Самозахистправ інтелектуальної власності від плагіату

Відповідно до ст. 19 Цивільного кодексу України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Самозахист передбачає вчинення певних дій самим суб’єктом, права якого порушені, чи його представником. Такі дії можуть бути вчинені як внаслідок правопорушення, так і до його здійснення або під час його здійснення.

Як зауважує професор Р.Б. Шишка, у рамках панування доктрини пріоритету закону для самозахисту місця не було. Із проголошенням верховенства права самозахист може гармонійно вписатися в систему цивільно-правового

471

захисту прав .

Право учасників цивільних правовідносин на самозахист - це їхні можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, створення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на запобігання або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.

Значення права на самозахист як для людини, так і для суспільства надзвичайно велике, оскільки з його реалізацією безпосередньо пов’язана особиста і майнова безпека кожного. Права й інтереси особистості поважаються в тому випадку, якщо ця особистість сама здатна захищати їх. Бездіяльність зацікавленої особи призводить до поширення правопорушень та безкарності. ^[463]

Вони, у свою чергу, знижують загальний рівень особистої безпеки людини. Чим активніше людина буде здійснювати діяльність із самостійного захисту своїх прав, свобод і законних інтересів, тим менше буде підстав для порушень .

Самозахист - це сукупність способів захисту охоронюваних законом прав особи або іншого суб’єкта цивільних правовідносин, що характеризуються спільними ознаками та умовами здійснення і застосовуються за наявності певних підстав особою, яка в даному випадку не здійснює свої владні функції чи посадові

Л'і'і

обов’язки .

О.П. Сергєєв визначає самозахист цивільних прав як форму їх захисту, яка допускається тоді, коли потерпілий має у своєму розпорядженні можливості правомірного впливу на порушника, не вдаючись до допомоги судових чи інших

• 474

правоохоронних органів .

М. Панченко наводить визначення самозахисту в широкому і вузькому розумінні. Так у широкому розумінні самозахист - це будь-які дії правомочної особи, пов’язані із захистом суб’єктивного права від порушення (у тому числі подання позову, скарги, самостійний захист цивільних прав у суді без допомоги адвоката тощо). Самозахист у вузькому розумінні - це вчинення правомочною особою не заборонених законом фактичних дій на відведення, зменшення негативних наслідків такого порушення. У цьому випадку такі фактичні дії

• 475

спрямовані на припинення порушення та ліквідацію його наслідків . ^{[464] [465] [466] [467]}

Самозахист - це спектр усіх самостійних дій управомоченої особи, які допускаються законом чи договором, які дозволяють забезпечити недоторканість

476

права, припинення правопорушення та відновлення права

І.М. Осолінкер виділяє поряд із самозахистом також самоохорону прав. При цьому самозахист прав визначається як правомірні дії власника майна чи іншої особи, що здійснюються без звернення до компетентних органів держави, спрямовані на застосування проти правопорушника у визначених чинним законодавством України та моральними засадами суспільства межах адекватних змісту порушеного права, характеру правопорушення та його негативним наслідкам засобів протидії з метою відновлення можливості безперешкодного здійснення належного йому чи іншим особам права власності у випадках його порушення чи реальної загрози порушення. Самоохорона права власності визначається як правомірні дії власника майна чи іншої особи, що здійснюються без звернення до компетентних органів держави, не суперечать вимогам чинного законодавства України та моральним засадам суспільства, і полягають у застосуванні комплексу превентивних заходів із метою забезпечення схоронності належного йому чи іншим особам майна, а також запобігання його знищенню,

477

пошкодженню та іншим негативним наслідкам .

Запропоноване розмежування самозахисту та самоохорони прав ґрунтується на усталеному підході до співвідношення категорій «охорона» та «захист», відповідно самоохорона здійснюється з метою запобігання порушенню прав, тоді як самозахист передбачає дії, спрямовані на припинення правопорушення та відновлення порушених прав.

Отже спільним для різних підходів до визначення сутності категорії «самозахист» є виділення таких ознак: це активні дії; здійснюється з метою ^{[468] [469] припинення порушення прав; має дотримуватись принцип співмірності способів самозахисту правопорушенню; може здійснювати з метою захисту власних прав або прав іншої особи.}

С.В. Горбачова на підставі аналізу законодавства виділяє такі ознаки самозахисту прав:

- самозахист - особиста діяльність людини. Для цієї категорії характерна можливість захисту громадянами своїх прав, свобод і обов'язків без звернення до державного чи іншого компетентного органу. Однак не завжди особа абсолютно самостійно вчиняє дії по самозахисту права;

- самозахист прав здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого, але він може звернутися за допомогою у здійсненні права на самозахист до інших осіб (тобто вдатися до так званої товариської взаємодопомоги);

- самозахист прав не повинен виходити за межі дій, необхідних для припинення порушення;

- у більшості випадків самозахист прав здійснюється у формі дії, тобто активної поведінки суб'єкта права. Однак невиконання особою вимог незаконного нормативного акта, який ще не визнаний судом таким, що вчиняється у формі бездіяльності, теж слід віднести до різновиду самозахисту прав;

- при реалізації способів самозахисту не потрібно згоди другої сторони на їх учинення;

- здійснення самозахисту прав допускається за наявності не тільки протиправного посягання на громадянина, а й у разі можливості такого посягання;

- можливість подальшого оскарження дій особи, яка самостійно захищає свої права, свободи і законні інтереси в компетентні органи .

За сучасних умов при обранні форми захисту порушених прав автори (їх правонаступники) переважно обирають судовий захист. Відмова від самозахисту зумовлена декількома чинниками, серед яких такі: невпевненість у виконанні ^[470] порушником авторських прав законних вимог правовласника; відсутність необхідних знань щодо способів самозахисту, порядку їх застосування; небажання витрачати час на вирішення існуючого конфлікту самостійно, впевненість у тому, що прийняття судового рішення буде більш ефективним та швидким розв’язанням спору; бажання надати розголосу випадку неправомірного використання твору, у тому числі й виявленому плагіату.

Разом із тим, звернення до самозахисту авторських прав, у тому числі й при плагіаті має ряд переваг, серед яких:

- можливість мирного урегулювання конфлікту без втручання органів державної влади;

- швидке реагування на неправомірне використання творів, порушення авторських прав та вжиття заходів для їх припинення. Слід ураховувати, що подання позовної заяви до суду та її розгляд відбуваються з дотриманням процедур та строків, встановлених процесуальним законодавством. І поки заява буде розглянута пройде певний час, за який у випадку звернення автора безпосередньо до порушника спір може бути вирішено, а порушення припинено. Адже швидке реагування на виявлене порушення авторських прав допоможе зменшити негативні наслідки. Зокрема, якщо автор виявляє плагіат у творі, який ще не опубліковано, він може звернутись до порушника з вимогою належним чином зробити посилання на запозичені праці, а також з вимогою не опубліковувати спірний твір.

Загальні межі здійснення права на самозахист визначаються:

1) призначенням права (запобігання, припинення порушення чи ліквідація його наслідків);

2) суб’єктним складом (фізичні та юридичні особи);

3) часовими межами (з моменту порушення чи виникнення його реальної загрози і до моменту зникнення цієї загрози або настання неможливості самостійно відновити порушені права);

4) способом здійснення права, а саме, заходи щодо самозахисту: а) не повинні бути заборонені законом і суперечити моральним засадам суспільства; б) мають відповідати змісту права (інтересу), яке порушено, чи щодо якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими воно порушено, чи створена реальна загроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідкам порушення (реальним чи можливим).

Відповідно до ст. 19 Цивільного кодексу України способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Спосіб самозахисту слід визначити як порядок здійснення протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні. Одним із них у цивілістичній літературі визнають навіть знання. Разом з тим слід погодитись із висловленою Г. Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка сприяє реалізації особою права на самозахист. Отже, обізнаність суб'єктів цивільних правовідносин із фактами, які мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з передумов забезпечення ^[471] дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб'єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або наявною є загроза їх порушення в майбутньому^[472].

Способам самозахисту властиві такі ознаки:

- спрямовані на забезпечення можливості досягнення цілей, що стоять перед суб’єктом самозахисту;

- установлення конкретного способу самозахисту, що передбачає, якими саме діями здійснюватиметься самозахист;

- спрямовані як на припинення порушення прав, свобод і законних інтересів, так і на їх відновлення;

- реалізація забезпечується різними, у тому числі юридичними,

гарантіями^[473].

Досліджуючи способи самозахисту цивільних прав, І. Берестова зазначає, що вони містять дві основні групи способів захисту суб’єктивних цивільних прав.

1. Способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного характеру, спрямованих на захист її суб’єктивних цивільних прав, зокрема: право кредитора самостійно стягувати з боржника належні йому платежі; відмова у задоволенні до отримання зустрічного задоволення; дії кредитора, спрямовані на виконання невиконаного зобов’язання за рахунок боржника; заходи, пов’язані з відмовою вчинити певні дії в інтересах недобросовісної сторони.

2. Способи, що полягають у застосуванні уповноваженою особою по відношенню до правопорушника заходів оперативного впливу^[474].

З метою систематизації способи самозахисту можна класифікувати за різними критеріями таким чином.

1. За суб’єктним складом: способи самозахисту, які можуть застосовуватися фізичними особами; способи самозахисту, які можуть застосовуватися юридичними особами; способи самозахисту, які можуть застосовуватися як фізичними, так і юридичними особами.

2. За сферою правовідносин, у яких застосовуються способи самозахисту: способи самозахисту, які можуть застосовуватись у сфері не договірних зобов’язань; способи самозахисту, які можуть застосовуватись у сфері договірних зобов’язань; способи самозахисту, які можуть застосовуватись у сфері як договірних, так і недоговірних зобов’язань.

3. За юридичним змістом правовідносин, у яких застосовуються способи самозахисту: способи самозахисту, які можуть застосовуватись у сфері абсолютних правовідносин; способи самозахисту, які можуть застосовуватись у сфері відносних правовідносин; способи самозахисту, які можуть застосовуватись у сфері як абсолютних, так і відносних правовідносин.

4. За характером права, що захищається: способи самозахисту, які можуть застосовуватись для захисту майнових прав; способи самозахисту, які можуть застосовуватись для захисту немайнових прав; способи самозахисту, які можуть застосовуватись для захисту як майнових, так і немайнових прав.

5. Залежно від підстави виникнення: способи самозахисту, які встановлені актами цивільного законодавства; способи самозахисту, які встановлені договором; способи самозахисту, які не встановлені ні актами цивільного законодавства, ні договором, але такі, що не суперечать закону та моральним засадам суспільства. ⁴⁸²

6. Залежно від зовнішнього вияву: способи самозахисту, які застосовуються шляхом вчинення дії; способи самозахисту, які застосовуються шляхом бездіяльності.

7. Залежно від характеру загрози для права: способи самозахисту, які застосовуються для захисту прав від правопорушень; способи самозахисту, які застосовуються для захисту прав від інших порушень (протиправних дій осіб, які не визнаються суб’єктами злочину чи адміністративного правопорушення; наслідків аварій, стихійного лиха тощо); способи самозахисту, які застосовуються

• • • 483

для захисту прав як від правопорушень, так і від інших порушень .

Основна відмінність способів самозахисту полягає в тому, що захист цивільних прав відбувається без залучення (звернення) відповідних компетентних органів держави. Отже, примусовий вплив на волю правопорушника відбувається не з боку держави, а від певної особи, яка не наділена владними повноваженнями у сфері захисту прав. При здійсненні самозахисту держава делегує учасникам цивільних відносин повноваження щодо здійснення захисту суб’єктивних прав. Однак постає питання щодо характеру примусу, який реалізується не державою, а приватною особою.^{[475] [476]}

Ураховуючи, що в Цивільному кодексі України, Законі України «Про авторське право і суміжні права» способи самозахисту чітко не визначені, натомість наведено перелік способів судового захисту, слід визначити, які з них можуть застосовуватись при самозахисті авторських прав від плагіату.

На думку О. Антонюк, із способів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватись лише такими, як: 1) припинення дії, яка порушує право; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення; 3) зміна правовідносин; 4) припинення правовідносин; 5) відшкодування збитків та інші

способи відшкодування майнової шкоди. Інші способи передбачають необхідність

485

винесення рішення юрисдикційними органами.

Способи цивільно-правового захисту авторських прав передбачені у ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Виходячи зі змісту ст. 52, способи захисту авторських прав можуть застосовуватись у судовому та позасудовому порядку. Такий висновок, зокрема, дозволяє зробити аналіз п. «є» абз. 2 ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права», відповідно до якого особа, авторські права якої порушено, має право вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права та (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень. Отже автор може звернутись з відповідною вимогою безпосередньо до порушника авторських прав, а вже у випадку її невиконання звернутись із позовом до суду. Іншим прикладом є співвідношення змісту п. «а» та п. «б» зазначеної статті. Відповідно до п. «а» абз. 2 ч. 1 ст. 52 автор має право вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення. Відповідно до п. «б» абз.2 ч.1 ст. 52 автор має право звертатись з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення. Отже, якщо звернення автора безпосередньо до порушника авторських прав не призведуть до позитивного результату, а дії, які порушують права, не будуть припинені, автор має право звернутись з відповідним позовом до суду.

Видається, що такий поділ має не лише теоретичне, а й практичне значення. Звернення з позовною заявою при будь-якому порушенні авторських прав не може бути визнано ефективним підходом до захисту авторських прав. Є численна категорія спорів, що можуть бути вирішені автором та особою, яка допустила ^[477] порушення авторських прав, без звернення до органів державної влади. Крім того, збільшення практики самозахисту авторських прав дозволить, зокрема: зменшити кількість справ у судах, що дозволить прискорити розгляд позовних заяв; швидше розв’язувати існуючі конфлікти, адже вимога про порушення буде безпосередньо направлятись порушнику; налагодити стосунки з користувачем авторських прав, який допустив їх порушення, тощо.

Ефективним має бути самозахист авторських прав при їх порушенні внаслідок плагіату. Враховуючи, що плагіатом визнається опублікування (оприлюднення) твору під іменем особи, яка не є його автором, способи самозахисту мають бути спрямовані на: припинення подальшого розповсюдження незаконно створеного твору; доведення до широкого загалу інформації про допущений плагіат; відшкодування автору збитків, завданих внаслідок плагіату.

Таким чином реалізуючи право на самозахист авторських прав у випадку їх порушення внаслідок плагіату, автори (їх правонаступники) можуть звертатись до порушників з вимогою про: припинення розповсюдження неправомірно створеного твору; вилучення та припинення подальшої реалізації друкованої продукції, створеної з порушенням авторських прав; опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності, неправомірне використання твору без згоди та зазначення імені автора (про допущений плагіат); вилучення незаконно створених об’єктів авторського права (статей, тезисів виступів на наукових конференціях, підручників, монографій тощо) з переліку наукових робіт автора плагіатора; відшкодування шкоди, завданої автору при порушенні його прав внаслідок плагіату.

Способи самозахисту порушених прав інтелектуальної власності залежно від мети їх застосування можуть бути поділені на такі категорії: недопущення поширення об’єктів, створених внаслідок плагіату (звернення до плагіатора з вимогою усунути порушення, до редакцій журналів з вимогою не опубліковувати твір); припинення порушення (вилучення з продажу об’єктів, створених внаслідок плагіату); відшкодування завданої майнової та немайнової шкоди; відновлення становища, яке існувало до порушення прав (спростування інформації про належність плагіатору привласненого об’єкту інтелектуальної власності або його охороноздатної частини).

Крім звернення з вимогою про припинення порушення авторських прав безпосередньо до правопорушника-плагіатора, автори можуть також:

- звертатись до редакцій журналів про призупинення друку наукової статті, в якій виявлено плагіат, а якщо стаття надрукована, звертатись з проханням про поширення у журналі інформації про факт плагіату;

- надавати інформацію про випадки плагіату за місцем роботи плагіатора, особливо, якщо це наукова установа.

Таким чином, у випадку виявлення плагіату автор може звертатись до плагіатора з вимогою вчинення дій, спрямованих на припинення порушення прав (зокрема, не опубліковувати спірний твір, вилучити з обігу твори, які є об’єктами плагіату, компенсувати завдані збитки тощо). Однак у випадку відмови порушника виконати вимоги автора він не зможе здійснити їх самостійно, без звернення до судових органів. Натомість, як вже відзначалось, автор може самостійно надрукувати у засобах масової інформації повідомлення про виявлений плагіат, а також вжити заходи з метою доведення інформації про виявлені факти плагіату до спеціалізованої вченої ради, якщо плагіат виявлено у дисертаційній роботі тощо.

5.2.