Право як феномен суспільного буття

Сучасна трансформація соціокультурної системи та соціального буття спричиняє зміну соціальних цінностей, норм діяльності й поведінки людей, особливого значення набуває ефективне нормативно-правове упорядкування процесів суспільного розвитку.

Право - це вельми складна соціальна система. «Серед основних принципів системи права варто, наприклад, назвати такі, як демократизм і гуманізм, динамізм, поєднаний із необхідною стабільністю, наукова обґрунтованість, рівність громадян перед законом, взаємна відповідальність держави та особи, верховенство права» [3, с. 171].

Б. Кістяківський вважав, що право посідає визначне місце в суспільстві, бо є глибинним виразником його культури. «Соціальна культура, - зазначав учений у докторській дисертації «Соціальні науки і право», - знаходить у праві своє найчіткіше визначення, яке має для всіх однакове значення. Як техніка перевертає природне на належнісне, так і право перевертає соціально необхідне на належнісне. Цей процес перетворення необхідного на належне здійснюється завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов’язку» [41, с. 148].

Отож, розглядаючи право в системі суспільних координат, Б. Кістяківський вбачав його сутність у соціальному втіленні надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає одне з центральних місць у сфері культури. Водночас право він досліджував із соціокультурних позицій, тобто як феномен суспільного буття, засіб контролю суспільства над індивідом. На думку Б. Кістяківського, «для вивчення права як соціального явища важливо розглядати право в його здійсненні або в його втіленні в життя у вигляді соціального факту» [56, с, 128]. Класик філософсько-правової думки наголошував на тому, що «вивчати право як феномен суспільного буття потрібно не тільки дляосягнення теоретичної мети - прийти до щонайповнішого знання права.

Упродовж свого історичного розвитку будь-яке суспільство для підтримання порядку потребувало регулювання за допомогою соціальних норм, так званого соціального регулювання. Останнє передбачає спрямування поведінки людей, їх груп і всього суспільства, уведення їх діяльності у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послугувала якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї - правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення упродовж тривалого часу. Звичаєве право - система норм, що спираються на звичай.

Словом, як наголошує А. Б. Венгеров, «за змістом норми первісного суспільства забезпечували соціалізацію життя громад, кланів, груп, екологічний стан та чимало інших необхідних умов життєдіяльності спільнот» [26, с. 32].

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їхнім інтересам. Цих неписаних правил поведінки дотримувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося здебільшого силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що походив від роду або племені загалом (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

«Серед способів регулювання можна виділити основні - заборони, дозволи і позитивне зобов’язування (у початковій формі)» [26, с. 32].

У первісному суспільстві переважав такий спосіб охорони звичаю, як «табу» - обов’язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровних шлюбів).

Дозвіл визначав поведінку людини або об’єднань людей в процесі вирішення економічних питань, вказуючи, наприклад, на види тварин і час полювання на них, види рослин і строки збирання їх плодів, викопування коренів, на користування тією чи іншою територією, джерелами води, допустимість дошлюбних статевих зв’язків (у деяких суспільствах) та ін. Дозволялося також полювати і збирати їжу на відведених ділянках; віддавати для розподілу серед членів громади і для подарунків членам інших громад туші великих тварин; розподіляти туші здобувачам згідно з установленим порядком; брати участь у колективних акціях помсти за шкоду, заподіяну членові громади. Заборонялося порушувати поділ функцій в громаді між чоловіками і жінками, дорослими і дітьми; заборонялися вбивство, тілесні ушкодження, канібалізм, інцест, чаклунство (це могли здійснювати лише спеціальні особи - чаклуни); заборонялися викрадення жінок і дітей, застосування зброї на стоянках, злодійство, порушення правил подружнього союзу (зокрема еквівалентності між громадами під час обміну жінками для шлюбу), систематична брехня, порушення подружньої вірності, зваблення чужих дружин і т. д.

Позитивне зобов’язування мало метою організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання багать і підтримки вогню, виготовлення знарядь, засобів пересування, наприклад човнів. Однак ці способи регулювання не були спрямовані на зміну природних умов і виділення людини з природи, а забезпечували лише найбільш ефективні форми привласнення предметів природи та їх переробки, пристосування для задоволення потреб людини.

На ранніх етапах розвитку суспільства функціонували дополітичні, владні (потестарні) органи, які теж виробляли норми. Ці норми, з огляду на об’єкт їх регулювання, можна умовно поділити на земельні, майнові, кримінальні, а за суб’єктом - на норми родинних відносин, шлюбно-сімейні, групові, міжгрупові.

Однак правила (норми) поведінки в докласовому, додержавному суспільстві не можна віднести ані до категорії правових, ані до категорії моральних норм. Вони, за висловлюванням відомого історика первісного ладу та етнографа А. І. Першіца, мають характер мононорм, тобто єдиних, ще нерозчленованих специфічних норм первісного суспільства. Ці мононорми відрізняються від права, яке представляє інший стан регулятивної системи, і з’являється лише на наступному етапі розвитку суспільства, в його класовій, державній організаційній формі. Відрізняються вони і від моралі. Зокрема, їх виконання забезпечується не тільки громадським осудом, що характерно для моралі , але і покаранням на основі твердо фіксованих санкцій.

Мононорми не можна також ділити на інституційні, тобто вироблені і санкціоновані особливими органами, і не інституційні, тобто ті, які виробляє і виконує одна і та ж спільнота. Мононорми містять обидві основи своєї появи, тоді як право - продукт в основному інституційного, а мораль - неінституційного походження.

«Мононорми у первісних суспільствах під впливом соціально- економічних і політичних умов переростають в норми права і моралі, як через «розщеплення» на ці норми, так і шляхом появи нових, позитивно- зобов’язуючих норм, обумовлених організацією землеробства, скотарства і ремесла» [26, с. 34].

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду становили зворотний бік обов’язків, були невіддільні від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду.

Деякі науковці, приміром О. Ф. Скакун, виділяють ознаки, за якими норми права відрізняються від норм поведінки в первісному суспільстві: «Норми первісного суспільства (норми-звичаї) та норми держави (норми права)

• за способом виникнення:

- виникають поступово в процесі спільного життя;

- встановлюються державою;

• за вольовою спрямованістю норм:

- виражають волю роду або племені;

- виражають державну волю;

• за формою зовнішнього вираження:

- знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі;

- знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах;

• за часом набрання чинності:

- виникають і відмирають поступово;

- набирають сили чи припиняють дію в суворо встановленому порядку, офіційним шляхом;

• за способом забезпечення виконання:

- здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від роду;

- забезпечуються примусовою силою держави» [133, с. 212].

Нові історичні дані, теоретичні узагальнення не дозволяють обмежуватися окремими сторонами правотворення. Ці дані свідчать про більш глибоку, якісну відмінність регулювання поведінки людей в ранніх класових суспільствах від регуляції в первісному суспільстві, і не тільки за змістом і способам регулювання, а й за іншими характеристиками. В соціально- регулятивній системі IV-III тис. до н. е. з’являється новий елемент - чітке письмове фіксування норм, що регулюють виробничу діяльність землеробського суспільства, так звані агрокалендарі.

На наступному етапі розвитку, коли виникають міста-держави, розпочинають зароджуватися і інші письмові джерела, що виражають систему заборон, дозволів, позитивного зобов’язування. Вони, як і раніше, зберігають зв’язок із релігійними поглядами, але надають регулятивній системі більш доступної інформаційної, загальної, «земної» форми (закони, кодекси, склепіння законів).

У середньовіччі, коли в Європі було чимало «королів», і не виникало потреби в їхній ґрунтовні законотворчій діяльності, зверталася увага на охорону звичаїв, тобтозабезпечення виконання існуючих і закріплених у звичаях норм.

Розуміння ж того, що королі самі творять закони, і тому вони вищі за них, а за свої дії вони несуть відповідальність лише перед Богом, продовжувало існувати ще декілька століть.

Як засвідчує А. Б. Венгеров: «Можна виділити три основні фази в розвитку права. Перша - фаза зародження, що стосується переважно тих суспільств, де триває становлення виробничої економіки. Друга фаза знаменує оформлення цього пласта регулятивної системи в систему правил (норм). І, нарешті, третя фаза пов’язана з письмовою кодифікацією права в низці ранніх державних утворень» [26, с. 39].

У процесі дослідження можна також виділити два шляхи формування

права:

- через норми, що походять від держави;

- через норми, що походять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об’єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

Кожна наступна історична епоха характеризується дедалі більшим ускладненням своїх соціальних утворень, що зрештою призводить до виникнення держави, а отже - і до постановки питання взаємозв’язку права і держави. Вже на ранніх етапах формування держави право виступає основою організації державної влади, встановлюючи і закріплюючи структуру цієї влади: органи держави, їх повноваження, сферу дій і т. д. Це закріплюється в перших законах ранніх класових суспільств. Право визначає порядок і процедуру займання громадських посад, виконання службових обов’язків, їх передачу, забезпечуючи і династичні способи їх присвоєння.

Аналізуючи процес виникнення держави і права, дослідниця

О. Ф. Скакун виділяє низку причин, що на нього так чи інакше впливали:

- 1. Потреби економічних відносин, що виникли за наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обігу; необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв’язків, умов для економічної самостійності.

- 2. Необхідність підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних суперечностей і конфліктів.

- 3. Організація публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.

- 4. Перетворення людини на порівняно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб’єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства» [133, с. 211].

Отже, з одного боку, право - це необхідний елемент структурної організації держави. А з іншого, - право виступає як форма здійснення державної влади, як засіб державного управління.

Однак, як стверджують представники теорії природного права, крім права, яке встановлює держава, існує природне право, властиве людині від її народження. До XVIII століття таке уявлення вплинуло на виникнення школи природно права, засновник якої був Гуго Гроцій. Останній вважав, що закони природного права містяться в природі розуму, а тому мають таке ж вічне, непорушне значення, як і розум, і навіть Бог не може скасувати або змінити їх. Порівнюючи у своїх роботах проголошені норми природного права з навколишньою дійсністю, закріпленою в законах, Ж. Ж. Руссо повністю і всебічно розкритикував останніх. Він розглядав усе сучасне і попереднє законодавство як прояв людського нерозуміння, егоїзму і свавілля, що, своєю чергою, провокувало непокору законам у суспільстві. Природні права людині ніхто не дарував, вони виступають умовою її життєдіяльності. Серед них можна вирізнити право на життя, свободу, рівність, власність і низку інших.

Теорія природного права, таким чином, вирішувала проблему походження права, спираючись на наявність у первісної людини як соціальної істоти певної сукупності прав.

У теологічній теорії, особливо з часів Томи Аквінського (XII-XIII ст.), стверджується про існування вищого божественного закону і природного права, які і утворюють основу чинного права. Пояснюючи походження права, теологічна теорія спиралася на релігійні книги, котрі засвідчували, що основні закони (християнський декалог) були дані людству Богом.

На відміну від природно-правової і теологічної теорії, історична школа права аналізувала реальні процеси виникнення права. Вона виникла в першій половині XIX століття в Німеччині.

У роботах представника історичної школи Савіньї основна увага приділялася звичаєвому праву, безлічі локальних правових систем тогочасної Європи. Він стверджував, «що право не створюється законодавцем, воно з’являється мимоволі, в результаті розвитку народного духу, приблизно так, як з’являється мова» [26, с. 42]. Право і держава є об’єктивним результатом історичного розвитку суспільства. Вчені-правознавці повинні зрозуміти і вміти висловити прояви правового «народного духу», викласти його положення в юридичних формулах, а законодавець, знайшовши готове право, повинен його перетворити на чинне законодавство.

Згідно з ученням ще одного представника історичної школи Пухти, «в основі юридичного звичаю лежить не бездушний автоматизм звички, наповнене сенсом «народне переконання»» [3, с. 146] або відчуття внутрішньої необхідності. Історична школа завжди наполягала на розумній сутності юридичного звичаю. У цьому є певний сенс, оскільки обов’язковість правил, що закріпилися у вигляді звичаю, обумовлюється тим, що вони упродовж тривалого часу виражали уявлення про належне і неналежне в певної групи людей. На первинних етапах історичного розвитку всі норми права взагалі виникали і закріплювалися саме так, оскільки право виникло значно раніше, ніж утворилася держава в сучасному розумінні цього терміна, тобто раніше, ніж формальна влада. Окрім того, влада (держава) завдячує своїм утворенням, зокрема, і звичаю, тобто звичці людей підкорятися тому або іншому правителю.Також, треба наголосити, що у цивілізованих народів теж існує багато правил, що набули значення права не через розпорядження законодавця, а через тривале і одноманітне вживання, інакше кажучи, через звичай.

В системі різноманітних теорій походження права слід розглядати і марксистську теорію, яка, хоч і ґрунтується на правильному матеріалістичному підході до цього процесу, та перебільшує зв’язок права з державою, економічним ладом, класовими структурами, примусом і насильством. Так, саме в межах цієї теорії стверджувалося, що право - ніщо без апарату, здатного примусити до виконання норм права. Водночас виключалася самоцінність права як глибинного пласту регулятивної системи, що забезпечує життєдіяльність суспільства, насаджувалася репресивна, каральна, примусова функція права.

Сучасні наукові концепції (теорії) розуміння права можна об’єднати у три підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний): вихідною формою буття права виступає громадська свідомість; право - не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. За такого підходу право і закон розмежовуються, першість надається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідною формою буття права є норма права, право як норми, викладені в законах та інших нормативних актах. За такого підходу ототожнюється право і закон. Водночас нормативне розуміння права орієнтує на такі його властивості, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідною формою буття права є правовідносини; право - порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. За такого підходу правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті - у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. Попри цінність урахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, установлених законом.

За сучасних умов слід надати перевагу інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях розуміння права.

Зазначимо, що теорія держави і права розрізняє дві категорії теоретичних поглядів. Одна - пояснює походження держави і права, інша - розкриває їх сутність, описує їх характеристики, дає їм визначення.

Сьогодні в ХХІ столітті ми не знаходимо узгодженого визначення поняття «право». Відтак найважливішим завданням будь-якої теорії права є формулювання дефініції поняття «права».

«Право - система загальнообов’язкових соціальних норм, що охороняються державною силою» [114, с. 552], таке визначення нам пропонує «Популярный юридический енцыклопедический словарь».

Дослідниця правових проблем О. Ф. Скакун стверджує, що «право - система норм (правил поведінки) і принципів, установлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу» [133, с. 216].

Слово «право» ми інтуїтивно пов’язуємо з певною зовнішньою волею, приписом до певної діяльності або заборону цієї діяльності, тобто повинність. Попри це, будь-яка повинність, як один бік медалі, передбачає наявність іншого боку - права іншої людини. Тобто право може існувати тільки в середовищі розумних істот, у суспільстві, як феномен його буття. Люди можуть створити суспільство тільки за умови, коли дотримуватимуться порядку (права), який регулює відносини між його членами» [26, с. 41].

Право однієї особи завжди одночасно виражає обов’язок іншої. А обов’язок, своєю чергою, може бути приписаний лише особі, яка здатна вибирати між належним і неналежним. Право не є певним «законом земного тяжіння», який, окрім нашої волі, змушує людей діяти винятково належним чином. Право (правило) виступає як суспільна вимога до нашої свободи волі, яку можемо або виконати, або порушити. Зміст поняття право становить свобода, зовнішня свобода, тобто можливість чинити так чи інакше. «Джерело права... полягає у свободі, однак тут її слід розуміти в іншій формі: це свобода зовнішня, яка полягає в незалежності особи від чужої волі. Зовнішня свобода стає правом, тобто вимогою, лише через те, що вона виступає проявом внутрішньої, абсолютної свободи особи» [26, с. 42].

Визначаючи зміст будь-якого поняття, слід проаналізувати правило Ж. Е. Ренана: «Якщо ви хочете підкреслити важливість якоїсь ідеї, усуньте її, і покажіть, як зміниться світ без неї» [114]. В нашому випадку такою ідеєю виступає свобода як зміст права. Очевидно, що там, де немає зовнішньої свободи, немає і права. Раб, як істота позбавлена зовнішньої свободи, водночас є безправним. Свобода особи досягати тієї чи іншої мети є настільки суттєвим феноменом, що з її втратою зникає і право. За словами І. Канта, «Право - це сукупність умов, за наявності яких сваволя однієї [особи] суміщається зі сваволею іншої, з точки зору всезагального закону свободи» [52, с. 38].

Отже, саме зовнішня свобода є найважливішим елементом права, без якої воно існувати не може.

Додатковим підтвердженням значущості зовнішньої свободи для права може послугувати аналіз змісту конкретних прав. Наприклад, право на життя означає, що винятково людина свобідна розпоряджатися власним життям, а інші мають поважати цю свободу, не перешкоджати їй, аж до самогубства. Право власності є свободою особи-власника певної речі володіти, використовувати та розпоряджатися нею. Право на повернення боргу є свободою кредитора вимагати від боржника його сплатити. Якщо продовжувати цей ряд прикладів, то можна побачити, що реалізації будь- якого права сприяє свобода конкретної особи, а кожна втрата свободи апріорі призводить до втрати права.

Утім, в історії суспільного розвитку існує поняття кріпосного права, яке вельми складно поєднати зі свободою. Воно справді відбирає свободу у кріпака, наділяючи нею пана. Кріпосне право є свободою пана розпоряджатися своїм кріпаком. Якщо ж ми зі змісту поняття кріпосного права вилучимо свободу пана, то воно втратить сенс.

Поряд зі свободою, як суб’єктивним, особистісним елементом, право містить й інший - суспільний елемент, що проявляється у правилах поведінки чи нормах, що обмежують свободу окремої особи. Цей суспільний елемент нормативного обмеження свободи є ще однією суттєвою ознакою права. Там, де свобода окремої особи не обмежена жодними правилами, права взагалі немає.

«Визначення права як міри свободи, безумовно, є справедливим. Але тоді свобода виступає змістом права, що проявляється у формі юридичної норми» [141, с. 98].

Відповідно, ще однією суттєвою ознакою права є правило або норма, що регулює обсяг свободи окремих осіб. Саме виникнення схожих правил знаменує собою виникнення людського суспільства.

Отож, сутність права виражається в двох основних проявах: з одного боку, воно забезпечує особі певну визначену сферу свободи; а з іншого, - воно обмежує цю сферу сукупністю визначених правил; водночас в обох випадках воно здійснюється з допомогою норм.

Спираючись на перелічені суттєві ознаки права, можна погодитись із визначенням права, яке запропонував Є. М. Трубецькой: «Право - це зовнішня свобода, надана та обмежена нормою» [150, с. 123].

Прообраз такого визначення міститься ще у наукових працях А. Куніцина: «Людина можездійснювати будь-які вчинки, що не порушують свободу інших, ця можливість називається правом. Як наслідок, право, по- перше, надає особі можливість учиняти довільно, не порушуючи законну свободу інших; по-друге, воно означає сумісність нашої свободи із загальною законною свободою; по-третє, як сукупність законів, воно стверджує умови, лише за наявності яких загальна свобода можлива» [47, с. 22].

У юридичній науці ще з давніх часів прийнято розділяти право на об’єктивне і суб’єктивне. «Ці два поняття розкривають зміст сучасної теорії права, найвищий, останній рівень її узагальнення... Обидва вони настільки різні за природою, що їх неможливо узагальнити, об’єднавши в одне поняття. Для кожного з них існує вищий, самостійний родовий момент» [3, с. 156]. У такій категоричній формі М. М.Алексєєв виклав домінантну на той час позицію щодо проблеми визначення права. Єдиним ефективним способом її спростування може бути лише якісне визначення поняття «права», що узагальнить ці дві категорії. Нас не повинно зупиняти те, що деякі вчені вважають, що «не можна виправдати спроб об’єднатиоб’єктивне і суб’єктивне право в єдине поняття права, оскільки ці явища лежать у різних площинах правової реальності» [87, с. 252]. Вказаний категоричний підхід розчленовує правову дійсність на дві складові: в одній встановлюються загальнообов’язкові норми, а в іншій - все, що пов’язане з їх реалізацією, ті конкретні можливості, повноваження, дії, які люди можуть робити на основі і в межах цих норм.

Право як норма (закон) і право як можливість або правомочність суб’єктів поводитися відповідним чином у межах цих норм - це зміст розподілу права на об’єктивне і суб’єктивне. Право в об’єктивному сенсі - це законодавство; право ж у суб’єктивному сенсі - це ті конкретні можливості, права, вимоги, домагання, які виникають на основі і в межах цього законодавства.Важливо, що прийняте нами визначення Є. М. Трубецького об’єднує в понятті права його суб’єктивну і об’єктивну сторони. Об’єднує органічно і нерозривно. Правом є лише та частина зовнішньої свободи, яка надається і обмежується нормою. Остання потрібна та існує, бо надає і обмежує зовнішню свободу. Ні норма, ні окремо свобода не є правом. Право народжується лише від їх з’єднання та існує, допоки наявна їх єдність. Немає окремого ані об’єктивного, ані суб’єктивного права. Є право, яке народжується від з’єднання його об’єктивної та суб’єктивної частин. Водночас чільною в цьому нерозривному тандемі є зовнішня свобода суб’єкта, тобто суб’єктивна частина. Об’єктивна частина опиняється у підлеглому становищі, оскільки вона потрібна лише для того, щоб надати і обмежити частину суб’єктивну. Проте і суб’єктивна частина не може існувати окремо, оскільки з’являється лише в результаті її надання і обмеження об’єктивною частиною. Саме тому неправильно говорити про об’єктивне і суб’єктивне право, але слід розглядати його і з боку об’єктивної форми, тобто в сукупності його норм, і з боку суб’єктивного змісту, тобто тих елементів зовнішньої свободи, які цими нормами надаються та обмежуються.

Для того, щоб бути впевненими в адекватності нашої дефініції поняття права, слід перевірити, наскільки вичерпною є його визначувана частина. По- перше, чи не є наше визначення вельми обсяжним, тобто чи не охоплює елементи, що не відносяться до поняття права. Чимало дослідників неодноразово намагалися ототожнити поняття права та моральності. І це не випадково, оскільки є безліч етичних норм, що обмежують свавілля одних осіб стосовно інших. Загальновідомо, що етичні норми сучасного суспільства забороняють вбивати, красти, спричиняти побої і т. д. Отже, етичні норми захищають зовнішню свободу осіб від насильства та інших проявів свавілля. Водночас зазначимо, що у такому разі етична норма зазвичай підкріплюється правовою, яка містить етичний і правовий зміст. Проте не всі правові норми етичні за змістом. Вже у цьому сенсі обсяги понять права і моральності не збігаються. З іншого боку, не всі етичні норми мають правове значення, тобто значення надання або обмеження зовнішньої свободи. Наприклад, відомо, що брехати недобре. Проте сама собою брехня, оскільки не завдає нікому шкоди, не порушує свободи особи. Отже, така брехня не є порушенням чиїхось прав. Попри це, специфічний вид брехні - наклеп - порушення не лише моральності, але і права, тобто пряме посягання на зовнішню свободу конкретної особи, її свободу здійснювати певні цілі. Етичне правило, що забороняє наклеп, звісно, містить правовий елемент. Водночас нескладно переконатися, що всі етичні правила, що вимагають від людини певного внутрішнього стану, наприклад, любові, доброзичливості, пошани до ближнього, безкорисливості і т. д., не охоплюють правовий елемент. Сам собою внутрішній стан будь-якої людини не стосується зовнішньої свободи іншої особи, і не може виступати змістом її права.Якщо й говоримо про чиєсь право на любов, пошану, вдячність, то в цих словах відсутній правовий сенс. Навіть, якщо хтось ненавидить когось, то цьому не можна давати правову оцінку до тих пір, допоки ненависть не виявиться в конкретних діях, хоч би тому, що до цього моменту достеменно про цю ненависть ми не знаємо. «Моральність завжди передбачає дві складові. Одна з них спрямована до вільної волі, до відчуттів людини, вказуючи, які з її бажань моральність вважає позитивними, а які - негативними. Вона спрямована до відчуттів людини, виховує її вдачу і утворює мораль.Друга складова апелює до розуму людини» [47, с. 86]. Вона говорить про те, що людина повинна робити, і чого не повинна, вказує, які з її дій моральність вважає добрими, правильними, а які - ні, та називається вченням про право. «Мораль схиляє людей до чесноти, право - до справедливості» [47, с. 89].Із цього можна зробити висновок про те, що моральність намагається регулювати і водночас внутрішній стан, і зовнішню поведінку людини, а право регулює винятково її зовнішню поведінку. Змістом моральності є чеснота, а змістом права - винятково зовнішня свобода особи, її дії.

Отож, сфери права і моральності значною мірою перетинаються, але, попри те, мають і такі ланки, що не збігаються.Розглядаючи питання суті права, ми повинні приділяти значну увагу міркуванням про моральність. І це не випадково, оскільки тісний взаємозв’язок (хоча і не тотожність) цих понять очевидний. Навряд чи хтось наважиться оскаржити твердження про те, що правові інститути повинні слугувати етичним цілям, а право загалом має бути підпорядковано цілям добра і справедливості. Всі правителі, які впродовж багатьох століть були єдиними джерелами позитивного права, від Хамурапі до наших днів, спиралися на авторитет Бога і справедливості.«Мене, Хамурапі, славного богобоязливого князя, призвали Боги піднебесної і землі для того, щоб дати сяяти справедливості в країні, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильному не гнобити слабких, щоб я, як бог сонця, світла і правосуддя сходив над жителями Аккади і освітлював країну» [162, 150]. На Русі багато пам’ятників праву, що дійшли до нас, так і називали - «правда».Якщо право в тому вигляді, в якому воно існує зараз, не повністю відповідає цим цілям, то виникає категорична вимога усунути таку невідповідність. «Право» повинно стати «правдою» - в цьому його головне історичне завдання. Впродовж історії людство саме так і розуміло це завдання.Кожне суспільство в своєму розвитку здолало довжелезну дорогу формування своїх етичних ідеалів! коли міркуємо про співвідношення права і моральності, то можемо порівнювати право однієї країни зправом іншої, моральність в одній країні з моральністю в іншій, але не можемо порівнювати право одного суспільства з моральністю іншого.

Отже, проаналізувавши спільно поняття моральності і права, маємо визнати, що ні право не є елементом моральності, ні, що ще важливіше, моральність не є елементом права.Коли право стане абсолютно етичним, воно перетвориться на елемент моральності, але навіть у цьому разі моральність, як обсяжніше поняття, не стане елементом права.Отже, моральність є самостійним поняттям, і ми правомірно не включили її як елемент у наше визначення права.

Ще одним елементом, з точки зору можливої невідповідності сформульованого нами визначення, є закон у найширшому розумінні цього терміна, як будь-яка писана норма, санкціонована владою.Те, що право і закон є поняттями одного роду, ще очевидніше, ніж співвідношення права і моральності. Думка про те, що закон - це і є право, поширена і могла б бути правильною, якби не було жодних інших форм прояву права.Таких форм, які за допомогою норм надавали б і обмежували зовнішню свободу окремих осіб.

Історично найбільш древньою формою прояву права стали звичаї, що формувалися в тих або інших людських співтовариствах. Обов’язковість їх дотримання спиралася на авторитет конкретного суспільного середовища, а відсутність державної влади в загальновизнаному розумінні цього терміна не перешкоджала людям підкорятися відомим їм нормам, закріпленим у звичаях. Ще в XIII столітті Г. Брактон сформулював таке визначення звичаю:«Звичай - це те, що інколи виконується як закон у тих місцевостях, де він затвердився унаслідок тривалого використання і його дотримуються подібно до закону, тому що його застосування має не меншу силу, аніж закон» [19, с. 133]. Науці відомо багато прикладів, коли члени співтовариств, позбавлених ознак державності в її сучасному розумінні, все ж підкорялися конкретним правовим нормам, які виникли самі собою і набули значення права, закріпившись у вигляді звичаїв.

Кожен народ і навіть кожна компактно проживаюча група людей мають безліч всіляких звичаїв. Чи всі ці звичаї утворюють зміст права? Очевидно - ні. Навряд чи до звичаїв, що є складовими змісту права, входить звичай хреститися під час грози. Людина, що учиняє по-іншому, аніж велять подібні звичаї, не є порушником права.

Але є й інші звичаї, котрі не підтримуються, а інколи навіть засуджуються державною владою, проте містять правові норми. До них належить, зокрема, звичай захисту честі на дуелі, звичай початку рибного лову або полювання не раніше певного часу, звичай кровної помсти і т. д. Абсолютно неважливо, чому держава не підтримує своєю нормативною політикою такий звичай. Важливо те, що такий звичай надає і обмежує свободу людських дій.

Звичаєве право є вельми ефективним у регулюванні стосунків у малихсоціумах або у вузьких сферах діяльності. Зі збільшенням ареолу соціуму або з розширенням сфери діяльності ефективність звичаєвого права знижується. Причиною цього є збільшення кількості відмінностей в умовах життя або в умовах діяльності соціуму і, як наслідок, втрата одноманітності сприйняття тими, на кого поширюється той або інший звичай.

Із розвитком цивілізації кількість норм звичаєвого права постійно зменшується частково тому, що вони поглинаються державними нормами, а звичаї поступово відмирають. У більшості сучасних розвинених держав звичаєве право заповнює прогалин в чинному законодавстві.

Отже, ми визначили, що право охоплює як мінімум два елементи: закон і звичай. Обидва елементи як такі, що надають і обмежують зовнішню свободу, очевидно, стосуються права. Проте вони не вичерпують перелік елементів права.І звичай, і закон - вельми інерційні форми права. Для закріплення норми у вигляді звичаю необхідно, щоб ситуація, що ним описується, повторилася багато разів. Для того, щоб норма закріпилася у вигляді закону, орган, що має на це право, повинен осмислити необхідність появи норми, сформулювати її і прийняти за встановленою процедурою.

Загальні теоретичні принципи права вимагають, щоб усі споріднені справи вирішувалися на підставі одних і тих же положень.Тому під час вирішення окремої справи в суді за відсутності відповідного до такого випадку положення в законодавстві створюється прецедент, тобто загальна правова норма для всіх подальших аналогічних випадків. Відтак суд не лише застосовує закон, але і створює нові норми права, причому і на додаток до закону, і замість нього.Судовий прецедент надає і обмежує зовнішню свободу осіб, котрі як безпосередньо брали участь у цій судовій справі, так і невизначеного кола осіб, які можуть потрапити в аналогічну ситуацію в майбутньому. Незважаючи на те, що в деяких країнах (наприклад, в

Англії)судовий прецедент офіційно визнається джерелом права, а в інших країнах (наприклад, у Німеччині або Росії) не визнається, фактично судовий прецедент скрізь є самостійним елементом права. Таким чином, правові норми створюються ще й шляхом прецедентів.

У процесі аналізу ми виявили як мінімум три самостійні форми права: закон, звичай і прецедент, які за допомогою норм так чи інакше регулюють обсяг зовнішньої свободи окремих осіб. Однак, скільки би не було форм вираження права, тобто різних видів правових норм, змістом їх завжди будуть елементи зовнішньої свободи людини (особи, асоціації, установи, органу, тобто тих суб’єктів права, кому адресована відповідна норма).

Здійснений нами аналіз адекватності визначення права буде неповним, якщо не включимо в нього також і поняття природного права.

Тисячоліттями люди сперечаються про те, що є причиною виникнення права: чи природа речей, чи воно виступає результатом довільної угоди людей, що виникла напевному етапі історичного розвитку суспільства?

Так, Сократ, а згодом Платон і Аристотель стверджували, що поряд із законами, створеними людьми, функціонують вічні, неписані закони (vopoi аурафог), вкладені в серця людей божественним розумом. Ці ідеї були розвинені стоїками, ключовим у вченні яких було існування загального і всесвітнього закону, що становить розумний початок і в природі взагалі, і в людській природі зокрема.

Прямо протилежної точки зору дотримувалися представники історичної школи права, яка виникла ще за часів софістів у Стародавній Греції. Представники історичної школи доводили, що законодавство не є довільним установленням людей, а штучним винаходом законодавця. Це закономірний результат процесу поступового історичногорозвитку. «Всюди, де тільки виникає питання стосовно правових відносин, постає існуюче правило, що дає на нього відповідь» [100, с. 83]. Згідно з ученням історичної школи, вічного, універсального права не існує. Подібний, винятково

історичнийпогляд на право і негативне ставлення до природного права переважно збереглися в правовій науці досі.

Якщо визнаємо, що, з одного боку, історичний розвиток права не може бути довільним і має певний напрям, а зіншого, - що цей розвиток може бути поступовим, суперечки практично зникають.

Чинне право не завжди відповідає вимогам добра і справедливості, і часто повністю їм суперечить. А це означає, що природне право звучить як заклик до вдосконалення. Воно виступає як ідеал, до якого має прагнути чинне право на шляху історичного розвитку.

Очевидно, що ніщо, крім людського розуму, не в змозі визначити і сформулювати такий ідеал. «Право називається природним, оскільки воно створює закони, що ґрунтуються на природі людського розуму» [47, с. 74]. Для досягнення такого ідеалу природне право має охарактеризувати зовнішню свободу особи за її обсягом і змістом, а також визначати вимоги до норм, які її надають і обмежують.

Розкриваючи суть права як феномена суспільного розвитку, треба зауважити ще й про його зміст - зовнішню свободу. Поряд з іншими важливими ціннісними категоріями, такими як слава, честь, патріотизм, справедливість і т. д., свобода завжди посідала у свідомості суспільства другорядне місце. Не є свобода домінантою суспільної свідомості і сьогодні. Цьому є закономірне пояснення. Ідея свободи постійно недооцінюється в суспільстві, яке необхідно виступає запорукою нормального життя людей. Вона (зовнішня свобода) виступає основою для побудови логічно суворої правової системи. Не внутрішня свобода, як уявляв Гегель: «Підґрунтям права є ... воля, яка є вільною» [32, с. 67], а саме зовнішня свобода.

Саме собою визначення права через відмежування правового закону від неправового дає змогу правильно визначити ті принципи, за якими людині надається та обмежується її зовнішня свобода. І тоді, перевіряючи закон на відповідність чи невідповідність таким принципам, завжди зможемо визначити, чи є конкретний закон (норма) правовим або неправовим, чи він відповідає чи не відповідає тому ідеалу, ому природному праву, яке визнаємо і схвалюємо. Відтак чи відповідає він нашим уявленням про добро і справедливості. (Зауважимо, що вирішення цього завдання і є головною функцією будь-якої теорії права).

Отже, будь-який закон (норма), що обмежує свободу людини не заради забезпечення свободи інших людей, не є правовим законом (нормою). Зайво зазначати, що жодна правова система сьогодні не може витримати перевірку на відповідність до цього принципу здебільшого тому, що він поки не сприймається суспільством як обов’язковий. Ігноруючи наявність глибокого сутнісного зв’язку між правом і зовнішньою свободою, суспільство загалом, не усвідомлюючи цього, позбавляє себе потужного інструменту вдосконалення людських відносин.

Наше визначення права містить важливе поняття «норми», котре виступає як ознака, що виокремлює право в межах зовнішньої свободи. Остання постає у вигляді права тільки тоді, коли надається і обмежується нормою.

У такий спосіб норма виконує роль правила, що регулює обсяг свободи окремих осіб. Попри це, поняття «норма» пов’язано з іншим терміном - «наказ» (словесне вираження прагнення надати або обмежити зовнішню свободу).

Наказ може бути безпосереднім або вираженим у нормі. Безпосередній наказ завжди має конкретного адресата, від якого вимагають зробити щось конкретне.

Щоб ми могли будь-який наказ охарактеризувати як норму, він обов’язково повинен містити елемент неконкретності, загальності. Неконкретність наказу може виявлятися двояко: по-перше,він

стаєнормативним, якщо надає чи обмежує зовнішню свободуневизначеному колуосіб. Накази, наділені цією ознакою, переважають умасиві норм правовоїсистеми; по-друге, наказ, як надання або обмеженнязовнішньої свободиконкретної особи чи органу передбачає його багаторазове застосування танормативність.

У більш загальному сенсі норма покликана забезпечити регулювання за допомогою правил, а не наказів. Завдання норми - проінформувати кожну людину щодо сфери її відповідальності за власні вчинки.

Норма - наказ, спрямований до невизначеного кола осіб, або призначений для багаторазового застосування.

Важливо зазначити, що наше визначення норми не пов’язує її ані з обов’язковим санкціонуванням державою, ані з обов’язковим фіксуванням у письмовому правовому акті, ані з будь-якими підставами, які могли б охарактеризувати її як елемент винятково позитивного права.

Аналізуючи поняття «право», ми зробили висновок про те, що закон (правовий акт) не є єдиною формою права. Статті і параграфи закону не вичерпують зміст поняття «норма».Окрім того,ототожнення норми та статті чи параграфа правового акта, як іноді це відбувається, є принципово неправильним.

З іншого боку, у нас немає можливості ефективно впливати на способи викладу норм, що містяться в таких формах права, як звичай або, наприклад, церковне право і т. д. Тому будь-яка норма сучасного позитивного права повинна бути записана і доступна тим, до кого спрямована. Тільки тоді вона ефективно виконуватиме своє призначення.

Щоб норма могла ефективно виконувати своє призначення - надавати та обмежувати зовнішню свободу, вона має бути створена згідно з певними правилами і мати певну структуру - обов’язково утворюватися з гіпотези, диспозиції і санкції. Насамперед норма повинна містити точний опис тих обставин, за яких вона вступає в дію. Цей елемент норми прийнято називати гіпотезою (описує обставини, за яких ця норма вступає в дію).

Іншим елементом норми є власне опис надання та обмеження зовнішньої свободи (диспозиція). Кожна диспозиція деяким суб’єктам надає права і встановлює обов’язки, а іншим - тільки закріплює обов’язки. Права і обов’язки в диспозиції, а відтак і в нормі, наявні завжди, як два боки однієї медалі. Їх можна визначити так: права - конкретні елементи права; обов’язки - забезпечення можливості здійснення права одного суб’єкта через обмеження зовнішньої свободи іншого суб’єкта. Обов’язки людини (людей) можуть забезпечуватися і у формі відчуження, тобто передачі права іншій особі, і у формі його використання.

Історії відомі безліч прикладів, коли відчуження прав на користь третьої особи вважалося правомірним. Наприклад, продаж себе в рабство був поширеним серед багатьох народів. 1620 року Г. Гроцій проголосив: «Невідчужувані речі - це ті, які, зважаючи на їх природу, належать одній людині і не можуть належати нікому іншому, такі як людське життя, її тіло, її свобода, честь, що становлять надбання особистості, освячені законами природи» [108, с. 22]. З того часу ідея невідчужуваності стала загальновизнаною, і питання про невідчужуваність основних прав і свобод можна вважати вирішеним. Відмова людини від своєї зовнішньої свободи на користь іншої особи не допускається.

Проблему відчужування зовнішньої свободи розуміли давньогрецькі демократи, котрі через священнодійство з черепками виявляли та відправляти у почесне заслання тих громадян, вплив яких у суспільстві загрожував демократії.

Безперечно, що всі люди мають рівні права на управління державою, участь у виборах і референдумах. Будь-яка людина може відмовитися від використання свого права голосу. Однак жодну людину не можна примушувати скористатися будь-яким правом.

Надання зовнішньої свободи охоплює її проголошення та правове забезпечення можливості її здійснення. Іншими словами, сукупність (система) норм, наявних у будь-якій правовій системі, повинна ефективно перешкоджати порушенню прав одного суб’єкта діями іншого. Значною мірою ефективність такого забезпечення залежить від якості диспозиції кожної норми правової системи.

Формулюючи наш принцип надання зовнішньої свободи, ми повинні усвідомлювати, що немає жодного права чи свободи, наприклад, з тих, що наведені у Загальній декларації прав людини, яке можна було б абсолютно забезпечити. Оскільки захистити людину, наприклад, від навмисного вбивства, практично неможливо. Але прагнути до цього потрібно. Ми абсолютно свідомо допускаємо і вважаємо, що в певних ситуаціях людину можна правомірно позбавити життя, і це не буде посяганням на її право на життя.

Кожному треба надати максимум зовнішньої свободи, сумісним із таким же максимумом свободи іншої людини. Це своєрідний ідеал, який демонструє природне право і до якого має прагнути чинне право в історичному розвитку.

Якщо розглянути тривалий історичний період, будемо змушені визнати, що чинне право розвивається саме в цьому напрямі. Однак цей розвиток, звичайно, реалізується не прямолінійно, а з відступами та значними зигзагами, але саме в напрямі надання дедалі значнішої зовнішньої свободи якнайбільшій кількості людей. І. Бентам стверджує: «Вже в Європі після руйнування Риму зникає рабство, оскільки майже всі держави остаточно утверджують права політичної свободи» [140, с. 44].

Отже, за надання зовнішньої свободи будь-якій людині слід виконати такі умови:

1) встановити, що кожен елемент права (на життя, свободу, власність тощо) повинен бути проголошеним;

2) під час проголошення кожного елементу права має бути доведено, що воно надається всім громадянам;

3) треба проголосити, що всі громадяни маю рівні права;

4) слід передбачити заходи, за допомогою яких кожен елемент права забезпечуватиметься;

5) ті умови, за яких проголошений елемент права обмежуватиметься для кожного громадянина,і спосіб обмеження повинні бути описані

достеменно і точно (з аргументованими посиланнями на необхідність забезпечення зовнішньої свободи інших людей);

6) міра обмеження елемента права під час його надання повинна бути настільки мінімальною, наскільки це можливо у сучасних умовах.

Це можна зробити тільки в нормах, їх гіпотезах, диспозиціях і санкціях.

Дії, що обмежують зовнішню свободу людини, тільки тоді можна вважати правомірними, коли вони заздалегідь спираються на розроблену норму.

Дія, що спрямована на обмеження чиєїсь зовнішньої свободи і не передбачена жодною нормою, неприпустима.

Коли ми описали два елементи норми - гіпотезу і диспозицію, необхідно з’ясувати роль третього елементу - санкції. Вона забезпечує ефективність дії перших двох елементів і норми загалом. Завданням норми - надання та обмеження зовнішньої свободи. Санкція - елемент норми, що описує наслідки, які настають у результаті її порушення. Вона походить від суб’єктів, котрі регламентують дотримання цієї норми.

Кожен, хто ознайомлений з нормою, яка встановлює щодо нього певний обов’язок, повинен мати змогу усвідомити, що станеться, якщо він цей обов’язок не виконає.

Гіпотеза і диспозиція наявні в кожній нормі позитивного права, навіть якщо це, на перший погляд, і непомітно. А ось санкцією забезпечується не кожна норма позитивного права. Це абсолютно неприпустима ситуація. Саме це і є причиною того, що законодавство виявляється неефективним. Отож, будь-яка норма повинна містити санкцію за порушення проголошеної нею зовнішньої свободи.

Геракліт запропонував такий вислів: «Сонце не виходить за встановлені межі, бо якщо воно їх порушить, його розшукають Еринії, союзниці Правди» [157, с. 224]. Навіть Сонце, на думку Геракліта, може бути покаране санкцією за порушення «небесного» порядку.

Обмеження чиєїсь зовнішньої свободи - це майже завжди конфлікт. Тим паче, коли йдеться про застосування санкцій. Обмежуючий і обмежуваний повинні мати інструмент для вирішення конфлікту між ними. Таким інструментом є норма. Від її якості залежить не тільки справедливе вирішення конкретного конфлікту, а й значною мірою запобігання його виникненню. Якщо норма невдало сформульована, якщо гіпотеза чи диспозиція викладені так, що не забезпечують їх абсолютно однозначне тлумачення, допускаючи можливість різного прочитання викладеного в них тексту, обидві сторони конфлікту можуть абсолютно добросовісно і щиро вважати порушницею саме протилежну сторону. Що задумав або хотів зробити законодавець, коли створив норму, після її опублікування вже не має значення. Важливо тільки те, що було втілено в законі. «Немає нічого небезпечнішого за загальноприйняту аксіому, що слід керуватися духом закону. Це все одно, що знищити греблю, яка стримує бурхливий потік довільних думок» [15, с. 115].

Кожну норму треба сформулювати так, щоб мінімізувати можливість її неправильного розуміння.

Ще раз підкреслимо те, що норма і стаття (пункт, параграф тощо) правового акта - не тотожні поняття. Норму, тобто сукупність гіпотези, диспозиції і санкції, взагалі вкрай рідко вдається викласти у вигляді окремої статті. Значно частіше елементи норми розосереджені у різних статтях закону, а то й у різних законах. Звичайно ж, це значно ускладнює розуміння і застосування норм на практиці. Причиною такого становища є відсутність в юридичній науці загальновизнаного розуміння норми як центрального, основного елемента правової системи. Розуміння права як зовнішньої свободи, що надається та обмежується нормою, дає нам реальну можливість проаналізувати елементи наявної правової системи. Засадничою для такого аналізу буде теоретична база для якісного конструювання нових норм і правових актів.

Єдиною правильною структуроутворювальною ознакою правової системи під час виокремлення норми є конкретний елемент зовнішньої свободи, який надається та обмежується такою нормою.

Думається, що опис історії та спроби визначення права засвідчують його значущість як феномена суспільного буття.

Найвище суспільне призначення права - забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Недаремно ще римські юристи писали: «jus est ars boni et aequi» - право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору, право - це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору, право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в конкретному суспільстві.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принципів права (у деяких сформувалося поняття загальних принципів права, у інших - ні), вони в демократичних суспільствах спираються на загальну основу принципів права. Згодом вони набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, закріпилися на міжнародному рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав-членів Співтовариства, розглядаються як складова права ЄЕС, а їх порушення - як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Втім, кожна держава зокрема чи державні об’єднання загалом як носії ейдетичної сутності права становлять «правове буття».

2.2