<<
>>

Від соціальної метафізики вчинку до феноменології правової настанови

Сьогодні, незважаючи на розвиток громадянського суспільства та правосвідомості, особистість - соціально неактивна. Особливо це стосується утвердження чеснот і обстоювання спільних інтересів.

Розмірковуючи над причинами і наслідками цієї неактивності, дослідження, звичайно, слід розпочинати із себе як персоніфікованого члена нації, професії, церкви.

Аналізуючи свої можливості, схиляємося до необхідності визначення рушійної сили вчинку. І як би не хотілося знайти щось нове, - якусь універсальну відмичку -наша внутрішня істота розуміє, що в основі будь- якого вчинку - любов (яка спонукає), мудрість (яка керує) і мужність (яка рухає).

Останніми десятиліттями поняття «вчинок» утвердилось у філософії, соціології та праві, де розглядається в контексті різних форм людської поведінки, проте, незважаючи на безліч наукових публікацій, складно виділити підстави для з’ясування його змістовно-структурних характеристик і для визначення одиниці (вихідної «клітинки») його аналізу, відштовхуючись від якої, можна вирішувати проблеми формування поведінки людини та виховання особистості.

Випадання вчинку з аналізу діяльності, зазначає А. Г. Асмолов, - «... спричинено тим, що в центрі уваги діяльнісного підходу була концептуальна схема окремої діяльності, а соціальна позиція особистості як члена різних соціальних спільнот становила тло дослідження. Там, де є «одна діяльність», немає вибору, пов’язаного з позицією людини в різних соціальних спільнотах, наділених відмінними цінностями, а отже, немає і вчинку як акту людської діяльності, що оцінюється особистістю і соціальною групою» [7, с. 162].

Характерною ознакою людської діяльності, відповідно до теорії А. Н. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна та їх послідовників, є наявність свідомо обраної мети. Поведінка може бути і усвідомленою, і неусвідомленою, реалізуватися в афективних, ненавмисних, навіяних діях. Такі дії, маючи свою специфіку і механізми їх формування, повинні бути відмінними від механізмів формування розумових, практичних та інших видів дій.

С. Л. Рубінштейн, аналізуючи природу дії, відзначав суттєві відмінності дії від счинку, стверджуючи, що «одиницею поведінки є вчинок, а одиницею діяльності - діявзагалі» [125, с. 109-125; 127]. Однак дослідження природи вчинку та механізмів його формування утруднюється відсутністю теоретико- методологічних підстав поведінки, а отже і вчинку, упродовж років вкрай актуально.

Розгляд змісту поняття «вчинок» як одиниці поведінки передбачає аналіз етимології цього терміна. У європейській культурі тлумачення поняття «учинок» здійснив К. Войтила, який стверджував необхідність його розгляду через зворот «я здійснюю вчинок» (spelniam czyn): «... у західній філософській традиції терміна «вчинок» відповідає «actus humanus», що в перекладі з латинської означає «людська дія»; «... саме слово spelniac [вчиняти, виконувати], - продовжує К.Войтила, - заявляє про себе насамперед коренем і етимологією. У нього той же корінь, що у прикметника pelny [повний] і в іменника pelnia [повнота]. Spelniac - значить зробити повним або довести до повноти, тобто виконати. Ось чому Spelnienie [виконання, здійснення] є найточнішим еквівалентом терміна actus, який якраз і вказує на повноту, відповідну певній можливості та потенційності ...» [29, с. 151]. Інакше кажучи, автор розглядає термін «вчинок» невіддільно від особистості, її «Я», стверджуючи, що вчинок і особистість становлять «єдину і внутрішньозгуртовану» дійсність.

Уведення поняття «вчинок» у правовий обіг пов’язано з роботами філософів М. М. Бахтіна і М. К. Мамардашвілі.

М. М. Бахтін стверджує, що «людина відчуває себе впевненою, коли вбачає себе «центром походження вчинку», який, ніхто крім неї, здійснити не може» [11, с. 112-116]. Підкреслюючи активно-суб’єктну природу вчинку, М.

М. Бахтін зазначає, що життя людини можна розглянути як певний складний вчинок: як «останній підсумок, усебічний остаточний висновок; учинок стягує, співвідносить і вирішує в єдиному і вже останньому контексті і сенс, і факт, і загальне, і індивідуальне, і реальне, і ідеальне, бо все входить в його відповідальну мотивацію» [12, с.

32]. Особливо важливим моментом у розумінні вчинку, в діалогічній етиці М.М.Бахтіна, є сягання за межі багатьох наукових дисциплін, коли всі різноманітні сфери і проекції людського буття відображаються тільки у події вчинку, тільки в події вільної відповідальної дії ці події є втіленням справжньої екзистенції людського буття і співбуття.

У своїй першій філософській роботі, умовно названій публікаторами «До філософії вчинку», М.М. Бахтін зауважує про спадщину наукового раціоналізму та його складової, «теоретично байдужої свідомості», спрямованої на «подання» даних, «виявлення» фактів, які формують наукове знання. Для такого типу свідомості, вважає М.М. Бахтін, абсолютно байдужий індивідуально-історичний момент, а саме - «перетворення судження у відповідальний вчинок його автора»; за такого підходу загальним для різних видів духовно-теоретичної діяльності (природно-наукового і філософського мислення, історичного зображення-опису, естетичної інтуїції) є, як правило, розкол між «змістом цього акту-діяльності та історичною дійсністю його буття ..., внаслідок чого цей акт втрачає ціннісну єдність живого становлення і самовизначення» [10, с. 128]. М.М. Бахтін зазначає про те, що світ як зміст наукового мислення є своєрідним, автономним, але не відокремленим, а таким, що через відповідальну свідомість у дійсному акті- вчинку входить в єдине, яке стає єдиною подією буття. Відповідно, теоретичний розум - тільки момент практичного розуму, тобто розуму моральної орієнтації єдиного суб’єкта у події єдиного буття. Це буття, невизначне в категоріях теоретично байдужої свідомості, можна встановити лише в категоріях дійсної причетності, вчинку.

Відповідальна свідомість, єдність відповідальності опосередковує «конкретну одиничність світу», внутрішній зв’язок елементів особистості, покликаний утвердити у «вчинку» власну «унікальність». «Вступати» і означає «бути» - бути в житті, бути небайдужим до єдиного цілого, «увійти в буття саме там, де воно не дорівнює собі самому - увійти в події буття» [10, с. 128]. У концепції М. М. Бахтіна змістовно-смислове визначення цінності істини, добра, краси становлять самодостатній, замкнутий «у собі» світ нескінченно можливого: «все, що є, могло б і не бути, могло б бути іншим; з точки зору можливої цінності, будь-який предмет, наскільки вдалим би не був, повинен бути ліпшим, будь-яке втілення, з точки зору сенсу, - це обмеження» [10, с. 129]. З внутрішньосмислової точки зору, перехід у світ «єдиної дійсності», тобто в життєвий світ людини, неможливий. Відтак постає необхідність ініціативи вчинку щодо сенсу, яка «на моєму єдиному місці» створює дійсний центр походження вчинку і утверджує його (вчинку) закономірність: адже «те, що Я можу скоїти, нікому і ніколи, крім мене, скоїти не вдасться» [10, с. 129].

Таким чином, ініціатива вчинку - це споконвічна повинність, моральний мотив, первинний щодо системи цінностей та норм (правових, етико-естетичних, наукових, релігійних, політичних, соціальних), які є «службовими» стосовно споконвічної повинності людської життєдіяльності. Отже, йдеться не про повинності, що були теоретично «виведені» як наслідок з абстрактної норми, а про онтологічну первинність відповідальності, бо «... абсолютизація етики призводить, як підтвердив досвід Ніцше або Достоєвського, до нігілізму. Отож, нескінченна необхідність обґрунтування «повинності» будь-якими нормами є наслідком природи теоретичного обґрунтування, що перетворюється в низку мета-мета-мета ... метарівня» [110, с. 29]. Згідно з ідеєю М.М. Бахтіна, відповідальність, «причетність мислення», «не-алібі-в-бутті» людини є первинною стосовно форм життєвої активності, тому повинність можна «звести» до рівня будь-якої змістовної активності.

Ґрунтуючись на такій концепції, слід знову розглянути проблему «переходу». У сучасній інтерпретації перехід - це не тимчасова властивість, не характеристика епохи. «Перехід - онтологічна ситуація людини, в якій перед нею завжди загострюється проблема відкритості і незавершеності буття» [137, с. 78], тобто буття «на кордоні» (М.М. Бахтін). Своєю чергою, спосіб «буття на кордоні» передбачає момент, який М.М. Бахтін називав «моральною нудительністю»: «момент обов’язкового особистого зусилля і подолання власної обмеженості, що виникає внаслідок обмеженості досвіду емпіричного існування; «моральна нудительність», «моральний поступ» - це природний рух, що припускає знаходження свого обличчя, своїх витоків у ситуації принципової відкритості і «неготовності» світу» [137, с. 78]. Сучасна людина часто відчуває себе впевненою лише в автономному, «перед- заданому» світі культурної сфери, в світі, де «її принципово немає» (М.М. Бахтін), однак невпевнено і незрозуміло там, де вона виступає «центром походження вчинку, дійсного єдиного життя». Очевидно, індивідуальна свідомість досі не засвоїла своєї відповідальності за причетність до культури вчинку. Відповідно, оскільки саме спосіб буття «в ситуації переходу» ще досі є не освоєним, він не став для людини нормою життя, єдино можливим шляхом до свободи (дійсної повноти буття), остільки свобода залишається головним культурним і онтологічним завданням людини» [137, с. 79].

У «ситуації переходу», в «бутті на кордоні», у відкритому просторі «зустрічі смислів» є ще один важливий аспект. Людський вчинок не може бути автономним, «закритим» стосовно культури: вчинок реалізується «тут і зараз», він незворотній і створює нові реалії. Попри те, вважає М.М. Бахтін, культура, що не спрямована на відповідальний вчинок індивіда, як і філософія, не здатна утвердити принцип входження і приєднання світу теорії та раціонального знання до єдиного буття-події та опинилися в стані кризи. Думається, що сьогоднішні зміни в окресленні традиційних філософських проблем актуалізують дискусію про виникнення «некласичного» образу метафізики. В цьому випадку йдеться про виникнення різнохарактерних парадигм «на межі» наукового та гуманітарного знань, філософських дискурсів, в основі яких - обмеження або заперечення різних форм мислення, взаємодія пізнавального і ціннісного, розумного та інтуїтивного, прагнення до створення «динамічної концепції розуму, що охоплює інтуїтивно-творчі моменти і механізм його переробки в дискурсивні форми» [110. с. 61]. Нові горизонти метафізичного знання дозволяють «заглянути» в світ «некласичної» і «постнекласичної» раціональності.

Коли проаналізуємо праці М.К. Мамардашвілі, то з’ясуємо, що найбільш важливим моментом учинку він вважає підготовку до нього як до акту, що потребує особистої мужності і відвертості, інтеріоризації своїх цінностей. «Вчинок - це факт і тому майже не має значення, наскільки добре він виконаний. Умовою реалізації вчинку є тривалі внутрішнізусилля над утвердженням цінностей, якіздійснені раніше чи тривають безперервно. В цьому випадку вчинок перетворюється на засіб саморозвитку особистості, момент її самореалізації» [82, с. 29].

Тільки «... втупившись очима в смерть, ми щось розуміємо в житті», - зазначав М.К. Мамардашвілі. Він сформулював доволі точний термін, що безпосередньостосується підготовки вчинку. «Це поняття точки або моменту підвищеної інтенсивності, в якій людина ніби відривається від звичного плину обставин і стосунку до них. У цей момент тільки й можна говорити про істинно людське буття, коли надактивно працює свідомість і активізується особистість»[82, с. 37]. Утім, М.К. Мамардашвілі продовжує і розвиває ще картезіанську традицію поглядів на людину.

У вітчизняній психолого-педагогічній традиції в трактуванні вчинку і дії наявне певне синкретичне злиття. Очевидно, що вчинок - це теж дія, яка має зовнішнє вираження (реалізацію). Дотримуючись цієї позиції, здійснити вчинок в умі, про себе, так, щоб про це ніхто не знав, - це абсурд. Таке ототожнення вчинку і дії залишає поза межами дослідження підготовку, що передує конкретному вчинку, а також феномени внутрішнього вибору, що не мають зовнішніх проявів. Прикладом цього може слугувати внутрішня зміна наукової парадигми.

У традиційній психології, як справедливо зазначає Д. А. Леонтьєв, «... не було місця для поняття вчинку, зважаючи на її нездатність прийняти образ

людини, як не просто керованого механізму, але свідомого суб’єкта ... Саме детальний аналіз поняття вчинку з опорою на філософські роботи відкриває шлях до перегляду традиційної психологічної парадигми і введення в психологію ідеї свідомого вибору та відповідальності» [72, с. 155].

У роботах С. Г. Якобсон поняття «вчинок» уводиться для позначення дій, «спрямованих на свідому реалізацію моральних імперативів, досягнення ідеалів, творче втілення моральних цінностей» [172, с. 267]. С. Л. Рубінштейн вважає вчинок «одиницею» поведінки і визначає його як «... як дію людини, в якій провідне значення має свідоме ставлення людини до інших людей, до суспільства, норм суспільної моралі» [127, с. 338]. Водночас дії він надає значення одиниці психічного аналізу, тієї «клітинки», в якій «укладені основні моменти психіки в їх реальних взаємозв’язках, обумовлених конкретними матеріальними обставинами і взаємовідносинами індивіда з навколишнім світом» [127, с. 339].

Названі змістовні характеристики вчинку мають у своїй основі розуміння вчинку як дії. Однак, згідно з соціологічними дослідженнями, вчинок не може розглядатися поза особистістю. Розуміючи соціальну поведінку як зовнішній прояв діяльності, в якій виявляється особистісна позиція, соціологи акцентують увагу на ціннісному ставленні до соціального об’єкта, а вчинок вважають елементом поведінки, що залежить від мотивів і цілей людини. Вчинок як елемент поведінки в контексті його соціально- психологічного аналізу становить предмет етики, яка досліджує мотиви вчинків, що сягають за межі суспільної системи і набувають історичного значення як зразки людської моральності. Подібні вчинки регулюються і мотивуються більш складними формами морального свідомості - ідеалами, поняттями добра, справедливості, совісті.

Вчинок або проступок, коли йдеться про ненормативний психічний розвиток, - аргументує П.А.М’ясоєд, - «... власне, і характеризує людину як особистість. Це складна структурована, наповнена глибоким змістом, розгорнута в часі і просторі активність, за допомогою якої індивід сягає за власні межі, долає перешкоди, які йому влаштовує світ, реалізує себе в світі ... Вчинок має свою логіку «дозрівання»... і звершення, що дає змогу вважати його самодетермінованою активністю, проявом прагнення індивіда до свободи всупереч обставинам життя. Особистість породжується вчинком, але і вчинок зумовлюється особистістю» [92, с. 97-98].

Заслуговує на увагу концепція «вчинку» В. А. Роменця, розроблена автором у контексті історико-психологічного підходу на основі ідей С. Л. Рубінштейна. Сутність концепції полягає в аналізі співпідпорядкування понять «дія» та «вчинок», витлумачених відповідно як одиниця діяльності та поведінки. Вчинок розглядається як «осередок» психічного, але «... не у вихідному рубінштейнівському трактуванні, а без підкреслення соціального характеру та обмеженого ставлення до моральних норм суспільства з наголосом на сутність людини в більш широкому сенсі, аніж її соціальність» [125, с. 115]. У логічну структуру вчинку В.А. Роменець включає ситуативний момент, як сукупність внутрішніх і зовнішніх умов учинку, мотивацію, як його рушійну силу, дію, що проявляється у реалізації вчинку, і післядію як рефлексію над дією, яка втілюється в наступну дію. Вчинок, відтак, стає «... живим, самовідновлювальним аналогом самодетермінації психічного», а психічні функції набувають «сенсу вчинку і потребують відповідного розгляду» [125, с. 116].

Характер учинку також має свої особливості: від уміння бачити свою обмеженість і переходити межі своїх можливостей до вміння формувати взаємини в соціумі на основі морально-етичних норм і визначати свою готовність до вчинку. Перший щабель розвитку готовності до вчинку можна спостерігати в дошкільний період: ситуація «Я сам!». Остання характеризується розбіжністю мети дії та її мотиву - спроби дитини діяти самостійно реалізуються через її подолання. Вчинок постає як комплексний, інтегральний вираз людського буття. Тому вчинок - центральна ідея персонології і філософії моральності. Заперечення вчинку призводить до заперечення самовизначення особистості і моральності. Він постає як детермінований, але водночас вільний (відповідальний) прояв людського буття. Вчинок - не лише специфічна філософема, але і поки що недостатньо усвідомлений винятково цілісний вираз ірраціональності, плідна альтернатива раціоналістичної філософії моральності й етики провини.

Нині правові межі особистості як суб’єкта вчинку і відповідальності за нього практично збігаються з межами психофізіологічної цілісності індивідуальної людської особистості, буквально - з її шкірно-волосяним покривом. Зміна цих меж залежать від віку та психічного здоров’я особистості. Досі в коло відповідальності (правової) потрапляють і деякі спільності людей - «юридичні особи» типу фірм, трудових колективів, громадських організацій. Певне коло відповідальності в межах цивільного законодавства покладається і на сім’ю. Крім того, можна говорити як про загальноісторичну тенденцію «встановлення» кордонів вчинку та відповідальності за нього, так і про поступове звуження правових і моральних меж індивідуальної особистості.

У процесі формування особистості в людини виникає прагнення бути гідною поваги і самоповаги, що, своєю чергою, призводить до необхідності відповідати моральному ідеалу. Поведінка, котра узгоджується з еталоном, є першим етапом морального становлення особистості, її готовності до моральних вчинків.

Отже, аналіз вчинку як одиниці поведінки може бути здійснений і на основі глибокого розгляду сутності людської поведінки як наукової категорії, і через виділення соціально-психологічного змісту вчинку як акту, в якому людина висловлює своє ставлення до світу, інших людей, або як особливої особистісної активності, що не зводиться до окремих дій, а проявляється в правовій установці.

Властиво, під «установкою розуміють як сформовану на основі минулого досвіду схильність сприймати і оцінювати об’єкт, так і готовність діяти згідно з цією оцінкою» [58, с. 264]. Динамічний енергетичний характер відрізняє установку від оціночного ставлення, яке самособою залишається споглядально-емоційним. Коли об’єктом настанови слугують різні правові цінності, йдеться про правові настанови.

У сукупності настанови організуються в систему ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації - це стійка система установок, зорієнтована на соціальні цінності й формування поведінки людей щодо цих цінностей в умовах їх складної взаємодії. Як стверджує М. М. Комаров, «домінуючі настанови спрямовують особистість, визначають її життєву позицію і характеризують змістовний бік ціннісних орієнтацій» [63, с. 357].

Правова орієнтація є інтегрованою сукупністю правових установок індивіда або спільноти, котра безпосередньо формує внутрішній план, програму діяльності в юридично значущих ситуаціях. Таким чином, регулятивна функція права здійснюється за допомогою правових установок і орієнтації, що синтезують і стабілізують інші джерела правової активності.

Правова настанова - система потреб, інтересів, поглядів, ідеалів, що має певну орієнтацію і спрямованість, виступає динамічним елементом правової свідомості. Правова настанова виражає здатність індивіда до певної форми реагування на процес правового встановлення. Це усталена, внутрішньопослідовна система реакцій, певна лінія в реакціях індивіда щодо того правового встановлення, з яким пов’язана настанова.

Правова настанова, як різновид соціальної настанови, будучи одним із основних і важливих регуляторів поведінки людей, становить систему потреб, інтересів, поглядів, ідеалів, що мають певну спрямованість. Правова настанова - це ядро правової свідомості, що втілює базові, засадничі ідеї, переконання, цінності, що стосуються найважливіших сфер життєдіяльності суспільства і держави. Правова настанова є ланкою, яка пов’язує особистість і право, правові почуття, мотиви, ставлення, оцінки з соціально-правовою активністю, правовою поведінкою.

Правова настанова, з одного боку, - це готовність особистості проявити активність в області пізнання, застосування, реалізації права. В процесі правотворчості вона виконує роль «надбудови» всієї структури правосвідомості, всіх її елементів так, щоб особистість змогла виконати нормативні приписи [145, с. 278].

Правова настанова слугує єднальною ланкою між правовою нормою і правосвідомістю. Правова настанова є найважливішим структурним елементом правосвідомості, індикатором якісного стану правової активності особистості. Правова настанова - це той елемент системи правової свідомості, який надає їй системотворчого характеру [133, с. 32-45].

Специфіка зв’язку правової настанови з правосвідомістю полягає в посиленні останньої під впливом сприятливих, позитивних факторів, що створюються суспільством. В епоху правових перетворень необхідно цілеспрямовано використовувати весь наявний правовий потенціал з метою підвищення рівня правових знань громадян. Переконання, оцінки, відносини треба спрямовувати на створення позитивних правових установок, які в результаті безпосередньо впливають на правосвідомість індивіда, соціальних груп і суспільства загалом.

Правові настанови є засобом, способом пізнання правових аспектів суспільного розвитку і формування потреб у правовому врегулюванні відповідних сфер суспільних відносин. Вони виступають найважливішим фактором забезпечення складного процесу формування права і раціональних правових норм, які є результатом потреб індивідів, соціальних груп і суспільства.

Правова настанова особистості, як складова правосвідомості, і є предметом вивчення правової психології, охоплює сукупність таких пов’язаних із волею людей психологічних утворень, станів, компонентів (емоцій, почуттів, звичок, переживань), зафіксованих лише певною мірою в свідомості і мисленні індивідів, які виступають стійкою, надійною основою для оцінки правової дійсності.

Наявна система формування правових установок - це багатоваріантний, багатоаспектний механізм, що містить доволізначну сукупність соціально- психологічних факторів і прийомів.

Особливості формування правових установок особистості обумовлені характером і змістом правової соціалізації, що охоплює засвоєння нею всього багатства системи права, вироблення критеріїв соціально-правової оцінки явищ, учинків, що мають юридичне значення, пізнання всіх тих соціальних цінностей, які підтримуються і охороняються правом, набуття навичок, необхідних для впевненої орієнтації в соціально-правовій сфері, становлення установок, пов’язаних із оцінкою законів і права загалом.

Процес соціалізації особистості спрямований на формування та становлення її правової свідомості. Соціалізація є своєрідними пропускними «воротами», через які індивід потрапляє в соціальне середовище, наповнене соціально-правовими зв’язками і відносинами, за допомогою соціального пізнання і спілкування, засвоєння соціального досвіду, правових норм, цінностей, ролей, функцій, прав і обов'язків, які, своєю чергою, перетворюються на власні переконання, правові настанови, ціннісні орієнтації, що дозволяють людині відчувати себе повноцінним громадянином свого суспільства. Тісний зв’язок соціалізації з формуванням правових установок створює необхідну атмосферу для виникнення позитивних взаємовідносин у сфері дії права.

Значущість правової соціалізації обумовлюється тим, що вона через формування правової настанови забезпечує таку правову активність, яка невідворотно призводить до формування правової держави.

Найважливішим джерелом правової активності особистості є позитивна соціально-правова настанова, тобто принципова духовна спрямованість на цінності правової культури суспільства. Простіше кажучи, позитивна соціально-правова настанова особистості впливає на формування її правової свідомості. Остання відсутня (ще не сформувалася, деформувалася, зруйнувалася і т. д.), якщо такої настанови немає або її місце посідає негативна соціально-правова настанова. Соціально-правові настанови - це той елемент системи правової свідомості, який надає їй системоутворювального характеру. Настанова на «право» - основа правової свідомості особистості або соціальної групи.

До основних напрямів формування позитивних правових установок належать: а) формування у громадян позитивного ставлення до права як соціальної цінності - це насамперед виховний вплив правових цінностей на поведінку громадян упродовж життєдіяльності; ціннісний аспект права важливий тим, що він є стимулювальним чинником утворення позитивної правової настанови на свідомому рівні суб’єкта правових відносин; б) підвищення рівня правових знань громадян - через набуті правові знання індивід легко орієнтується в чинній правовій дійсності; наявність більш повних знань правових приписів, уміння застосовувати їх на практиці, виконуючи юридично значущі дії, постійно вдосконалюючи свої правові знання, безпосередньо відображається на ступені розуміння державно- правових явищ і дозволяє більш раціонально реалізовувати свої права і виконувати обов’язки, намічені державою; в) удосконалення факторів формування позитивних правових установок у сфері праці; г) психологічне виховання особистості - важлива ланка в механізмі формування позитивних правових установок; психологічне виховання і навчання - це складові висококультурної та освіченої людини, це те, без чого індивід не може реалізуватися як особистість.

Соціально-правова настанова певною мірою співвідноситься з таким аспектом правосвідомості, як повага до права. На наш погляд, повага до права є не що інше, як позитивна соціально-правова настанова. «Головним носієм поваги до закону в забезпеченні правомірної поведінки», - вважає український правознавець П. М. Рабінович, - «призначений бути оціночно- інсталяційний комплекс правосвідомості - оцінки права і правові настанови» [119, с. 126-127].

Соціально-правові настанови здійснюють значний вплив на поведінку громадян, який не можна вивчати без аналізу таких установок, однак останні залишаються у сфері свідомості. Настанови підтверджують потенційну спрямованість особистості «на право» чи «проти права» або «в обхід права», але не правову або протиправну природу здійснюваних нею актів і дій по суті. «На прийняття конкретних рішень може впливати безліч різноманітних факторів, наприклад, конкретна обстановка, в якій приймається рішення. Інша річ - дії, проаналізовані статистично, у значній кількості випадків. Тут і виявляється справжнє ставлення особистості до чинних правових інститутів» [101, с. 413].

Правова поведінка, яка сформована належним чином, передбачає: знання, і відповідне ставлення до правових норм, що створюють мотив поведінки, який шляхом постановки мети сягає конструювання правової настанови, яка є останньою єднальною ланкою між правосвідомістю і безпосередньою правовою поведінкою. Як обґрунтовує С. С. Алексєєв, «у процесі засвоєння соціальних знань триває зміна позицій особистості від ролі стороннього спостерігача до зацікавленості, від зацікавленості - до готовності і переконаності, відтак - до дії» [5, с. 79].

Правова настанова особистості - змістовно-динамічний (поведінковий) компонент правосвідомості особистості, що виражає схильність і готовність особистості до скоєння правової поведінки певного типу (виду).

«Результатом правового виховання є сформована правова настанова, що виявляє ставлення особистості до наявних правових принципів та інститутів, що призводить до такого висновку: для найбільш повного розуміння сутності правової настанови необхідно розглянути її зв’язок із поняттям сенсу, відносин, життєвої позиції» [163, с. 70]. Такий підхід дозволяє зробити висновок про те, що настанова виступає ціннісним станом суб’єкта, що передує прояву активності.

«Поняття правової настанови тісно пов’язано з такими поняттями, як «орієнтація», «позиція» особистості, що дає змогу у зіставленні окреслених понять розкрити зміст правової настанови як одного з різновидів соціальної настанови. До зазначених понять можна також віднести цінність як об’єкт, на який спрямована настанова» [164, с. 72]. Невипадково настанова виступає як спрямованість особистості, її зорієнтованість. Певне ставлення особистості до об’єкта діяльності формується на основі оцінки, причому об’єкти усвідомлюються як цінності, це вже фактично позитивне ставлення особистості, що сприяє становленню відповідних їм правових установок.

Правова настанова є результатом об’єктивації особистості, що представляє вид суб’єктно-об’єктних взаємин людини з навколишньою дійсністю. «Ставлення індивіда до умов соціальної дійсності - ось головна ознака, за допомогою якого можна визначити установку особистості, її спрямованість і поведінкову готовність. Індивід стає особистістю тільки під впливом суспільства, а його діяльність тією чи іншою мірою підконтрольна свідомості» [166, с. 187-188].

Після аналізу правових установок доцільно зробити такі висновки: норми, видані різними державними органами, норми різних галузей права мають неоднакову силу впливу на поведінку особистості; відмінність між правовими принципами та правовими приписами зумовила неоднаковість правових установок; як правило, правові настанови розділяються на фіксовані та актуально моментальні; критерієм усвідомленості правової настанови є ставлення особистості до тих чи інших правових цінностей; сутність правових установок, спрямованих на той чи інший вид соціально-правової активності, визначає мотиви і відповідні їм цілі; за мотивом правомірної поведінки «приховано» головний критерій правових установок - потребу.

До найбільш загальних факторів, що впливають на формування правової настанови, можна віднести такі, як політичний устрій суспільства, рівень розвитку суспільної правосвідомості, система духовних цінностей суспільства, наявна правова система і чимало інших.

Становлення і розвиток людини як особистості, суб’єкта з активною життєвою позицією пов’язано із засвоєнням і осмисленням значного і різноманітного соціального досвіду, з формуванням різних форм свідомості (політичної, моральної, релігійної, правової). Оскільки «особистість є елементом діючої суспільної системи, то її соціальна активність регулюється цінностями та механізмами цієї системи, які, своєю чергою, диктують особистості різні варіанти життєвих ситуацій і водночас шляхи їх вирішення, варіанти і вимоги відповідної поведінки» [111, с. 295]. Соціально-громадська система об’єктивно зобов’язує особу виконувати різноманітні функції і вирішувати завдання (соціалізуватися), що зумовлюються інтересами й потребами членів суспільства.

За допомогою передання соціального досвіду суспільство впливає на формування правових установок особистості, її свідомості та поведінки.

Підсумовуючи, слід наголосити, що формування кожної особистості здійснюється під безпосереднім впливом різноманітних процесів її соціалізації, під якою розуміється процес становлення та розвитку особистості, засвоєння знань, цінностей і норм, властивих суспільству, соціальній спільноті, групі.

Значущість правової соціалізації полягає у формуванні таких правових установок у громадян, які забезпечували би правову активність, правомірну поведінку, а також прагнення до становлення правової держави.

Правова настанова і правова свідомість формуються в процесі правової соціалізації і одночасно стають істотним фактором цієї соціалізації. З теоретичних міркувань під час правової соціалізації індивід, опановуючи певнийобсяг правових знань, юридичних норм, принципів і вимог, засвоює ці правові цінності так, що вони перетворюються в особисті переконання і наміри, стають життєвою потребою. Очевидно, що правова соціалізація повинна безпосередньо співвідноситися з правовою установкою і, відповідно, правовою свідомістю. Простежується взаємозалежність, гармонійне поєднання правової соціалізації, що формується правовою установкою, і правової свідомості загалом. Чим якісніший зв’язок між цими категоріями, тим реальніше виконання завдань, пов’язаних із формуванням правової держави, з продуктивною правовою системою і жорстким механізмом правового регулювання суспільних відносин.

3.3

<< | >>
Источник: КУЗЬ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА. ІНТЕНЦІОНАЛЬНИИ АНАЛІЗ ПРАВОВОГО БУТТЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Від соціальної метафізики вчинку до феноменології правової настанови:

  1. ЗМІСТ
  2. Від соціальної метафізики вчинку до феноменології правової настанови
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -