<<
>>

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дає підстави зробити наступні висновки:

1. Специфіка відносин, які виникають між пацієнтом і медичним працівником у процесі надання медичних послуг та допомоги, припускає їх цивільно-правове регулювання незалежно від того, на відплатній або безвідплатній для пацієнта основі вони надаються.

Виняток становлять заходи медичного характеру, застосування яких до осіб обумовлене державно-правовими потребами забезпечення інтересів інших людей, усього суспільства в цілому: примусове лікування, огляд, госпіталізація. Тільки цивільно-правове регулювання здатне забезпечити той ступінь юридичної рівності, автономії волі, самостійності ухвалення рішень без будь-якого примушення, на яких повинна ґрунтуватися поведінка сторін договору про надання медичних послуг (допомоги).

2. Концепція цивільних правовідносин, що виникають у сфері здійснення медичної діяльності, у сучасній правовій доктрині лише формується. Для її формування необхідними є теоретичні розробки поняття, ознак та особливостей зазначених правовідносин, їх видів та структури, підстав виникнення, зміни та припинення, особливостей застосування цивільної відповідальності у цій сфері.

3. Цивільні правовідносини у сфері здійснення медичної діяльності - це врегульовані нормами цивільного права особисті немайнові відносини (в тому числі пов’язані з майновими), що виникають між юридично рівними учасниками (медичними, фармацевтичними працівниками і пацієнтами), які є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, з приводу надання медичної послуги (допомоги).

4. Характерними особливостями цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності є: 1) правовідносини виникають на основі юридичного факту - договору або завдання майнової чи немайнової шкоди;

2) методом регулювання цих відносин у більшості випадків є диспозитивний метод, а у випадках, передбачених законом, - імперативний метод; 3) об’єктом медичної діяльності є життя і здоров’я особи; 4) основними засадами участі сторін у правовідносинах є рівність, незалежність та вільне волевиявлення; 5) медична діяльність здійснюється з метою отримання прибутку або без мети отримання прибутку; 6) метою медичної діяльності є відновлення стану здоров’я особи, покращення самопочуття, відновлення психічної рівноваги та надання первинної швидкої медичної допомоги.

5. Цивільні правовідносини у сфері здійснення медичної діяльності можна поділити на два види: 1) договірні, особливістю яких є диспозитивний метод регулювання, виникають вони при наданні медичної послуги (допомоги). Їх рисами є юридична рівність сторін, ініціатива сторін при виникненні правовідносин, можливість вибору сторонами варіанту поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моральності суспільства; 2) позадоговірні, особливістю яких є те, що основним методом правового регулювання є імперативний. Для виникнення даних правовідносин не має значення волевиявлення одного із суб’єктів (лікаря чи пацієнта), для нього настають негативні правові наслідки у випадку порушення прав уповноваженої сторони, тобто виникає позадоговірна відповідальність.

6. Об’єктом цивільних правовідносин є медична діяльність суб’єктів цих правовідносин з приводу нематеріального блага - здоров’я особи.

Медична діяльність спрямована на поліпшення здоров’я пацієнта шляхом впливу на його організм. При цьому, фізична особа, якій надається медична допомога, є об’єктом медичного впливу, але не об’єктом правовідносин, вона є суб’єктом останніх. В якості складного об’єкта медичних правовідносин щодо здійснення медичної діяльності можуть виступати: 1) сама людина - пацієнт , 2) організм пацієнта. Тобто, з одного боку, фізична особа, якій надається медична допомога, є об’єктом маніпуляції, а, з іншого, - вона є суб’єктом цивільних правовідносин. Медична діяльність спрямована на поліпшення здоров’я пацієнта шляхом впливу на його організм.

7. У сфері медичного обслуговування застосування заходів захисту, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів», є не зовсім прийнятним. У зв’язку з цим потрібна додаткова деталізація перерахованих у Законі способів захисту і розробка нових у спеціальному медичному законодавстві. Зокрема, пропонується: а) виключити право споживача - пацієнта на усунення недоліків своїми силами, а також право вимоги відповідного зменшення ціни наданої послуги; б) поширити право на розірвання договору на випадки виявлення простого недоліку (не тільки істотного) в наданій послузі; в) право пацієнта на усунення недоліків силами третіх осіб доповнити правом вимоги відшкодування витрат, пов’язаних з пошуком відповідного фахівця; д) деталізувати право пацієнта на самозахист, на пред’явлення вимоги про виконання зобов’язання в натурі.

8. У сфері здійснення медичної діяльності інститут цивільно-правової відповідальності не досягає своєї безпосередньої мети - відновлення майнових і немайнових прав потерпілої сторони (пацієнта), оскільки, за відсутності не володіючи спеціальними суто професійними пізнаннями у сфері медицини, їй украй складно доводити причинний зв'язок між діями виконавця і шкідливими для пацієнта наслідками, що наступили в результаті надання медичної послуги. Необхідними є розробка і впровадження нових адекватних механізмів застосування інституту цивільно-правової відповідальності у відносинах із надання медичних послуг. Зокрема: а) доцільно закріпити відступ від загального правила доведення потерпілим причинного зв'язку між діями виконавця і шкідливими наслідками, що наступили, при наданні медичної послуги, обмеживши необхідність доведення підтвердженням високого ступеня правдоподібності зв’язку між лікуванням і шкодою здоров’ю; б) затвердити у спеціальному нормативно- правовому акті невичерпний перелік типових для конкретного захворювання наслідків неправильного (невдалого) лікування пацієнтів, настання яких буде достатньою підставою для застосування заходів цивільно-правової відповідальності (виплати компенсації).

9. Своєрідність відносин, які виникають у зв'язку з наданням медичних послуг (допомоги), не дозволяє забезпечити адекватну правову захищеність їх учасників за допомогою лише загальних положень договірного права. Тому необхідними є розробка і прийняття спеціального законодавчого акту, який би комплексно врегулював сферу даних відносин: права і обов'язки пацієнтів, представників медичної професії та закладів охорони здоров'я і т. ін., яким може стати Медичний кодекс України.

10. Медична послуга - це сукупність необхідних професійних дій виконавця медичної послуги, спрямованих на задоволення потреб пацієнта (споживача послуги) в підтримці здоров’я, лікуванні захворювань, їх профілактиці, діагностиці відповідно до згоди пацієнта піддатися конкретному медичному втручанню.

11. Виконавець медичної послуги - це підприємство, установа, організація незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також приватний підприємець, який займається медичною практикою, що здійснюють медичну діяльність відповідно до отриманої ліцензії.

12. Медична діяльність - це сукупність дій медичних та фармацевтичних працівників із надання медичної допомоги або послуги пацієнту в межах правових (за умови отримання ліцензії) та етичних (клятва Гіппократа) норм як свого роду єдиний технологічний процес відповідно до стандартів якості медичної допомоги, встановлених МОЗ України у сфері охорони здоров'я, що здійснюється на відплатній або безвідплатній основі. Медичну діяльність з точки зору цивільного права можна визначити як діяльність із надання медичної допомоги або послуги, тобто сукупність дій із надання послуг і (або) виконання робіт з дослідження, зміцнення (підтримки) і збереження (відновлення), попередження та профілактики здоров’я людини в цілому, а також її окремих органів і тканин та забезпечення репродуктивних прав. Формою реалізації медичної діяльності є надання медичної послуги та медичної допомоги, які відрізняються за характером відплатності.

13. Відносини виконавця медичної послуги і пацієнта регулюються цивільно-правовим договором відплатного надання медичних послуг. Договір відплатного надання медичних послуг - це правочин, за яким одна сторона - виконавець медичної послуги (медичний заклад, лікар, який займається медичною практикою) за вказівкою замовника зобов’язується забезпечити кваліфіковану допомогу з діагностування, обстеження, підтримки або відновлення здоров’я пацієнта, вибравши для цього відповідні методи медичної дії, а інша сторона - особа зобов’язана прийняти та сплатити надані їй послуги або компенсувати витрати з інших джерел. Договір відплатного надання медичних послуг потребує нормативного закріплення із зазначенням предмету договору, прав і обов’язків сторін, істотних умов, форми і т. ін.

14. Договір медиколатрії - це договір, в якому одна сторона (медичний заклад будь-якої форми власності, фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю) в особі лікаря, який здійснює або зобов'язується здійснювати відповідно до медичних стандартів медичні дії, що безпосередньо впливають на пацієнта, дотримуватися етичних та моральних норм у спілкуванні з ним при наданні медичної допомоги, правильно встановити діагноз, проінформувати про діагноз, назначити лікування і слідкувати за процесом лікування та реабілітацією пацієнта і проінформувати про результат наданої послуги та повідомити про наслідки без приховування будь-яких відомостей, крім випадків, коли це зашкодить психічному стану пацієнта, а пацієнт зобов'язується дотримуватися вказівок та призначень лікаря повною мірою, прийняти допомогу або послугу чи відмовитися від неї.

15. За вольовим критерієм медична допомога може надаватися: 1) за вільним волевиявленням особи; 2) без волевиявлення особи, коли вона знаходиться в непритомному стані, 3) за волевиявленням третіх осіб (законні чи договірні представники), 4) примусово (психіатрична допомога).

16. Аналіз медичної практики дозволяє виділити 4 категорії пацієнтів: 1) які відмовляються від лікування, бо не хочуть далі страждати і приречені на смерть; 2) які не довіряють лікареві; 3) які вважають, що лікування треба надалі проводити нетрадиційними методами; 4) які відмовляються від лікування з релігійних переконань;

17. У ч. 4 ст. 284 ЦК України формулюванням «повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними», законодавець намагався продублювати поняття повної цивільної дієздатності, визначеної у ч. 1 ст. 34 ЦК України. Проте, у зазначеному визначенні не враховуються особи, які не досягли повноліття, але набувають повної цивільної дієздатності у виключному порядку згідно зі ст. 35 ЦК України. Це є некоректним обмеженням дієздатності зазначених вище осіб, тому існування таких суперечностей потребує внесення відповідних змін до ч. 4 ст. 284 ЦК України. Пацієнту, який відмовився від лікування, лікар зобов’язаний пояснити можливі наслідки, причому відмова від лікування може служити підставою для рішення про виписування пацієнта. У випадках здійснення суспільно небезпечних дій таким хворим, документально засвідчений факт попередження його лікарем про нерозумність рішення про відмову або припинення лікування набуває особливо важливого значення з точки зору правосуддя.

18. Необхідно підвищити вік, з якого дитина здатна приймати ті чи інші рішення в сфері медицини до 16 років, і внести відповідні зміни до ч. 2 та 3 ст. 284 «Право на медичну допомогу» ЦК України: «2. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій»; «3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, провадиться за її згодою».

19. Також слід внести зміни до ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я стосовно пацієнта віком до 16 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, про те, що медичне втручання має здійснюватися за згодою їх законних представників.

20. Безвинна відповідальність виконавця медичної послуги при неналежному її наданні можлива, але має бути чітко передбачена в законі у зв’язку з непередбачуваними наслідками лікування, тобто реагуванням організму. Одночасно необхідним є впровадження механізму страхування (як обов’язкового, так і добровільного) професійної відповідальності виконавця медичної послуги.

21. За відсутності провини з боку виконавця медичної послуги, коли несприятливий (невдалий) результат лікування може бути обумовлений специфічними індивідуальними особливостями організму пацієнта або недосконалістю медичної науки, застосовувати заходи відповідальності до виконавця медичної послуги неправомірно. Проте пацієнт, який є потерпілим від наслідків невдалого лікування, також має право розраховувати на усунення несприятливих для нього наслідків, що можливо лише при запровадженні системи страхування відповідальності перед пацієнтом.

22. При наданні медичних послуг пацієнтам питання про відшкодування моральної шкоди повинне вирішуватися так само, як це питання вирішується щодо відшкодування майнової шкоди, тобто незалежно від вини заподіювача шкоди. Враховуючи складність доведення наявності причинного зв'язку між діями виконавця медичної послуги і наслідками, що настали, а також наявність завданих збитків пацієнтові, розмір компенсації моральної шкоди стає практично єдиним отримуваним споживачем гідним «відшкодуванням» у відносинах з виконавцем медичної послуги. В цілях забезпечення потерпілій стороні (пацієнтові) будь-якого відшкодування наявними в законодавстві засобами, якщо потерпілому не вдалося відстояти своє право і претендувати на справедливе відшкодування за іншими підставами, доцільно застосовувати норми параграфу 3 глави 82 ЦК України про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) незалежно від вини.

23. Для попередження порушення прав пацієнта в Україні доцільно створити незалежну інституцію з питань медичної етики, функціями якої має бути експертна робота з аналізу проблем, що виникають у галузі генної інженерії, репродуктивної медицини, трансплантологи, ініціювання розробки правових та етико-професійних норм у сфері медицини, розгляд випадків зловживання медичними послугами та створення умов для запобігання їм, інформаційно - консультативна робота з експертами Ради Європи з питань дотримання прав людини у сфері медицини.

24. Ч. 1 ст. 285 ЦК України доцільно викласти в наступній редакції: «Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, а також право на відмову від інформації про стан здоров’я».

25. Пропонується доповнити ч. 4 главу 79 ст. 1158 ЦК України, яка би передбачала наступне: «Дії без доручення або вказівки та заздалегідь обіцяної згоди зацікавленої особи з метою запобігання шкоди її особистості, життю або здоров’ю, інших не протиправних інтересах (дії в чужому інтересі) повинні відбуватися з врахуванням дійсних або ймовірних намірів зацікавленої особи та необхідних відповідно обставинам справи дбайливості і обачності».

26. Пропонується доповнити ч. 5 ст. 1158 ЦК України наступною нормою: «Якщо небезпека для життя особи пов'язана із захворюванням, що вимагає негайного медичного втручання, дії з метою запобігання небезпеки для життя особи проти її волі допускаються тільки у випадках, прямо передбачених законом».

27. Інститут negotiorum gestio стосовно медичної сфери, відносини із відшкодування шкоди, підставою заподіяння якої є дії в чужому інтересі без доручення, так само як і у випадку з деліктною відповідальністю, регулюються нормами, закріпленими у главі 82 ЦК України.

28. Необхідно передбачити у законодавстві України письмовий документ і назвати його «віта волунтас» (від лат. слова віта - життя, voluntas-заповіт), в якому можна було б передбачити прийняття рішення пацієнтом про відмову від лікування, яке б звільнило лікарів від прийняття важких рішення, а також полегшило б страждання хворих, які знаходяться в комі або терплять муки.

29. Відмову від лікування обов’язково потрібно фіксувати в письмовій формі та в присутності свідків. Порядок такої відмови необхідно закріпити на законодавчому рівні. Право на відмову від лікування фактично виключається існуванням обов’язкового лікування у визначених законом випадках. Обов’язкове лікування - встановлений законом обов’язок хворого пацієнта пройти лікування, невиконання якого тягне відповідальність.

30. Умовами, за яких пацієнт відмовляється від лікування, є: 1) особа, яка досягла 18 років і психічно здатна прийняти таке рішення; 2) особо визначила, від яких саме процедур вона відмовляється в майбутньому (якщо вона відмовляється від життєво необхідного лікування, її рішення має бути підписане і засвідчене свідками); 3) пацієнт пояснив обставини, за яких він хотів би відмовитися від лікування; 4) пацієнт прийняв рішення про відмову від лікування без будь-якого тиску з боку або під впливом інших осіб; 5) пацієнт не повідомив лікаря про обставини, що суперечили б заздалегідь прийнятому рішенню про відмову від лікування.

31. Випадками, в яких лікар не повинен виконувати рішення про відмову пацієнта від лікування, є: 1) відсутність письмової форми відмови із зазначенням причини; 2) пацієнт вчинив те, що суперечить заздалегідь прийнятому рішенню (наприклад, зміна віросповідання, що не допускає відмову від лікування); 3) лікарі вважають, що нові методи лікування здатні вплинути на стан здоров'я пацієнта;

4) у прийнятому рішенні пацієнта не зазначається від чого він відмовляється;

5) якщо пацієнт страждає на гострий психічний розлад (наприклад, шизофренія) та у таких випадках, як: епілептичний статус; гіпертонічний криз; гостра черевна патологія; важкі форми запалення легенів; гостра ниркова недостатність (гемодіаліз); наявність у пацієнта суїцидальних думок чи поведінки.

<< | >>
Источник: БУЛЕЦА СІБІЛЛА БОГДАНІВНА. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. Висновки до розділу 4
  2. ВИСНОВКИ:
  3. Стаття 148. Дослідження висновку експерта
  4. 3,1. Участь у справі органів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновків та висловлення своєї думки щодо вирішення справи по суті
  5. Дослідження висновку експерта
  6. Стаття 189. Дослідження висновку експерта
  7. Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦПК висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Що розуміється під такими висновками і мотивами?
  8. Чи може суд касаційної інстанції скасувати судове рішення суду першої чи апеляційної інстанцій з тих підстав, що при новому розгляді ці суди не виконали і не врахували тих висновків і мотивів, які для них є обов'язковими і були зазначені в ухвалі про скасування попереднього судового рішення?
  9. Висновки до розділу.
  10. ВИСНОВКИ:
  11. 1.4. Висновки до розділу.
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки до розділу 1
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -