<<
>>

Правова політика цивільно-правового захисту прав від плагіату: методологічний аспект

В Україні за роки незалежності створено державну систему правової охорони інтелектуальної власності. Зокрема, сформовано нормативно-правову базу, що в цілому відповідає міжнародним нормам і стандартам, розбудовано відповідну інфраструктуру, запроваджено механізми реалізації правових норм.

У сучасних умовах метод правового регулювання творчих правовідносин характеризується застосуванням метода тимчасової монополії та договірного регулювання за умови дотримання гарантованого державою мінімуму прав. Втручання держави в регулювання відносин, пов’язаних із створенням, використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності обмежується, набуваючи характеру сприяння ефективної реалізації законних прав та інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності[72].

Формування права ведеться через усвідомлення індивідом своєї потреби та формування інтересу до певного предмета, визначення споживчої та мінової вартості цього предмета і усвідомлення індивідом економічної дієздатності. Вибираючи юридично значущу дію з оволодіння предметом потреби, індивід далеко не завжди орієнтується на чинні норми права. На цій стадії він постає дійсно вільним і може розглядати навіть протиправне діяння як варіант своїх наступних дій. Провідним мотивом обраного індивідом варіанта юридично значущої дії є його матеріальний інтерес, бажання отримати максимальну вигоду. У тих випадках, коли можливість її отримання надається на шляхах погано поєднуваних з законом, індивід може ігнорувати закон і шукати нові правові шляхи реалізації своїх матеріальних чи духовних інтересів. Саме на цьому шляху,

як і раніше, індивіди формують нові правові відносини, які найкраще

73

відповідають сучасному рівню розвитку економіки .

Плагіат є яскравим прикладом обходу правових приписів з метою задоволення власних інтересів плагіатора. При цьому ігнорування законодавчих приписів, неефективність сучасного стану правового регулювання відносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності обумовлює необхідність розроблення нових механізмів виявлення та попередження плагіату та їх законодавчого закріплення.

Правотворча діяльність компетентних органів держави є логічним завершенням складного процесу правоутворення, який передбачає виявлення об’єктивної потреби у врегулюванні певної сфери суспільних відносин, формування правових поглядів, науковий аналіз, оцінку дійсності, врахування

• 74

позицій громадськості та політичних сил .

Держава ж, як складова системи державно упорядженого суспільства, ухвалюючи і реалізуючи юридичні норми, по суті об'єктивно сприяє посиленню організації суспільних відносин через створення умов співпричетності кожного до загального блага, певної форми соціальної взаємодії, в тому числі суспільства, захисту цілості останнього[73] [74] [75].

Кожен закон має дві мети: загальну та спеціальну. Загальна мета будь-якого закону полягає в тому, що він повинен бути основним юридичним регулятором суспільних відносин, тобто єдино та одноманітно регулювати найбільш важливі і типові суспільні відносини. Суть спеціальної мети полягає у тому, що кожен конкретний закон має стати ідеальним регулятором конкретної групи суспільних відносин. Однак прийняття закону - це лише перший етап його «життя». В подальшому практика повинна показати, наскільки ефективним (чи неефективним) він виявиться. Адже соціальні відносини - річ мінлива та динамічна, і саме законодавець, дотримуючись загальних законів суспільного розвитку, має встигати за тими змінами в суспільному житті, що відбуваються та впливають на якість законодавчого забезпечення[76] [77] [78] [79].

Як слушно зазначає Р.М. Мінченко «закони держави, які не ґрунтуються на потребах і інтересах людей, суспільства в цілому, неспроможні подолати

77

неправомірність поведінки людини» .

Як зазначив Рабінович П.М., відповідно до процесу деформалізації інструментарію юридичного регулювання відбувається й відповідна новелізація праводержавознавчої методології, аби остання забезпечувала практично значущу ефективних досліджень .

Із метою визначення шляхів подальшого розвитку та вдосконалення державної системи правової охорони інтелектуальної власності, пріоритетами якої є максимально повне, своєчасне, якісне забезпечення фізичним та юридичним особам набуття і захисту прав інтелектуальної власності відповідно до міжнародних норм і стандартів, визначення пріоритетів та перспектив розвитку Національної системи інтелектуальної власності, стратегічних напрямів та основних завдань, на виконання яких має бути спрямована реалізація державної політики у сфері інтелектуальної власності, було прийнято Концепцію розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009-2014 роки , а також розроблено проект Національної стратегії розвитку сфери

інтелектуальної власності в Україні на період до 2020 року . Слід зауважити, що ні в Концепції, ні в проекті Національної стратегії не приділено належної уваги захисту прав інтелектуальної власності від плагіату. Зокрема, у проекті Національної стратегії серед основних завдань виділено вжиття заходів в інтересах створення ефективних механізмів захисту прав інтелектуальної власності, запобігання та боротьби з контрафакцією та піратством. Відповідних заходів щодо захисту прав інтелектуальної власності від плагіату в проекті немає (як і немає жодного слова про плагіат чи привласнення авторства).

Такий підхід, на нашу думку, не є виправданим. Плагіат є специфічним порушенням прав інтелектуальної власності, відрізняється від інших випадків неправомірного використання об’єктів права інтелектуальної власності метою, способом учинення, які мають обов’язково враховуватись при визначенні способів запобігання йому, його виявлення, а також здійсненні захисту порушених прав. У зв’язку з цим актуального значення набуває питання формування ефективної правової політики цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності від плагіату.

Демократичні перетворення в Україні, зокрема в правовій сфері (визнання прав людини і громадянина, формування правової держави, судово-правова реформа, удосконалення законодавства, усвідомлення нової, гуманістичної ролі права, пошук мирних конституційних шляхів вирішення конфліктів), поставили на порядок денний питання про вироблення єдиної загальнонаціональної

довгострокової правової політики держави та визначення її основних

• . 81

пріоритетів .

Проблемі розкриття сутності, напрямів правової політики присвячено [80] [81] чимало наукових праць , попри це єдиного підходу до її визначення у науковій доктрині не сформовано.

О.М. Руднєва та О.Н. Ярмиш зазначають, що «правова політика» має три інтерпретації: діяльнісну (правова політика розглядається як науково обґрунтована і послідовна діяльність державних і муніципальних органів зі створення ефективного механізму правового регулювання); ідеологічну (згідно з якою правова політика визначається як комплекс ідей, заходів, завдань, програм, настанов, що реалізуються у сфері права і завдяки праву); у третьому варіанті правова політика сприймається як частина державної політики .

Стефанчук Р.О., аналізуючи правову політику як явище та суспільний процес, виділяє такі її основні ознаки: правова політика базується на основі права; правова політика здійснюється правовими методами; правова політика охоплює правову сферу діяльності держави; правова політика має публічний характер; правова політика формується та здійснюється з дотриманням певних принципів; знаходить своє вираження в офіційних нормативно-правових актах[82] [83] [84].

До принципів як відправних положень правової дії, що є основою формування та реалізації правової політики, М.П. Недюха відносить: верховенство права, законність, демократизм, орієнтацію на гуманістичні та моральні цінності, соціально-політична зумовленість, узгодженість інтересів людини, суспільства та держави, урахування національних інтересів щодо

вирішення питань імплементації міжнародних стандартів правового регулювання, наукова обґрунтованість, цілеспрямованість та чітке визначення пріоритетів, еволюційний характер формування правової політики, орієнтація на досягнення кінцевих результатів, поєднання механізмів управління та самоорганізації, державного регулювання та самоврядування, планомірність і поетапність, сталість і прогнозованість, відкритість процесу формування та реалізації .

В.М. Братасюк слушно акцентує увагу на особливо важливому аспекті правової політики - її ціннісному вимірі. Саме завдяки загальнолюдським цінностям, що є спільним надбанням людської культури, кульмінацією її розвитку, правова політика може виступати ефективним чинником соціальних інтересів, гармонізації соціальних відносин, відносин між людиною і державою, чинником гуманізації соціального життя тощо[85] [86] [87].

Ю.О. Ващук підкреслює управлінську функцію правової політики. Правова політика, перш за все, є засобом управління суспільними процесами, який реалізується через нормативно-правове регулювання суспільних відносин, тобто через установлення норм позитивного права правова політика передбачає безпосереднє використання права як засобу управління соціальними процесами. Правова політика визначає правовий розвиток країни, узагальнюючи особливості різних галузей людської діяльності, вона синтезує їх у юридичних нормах .

Попри те, що при визначенні правової політики акцентується увага на різних її аспектах, основним її призначенням є ефективне правове забезпечення відносин у різних сферах суспільного життя, розвитку громадянського суспільства та правової держави.

Правова політика як складне структурне утворення існує на різних рівнях, а

саме: на міжнародному, державному, регіональному, локальному, у рамках різних

• . . 88

співдружностей і т. ін. .

Для сфери інтелектуальної власності поряд із формуванням національної політики важливе значення має міжнародна правова політика забезпечення прав інтелектуальної власності. Результати інтелектуальної власності в умовах сьогодення є одним із найважливіших ресурсів, який забезпечує розвиток промисловості, духовне збагачення населення, життя та здоров’я людей. Забезпечення належного рівня захисту прав інтелектуальної власності є однією з умов інвестиційної привабливості країни, а високий рівень порушень у сфері інтелектуальної власності негативно впливає не лише на міжнародний імідж країни. Функціонування міжнародного ринку інтелектуальної власності багато в чому залежить як від формування єдиних міжнародних засад захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності (міжнародної правової політики), так і правової політики окремих країн. Особливої актуальності питання формування як національної, так і міжнародної правової політики набуває щодо захисту прав інтелектуальної власності від плагіату. Спрощення доступу до інформації, відкритість наукових ресурсів стали поштовхом до масового поширення плагіату в усіх сферах інтелектуальної діяльності. Дисертаційні роботи, пісні, художня література просто перекладаються іншою мовою та видаються за оригінальні твори, у сфері промисловості випускається чимало продукції, яка є повною копією відомих світових брендів, що зумовлює важливість налагодження конструктивного діалогу між різними країнами з метою визначення спільних напрямів боротьби з плагіатом. Підґрунтям формування міжнародної правової політики захисту прав від плагіату повинна виступати національна правова політика. [88]

У наукових дослідженнях поряд із загальною категорією «правова політика», також виділяються окремі її види, зокрема, «фінансово-правова

89 90

політика» , «кримінально-правова політика» та ін.

Ураховуючи, що відносини інтелектуальної власності є переважно приватноправовими, правова політика захисту прав інтелектуальної власності є складовою цивільно-правової політики.

С.А. Муромцев наголошував на необхідності розмежування цивільного правознавства і цивільно-правової політики, яка визначає цілі та прийоми, якими повинні керуватися цивільний законодавець та суддя. На її основі складається догма цивільних правових визначень у такому вигляді й у такій системі, які прямо

91

відповідають вимогам цивільної судової політики .

Л.А. Музика цивільно-правову політику визначає як діяльність держави, що має на меті забезпечення оптимального функціонування і розвитку цивільно- правових відносин та практики застосування цивільного законодавства. Це стратегія і тактика розвитку цивільного законодавства і практики його застосування. Цивільно-правова політика може розглядатись принаймні у двох значеннях: по-перше, як діяльність держави у сфері цивільно-правових відносин щодо їх оптимального врегулювання; по-друге, як відповідна доктрина, що вивчає проблеми та визначає передусім стратегічні напрями оптимального врегулювання

92

цивільних правовідносин .

Р.О. Стефанчук поряд із категорією «цивільно-правова політика» зазначає про приватноправову політику як різновид державної політики, під якою [89] [90] [91] [92] розуміється сукупність ідей, цілей, завдань, методів, підходів, що спрямовані на розвиток приватноправового регулювання. Таке особливе становище приватноправової політики пов’язане, у першу чергу, із тим, що саме вона визначає напрям розвитку приватного права (отже, найбільш природної для приватної особи галузі права), а, відповідно, і питання подальшого ефективного регулювання приватноправових відносин, які є фундаментом розвитку громадянського суспільства. Саме приватноправова політика є запорукою захисту прав особи та розвитку економіки в державі[93] [94].

Приватноправова політика, як і будь-який суспільний процес, повинна мати певний якісний вимір. Якість як наукова категорія містить такі складові: а) мета (те, заради чого здійснюється ця політика); б) економічність (те, якими засобами здійснюється політика); в) стабільність (те, наскільки ця політика буде тривалою та планомірною в часі); г) ефективність (те, наскільки мета і засоби, витрачені на здійснення цієї політики, відповідають результатам). На превеликий жаль, сьогодні жодна з даних складових цивільно-правової політики не має належного

94

здійснення та контролю .

Як один із напрямів приватноправової політки слід виділити приватноправову політику у сфері права інтелектуальної власності, яка передбачає діяльність держави, спрямовану на забезпечення розвитку інтелектуальної, творчої діяльності, ефективної охорони та захисту прав інтелектуальної власності, а також участь інших суб’єктів, не наділених владними повноваженнями (суб’єктів права інтелектуальної власності, громадськими організаціями), які сприяють реалізації правової політики.

З урахуванням доктринальних положень приватноправова політика у сфері права інтелектуальної власності може бути визначена як основоположні ідеї, принципи, методи, спрямовані на створення сприятливих умов розвитку інтелектуальної, творчої діяльності, забезпечення права на творчість та авторських прав творця, ефективної охорони та захисту прав інтелектуальної власності.

У свою чергу захист прав інтелектуальної власності від плагіату є одним із напрямів приватноправової політики у сфері інтелектуальної власності, та передбачає: захист авторства як особистого немайнового блага, забезпечення запобігання (профілактики) проявам плагіату, виявлення та припинення плагіату; ліквідацію його наслідків.

Ураховуючи негативний вплив плагіату на різні сфери суспільного життя, приватноправова політика у сфері інтелектуальної власності має бути спрямована на досягнення глобальної мети - забезпечення дотримання принципу верховенства права, законності у сфері інтелектуальної діяльності, створення належних умов для реалізації конституційного права на свободу творчості, ефективний захист результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Приватноправова політика захисту прав інтелектуальної власності від плагіату передбачає такі напрями.

Захист прав та інтересів творців - забезпечення правових та інституційних засад ефективного цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності від плагіату з метою відновлення порушених прав, відшкодування завданої правоволодільцям шкоди.

Захист інтересів держави - по-перше, створення режиму найбільшого сприяння розвитку науки шляхом захисту наукової сфери від псевдонауки, підтримка вчених та недопущення плагіаторів і фальсифікаторів до кола фахівців; по-друге, запобігання студентському плагіату, який є підґрунтям наукового плагіату, задля підвищення рівня підготовки фахівців, рівня правової культури, формування поважливого ставлення до результатів чужої інтелектуальної, творчої діяльності; по-третє, захист майнових інтересів держави від нецільового використання бюджетних коштів, виділених на фінансування грантів, проведення фундаментальних досліджень, виплату заробітної плати.

Захист інтересів суспільства - забезпечення права на отримання достовірної інформації про об’єкти права інтелектуальної власності та їх творців, права на придбання якісної продукції, вирішення важливих соціальних задач.

Основними напрями приватноправової політики у сфері захисту прав інтелектуальної власності від плагіату є такі.

Правотворчий - спрямований на правове забезпечення цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності від плагіату.

У першу чергу правова політика асоціюється з прийняттям законодавчих актів, які б відповідали міжнародним, європейським стандартам, ефективно регулювали суспільні відносини. Разом із тим в основі прийняття такого законодавства має бути фундаментальне наукове дослідження національної та зарубіжної практики, історичних аспектів розвитку суспільних відносин. Особлива увага має бути приділена прогнозно-аналітичному забезпеченню правотворчої діяльності, адже практика застосування законодавства дозволяє визначити його ефективність, достатність та прогресивність. Більше уваги має бути приділено науковій експертизі проектів нормативно-правових актів.

Ураховуючи сучасний курс України на європейську інтеграцію, одним з основних напрямів правової політики у сфері правотворчості визнається адаптація законодавства України до вимог і стандартів законодавства ЄС. Однак узгодження законодавства без покращання практики його застосування не принесе очікуваних позитивних результатів. Як слушно із цього приводу зауважує І.В. Яковюк «адаптуючи законодавство України, необхідно забезпечити не лише його відповідність acquis communautaire, а й забезпечити механізм його виконання, оскільки часто навіть найдосконаліший нормативний акт на практиці досить складно реалізувати. Тому доцільно виділяти два аспекти адаптації законодавства: формальний, що передбачає приведення національного

законодавства у відповідність до acquis communautaire, та практичний, що полягає у створенні умов, необхідних для застосування адаптованого законодавства»[95].

На сьогодні практично не здійснюється серйозне вивчення зарубіжного досвіду нормопроектування та практики його застосування. В Україні, на жаль, практично немає перекладів ані сучасних праць провідних юристів світу, ані, навіть, нормативно-правових актів зарубіжних країн. Саме тому необхідно негайно розпочати роботу з перекладу основних нормативно-правових актів світу, реферування та перекладу сучасних праць іноземних авторів, вивчення останніх наукових досліджень, які відбуваються у світі [96].

Не менш важливе значення має також узгодження положень чинного національного законодавства. Постійний розвиток суспільних відносин зумовлює прийняття нових законодавчих актів, які за змістом пересікаються із чинним законодавством, однак норми яких не завжди є узгодженими. Наявність колізій суттєво ускладнює практику застосування законодавства, призводить до формування різних підходів щодо вирішення однакових за суттю спорів.

Законотворча діяльність повинна ґрунтуватися на принципі правової визначеності, який передбачає зрозумілість, точність, несуперечність, логічну узгодженість правових норм. Дотримання даного принципу запобігає неоднозначному розумінню і, отже, неправомірному застосуванню юридичних норм, яке спричиняє порушення прав і законних інтересів громадян. Принцип правової визначеності повинен включати не лише формальний (нормативно- змістовний) аспект, спрямований на чіткість, зрозумілість, точність, логічність правових норм, але й часовий (темпоральний), що передбачає довгострокову, передбачувану перспективу дії правового акта, його розумну стабільність, що сприяє формуванню довіри до держави та її органів.[97] [98]

У сфері інтелектуальної власності так і залишилось невирішеним питання узгодження положень Цивільного кодексу України і спеціального законодавства, яке регулює набуття, захист прав на окремі категорії об’єктів права інтелектуальної власності . Потребують уточнення окремі законодавчі дефініції, зокрема, «академічний плагіат» у Законі України «Про вищу освіту» щодо визначення способів його вчинення.

Нагальною проблемою у сфері захисту прав інтелектуальної власності від плагіату, як уже було зауважено, є відсутність комплексної програми боротьби з ним. У зв’язку із цим уважається доцільним внести до проекту Національної стратегії розвитку сфери інтелектуальної власності в Україні на період до 2020 року такі доповнення:

- у ІІ розділі «Сучасний стан розвитку сфери інтелектуальної власності в Україні» серед Основних проблем, викликів та ризиків передбачити плагіат;

- серед «Стратегічних напрямів розвитку інтелектуальної сфери в Україні» передбачити «удосконалення системи захисту прав інтелектуальної власності, створення ефективних механізмів запобігання плагіату та боротьби з ним»;

- до основних завдань Національної стратегії віднести розроблення комплексу заходів, які будуть реалізовуватися з метою створення ефективних механізмів захисту прав інтелектуальної власності, запобігання плагіату та боротьби з ним.

Правозастосовний напрям, виступаючи індикатором ефективності правового регулювання відносин у сфері права інтелектуальної власності, спрямований не лише на забезпечення захисту прав та інтересів творців, а й дозволяє виявити прогалини та колізії у законодавстві, тим самим визначаючи вектор правотворчої діяльності.

Правозастосування як форма реалізації правової політики виявляється в двох аспектах. По-перше, йдеться про суб’єкта, особу, яка володіє за чинним законодавством можливістю правозастосування. По-друге, кожен акт застосування права стосується прямо чи опосередковано особи, її прав і обов’язків, правового статусу, а часом - і долі. У цьому сенсі дана форма правової політики має особистісний характер. Тому правова політика як цілісний комплекс заходів необхідна і в цій сфері. Без правозастосування немислиме втілення в

99

життя правової політики .

При визначенні поняття «правозастосування» переважно акцентується увага на специфіці суб’єктного складу відносин, які виникають у цій сфері. Суб’єктами правозастосування є уповноважені органи державної влади (органи виконавчої та судової влади). Питання визнання суб’єктами правозастосування окремих громадян, громадських організацій, які не є суб’єктами публічної влади, не отримали однозначної оцінки серед науковців. Фактично сформувалися два наукові підходи до визначення суб’єктів правозастосування.

Відповідно до першого - суб’єктами правозастосування є лише органи державної влади та суб’єкти, яким делеговані відповідні повноваження. Як зауважує Бочаров Д., є загальновизнаним, що правозастосовну діяльність можуть здійснювати державні органи, установи, державні й недержавні підприємства, громадські організації та навіть окремі особи за умови, що державою [99] (законодавством) їм надано відповідні повноваження, та в межах своєї компетенції[100].

Відносини, які виникають за участю інших суб’єктів - громадян, громадських організацій, юридичних осіб, які, не наділені владними повноваженнями, визнаються реалізацією права. Так, О.В. Легка реалізацію права визначає, як інтелектуально-вольову діяльність суб’єктів права, що спрямована на використання, виконання, дотримання та застосування правових норм, здійснюється для задоволення потреб та досягнення бажаного особистого чи соціального результату. При цьому до форм реалізації права віднесено: дотримання (суб’єкт не вчиняє дій, заборонених приписами норм права); виконання (суб'єкт виконує дії, до яких його зобов’язують приписи норм права); використання (суб'єкт відповідно до своїх інтересів і потреб використовує права, надані йому відповідно до приписів норм права); застосування (діяльність державних органів або посадових осіб, спрямована на реалізацію норм права з метою вирішення конкретної справи шляхом видання індивідуально-правових приписів)[101] [102].

Д.Г. Манько зауважує, що реалізація права має вольовий характер (лише від волі суб’єкта права залежить, чи реалізує він наявні права, учинить заборонене діяння або втримається від протиправної поведінки) і в ряді випадків може здійснюватись у формі бездіяльності, то правозастосуванню властивий владний характер (наявність особливих, виключних повноважень у суб’єкта правозастосування) і тільки активна дія .

Відповідно до другого підходу суб’єктами правозастосування крім органів державної влади визнаються також інші суб’єкти.

Досліджуючи правову політику в умовах глобалізації, Л.Г. Удовика слушно зауважує, що правова політика іманентно пов’язана з діяльністю державних органів, водночас слід визнати, що її ефективність і оптимальність в умовах глобалізації дедалі більше залежить від інститутів громадянського суспільства. Відкритість кордонів, залучення в глобальний економічний, правовий, інформаційний, культурний простір, трансформація правової свідомості й правової культури громадян, нестримне їх прагнення відстоювати й захищати свої права й свободи сприяють утвердженню в Україні громадянського суспільства .

Д.Г. Манько правозастосування поділяє на публічно-правове і приватноправове. Класифікаційним критерієм є статус суб’єкта правозастосування: публічно-правове - таке, що здійснюється суб’єктом, наділеним державно-владними повноваженнями; приватноправове - таке, що здійснюється іншими уповноваженими суб’єктами, що не володіють державно- владними повноваженнями. При цьому як публічно-правове, так і

приватноправове правозастосування поділяється на два підвиди: організаційно- виконавче (здійснюється в таких формах: конкретизація, контроль) і правоохоронне (здійснюється в таких формах: розв’язання спорів, накладення санкції)[103] [104].

На нашу думку, активну участь у реалізації політики захисту прав інтелектуальної власності від плагіату мають брати громадські організації, утворені творцями, винахідниками з метою представництва та захисту інтересів (Національна Спілка художників України, Національна Спілка письменників України), які повинні одними з перших реагувати на факти плагіату. У випадку доведеності плагіату, якщо він був навмисним і допускався неодноразово, недобросовісний творець повинен виключатись із таких спілок або інших подібних організацій. При цьому спілки можуть поширювати інформацію про виявлені факти недобросовісної творчості. З іншого боку, якщо обвинувачення в плагіаті є безпідставними, такі спілки мають активно долучатись до захисту прав творця. У першу чергу шляхом висловлення своєї позиції у засобах масової інформації, надання інформації, яка підтверджує професіоналізм, творчу «порядність» творця.

Слід зауважити, що у сфері захисту прав інтелектуальної власності від плагіату суб’єкти правозастосування залежать від суб’єкта-плагіатора та мети його вчинення. Зокрема, слід виділити плагіат у науковій сфері, яка контролюється державою (плагіат у дисертаційних роботах на здобуття наукового ступеня, плагіат у фундаментальних, прикладних дослідженнях, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету), та плагіат в інших сферах творчої інтелектуальної діяльності.

У першому випадку основним суб’єктом правозастосування є Міністерство освіти і науки України, у складі якого діє атестаційна колегія, яка є структурним підрозділом Міністерства, утворюється з метою виконання повноважень щодо підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, покладених на МОН. До основних завдань атестаційної колегії віднесено, зокрема, участь у забезпеченні функціонування системи підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; затвердженні рішень спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук і кандидата наук; присвоєнні вчених звань старшого наукового співробітника, доцента і професора науковим і науково-педагогічним працівникам вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації, закладів післядипломної освіти III-IV рівня акредитації та наукових установ. У випадку виявлення фактів плагіату в дисертаційних дослідженнях Атестаційна колегія МОН України приймає рішення про скасування рішення спеціалізованих вчених рад та відмову у видачі диплома кандидата або доктора наук. Крім того на підставі ч. 6 ст. 6 Закону України «Про вищу освіту» та п. 26 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р. може бути прийнято рішення про позбавлення офіційних опонентів права участі в атестації наукових кадрів строком на два роки, а наукового керівника може бути позбавлено права участі у підготовці наукових кадрів на той же строк[105].

Крім того, на підставі п. 14 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника повноваженнями щодо зняття дисертації із захисту наділено спеціалізовані вчені ради[106].

Спеціальним суб’єктом у відносинах, які виникають під час захисту дисертаційних робіт, є офіційні опоненти. Так, якщо від офіційних опонентів надходить два негативні відгуки, захист дисертації не проводиться, а рада приймає рішення про зняття її з розгляду.

Така система контролю за якістю наукових робіт, недопущення випадків плагіату спрямована, у першу чергу, на захист публічних інтересів держави. Підтримання високої якості наукових робіт є важливою умовою розвитку наукової сфери, підвищення рівня молодих фахівців, необхідною умовою виконання важливих теоретичних та практичних завдань у різних сферах суспільного життя. Крім того, забезпечується і захист фінансових інтересів держави, адже у зв’язку зі збільшенням численності дипломованих фахівців постає необхідність збільшення фінансування на виплату спеціальних доплат за рахунок коштів державного бюджету.

В інших випадках порушення прав інтелектуальної власності основним суб’єктом правозастосування, як правило, виступають судові органи. За відсутності ефективної системи контролю за дотриманням прав інтелектуальної власності при створенні нових об’єктів інтелектуальної власності, основні заходи з виявлення плагіату та захисту порушених прав здійснюють творці або їхні правонаступники шляхом подання позову до суду. Переважне значення набуває захист приватних інтересів особи, чиї права порушені внаслідок плагіату.

В умовах сьогодення судова форма захисту залишається найбільш витребуваною у сфері захисту прав інтелектуальної власності від плагіату.

Слід зауважити, що у наукових дослідженнях одним із різновидів правової політики виділено судову (судово-правову) політику, основними напрямами якої є: підвищення ступеня легітимності судової влади, відновлення та підвищення довіри суспільства до органів судової влади та суддів; гарантування однакової для всіх громадян доступності правосуддя; утвердження незалежності судової влади, зокрема, встановлення належного рівня фінансування суддів, законодавче закріплення більш суворої відповідальності за спроби тиску або впливу на суддю з боку посадових осіб, представників влади та громадськості; удосконалення судочинства, процедурних аспектів правосуддя; формування високого рівня професійної правової свідомості та правової культури суддівського корпусу; удосконалення судових механізмів захисту прав та законних інтересів людини та

107

громадянина тощо .

Доктринальний - полягає в науковому аналізі законодавства, практики його застосування, дослідженні міжнародного досвіду з метою виявлення причин, які сприяють поширенню плагіату, та наукового обґрунтування шляхів їх розв’язання.

Як слушно зауважує О.М. Руднєва найбільш оптимальною формою концептуалізації правової політики є доктринальна. Має бути розроблена Концепція правової політики, яка буде теоретико-прикладною юридичною розробкою високого наукового рівня та зорієнтує учасників процесу формування [107]

и реалізації правової політики при підготовці та прийнятті правотворчих і правозастосовних рішень, подоланні протиріч та неузгодженостей правових

108

норм

Слід зауважити, що практика розроблення концепцій правової політики відома окремим іноземним державам. Прикладом є Концепція правової політики Республіки Казахстан на період з 2010 до 2020 року. У концепції визначено загальні засади правової політики, визначено основні напрями розвитку національного права, основні напрями розвитку правоохоронної та судової системи, а також правозахисних інститутів, правове забезпечення зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, напрями правової освіти та пропаганди. Щодо права інтелектуальної власності, до основних напрямів правової політики віднесено: приведення нормативних правових актів, що визначають право інтелектуальної власності, у відповідність із міжнародними стандартами в цій сфері з урахуванням національних інтересів. У галузі авторського права найважливішим завданням є підвищення рівня захисту конкретних авторських прав. Зокрема вимагає глибокого вивчення стан охорони авторських прав творів, розміщених у мережі Інтернет. У сфері промислової власності основними напрямами визнано: законодавчу відмову від охоронних документів на винахід (інноваційний патент), які видаються без перевірки технічного рішення за критерієм світової новизни; посилення захисту прав іноземних патентовласників та інвесторів, а також широке інформування ділової громадськості про сучасний характер патентної системи з метою залучення передових технологій і високотехнологічних інвестицій. Наголошено на необхідності прийняття спеціального законодавства про ноу-хау, а також законодавчого вирішення питання про державний орган - власника прав [108] інтелектуальної власності на об'єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету[109].

Розроблення Концепції правової політики України дозволило б визначити загальні засади такої політики, актуальні напрями її розвитку для кожної галузі права, а також окреслити суб’єктів та їхню роль у реалізації правової політики, особливо щодо залучення недержавних організацій та громадян.

Поряд із правотворчістю, правозастосуванням, Л.А. Музика виділяє інтерпретаційний рівень реалізації цивільно-правової політики. Важливу роль у цивільно-правовій політиці відіграє тлумачення норм цивільного права, законодавства. За сучасних умов, коли триває процес формування національного цивільного законодавства, значення відповідних актів зростає. Конституційний Суд України неодноразово тлумачив положення законодавства та визначав їх відповідність Основному Закону держави. Особливе значення мають і постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких порушено питання практики розгляду судами окремих категорій цивільних справ[110].

Освітній - полягає у підвищенні рівня правової культури, рівня знань із питань захисту прав інтелектуальної власності, підготовки висококваліфікованих кадрів.

Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені[111].

Політичний, інтелектуальний, моральний вигляд людини, її бажання та здатність до змін, громадянська позиція та активність дедалі більш очевидно стають вирішальною умовою модернізації державності, успішного ходу перетворень у суспільстві. Ці якості мають підтверджуватися активною діяльністю людей, які виявляють високу культуру та риси цивілізованої поведінки, не тільки тих, хто володіє повноцінними правами, але й тих, хто може повнокровно виявити себе як особистість. Тому настільки актуальними є сьогодні проблеми подолання соціальної апатії, громадянської аморфності, інерції мислення та поведінки людей, стимулювання їхньої ініціативи та творчої самодіяльності, а також питання соціально-правового становлення особистості, яка знає та вміє активно користуватися своїми правами і свободами, відстоювати їх законними засобами [112].

Вбачається можливим виділити три освітні напрями. По-перше, це підвищення загального рівня правової культури в суспільстві, залучення засобів масової інформації до широкого висвітлення цінності інтелектуальної власності, правових засад правомірного використання об’єктів права інтелектуальної власності, способів захисту порушених прав, формування режиму нетерпимості до плагіату. По-друге, підвищення рівня правової підготовки учнів та студентів, у тому числі щодо недопущення плагіату та його негативних наслідків. Формування свідомого ставлення до плагіату як грубого порушення чужих прав, крадіжки, яка є не менш небезпечною, ніж крадіжка будь-яких матеріальних речей. Вироблення навиків правильного використання чужих творів під час написання наукових робіт. По-третє, підготовка висококваліфікованих кадрів у галузі юриспруденції.

Ураховуючи зазначене, вбачається необхідним виділити два аспекти правової політики захисту прав інтелектуальної власності від плагіату. Приватноправовий - має методологічною основою мету забезпечення права на творчість та авторських прав творця. Основним ініціатором виявлення плагіату, притягнення плагіатора до відповідальності є творець, а у випадку його смерті або нездатності самостійно здійснювати захист прав - його спадкоємці. Органом державної влади, який приймає владні рішення, є суд. Основне завдання держави в даному випадку полягає у створенні належних умов для реалізації кожним права на творчість, належне законодавче забезпечення відповідних відносин та забезпечення ефективного механізму правозастосування. Публічно-правовий аспект має основну мету - захист інтересів держави від псевдонауки, недопущення плагіату в дисертаційних роботах на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук. Основним суб’єктом правозастосування є Міністерство освіти і науки України. Спеціальними правами щодо контролю за недопущенням плагіату в наукових роботах наділено спеціалізовані вчені ради, наукового керівника та офіційних опонентів. Судові органи виступають суб’єктом правозастосування в цих відносинах у випадку прийняття негативного рішення по дисертаційній роботі.

72

<< | >>
Источник: УЛЬЯНОВА Галина Олексіївна. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ВІД ПЛАГІАТУ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Правова політика цивільно-правового захисту прав від плагіату: методологічний аспект:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Загальнотеоретичні аспекти поняття категорії «плагіат»
  4. Правова політика цивільно-правового захисту прав від плагіату: методологічний аспект
  5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -