Поняття плагіату за законодавством України

Дослідження плагіату як соціальної та етичної категорії дозволяє визначити причини його стрімкого поширення в різних сферах інтелектуальної, творчої діяльності. Разом з тим від чіткості та повноти визначення плагіату як законодавчої дефініції залежить ефективність захисту прав інтелектуальної власності творців, винахідників від неправомірного запозичення їх результатів творчої діяльності, а також від зловживань недобросовісних правоволодільців, які безпідставно висувають звинувачення у плагіаті з метою зашкодити честі та діловій репутації інших осіб.

Особливістю правових понять і категорій є те, що вони не тільки відображають певний рівень знань щодо об’єктів і явищ правової реальності та виступають засобом подальшого і поглибленого їх пізнання, а й те, що при включенні їх у правові норми (позитивне право) входять до змісту цих норм і тому виконують найважливішу функцію права - регулятивну, визначаючи при цьому обсяг і зміст правового регулювання. Чим глибше і досконаліше розроблені (сформовані) правові поняття і категорії юридичної науки, тим досконаліше саме позитивне право, як таке, тим точніше і якісніше воно здатне регулювати відповідні суспільні відносини^[113].

Зважаючи на те, що будь-який механізм правового регулювання цивільних відносин перебуває в прямій залежності від характеристики об’єктів, щодо яких ці відносини виникають, дослідження останніх без перебільшень можна віднести до центральних задач, які стоять перед сучасною юриспруденцією^[114].

В першу чергу слід розкрити поняття та зміст категорії «плагіат».

Згідно з ч.2 ст. 20 Модельного кодексу інтелектуальної власності для держав-учасниць СНД одним із порушень прав інтелектуальної власності, що дає підстави для їх захисту, визнано плагіат, однак його визначення відсутнє^[115]. В міжнародних конвенціях у сфері права інтелектуальної власності плагіат не отримав належного закріплення.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» плагіат визначено як оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору^[116].

У КУпАП (ст. 51-2)^[117] та КК України (ст. 177)^[118] замість терміна «плагіат» вжито «привласнення авторства».

Попри загальновживаність та загальновідомість терміна «плагіат», у науковій доктрині не сформовано єдиного підходу до визначення поняття та сутнісних ознак плагіату як порушення прав інтелектуальної власності.

З метою визначення категорії «плагіат» у першу чергу слід звернутись до наукових словників.

У Енциклопедії Britannica 1911р. плагіат визначено як привласнення або копіювання твору іншого автора літератури або мистецтва та представлення його як оригінального без зазначення справжнього автора або іншого джерела походження твору. В Енциклопедії зауважено, що плагіат буде поширюватись зі збільшенням важливості та значення результатів інтелектуальної діяльності.^[119]

У словнику іноземних слів О.М. Чудінова 1910 р. плагіат визначено як крадіжку літературної власності, думок, тирад. Зазначення джерела запозиченої інформації визнається необхідним лише в тих випадках, коли те, що запозичується, ще не відділилося від особи свого творця та не увійшло в знеособлений капітал даної галузі культури. Плагіатор (від лат. Plagium - крадіжка людей) визначається як: 1) людина, яка продає вільних людей як рабів

або чужих рабів, як власних; 2) літературний крадій, тобто письменник, який

120

привласнює собі чужі твори та думки.

Більш широке трактування плагіату наведено у літературній енциклопедії, а саме як привласнення плодів чужої творчості: опублікування чужих творів під

своїм іменем без зазначення джерела або використання без перетворюючих

121

творчих змін, внесених особою, яка зробила запозичення .

У Літературознавчому словнику-довіднику плагіат визначено як умисне привласнення авторства на чужий твір літератури, живопису, науки тощо загалом або на його частини .

В умовах сьогодення особливої популярності набувають онлайн словники та енциклопедії у зв’язку з їх доступністю та легкістю використання. Однак, достовірність такої інформації не завжди може бути перевірена, адже інформація про їх авторів, укладальників зазвичай не наводиться.

На сайті Вільної енциклопедії Вікіпедія розміщено визначення плагіату, як привласнення авторства на чужий твір науки, літератури, мистецтва або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора, та зроблено посилання на ^{[120] [121] [122]}

Великий тлумачний словник сучасної української мови. В російськомовній версії Вікіпедії плагіат визначено як умисне привласнення авторства чужого твору науки чи мистецтва, технічних рішень або винаходів. При цьому відсутнє посилання на автора наведеного визначення або джерело його запозичення .

Крім Вікіпедії, визначення плагіату також є на сайті «Академик», на якому розміщено різні наукові словники.

Практично всі визначення плагіату, розміщені на сайті «Академик» з посиланнями на різні словники, починаються однаково та відрізняються лише переліком об’єктів, привласнення авторства на які визнається плагіатом . Зокрема, плагіат визначається як умисне привласнення авторства на чужий твір науки, літератури чи мистецтва,^{[123] [124] [125] [126] винахід[127] [128] [129] або раціоналізаторську пропозицію в цілому або в частині.}

Також на сайті наведено визначення плагіату у фінансовому словнику, як умисного привласнення авторства на чужий твір науки, літератури чи мистецтва в цілому або в частині. При цьому використовується дві назви джерела - фінансовий словник, який дійсно розміщено на сайті, та словник фінансових термінів, якого на сайті немає. Якщо відкрити безпосередньо сам фінансовий

129

словник, терміна «плагіат» в ньому немає .

Крім того, не завжди зазначені дані про словники та енциклопедії (їх авторів, укладальників).

Энциклопедический словарь» та зазначено 2000. Ніяких інших даних про словник не наведено. Можливо припустити, що на сайті розміщено електронну версію «Большого энциклопедического словаря», який випущено за загальною редакцією О.М. Прохорова . Однак, крім друкованого видання існує «Большой Энциклопедический словарь» - безоплатна онлайн енциклопедія з можливістю повнотекстового пошуку та підтримки морфології слів. Енциклопедичний словник є некомерційним онлайн проектом. Посилання на енциклопедичний словник допускаються без будь-яких обмежень та повідомлень авторів проекту . Ніяких даних про авторів онлайн енциклопедії на сайті не наведено.

Під час створення таких онлайн словників використовується інформація, яка належить певним авторам, про що жодним чином не зазначається на сайтах. Визнати такі дії плагіатом не можливо, адже авторство на ойлан словники не приписується певній особі. Тому мова може йти лише про порушення немайнових прав - права на ім’я, цілісність твору, а також виключних майнових прав автора - дозволяти та забороняти використання твору без згоди автора.

Для того, щоб визначити сутність плагіату, слід проаналізувати різні підходи, які сформувались у науковій доктрині, та можуть бути класифіковані за різними підставами.

Залежно від категорії результатів інтелектуальної, творчої діяльності неправомірне використання яких визнається плагіатом, запропоновано розрізняти промисловий плагіат та авторський плагіат.

Відповідно до першого підходу плагіат розглядається як привласнення авторства на об’єкти авторського права та права промислової власності.

Плагіат визначається як привласнення авторства на чужий твір науки, літератури, мистецтва або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську ^{[130] [131]}

пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на

132

автора .

В Енциклопедії Болгарії «А-Я» плагіат визначається як: «умисне привласнення авторства на чужий науковий чи літературно-художній твір, або на його значну частину, а також реєстрація чужого винаходу, промислового

133

зразка» .

Особливість такого підходу до плагіату полягає в тому, що незаконним визнається привласнення авторства не лише на об’єкти авторського права, а й об’єкти промислової власності, що є цілком слушним. Немайновими правами, у тому числі правом авторства, наділяються не лише суб’єкти авторського права. Право авторства виникає також на такі об'єкти інтелектуальної власності, як: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорт рослин, наукове відкриття. Привласнення авторства на такі результати інтелектуальної діяльності за своєю суттю також є плагіатом.

У законодавстві про охорону прав на об'єкти промислової власності категорія «плагіат» не використовується. Разом з тим у ст. 177 КК України передбачена відповідальність за привласнення авторства на винахід, корисну модель, промисловий зразок.

Відповідно до другого підходу плагіатом визнається привласнення авторства лише на результати творчої діяльності (об’єкти авторського права і суміжних прав).

Плагіат визначається як недозволене запозичення, відтворення чужого літературного, художнього або наукового твору (чи його частини) під своїм іменем або псевдонімом, не сумісне як з творчою діяльністю, так і з нормами ^{[132] [133]} моралі та закону, що охороняє авторське право^{[134] [135]. Важливе значення у наведеному визначенні має вказівка на порушення внаслідок плагіату не лише норм законодавства, а й норм моралі. Адже плагіат не в меншій мірі порушує етичні норми, ніж правові. І хоча акцент переважно робиться на боротьбі з плагіатом юридичними засобами, моральний осуд плагіатора, несхвальне ставлення до дій плагіатора зі сторони колег можуть суттєво вплинути на поведінку та професійне майбутнє недобросовісного автора.}

Н. Анохіна плагіат розглядає як прояв «интеллектуального тунеядства», під яким розуміє усвідомлене безоплатне привласнення особою, соціальною групою або країною продуктів чужої інтелектуальної діяльності та права авторства на них з метою отримання доступу до матеріальних і нематеріальних благ.

135

під своїм іменем .

В.А. Єрмоленко, досліджуючи криміналістичну характеристику найбільш типових порушень авторських та суміжних прав, визначає плагіат як повне чи часткове присвоєння авторства, яке може виражатися лише в активних діях порушника, що вказують на наявність авторства на чужий твір або його частину в плагіатора. Способами є: зазначення особи, яка не брала участі у створенні твору, як співавтора або визнання її єдиним автором твору; привласнення авторства на частину твору, створену іншим співавтором; привласнення авторства на переклад твору. З метою маскування може змінюватись назва твору, імена головних героїв, без фактичної зміни сюжету твору та його ідейно-тематичної побудови; використання чужих художніх образів у власному творі^{[136] [137].}

На нашу думку, сучасна практика неправомірного використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності свідчить про те, що плагіат не обмежується лише сферою авторських правовідносин. Плагіат у сфері промисловості має свої специфічні прояви, які відрізняють його від усталеного його розуміння як порушення авторських прав, що обумовлено умовами набуття та реалізації прав на об’єкти промислової власності.

Другим критерієм для класифікації наукових підходів до визначення сутності плагіату є категорія прав інтелектуальної власності, які порушуються.

По-перше, це визнання плагіатом дій, які порушують особисті немайнові права автора, в першу чергу права авторства.

Зокрема, плагіат розглядається як самостійне порушення особистих немайнових прав, виражене у привласненні авторства, як щодо всього твору, так і його окремих частин, у тому числі використання твору, частини (включаючи назву) без вказівки джерела запозичення .

Плагіат полягає в повному або частковому присвоєнні оригінальних елементів, що містяться в чужому творі, і в їх представлені в якості своїх власних. Посягання на особисте немайнове право автора, що став жертвою плагіату, завжди обмежує його право на повагу до його авторства і на цілісність твору, оскільки плагіатор видає чуже авторство за своє власне. У більшості випадків плагіат також полягає у посяганні на цілісність твору, оскільки, як правило, плагіатор намагається замаскувати свій плагіат. ^[138]

По-друге, це визнання плагіатом дій, внаслідок яких порушуються як немайнові, так і майнові права інтелектуальної власності.

Зокрема, Т. Якушева зазначає, що плагіат пов'язаний не з привласненням твору, а з порушенням прав щодо цього твору, які мають у першу чергу немайновий характер, оскільки порушується право автора іменуватися автором твору, а у подальшому і право автора, яке має майновий характер (зокрема, право на відтворення)^[139].

Особисті немайнові права розглядаються в сучасній юридичній доктрині і законодавстві України як абсолютні і невідчужувані, і які є виявом свободи і недоторканності особи^{[140] [141].}

Авторство визнається одним з особистих немайнових благ, які

141

охороняються цивільним законодавством .

Порушення немайнових прав, на нашу думку, мають більше негативних наслідків, ніж порушення лише майнових прав, адже посягають на немайнові блага, є проявом неповаги до чужої творчої, інтелектуальної праці.

Попри це, акцентуючи увагу на порушенні права авторства, не слід обмежувати неправомірність дій плагіатора лише порушенням немайнових прав, адже плагіат передбачає використання об’єкта інтелектуальної власності, яке відбувається без згоди творця. У зв’язку з чим, другою важливою ознакою плагіату є також порушення майнових прав інтелектуальної власності.

Плагіат має за мету повне або часткове привласнення оригінальних результатів інтелектуальної творчої діяльності однієї особи іншою особою, що

призводить до порушення особистих немайнових та (або) майнових прав

142

справжнього автора .

О. Штефан відзначає, що плагіат як різновид порушення авторського права, є комплексним порушенням, котре посягає як на особисті немайнові права автора твору, так і майнові права суб’єктів авторського права^{[142] [143].}

Отже, спільним для різних підходів до визначення плагіату є акцентування уваги на таких його рисах, як: по-перше, неправомірне використання чужого об’єкта права інтелектуальної власності або його частини; по-друге, привласнення авторства на об’єкт права інтелектуальної власності або його частину.

Найбільш дискусійним є питання визнання плагіатом привласнення чужої

ідеї.

Відповідно до ст. 9 Угоди TRIPS, ст.8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» захист авторського права поширюється на вислови, а не на ідеї, процедури, способи дії або математичні концепції як такі.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів не містить спеціальних положень щодо правової охорони ідей, процесів, методів і концепцій. Однак уся історія Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка відбита в документах дипломатичних конференцій, показує, що вищезгадані норми завжди обговорювалися і бралися до уваги, оскільки зазначена конвенція містить норми щодо правової охорони творів, а не ідей, які не є

творами^[144].

Разом з тим саме ідеї доволі часто стають предметом посягання плагіаторів. У зв’язку з цим у науковій доктрині не сформульовано єдиного підходу до визнання плагіатом привласнення ідеї.

Вважається, що неоднозначність у вирішенні питання захисту ідеї від плагіату полягає у відсутності її законодавчої дефініції. У зв’язку з чим слід звернутись до наукових досліджень ідеї як результату творчої діяльності.

Ідея є однією із основних філософських категорій. Ідея - термін, який сходить до філософії Платона та означає сутність речі або цілого роду речей, яка виражена у понятті. Ідеї існують не лише у розумі, як абстракції конкретних одиничних речей, вони наділені самостійною реальністю поза суб’єктним мисленням та раніше конкретних речей, не стільки ідеї визначаються речами, стільки останні ідеями, втіленими в них більш менш досконало^[145].

Для Г егеля абсолютна ідея є вищою точкою розвитку знання, яка включає в себе всі попередні форми знання і тому є вищою об'єктивною істиною, в якій збігаються мислення і реальність^{[146] [147] [148].}

Питання стосовно того, чи може ідея бути об’єктом права інтелектуальної власності неодноразово порушувалося філософами, науковцями. Зокрема, у ХУШ-ХІХ століттях над ними активно працювали І. Фіхте, та ін. Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття такі фахівці, як М. Малеїна, Є. Белиловський, Н. Макагонова обґрунтовано заговорили про необхідність надання ідеї статусу об’єкта права інтелектуальної власності .

Як зазначав О.О. Пиленко, будь-яка нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати промисловий винахід як власність його

148

творця .

Нова ідея - це висловлювання, якого не може бути в числі зарані відомих в якості варіантів. Відповідно багатство змісту того, що відкривається людським розумом в процесі творчості, не може бути визначено за допомогою апарату теорії зв’язків, це особлива проблема. Не можна зміряти вихідну невизначеність, це часто повна несподіванка, з чого слідує велика інформаційна ємність нових

• 149

ідей

Ідея - це основа фундаменту будь-якої інтелектуальної конструкції (закону, постанови, організаційно-тактичного рішення (вироку)).

Ідея - це мотивоване спонукання до дії, яке від початку до кінця пронизує поведінковий акт. Ідея це розумова діяльність, що складається з ряду компонентів: сприйняття, прийняття рішення, його інтелектуальне оформлення та формулювання^{[149] [150].}

Попри те, що ідея не входить до переліку охороноздатних об’єктів права інтелектуальної власності, доволі часто вона використовується у визначенні категорії «інтелектуальна власність», а також при розкритті сутності окремих результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Таким чином ідея може бути визначена як особливий вид інформації, яка вирізняється творчою складовою та виражає сутнісні характеристики, властивості результату інтелектуальної, творчої діяльності.

Так С.В. Корновенко наводить визначення інтелектуальної власності Генерального директора Всесвітньої організації інтелектуальної власності і Генерального секретаря Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин Каміл Ідріс, відповідно до якого інтелектуальна власність - це термін, що описує ідеї, винаходи, технології, твори мистецтва й музики, а також літератури, які є нематеріальними при їхньому створенні, але потім стають цінностями в матеріальній формі як і кожний інший продукт... інтелектуальна власність є комерційним застосуванням творчої думки для розв’язання технічного або художнього завдання. Вона не є продуктом сама по собі, а являє собою особливу ідею, що стоїть за цим продуктом, або спосіб, яким ця ідея виражена, або ж відмінний характер того, як цей продукт названий або описаний^{[151] [152].}

Розкриваючи відмінності між правом власності та правом інтелектуальної власності, О.О. Підопригора наголошує на тому, що об'єктами інтелектуальної власності є ідеї, образи, символи, думки, гіпотези тощо. Перелічені об'єкти можуть стати інтелектуальною власністю лише за умови, що вони здатні матеріалізуватись, втілитись у матеріальних носіях. Ідея, яка не здатна до такої матеріалізації, об'єктом права інтелектуальної власності не стає. Також категорія «ідея» використовується при визначенні сутності окремих об’єктів права інтелектуальної власності. Зокрема, винаходом визнається така нова ідея, яка дозволяє на практиці вирішити конкретну проблему в галузі техніки. Для того, щоб така ідея стала об'єктом правової охорони (стала патентоспроможною), вона має відповідати певним вимогам: бути новою, тобто ще ніде не опублікованою, і не використовуватися. Ідея має бути неочевидною, тобто вона не повинна бути звичайним інженерним рішенням фахівця відповідної галузі господарювання. І нарешті, ідея має стосуватися рішення проблеми, придатного для застосування в промисловості, тобто це рішення може бути використане промисловим шляхом .

В.С. Лазебний, Г.М. Розорінов, С.В. Толюпа, підкреслюючи особливість права інтелектуальної власності як особливого різновиду прав, що охороняються законом, зауважують на тому, що вони суттєво відрізняються від прав на матеріальні об’єкти, тому що об'єкти інтелектуальної власності є нематеріальними. Матеріальний об'єкт можна продати одній особі або обмеженій групі осіб. Нематеріальний об'єкт (ідея) може бути використаний необмеженим колом осіб. На відміну від матеріальної речі, повернути ідею її власнику, наприклад, шляхом примусового вилучення, неможливо. Цікавим є підхід науковців і до визначення винаходу, під яким розуміється ідея винахідника, що дозволяє на практиці вирішити конкретну проблему в сфері техніки .

Щодо ідеї можна сказати, що ідея або зміст, або матеріал - це багата фактична канва твору. Ідеї також є продуктами творчої здатності уяви. Уява є креативною складовою пізнання, саме через уяву можливий вплив розуму на

• 154

предмети, відсутні в природі, але які є предметом роздумів .

Ідея є основою всієї творчої, інтелектуальної власності. Ідея є першим етапом появи нового об’єкта права інтелектуальної власності, який не отримав належного регулювання на законодавчому рівні. Охорона виключно об’єктів призводить до того, що автор оригінальної ідеї незахищений перед «інтелектуальними крадіями». Шукаючи інвестора, підбираючи фахівців, які б допомогли втілити ідею в охороноздатний об’єкт, автор ідеї постійно перебуває під ризиком її привласнення та використання без його участі.

У зв’язку з тим, що ідеї попри свою інтелектуальну, творчу складову не включені до переліку охороноздатних об’єктів права інтелектуальної власності, серед науковців сформувалось два діаметрально протилежні підходи щодо охорони ідеї як результата інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до першого, підтримується законодавчий підхід щодо неохороноздатності ідеї як об’єкта авторського права. Відповідно привласнення ідеї не буде визнано плагіатом.

Як відмічає В. Мельников, ідеї не охороняються законодавством про авторське право та патентним законодавством ні в одній з країн світу^{[153] [154] [155].}

В.С. Петренко зауважує, що використання сюжету, теми твору чи наукової ідеї, із втіленням їх в іншу форму вираження, а не в ту, з якої вони запозичені, не визнається плагіатом. Збіг деяких ідей як такий також не може бути визнаний плагіатом, оскільки автори часто приходять до схожих результатів творчості незалежно один від одного^{[156] [157] [158] [159].}

Таку ж позицію висловлює і Т. Коваленко, яка зауважує, що авторське право надає охорону способу вираження таких ідей. Це вираження є унікальним поєднанням слів, музичних символів (нот), кольорів, форм тощо. Саме вираження робить твір оригінальним. Це означає, що основою багатьох творів може бути однакова ідея й усі вони будуть охоронятися авторським правом, отже кожний автор виражає цю однакову ідею своїм неповторним оригінальним способом. Власне ідеї не охороняються авторським правом, і в тому, що в іншому творі

157

розкривається така ж сама ідея іншого автора, немає нічого нечесного .

Відповідно до другого підходу, обґрунтовується необхідність захисту ідеї, в тому числі крадіжка ідеї розглядається як плагіат.

Є. Белиловський вважає, що ідея, яка зумовлює створення об’єкта авторського права, повинна також бути об’єктом авторського права. З огляду на це, дослідник вважає за доцільне реєструвати ідею як об’єкт авторського права

1 ^R

формулою .

У зарубіжних виданнях плагіат переважно визначається як неправомірне привласнення твору, його частини або ідеї іншого автора .

Плагіат - це використання чужих опублікованих або неопублікованих ідей або слів (або іншої інтелектуальної власності) без зазначення авторства, отримання дозволу та представлення їх як нових та оригінальних, а не як отриманих з існуючих джерел. Завдання та мета плагіату - ввести в оману читачів щодо внеску плагіатора. Цей термін застосовується незалежно від того, чи взяті ці ідеї чи слова з рефератів, заявок на отримання дослідницьких грантів, заявок до етичного контрольного комітету, матеріалів, опублікованих в будь-якому виді (друкованому, електронному) або неопублікованих^[160].

Попри те, що у визначеннях плагіату зазначається про привласнення ідеї, в практичній діяльності ідея не завжди отримує охорону як охороноздатний об’єкт.

Так, при вирішенні справи щодо обвинувачення фірмою IPC Media ltd власника журналу Highbury у копіюванні формату передньої обкладинки журналу, який видається фірмою IPC Media, суд не прийняв позицію позивача щодо розподілу дизайну обкладинки на певні елементи, кожному з яких повинна надаватись правова охорона. У судовому рішенні було зазначено, що встановлення меж запозичення абстрактних ідей та копіювання ідей іншого роду, а саме ідей, які характеризуються їх детальним опрацюванням, є важкою задачею; схожість ознак обкладинок конфліктуючих журналів (верхня горизонтальна смуга одного й того ж кольору, головне інформаційне поле, розташоване нижче логотипу зі зміщенням до лівої сторони обкладинки, однакові шрифти) обумовлено не копіюванням відповідачем ознак, які притаманні журналу позивача, а використання конфліктуючими сторонами одних і тих же банальних елементів (поширених у видавничій справі), які не є охороноздатними; ігнорування позивачем при співставленні обкладинок конфліктуючих журналів ознак, які не скопійовані, створює лише ілюзію копіювання суттєвої частини об’єкта авторського права^[161].

При визначенні категорії «ідея» виділяються такі її ознаки, як: результат розумової, інтелектуальної діяльності; вирізняється оригінальністю, новизною; є основою об’єкта, предмета.

На нашу думку ідея як результат інтелектуальної, творчої діяльності має бути визначена через категорію «інформація». Ідея є сутнісним, змістовним вираженням будь-якого результату творчої діяльності, яке розкриває призначення, особливість такого об’єкта, способи використання тощо.

Ідея - це особливий вид інформації, яка вирізняється творчою складовою, на підставі якої з’являється новий об’єкт, який залежить від об’єктивної форми вираження і без об’єктивізації не зможе отримати правову охорону. Якщо скульптура стає об’єктом авторського права з моменту створення, її ідея може бути виражена у малюнку, ескізах тощо. Такий малюнок несе інформацію про майбутній об’єкт творчої діяльності, однак може отримати охорону лише як художній твір, а не скульптура. Отже ідея може бути одразу втілена в об’єкт інтелектуальної власності, а може бути розкрита до його створення. Така практика є поширеною у науковій сфері. Перш ніж буде створено новий об’єкт права промислової власності, розроблено нові ліки, інформація про наукові дослідження, напрацювання висвітлюється у наукових публікаціях. Фактично розкривається ідея нового об’єкта, який ще не створено. Однак такої інформації достатньо, щоб треті особи на підставі її використання втілили ідею в життя, створили об’єкт і раніше за авторів отримали охоронний документ. Ураховуючи, що авторське право охороняє форму твору, та не поширюється на сферу промислової власності, захиститись від крадіжки ідеї за таких умов вкрай важко.

Отже ідея, як інформація, з’являється до моменту об’єктивізації результату інтелектуальної, творчої діяльності, втілюється в ньому та існує незалежно від матеріального носія, в якому виражено об’єкт.

Привласнення ідеї, зовнішня форма вираження якої несуттєво видозмінюється зі збереженням сутнісного змісту, може бути визнано плагіатом, який вчиняється у завуальованій формі. У зв’язку з чим творець має бути захищений від зловживань недобросовісних плагіаторів.

З іншої сторони, обмежити право на ідею авторською монополією - це фактично обмежити право мільйонів на творчість. Попри те, що ідея може бути «старою як світ», завдяки технічному прогресу вона може отримати «нове життя», стати підґрунтям для розробки нових об’єктів, процесів тощо.

У зв’язку з цим вважається доцільним складовою права на свободу творчості визнати право на інтерпретацію ідеї, сутність якого полягає у визнанні правомірним використання ідеї з метою її творчої переробки, удосконаленням форми її вираження, внаслідок чого з’являється новий охороноздатний об’єкт права інтелектуальної власності.

На практиці привласнення ідеї доволі часто за зовнішніми ознаками співпадає з різними способами її використання, які не визнаються порушенням прав інтелектуальної власності.

В першу чергу слід визначити різницю між плагіатом та апропріацією.

Як зауважує Є. Березецький, апропріація є найуживанішим методом у сучасному актуальному та модерному мистецтві. Митці запозичують образи з популярної культури, реклами, засобів масової інформації, з творчості інших митців і використовують їх у своїх власних творах^[162].

Ураховуючи, що апропріація передбачає використання фрагментів чужих об’єктів права інтелектуальної власності під час створення нового об’єкта, постає питання про умови, межі та наслідки такого запозичення.

Якщо в літературі є правила цитування, які дозволяють використовувати фрагмент чужого твору без отримання дозволу автора за умови обов’язково зазначення його даних, цитування у художній творчості видається малоймовірним. Адже якщо поряд з кожним запозиченим фрагментом зазначати його художника, новий твір втратить свою оригінальність. Особливої актуальності питання часткового запозичення фрагментів чужих художніх творів набуває під час апропріації. Якщо для художників-апропріаторів запозичення чужих творів є способом творчої діяльності, правовласники такі дії розцінюють як порушення їх прав, у тому числі й плагіат.

Запозиченням сюжету твору «апропріація» вважатися не може, інакше апропріаторами потрібно було б називати, наприклад, більшість художників, які пишуть картини на релігійні теми. Простих плагіаторів, які запозичують у іншого художника його стиль, теж не можна вважати апропріаторами тому, що апропріатори за допомогою запозичених елементів прагнуть висловити свої власні ідеї. Для апропріаторів на відміну від плагіаторів роботи, які вони використовують, є не «точкою відліку», втіленням правила, якого потрібно дотримуватися, а лише одним з інструментів. Апропріатори запозичують в основному візуальні образи або елементи цих образів, які вони вставляють в свої творіння^[163].

Отже предметом запозичення апропріаторів є певні фрагменти, елементи художніх творів (фотографічних творів, картин) інших художників, які вони включають у власні художні твори з метою підкреслення авторської ідеї, особистого погляду на певні події, явища тощо. Метою апропріації є підкреслення художньої думки митця за рахунок фрагментів чужих творів, при цьому художник підкреслює власний стиль, а не намагається досягти подібності з роботами творців, чиї твори він використовує. Плагіат переслідує зовсім іншу мету. Плагіатор намагається повністю копіювати стиль тих художників, чиї роботи він привласнює. Попри те, що такі твори обнародуються під іменем плагіатора, його мета наблизитись до стиля іншого художника, щоб створити враження приналежності до певного художнього напрямку або техніки створення художніх творів.

Серед художніх творів, які користуються популярністю для цілей апропріації, С.В. Єрохін виділяє роботу Леонардо да Вінчі «Мона Ліза». У 1914 р. образ Мони Лізи апроприює Казимир Малевич («Композиція з Моною Лізою»); у середині 1970-х рр. - Філіп Петерсон з Control Data Corp., який створив на її основі широко відомий комп'ютерний портрет з використанням 100 градацій сірого; на рубежі тисячоліть - художник «комп’ютерного екрану» Георгій Пузенко («Одинична Мона Ліза 1:1», «Вежа часу Мона 500», «Мона Ліза відправляється в Росію», «Мона Космос 21»)^[164].

На практиці провести таке розмежування буває вкрай важко, а художників - апропріаторів звинувачують у порушенні прав інтелектуальної власності.

Одного з найвпливовіших сучасних художників Люка Тюйманса (Luc Tuymans) 15 січня 2015 року звинувачено у плагіаті. У 2011 році він написав портрет одного з бельгійських політиків, згодом так і назвавши живописне полотно - A Belgian Politician, використовуючи як першоджерело фотографію, надруковану в місцевому засобі масової інформації. Фотограф Катрін Ван Гіал (Katrijn Van Giel) відповідно відобразила представника правих Жана-Марі Дедекера (Jean-Marie Dedecker) роком раніше і донедавна не знала про існуючу реінкарнацію своєї роботи.

Під час процесу художник визнав, що фотографія Ван Гіал «надихнула» його на створення твору, проте заперечував (що є очевидним) пряме відтворення, називаючи свою роботу пародією - таке формулювання підказала буква закону про авторське право. Цю ж версію підтримав захист Тюйманса. Беззаперечно, визнати карикатурою такий твір для автора - вимушений компроміс, було б доцільніше замінити «пародію» на «карикатуру»^[165].

Отже спільним для плагіату та апропріації є використання чужих результатів інтелектуальної, творчої діяльності під час створення нового об’єкта права інтелектуальної власності без зазначення даних про автора оригінального твору. Різниця між апропріацію та плагіатом полягає у: меті художнього запозичення; способах використаннях запозичених фрагментів.

Отже різниця між апропріацією та плагіатом може бути визначена на таких підставах: спосіб запозичення об’єкта права інтелектуальної власності або його частини; мета такого запозичення.

Подібним до апропріації є фанфікшн. К.А. Прасолова визначає фанфікшн, як літературну творчість шанувальників творів популярної культури, яка створюється на основі цих творів в рамках інтерпретативного співтовариства (фандомів) - передбачає неймовірних розмірів корпус текстової продукції, яка публікується щодня^[166].

Фанфік - оповідання, в якому автор описує події, що відбуваються у світі, вигаданому кимось іншим. Це популярні фільми, книги, серіали. Автор просто бере відомих персонажів і придумує свою історію з ними.

Сучасний фанфікшн - цє великий, диверсифікований, багатомовний простір читання та письма. Це поле літературного досвіду, повністю виведене за межі літератури як індустрії: всі фанфікшн-практики безкорисливі і реалізуються у вільний від основної зайнятості час. Читання і написання фанфікшн здійснюється у співтоваристві, об'єднаному інтересами: для того щоб повноцінно брати участь у фан-фікшн-практиках, необхідно навчитися певному набору вироблених колективно правил і стратегій читання, письма та поведінки, а також відчувати як мінімум інтерес і симпатію, а ще краще пристрасть, до «канону»^[167].

Фанфікшн - це діяльність прихильників творчості відомих авторів, які спрямовують її на створення творів, пов’язаних зі своїми улюбленими персонажами, героями, розвитком події оригінального твору тощо. Такі твори виражають власне сприйняття твору автором, який може виступати одним із героїв фанфіка. Переважно об’єкти, які є результатами фанфікшина, поширюються в мережі Інтернет.

Основою для створення фанфіків є художні, літературні твори, художні фільми, які користуються великою популярністю серед споживачів. Яскравим прикладом є «Гаррі Поттер», який об’єднує представників фанфікшина з усього світу.

Слід зауважити, що зі збільшенням інтересу до створення фанфіків їх кількість стрімко зростає, у зв’язку з чим постало питання про плагіат у сфері фанфікшина. На одному з сайтів «Гарри Поттер фанфики» передбачено, що дуркувати чужі фанфікі/переклади категорично заборонено.У перекладах творів слід обов’язково зазначати в розділі «Джерело» автора фанфіка та посилання на джерело. Плагіат видаляється одразу, а профіль порушника разом з іншими творами видаляється. Якщо є велике бажання дописати або зробити переклад чужого забутого фанфіка - слід спочатку отримати дозвіл, а вже потім викладати його в архіві. В іншому випадку він буде вважатись плагіатом^[168].

Отже при фанфікшині постає питання про плагіат оригінального твору та плагіат самих фанфіків. Щодо плагіату оригінального твору слід зауважити таке. Як правило, факт неправомірного запозичення чужого втору при плагіаті приховується, щоб створити враження, що твір є результатом творчої діяльності плагіатора. При створенні фанфіків оригінальний твір використовується відкрито. Крім того найчастіше запозичується сам персонаж, за участю якого створюються нові твори. У зв’язку з чим доречніше вести мову про правомірність використання охороноздатної частини та збереження цілісності твору. Ураховуючи, що фанфіки переважно поширюються в мережі Інтернет без комерційної мети, спори щодо порушення прав авторів оригінальних творів не виникають. Ситуація може змінитись, якщо фанфіки почнуть опубліковуватись з комерційною метою, а їх автори будуть отримувати винагороду завдяки використанню, переробці оригінальних творів інших авторів.

Також однією з форм використання чужих об’єктів права інтелектуальної власності визнається запозичення.

Запозичення - одна з форм дозволеного законом бездоговірного використання чужого твору, коли не потрібно отримувати згоду автора, виплачувати йому додаткову винагороду, але необхідно вказати прізвище автора і джерело запозичення. Саме остання умова відрізняє запозичення від інших форм бездоговірного використання творів - об'єктів авторського права^[169].

Отже особливістю запозичення є його правомірний характер. Використання чужих творів має відбуватись з дотриманням умов, визначених законом (цитування, відтворення фрагментів творів з метою навчання, з науковою метою тощо). Порушення умов вільного використання творів, встановлених законом (перевищення меж, неналежне оформлення запозиченої частини твору), визнається порушенням прав, у тому числі й плагіатом.

Отже з розвитком творчої, інтелектуальної діяльності вироблено різні форми запозичення чужих об’єктів права інтелектуальної власності, правомірність яких залежить від різних чинників: суб’єктивних (мети, ставлення творця до чужих результатів творчої діяльності, усвідомлення правомірності чи неправомірності дій); об’єктивних (урегульованість відносин у законодавстві, усталена практика тощо).

Враховуючи особливість ідеї, як об’єкта посягання при плагіаті, доцільним вбачається розрізнення поняття плагіату у широкому та вузькому значенні, де під плагіатом у широкому значенні розуміється будь-яке запозичення чужого результату інтелектуальної, творчої діяльності або ідеї без вказівки джерела (автора) запозичення, а під плагіатом у вузькому значенні - навмисні неправомірні дії з привласнення авторства на чужі об’єкти права інтелектуальної, творчої діяльності, які призводять до порушення особистих немайнових та майнових прав інтелектуальної власності творців, прав та інтересів користувачів об’єктів права інтелектуальної власності та інтересів держави

Слід зазначити, що останнім часом дедалі частіше зазначається про самоплагіат.

Під самоплагіатом (англ. self-plagiarism) у науковій сфері розуміється повторна публікація самим автором значних за обсягом і ідентичних (або дуже близьких) за формою та змістом наукових текстів без вказівки на те, що ці тексти вже були опубліковані раніше (або одночасно).

Мова може йти як про повторну публікацію однієї і тієї ж статті (з незначними змінами у назві та змісті (цей різновид самоплагіату носить назву подвійної або «множинної публікації» - англ. Duplicate (multiple) publication), так і про публікації статті, яка містить значні уривки з раніше опублікованих робіт без розміщення посилань на них (цей різновид носить назву «нарізки») . Подібні тексти можуть публікуватися непослідовно, а практично одночасно - якщо автор ^[170] одразу подав їх у різні журнали (йдеться про практику розсипки статті по видавництвах, англ. Multiple submission) .

На відміну від плагіату, який визнається порушенням авторських прав, самоплагіат розглядається як порушення норм етики, адже не можна звинуватити автора у привласненні авторства на свої ж роботи. Отже постає питання, чи є якісь обмеження для самоплагіату, чи ця проблема виключно етична, чи взагалі це нормальна практика, яка ґрунтується на праві автора використовувати твір на власний розсуд в межах, визначених законодавством?

В першу чергу слід звернути увагу, що при визначенні самоплагіату переважно зазначається про передрук наукових праць. Обумовлено це тим, що наукові роботи мають виступати результатом інтелектуальної праці автора в певній галузі знань, мати на меті висвітлення нових розробок, результатів, досягнутих автором. Такі публікації мають сприяти розвитку науки, вирішенню певних наукових, економічних, соціальних проблем. Коли ж автор передруковує власні праці, про досягнення якихось нових результатів мова не йде. Крім того, внаслідок самоплагіату буде порушуватись одна з умов набуття вченого звання або наукового ступеня. Отже, коли автор несуттєво змінює наукову статтю, він отримує необхідну кількість публікацій, однак при цьому не завжди належної наукової якості.

Також негативні наслідки від дублювання автором власних публікацій полягають у тому, що наповнення конференцій та журналів ідентичними роботами ускладнює пошук необхідної інформації за певною тематикою. Самоплагіат сприяє отриманню переваг та нагород тими авторами, які мають більшу кількість публікацій, ніж тими, які друкують свої роботи лише один раз . ^{[171] [172]}

Крім того, внаслідок другу наукових робіт, які є результатом самоплагіату, не

173

друкуються більш достойні роботи .

Однак не завжди самоплагіат має негативні наслідки. Не слід виключати випадки, коли автор свідомо розсилає статтю для опублікування одночасно у різних наукових виданнях з метою поширення корисної інформації серед широкої аудиторії читачів. Адже у кожного видання є своя певна категорія читачів, тому для того щоб досягти найбільш повного ознайомлення населення з певною інформацією (наприклад, про ознаки певної хвороби, особливості її прояву, запобігання тощо) її доцільно розміщувати у різних друкованих виданнях.

У даному випадку постає питання про визначення суспільно-корисної інформації, поширення якої має важливе значення та виключає в діях її автора недобросовісність та неетичне тиражування власних наукових праць.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про інформацію» суспільно необхідною визнається інформація, яка є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб

174

тощо .

Слід відзначити, що відповідно до положень закону суспільно необхідна інформація є різновидом інформації з обмеженим доступом, яка може бути поширена. Фактично, така інформація є виключенням із загального правила, адже суб'єкти інформаційних відносин звільняються від відповідальності за ^{[173] [174] розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно необхідною.}

У наукових дослідженнях використовується декілька термінів «суспільно значима інформація», «суспільно важлива інформація», «суспільно корисна інформація». Разом з тим їх визначення ґрунтується на положеннях закону про інформацію, у зв’язку з чим обґрунтовується необхідність її поширення.

Суспільно значимою інформацією є будь-яка інформація державно- політичного характеру, а також інформація, що належить приватноправовим юридичним особам, якщо це інформація про корупцію чи інші зловживання посадових та службових осіб; використання бюджетних коштів; екологічна інформація; фінансова інформація, що здатна негативним чином вплинути на фінансовий стан та доходи громадян; інформація щодо охорони здоров’я населення, продуктів харчування, косметологічної продукції, інформація про засновників та власників засобів масової інформації та інша інформація, що

175

значною мірою може вплинути на життя суспільства .

Суспільно важлива інформація - це будь-яка інформація, що стосується індивідуальних проявів питань, котрі прямо чи опосередковано впливають на життєдіяльність суспільства в цілому. Суспільна важливість питання спричиняє вимушену необхідність (а не просто бажання) суспільства реагувати на них. Тому чітким індикатором суспільної важливості питання (а, відповідно, й інформації, пов’язаної з ним) є те, що держава або суспільство намагаються його певним чином регулювати: правовим шляхом, через норми моралі тощо. Наприклад, розподіл сімейних обов’язків між членами певного подружжя може бути комусь цікавим (особливо, якщо це «зіркове» подружжя), але саме по собі це питання не є суспільно важливим і жорстко не регулюється суспільством. А от факти застосування насильства одним з подружжя до іншого є суспільно важливою ^[175] інформацією, вони тягнуть за собою певну реакцію з боку держави і суспільства^[176].

Соціально-корисна інформація є категорією більш широкою, ніж суспільно необхідна інформація, адже не обов’язково має бути інформацією з обмеженим доступом. Така інформація є більш соціально спрямованою та стосується таких сфер, як забезпечення здоров’я, екологічної безпеки, використання окремих технічних, хімічних засобів тощо. Визначити вичерпний перелік такої інформації не вважається можливим та доцільним, адже важливість тієї чи іншої інформації для суспільства змінюється під впливам різних чинників.

Ураховуючи зазначене, суспільно-корисною може бути визнана інформація, яка стосується сфер життя людини, зокрема, екологічної (стан довкілля, особливості використання окремих природних ресурсів), медичної (нові методи лікування, інформація про використання ліків), соціальної (особливості реалізації прав на пільги, допомогу), попереджає про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману.

Не є самоплагіатом опублікування автором літературних творів у різних виданнях.

Крім того, не слід виключати випадки, коли автор свідомо розсилає одну і ту ж статтю для опублікування в різних наукових виданнях з метою гарантованого досягнення бажаного результату. Адже від моменту подачі статті для опублікування до моменту її виходу може пройти певний час. Тоді як автор може бути обмежений певними строками та зацікавлений у найшвидшому отриманні надрукованої статті.

При опублікуванні однакових статей у декількох наукових журналах, крім питання самоплагіату, постає питання дотримання вимог, які висуваються до наукових робіт, та прав наукового видання на статті.

Як правило, у вимогах до матеріалів, які подаються авторами для опублікування у наукових журналах, передбачено, що стаття має бути новою та раніше не надрукованою. Так, відповідно до Етики публікацій та запобігання недобросовісній практиці публікацій юридичного журналу «Право У країни» автор не повинен опубліковувати статтю, що описує одне і те ж дослідження, в більш ніж одному журналі або первинної публікації. Подання ж статті до більш ніж одного журналу одночасно розцінюється як неетична поведінка і є неприйнятним. Автор не має подавати на розгляд в інші журнали раніше опубліковані статті.

Іноді публікація деяких видів статей (наприклад, медичні рекомендації, переклади) у більш ніж одному журналі є виправданою, якщо дотримано відповідні вимоги. Автори та редактори задіяних журналів повинні дійти згоди щодо того, що вторинна публікація повинна відображати ті ж дані і таку ж їх інтерпретацію, що й первинний документ. Також у вторинній публікації має бути наведене посилання на первинну статтю^[177].

Відповідно до правил подання статті на опублікування в «Українському математичному журналі» Інституту математики НАН України, направляючи статтю для опублікування в журналі і підписуючи її до друку, автори передають авторські права на використання їхніх статей редколегії журналу і підтверджують, що стаття раніше не публікувалася і не спрямована для розгляду в інші наукові видання. Авторські права на журнал у цілому належать Інституту математики НАН України та редколегії журналу, які володіють виключним правом отримувати і розподіляти будь-які платежі, пов'язані з переуступкою авторських прав на журнал. Права авторів на використання матеріалів статей і перекладів статей з УМЖ в інших публікаціях визначаються загальними міжнародними і

• 178

українськими законами про авторські права . Повторне видання статей, розміщених на шпальтах журналу «Теорія і практика інтелектуальної власності»,

•••179

можливе лише за згодою редакції .

Аналогічні вимоги передбачені майже в кожному науковому журналі. Отже, опубліковуючи однакові статті у декількох журналах без належного попередження редакції, автор порушує права та інтереси журналів.

Не кожний повтор певного фрагменту наукової статті повинен розглядатись як недобросовісний повтор матеріалу. Іноді це є необхідною умовою логічного послідовного викладення наукового матеріалу. Наприклад, автор присвячує три статті дослідженню ознак певної категорії. На початку наукової статті наводиться визначення категорії, а потім у кожній із статей розкривається по одній із ознак. Звісно, почати статтю можна відразу із певної ознаки, однак без стислого розкриття самої категорії, такий матеріал може бути складним для сприйняття.

Допустимим є повтор матеріалу (самоплагіат) у розділи «Методи». Доволі часто у дослідженнях використовуються ідентичні методи. Однак для того, щоб

уникнути самоплагіату, слід зазначати «як описано раніше» та робити посилання

• . 180 на попередні праці .

Отже, «самоплагіат» досить умовна категорія. Друкуючи одну наукову роботу у декількох виданнях, автор може переслідувати різну мету від популяризації свої діяльності (що в жодному разі не повинно визнаватись порушенням) до формального виконання вимог щодо кількості статей для набуття наукового ступеня чи вченого звання.

Попри поширеність категорії «самоплагіат» її використання вважається некоректним у зв’язку з таким. По-перше, вона не відображає сутності тих дій, ^{[178] [179] [180]}

для позначення яких вживається. Якщо виходити з дослівного трактування категорії «само» «плагіат», передбачається, що автор привласнює власні наукові, творчі результати, що є неможливим. Плагіат - це привласнення чужого, творча крадіжка, тоді як автор у себе нічого не краде, оскільки використовує власні праці. По-друге, відповідно до свободи творчості, як найважливішого принципу, встановленого Конституцією, творець має право не лише обирати вид творчості, а й вільно розпоряджатися належними йому результатами інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі поширювати їх через різні засоби масової інформації, наукові видання тощо.

У зв’язку з цим запропоновано замість існуючої у літературі категорії «самоплагіат» ввести у науковий обіг категорію «авторське дублювання наукових результатів» під яким слід розуміти неодноразове опублікування автором власної наукової праці у прихованій, видозміненій формі без суттєвої зміни сутнісного навантаження в різних джерелах (наукових статтях) з метою збільшення публікацій для забезпечення необхідної їх кількості для присудження наукового ступеня чи присвоєння вченого звання. Обґрунтовано, що авторське дублювання як порушення приписів законодавства, доцільно виділяти лише у науковій сфері, де встановлено вимоги щодо апробації результатів наукових досліджень та мінімальної кількості публікацій.

Крім того, авторське дублювання слід визнати порушення етичних норм наукових публікацій.

При цьому не є порушенням етичних норм використання тотожних фрагментів наукових публікацій, якщо без їх висвітлення робота буде інформативно не повною, вони є незмінними протягом всього дослідження (наукові методи, експерименти тощо), або ж розширений друк статті обумовлено важливістю поширення певної інформації та здійснюється за умови повідомлення видавництв.

2.2.