив і вдосконалив цю теорію Е. Торндайк, якому вдалося сформулювати так званий «закон ефекту», відповідно до якого досягнутий стан вдоволення тісно пов’язаний і з інструментальними реакціями, і з попередніми стимулами [149, с. 98].

Загалом важливість розгляду не лише інтенцій, а й ситуативних детермінант поведінки зумовлена тим, що комплексний аналіз такого складного явища неможливо здійснити, уникаючи іншого впливового та регулятивного компоненту. Таке дослідження було б неповним та однобічним. Саме тому вважаємо за доцільне окреслити наявність таких категорій, хоч і надміру не заглиблюватися в їхню суть.

Отож, наголошуючи безпосередньо на інтенціональному вимірі правової поведінки людини, зазначимо, що ще у дев’ятнадцятому столітті класики філософсько-психологічної науки сформулювали тезу про те, що центром інтенціональної теорії є накопичення внутрішніх спонукальних подразників.

Значно пізніше у теорії редукції потягу С. Халла базовим станом інтенцій приділялася належна увага відповідно до їх розуміння як внутрішніх ситуативних детермінант.

У подальшому теорію С. Халла, що спиралася на асоціативний механізм ступеневих цільових реакцій, в яких належне місце відводилося цілеспрямованості поведінки, доопрацьовували інші вчені [184, р. 65].

Зокрема, вченому Р. Вудвортсу вдалося сформулювати тезу щодо розгляду поведінки у динаміці. З одного боку, дослідник заперечував «останню» роль інстинктів і рефлексів у поведінці та діяльності людини, а з іншого, - не погоджуючись із біхевіористським асоціанізмом, заперечував чисту цінність винятково таких ситуативних спонук [46, с.56].

Окремої уваги заслуговує вчення про поведінку С. Моргана, якому вдалося розробити теорію центральних інтенціональних станів. Суть її у тому, що за різних потреб, наприклад, голоду чи спраги, під дією різних зовнішніх і внутрішніх подразників, станів і спрямованості організму, досвіду тощо виникає специфічний для кожного суб’єкта центральний інтенціональний стан, який можна охарактеризувати такими ознаками, як:

а) стійкість, тобто продовжуваність стану перевищує час появи ініціюючих умов і поведінки, що за ними слідує;

б) загальна активність, рівень якої поступово підвищується;

с) специфічна активність, що зумовлює специфічні форми поведінки, що не залежить від конкретних умов ситуації;

г) підготовленість, тобто підвищення готовності людини до

консуматорної поведінки, що визначається відповідними умовами середовища.

Отож, загалом формується думка про те, що правова поведінка зумовлюється і актуальною інтенцією, і ситуативними зовнішніми та внутрішніми детермінантами, які розмежувати яких неможливо та й не варто.