2.5 Феноменологічне світо-та правопізнання

Значення терміна «правовий феномен» у філософії права можна з’ясувати лише через співвідношення феномена з явищем. Феномен -це те, що данесуб’єкту в процесі сприйняття,а явище знаходиться в площині, незалежній від сприйняття.Для засновника феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля «феномен - безпосередня даність, те, що дано з очевидністю (акт свідомості)» [173, с.

Представник раціоналістичної філософії Рене Декарт стверджував, що в істинності предмета свідомості можна сумніватись, але акт свідомості (саме сприймання) дається їй з очевидністю і не підлягає сумніву.

У буденному житті і науковому пізнанні людина приймає існування світу як щось само собою зрозуміле. Таке сприйняття світу Е. Гуссерль називає природною настановою. Однак така настанова, на його думку,наївна, некритична, оскільки не зазнає сумніву і не з’ясовано її походження. Ця настанова на світ приховує від людини акти її свідомості, яка постійно функціонує в контакті зі світом.

«Назад до речей» - девіз Е. Гуссерля, коли він говорив про філософські або наукові предмети. Щоб повернутися до предметів, Гуссерль припускав вводити у філософський предмет, у вигляді його цілісної частини, таку редукцію, яка стверджувала б існування світу до того, як розпочинається рефлексія. «Він припускав феноменологію як метод досягнення живого досвіду, як він виникає в часі і просторі, це спроба безпосередньо описати досвід так, як він відбувається, без зупинки для визначення його походження і пояснення його причин» [153]. Для того, щоб виконати це завдання, Е. Гуссерль запропонував поняття «epoche - повної зміни позиції: філософ рухається від речей до їх значень, або, інакше кажучи, від реальності втілених значень - ядра науки - до реальності значень, у тому вигляді, в якому вони переживаються безпосередньо в навколишньому світі.

Щоб повернути погляд від світу до свідомості, мислитель запроваджує методологічну процедуру, окресливши її феноменологічною редукцією (епохе).

Феноменологічна редукція, як вважав Е. Гуссерль, складається з двох рівнів. «Перший - систематичне і радикальне епохе кожної об’єктивуючої «позиції» в переживанні: і щодо розгляду окремих феноменів, і стосовно цілісної структури душевного життя. Другий - максимально повна фіксація, осягнення і опис тих різноманітних «явищ», які вже не «об’єкти», але «одиниці» «сенсу»» [153]. Отже, феноменологічний опис охоплює два напрями: поетичний, або опис акту переживання, і ноематичний, або опис «того, що пережито». Феноменологічний досвід - єдиний, який можна назвати «внутрішнім» у повному розумінні цього слова; його здійснення практично не має меж. І оскільки подібне «вкладання в дужки» об’єктивного і опис того, що потім «постає» («ноема» в «ноезисі»), може бути здійснено і над «життям» іншого Я, яке можемо собі уявити, «дедуктивний» метод може бути поширений зі сфери власного досвіду на досвід інших Я. Таким чином, феноменологічно зредукована і конкретно збагнена інтерсуб’єктивність виступає «спільністю» «особистостей», що беруть участь в інтерсуб’єктивно усвідомленому житті.

Свідомість як ноезіс має здатність до формування смислів. Поняття про предмет - це і є сукупність ознак предмета, причому істотних і необхідних. Вони, будучи зафіксованими в понятті, утворюють властивості досліджуваних предметів, їх здатність уходити в певні відносини з іншими предметами.

«Класична філософія виникає з необхідності пояснення світу з позиції певного «абсолютного» спостерігача, що перебуває поза світом.

Як стверджував Е. Гуссерль: «Якщо предмет думки, річ, «очистити» від ознак, отриманих у процесі пізнавальної діяльності, тобто суб’єкт- об’єктних відносин, то він стає «абсолютною суб’єктивністю»» [153]. Предмет думки стає чистим ноезісом (мисленням).

«Абсолютна суб’єктивність» - це свідомість, спрямована до предмета, або потік свідомості. Саме тому фундаментальною характеристикою свідомості є предметність. Свідомість предметна тому, що проявляє свою інтенціональність. На кожному кроці свідомість - це безперервний вихід за власні межі - до предмета. Інтенціональність свідомості неможливо описати як щось постійне, як субстанцію. Свідомість формує знання про предмет.

«В інтенціональності свідомості, тобто в її смислотворчій спрямованості до предмета, вперше виникає феномен свідомості, на відміну від явища свідомості» [173, с. 195]. У феномені свідомості вперше виникає предмет, котрий існує для феноменологічного очищеного свідомістю. Зміст предмета формується свідомістю.

Наявність будь-якого поняття передбачає наявність предмета, який позначається цим поняттям: якщо є поняття «нуль», то предмет нуля - це відсутність предмета, це - неіснування. Отже, поняття нуль відображає ознаки небуття. Але свідомість схоплює щось, коли оперує поняттям «нуль» (або поняттям «небуття»). Е. Гуссерль вважав, що саме тут виникає чиста свідомість предмета, оскільки самого предмета немає. Вона з’являється як смислоутворення. Отже, Е. Гуссерль розрізняв феномен свідомості (чистої свідомості, свідомості як такої) і явище свідомості (прояв свідомість).

Річ у теорії цього мислителя перетворюється з ноематичної в ноетичну, з речі, що володіє певними властивостями, в процес її смислоутворення.

Ж.-П. Сартр, розглядаючи гуссерлівське розуміння поняття «інтенціональність», зауважив: «Свідомість (суб’єкт) і світ (об’єкт) співіснують один з одним, будучи зовнішніми один щодо одного» [98, с. 495]. Свідомість як інтенція здійснює «прорив до...». Ми, наприклад, бачимо дерево на узбіччі дороги, в хмарі пилу, самотнє і скоцюрблене. Свідомість (дерева) виривається з себе для того, щоб утекти від себе. Якби ми проникли «в» свідомість, то були би підхоплені стрімким вихором і знову викинуті назовні, до дерева, в пил, бо свідомість не має «нутрощів», вона існує тільки поза собою, і саме це абсолютне втікання, ця відмова бути субстанцією визначає її як свідомість. Ж.-П. Сартр цитує слова Е. Гуссерля: «Буття свідомості є свідомістю про щось», і продовжує словами М. Гайдегера: «буття (буття свідомості) - це буття-в-світі» [98, с. 496-497]. Необхідність існування свідомості, як свідомість про буття речі, відмінне від речі, Е. Гуссерль називає інтенціональністю.

Відтак, щоб окреслити буття в логосі, треба спершу говорити про нього в ейдосі (сенсі). Необхідно початкове розмежування і предметів узагалі, і сфер окремих можливих знань. Необхідною є перша зустріч мислячої свідомості з мислимим предметом, яка психологічно повинна проявитися в пошуці справжнього сенсу речі, затуманеного і загубленого серед частковостей її проявів у різних місцях і часах.

Думка, сягаюча речі, яка іменується як «слово», або, речі, яка іменується як «думка», тобто до себе (і в цьому випадку вона сама для себе виступає об’єктом, якого шукає і формулює), повинна зафіксувати те, що бачить, переконатися в тому, що побачене нею справжнє, і тільки тоді може розпочатися її конструювання. Первинним знанням про річ як певну осмисленість виступає феноменологія.

Треба знати, як «живе» і «діє» думка і слово з іншими фактами.

«Феноменологія - це дотеоретичний опис і формулювання всіх можливих видів і ступенів змісту слова на основі їх адекватного вбачання в ейдосі» [99, с. 498-499]. Вона постає там, де предмет осмислюється незалежно від своїх часткових проявів, де сенс предмета становить його самототожність у всіх виявах.

Аналіз філософського розуміння феноменологічного методу, дозволяє констатувати наявність у ньому двох аспектів: негативного - полягає у виявленні та виключенні з предмета дослідження теоретичних конструкцій, переконань і підходів, що впливають на процес пізнання; позитивного - охоплює низку послідовних стадій, застосування яких призводить до розкриття сутності явищ чи предметів у всій очевидності.

Феноменологічний метод полягає в тому, щоб, відкинувши часткові прояви одного і того ж явища (речі), усвідомити і зафіксувати те, що у всіх його проявах детермінує самототожність. Відтак феноменологія є ейдетичним баченням предмета, методом, із допомогою якого можна пізнати право.

Феноменологічне осмислення права чи не вперше здійснили представники феноменологічної школи права: А. Райнах, Ф. Кауфман, Г. Коніг, К. Коссіо, М. М. Алексєєв і ін. Вона сформувалася в результаті екстраполяції (поширення) ідей філософської феноменології в сферу юридичної науки, де вони були застосовані, зокрема, в адміністративному праві.

Феноменологія як юридична парадигма ґрунтується на ідеї, згідно з якою поряд із реальним, емпірично мінливим правом існує ідеальне - ейдетичне, універсальне. Ідеальне право - сутність права, що обумовлює існування реальних правових понять, явищ, норм і конструкцій, і одночасно є критерієм оцінки чинного правопорядку. Попри це, ідеальне і реальне право не протиставляються одне одному, але перебувають у нерозривній єдності, оскільки сутність права виявляється тільки в існуванні реальних правових феноменів.

У межах феноменологічної методології права об’єкт дослідження слід розуміти максимально широко, як правову реальність у всіх її проявах. Предмет дослідження позиціонується як ідеальна основа права - ейдос права. З точки зору феноменології, право має свою онтологічно вкорінену ідеальну основу - первинну щодо реально існуючих правових феноменів, ідеальну сутність - особливий світ буття правових ноуменів - понять і норм. Феноменологічне розуміння права формується в результаті прагнення пояснити ту обставину, що поряд із нескінченною мінливістю правових систем минулого і теперішнього існують незмінні, що переходять з однієї правової системи в іншу, основні правові принципи і положення. Отож, феноменологія спрямована не на емпірично мінливі екзистенційні форми права, а на його сутнісну есенціальну основу, виявлену у свідомості дослідника як правовий ейдос. У розумінні феноменологів права, ідеальна сутність права має позачасовий та позапросторовий виміри, вона утворює структуру, в якій виражається ейдетичний сенс права. Як стверджує Е. Н. Яркова, «процес правотворчості в такій перспективі проявляється в наповненні реальним змістом ідеальних, апріорно заданих чистих структур, правових моделей» [173, с. 201]. Ці ідеальні моделі в процесі правотворчості наповнюються конкретним соціокультурним історичним змістом, отримують легітимацію в правових актах, визнаних соціальним суб’єктом, і наділяють правами й обов’язками членів суспільства.

Суть феноменології як методології пізнання права полягає у тому, що пізнання конкретно-історичної правової системи здійснюється через мисленнєве вичленування її ідеальних структур, які становлять основу права. Феноменологічна редукція як метод дослідження права спрямована на виявлення і опис його ідеальної, чистої структури. Вона допускає зведення емпіричного правового знання до його чистих форм. Таке пізнання можна звести, по-перше, до процедури епохе - відмови від усіх суджень, які стосуються просторово-часового, індивідуально-психологічного, конкретно- історичного та соціального існування права; по-друге, до процедури опису структури, що залишилася після того, як здійснено процедуру епохе. В результаті застосування феноменологічних процедур конкретизується предмет пізнання, що визначається феноменологією права, за допомогою понять «ейдос», «чиста структура», «чиста форма», «ідеальна конструкція», «ноема», «ноезіс», «інтенція».

«Як вважають прихильники феноменологічного розуміння права, найбезпосередніше правовий ейдос виражається в правомочності» [173, с. 201]. Останню можна розглядати як певну ідеальну основу права як такого.

З точки зору феноменологів, право, як і весь світ людських значень, є об’єктивним, і кожна людина змушена узгоджувати свою поведінку, свої уявлення з панівними в цьому суспільстві надіндивідуальими ідеалами. Найважливішим елементом феноменологічної методології пізнання права є принцип інтерсуб’єктивності. За його допомогою здійснюється обґрунтування зв’язків між об’єктивними і суб’єктивними вимірами правової реальності. З феноменологічної точки зору, ідеальна основа права - інтерсуб’єктивна, оскільки є «об’єктивованою суб’єктивністю».

У «феноменології права сформувались різні варіації трактування феноменологічної редукції, наприклад А. Райнах інтерпретував її як опис апріорних підстав права; Г. Радбрух розумів як конструювання «природи речей»; М. М. Алексєєв трактував як виявлення цінностей».

Один із класиків феноменології Адольф Райнах у роботі «Апріорні підстави цивільного права» здійснив спробу вивчити природне право з позицій феноменологічного підходу. Він вважав, «що первинними правовими даностями, в яких розкривається сутність права, є соціальні акти. Під первинними правовими даностями, очевидно, дослідник розумів правові відносини, що характеризуються виразністю в діях, колективністю і взаємністю. Правовими визнаються лише ті відносини, в яких реалізується сутність права і які виникають на основі принципу інтерсуб’єктивності.

Дослідниця правової комунікації О. М. Балинська стверджує, що «глибока інтенціональність (цілеспрямованість) права полягає у здійсненні беззаперечного впливу на правовий світогляд, формує у соціального суб’єкта правову інтенцію, що проявляється зовні у правомірній поведінці. Суб’єкти правової інтенції завжди іманентні щодо правомислення: правові наміри і прагнення, виражені у правових діях і вчинках, насамперед осмислені, внутрішньо зумовлені, оцінювально «пропрацьовані»» [9, с. 41]. А оскільки право є базовою основою для формування правового світогляду, зокрема його інтенціональності, то, очевидно, закон є опосередкованим регулятором правової поведінки соціального суб’єкта. Важливо, що «інтенціональність також указує на прагнення, телеологізм і бажання, момент егоїзму чи еготизму, в будь-кому випадку, на «егологію» [70, с. 141]. Правова інтенціональність -це завжди спрямованістьнаправомірність; «враховуючи лематизацію правового буття (лема -теорема, потрібна для доведення іншої» [24, с. 484]; у цьому випадку - першопочатковість щодо інтенції), правова інтенція вносить у правову реальність елемент присутності кожного суб’єкта правовідносин, реалізуючись через його правову поведінку.

Інтенція закону зорієнтована на стримування й обмеження, абсолютне сприйняття виражених право-норм як беззастережної інструкції, керівництв до правових дій і вчинків.

Інтенція права належить до інтенції право-мислення як об’єктивне і суб’єктивне, як стимул і реакція, як адресант і адресат. Зокрема, аналогічним буде відношення між правовим світоглядом і правовою поведінкою. «Феномен інтенції присутній у всіх аспектах правової комунікації як прагнення констатувати невідворотність дії права, намір зорієнтувати правове мислення у «потрібне» русло, веління діяти відповідно до інтенції права та правового світогляду» [9, с. 42].

М. М. Алексєєв був одним із перших російських дослідників, котрі аргументували необхідність використання феноменологічного методу в пізнанні права тим, що інші методи мають принципові недоліки. Раціоналістичні або емпіричні спроби визначення права мають характер певної одномірності, оскільки зводять право до якогось одного виміру - до норми, волі, інтересу. Для усвідомлення багатовимірної природи права необхідно описати феноменологічну структуру права, яка становить єдність кількох вимірів.

Першим елементом правової структури, на думку М. М. Алексєєва, виступає суб’єкт як носій правових цінностей.Під суб’єктом дослідник розуміє не традиційного суб’єкта права, як його описує традиційна теорія права, а діючого суб’єкта, що виявляє цінності.

Другим елементом цієї структури в концепції М. М. Алексєєва є цінності, що виявляються у праві. Останнє є сферою цінного, а не істин чистого розуму. Цінності в праві можна не тільки вбачати, теоретично пізнати, а й відчути, пережити. Проте інтелектуальний момент значно більше відповідає суті права, ніж моральності. Право передбачає «інтелектуальний» підхід до цінностей, а не емоційний. Особливості суто правового, інтелектуального розуміння цінностей М. М. Алексєєв з’ясовує через поняття «визнання». Під останнім учений розуміє особливе ставлення до цінностей, яке зводиться до встановлення інтелектуального спілкування з ними.

Третім елементом правової структури М. М. Алексєєв уважає деякі початкові даності. Такими предикатами будь-якого правового феномена виступають «правомочність» і «правозобов’язаність». Єдність цих трьох елементів і утворює центральне поняття концепції М. М. Алексєєва, поняття правової структури. Дослідник зауважує: «Те, що ми розуміємо під правовою структурою або правовим логосом, не є сукупністю якихось загальних і вічних правових норм. Правова структура для нас є ідеальним цілісним правовим явище... Це означає, що безкінечні правові явища пов’язані між собою якоюсь цілісною правовою ідеєю. У спогляданні окремих моментів цієї цілісності і виявляється структура права. Правовою структурою є те, що надає різним явищам правової форми. І, зокрема, норми права є «правовими» тільки тому, що в них відображається правова структура. «Правовими» ми називаємо лише ті види норм, які припускають особливого носія (можливість визнання), в яких виражаються реалізовані цінності і які формулюються в особливих визначеннях (права-обов’язки)» [3, с. 23-28].

Такий підхід до розуміння права пояснював його фактичну багатовимірність у збереженні смислової єдності. Право завжди є там, де наявна правова структура. Різноманітність елементів правової структури і характер зв’язків між ними створює різнобарв’я правової реальності.

У такий спосіб феноменологія виступає методологічною основою інтегративного праворозуміння, яка розширює межі сприйняття права, встановлені традиційними типами праворозуміння; передбачає вихід у сферу багатоаспектного опису права, в якій воно постає як дійсний світ права чи правової реальності.