<<
>>

ВИСНОВКИ:

Проведений у дисертаційному дослідженні теоретико-правовий аналіз дає змогу зробити деякі найбільш загальні висновки, сформувати загальні теоретичні положення та практичні рекомендації, зосередити увагу на актуальних проблемах, які заслуговують активізації зусиль фахівців різних галузей юриспруденції.

Основними результатами проведеного дослідження є:

Європейський Союз э об'єднанням особливого типу у світовій практиці, яке динамічно розвивається шляхом консолідації зусиль країн-учасниць та модернізації засобів та механізмів досягнення поставлених цілей, це об‘єднання, яке безперервно ускладнюється та вдосконалюється. ЄС - це об‘єднання, яке проводить спільну політику в основних сферах соціально-економічного життя, у сфері еміграції, внутрішніх справ та юстиції. Все більш вагомою стає спільна зовнішня політика і політика у сфері безпеки. Для країн, які не входять до складу Євросоюзу, досягнення європейської інтеграції слугують притягальним прикладом. Майже всі вони намагаються приєднатися до ЄС.

В дисертаційному дослідженні особлива увага приділяється правовим аспектам європейської інтеграції, а також перспективам України у її намаганнях приєднатися до ЄС та увійти до його правового простору.

В дисертації проаналізовані етапи становлення інституційної основи Європейського Союзу та його правової системи. Перший етап пов‘язаний з утворенням у 1951 році Європейського співтовариства з вугілля та сталі (ЄСВС) як структури, якій країни-учасниці передали ряд суверенних прав у сфері регулювання вугільної та сталеливарної промисловості. Договір про ЄСВС заснував інституції, які стали передвісниками провідних структур ЄС. Провідну роль у цьому співтоваристві відігравало Вище правління - виконавчий, колегіальний, незалежний від урядів країн-учасниць, наднаціональний орган. Враховуючи досвід діяльності ЄСВС, країни-учасниці у 1957 році створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Не дивлячись на спільне з ЄСВС ідеологічне підгрунття стосовно європейської інтеграції, спочатку регулятивні повноваження в ЄЕС та Євроатомі належали не наддержавним, а міжурядовим структурам. В цих структурах засідали представники урядів країн-учасниць, які захищали національні інтереси своїх країн. Подальші спроби об'єднати всі три співтовариства в єдину організацію призвели до створення у 1957 і 1967 роках спільних інституцій а саме: Асамблеї, Ради, Комісії та Суду. На цьому етапі Суд ЄЕС визнав Римський договір про заснування ЄЕС актом, що визначає основні напрямки розвитку європейської інтеграції.

Заснування у 1992 році Європейського Союзу знаменувало початок другого етапу розвитку правового механізму європейської інтеграції (Маастрихтський договір). Договір про Європейський Союз вніс ряд фундаментальних змін в природу і механізм інтеграційного процесу.

Маастрихтським договором було оформлене створення Європейського Союзу, заснованого на трьох опорах, а саме: 1/ Європейських співтовариствах, 2/ спільній зовнішній політиці та політиці безпеки, а також 3/ співробітництві у сфері внутрішніх справ та юстиції. Всі три опори були об‘єднані єдиною інституційною структурою. Держави-учасниці домовились про створення Економічного, Валютного та Політичного союзу, заснування громадянства Європейського Союзу, підтримці acquis communautaire і дотримання принципу субсидіарності.

Економічний союз був спрямований на тісніше узгодження економічної політики країн-учасниць.

Валютний союз передбачав запровадження спільної валюти.

Політичний союз передбачав подальшу інституалізацію політичної співпраці країн-учасниць шляхом створення правового механізму регулювання спільної політики у сфері оборони, безпеки, зовнішніх відносин, внутрішніх справ та юстиції.

2 жовтня 1997 року підписаний, а 1 травня 1999 року набрав чинності Амстердамський договір, який вніс зміни до цього організаційно-правового механізму європейської інтеграції і визначив основи його функціонування в сучасний період. Договір закріпив безперечний обов‘язок держав-учасниць суворо дотримуватись та захищати фундаментальні права людини. Було проголошено перетворення Європейського Союзу у "простір свободи, безпеки та справедливості".

Однак цей механізм виявився непридатним для забезпечення подальшої інтеграції у Євросоюз нових держав-учасниць. Тому 29 березня 2000 року був підписаний Ніццький договір. У ньому були вирішені деякі назрілі проблеми інституційної реформи – встановлена чисельність і склад інституцій ЄС після завершення розширення, розподіл голосів у Ради, порядок застосування принципу кваліфікованої більшості і т.д.

Третій етап розвитку Європейського Союзу та його права пов‘язаний з розробкою Конституції для Європи. 29 жовтня 2004 року у Римі був підписаний "Договір, що встановлює Конституцію для Європи". Цей документ закріплює базові принципи існування та функціонування, а також мету, цінності і програму подальшого розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті в цілому.

Цей документ є юридичним виразом узгодженої волі країн, що його підписали, яка повинна бути підтверджена їх представницькими органами або безпосереднім голосуванням їх громадян на референдумах.

Отже, правові основи європейської інтеграції були закладені ще на самому її початку. Перехід від Європейських співтовариств до Європейського Союзу не супроводжувався корінним зламом старої правової системи і створенням нової. Поряд з Маастрихтським договором, що складає юридичну основу Союзу, збереглися і договори про створення Європейських співтовариств: Паризький договір від 18 квітня 1951 року, про утворення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), який набрав чинності 23 липня 1952 року, а також два Римські договори про створення відповідно Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) від 25 березня 1957 року, які вступили в дію 1 січня 1958 року.

Досліджуючи правову систему Європейського Союзу, слід звернути увагу на те, що в середині права ЄС зберігається його основа - право Європейських співтовариств. Правовий порядок, що сформувався на підставі Паризького та Римських договорів, є центральним елементом права Європейського Союзу. Аналізуючи структуру права Євросоюзу необхідно виходити з того, що між його нормами існує певна ієрархічна підпорядкованість, яка виражається у його поділі на первинне та вторинне. Норми, які зосереджені в установчих договорах і складають первинне право, є правовим підгрунттям для функціонування всіх структур, що створюють Європейський Союз. Вторинне право складають норми, закріплені в постановах інституцій Євросоюзу, а також у міжнародних угодах, укладених Європейськими співтовариствами з іншими суб‘єктами міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити первинному.

Особливості права Європейського Союзу проявляються також і в його джерелах, які можна поділити на основні та допоміжні. До основних належать міжнародні договори, укладені Європейськими співтовариствами з іншими суб‘єктами міжнародного права, акти органів Європейського Союзу зобов‘язального характеру, загальні принципи права - спільні для конституційного і кримінального права країн-учасниць ЄС. А допоміжними джерелами права Європейського Союзу виступають рішення Європейського Суду Правосуддя.

В дисертації автором визначено поняття права Європейського Союзу як самостійної правової системи, яка відрізняється від правових систем окремих держав, тісно інтегрованих до неї, і яка поєднує у собі риси, притаманні як міждержавним об‘єднанням, так і міжурядовим організаціям. Право Європейського Союзу - це складний набір правових засобів та інструментів (і, перш за все, правових норм), які регулюють та спрямовують процеси європейської інтеграції у найважливіших сферах співтовариства. Яку вже зазначалося, правову основу для функціонування інститутів Європейського Союзу складають установчі договори, а основними регуляторами інтеграційних процесів виступають нормативні акти самих інституцій Євросоюзу.

Право Європейського Союзу органічно пов‘язане з національним правом країн-учасниць. Цей взаємозв‘язок визначається кількома основними принципами, зокрема, це принцип прямої дії правових норм ЄС на всій території держав-учасниць, це принцип первинності права ЄС, а також принцип субсидіарності, який чітко розмежовує компетенцію Європейського Союзу, з одного боку, а з іншого, компетенцію держав-учасниць. Пряма дія норм права Євросоюзу у внутрішніх правопорядках держав-учасниць означає, що положення права ЄС можуть застосовуватись національними судами поряд з положеннями внутрішньонаціонального права під час розгляду судових справ. Принцип первинності права Європейського Союзу означає, що будь-які акти законодавчої, виконавчої або судової влади країн-учасниць Євросоюзу не повинні застосовуватись, якщо вони суперечать правовим стандартам ЄС.

В дисертації автором визначене поняття європейських правових стандартів. Під ними слід розуміти визнані ЄС та закріплені в його документах юридичні норми, які регулюють співпрацю між державами-учаницями в межах об‘єднання, а також механізми такого регулювання та гарантії забезпечення цих норм на практиці.

Основу інтеграційної структури європейського Союзу складають Європарламент, Рада, Комісія, Суд та Рахункова палата. Інституційна система Євросоюзу базується на класичному принципі розподілу влади, хоча цей принцип діє у своєрідній формі: так в процесі затвердження актів ЄС, у тому числі і тих, що мають силу закону, беруть участь три інститути ЄС, а саме - Рада, Комісія та Європарламент, кожен із них має свою чітко визначену компетенцію.

Спільною ознакою всіх інститутів Європейського Союзу є наявність у них повноважень приймати юридично обов‘язкові норми для держав-учасниць, громадян, юридичних осіб, інших інститутів і органів Європейського Союзу. Однак, зміст і обсяг даних повноважень різний.

Особливе місце в системі інститутів Європейського Союзу посідає Європейська Рада, яка є органом стратегічного планування розвитку європейської інтеграції, а також верховним арбітром у вирішенні суперечок між державами-учасницями Євросоюзу. Європейська Рада - установа типово міжурядова, яка включає глав держав і урядів, а також президента Комісії.

Найважливіше місце в інституційному механізмі Євросоюзу посідає Рада Європейського Союзу, вона ж Рада Міністрів (Рада). Рада наділена правом прийняття рішень. Функціонально Рада покликана забезпечити координацію спільної економічної політики держав-учасниць, здійснювати керівництво бюджетом (спільно з Парламентом) та укладати міжнародні угоди. Це єдиний орган, наділений широкою компетенцією для регулювання інтеграції в межах усіх основних сфер діяльності Євросоюзу, і водночас, це представницький орган держав-учасниць, до складу якого входять по одному представнику кожної з них на міністерському рівні, вони зобов‘язані виконувати вказівки своїх урядів.

Єдиною інституцією Європейського Союзу, яка обирається прямим і таємним голосуванням у країнах-учасницях ЄС, є Європейський парламент. Його повноваження зосереджені і в таких сферах, як нормотворчий процес, контроль за діяльністю інститутів Європейського Союзу, зовнішні стосунки, фінансування діяльності європейських інтеграційних організацій.

Комісія являє собою інститут, де федералістські тенденції Євросоюзу проявляються найбільш повно. Важливішими аспектами діяльності Комісії є подання пропозицій щодо політики Співтовариства, посередництво між державами-учасницями з метою реалізації цих пропозицій, координація національних політик держав-учасниць і контроль за реалізацією політики Співтовариства. Комісія складається з міжнародних чиновників і є захисником інтересів Співтовариства в цілому. До її компетенції входить контроль за виконанням положень установчих договорів, регулювання діяльності учасників спільного ринку, участь у зовнішніх відносинах, підготовка нормотворчих актів, формування спільних політик, вирішення суперечок між суб‘єктами права ЄС і т.п. В межах своєї компетенції Комісія ініціює і готує переважну більшість пропозицій, на підставі яких Рада ухвалює постанови.

У вищих ланках ЄС діє налагоджена система контролю, стримувань і противаг. Тривала практика вдосконалила роботу цієї системи, але для її ефективності необхідним є наявність тієї арбітражної інстанції, яка б пом‘якшувала та вирішувала об‘єктивно виникаючі розбіжності. Такою інстанцією є Європейський Суд Правосуддя.

Європейський Суд Правосуддя - інститут, значення якого в системі інституцій та правової системи Європейського Союзу є набагато важливішим, ніж роль арбітра, який вирішує суперечки між учасниками правових відносин в ЄС. Він є найважливішою судовою інстанцією Євросоюзу, що має забезпечити дотримання законності в процесі застосування і тлумачення положень Договору про заснування ЄС. Європейський Суд Правосуддя вирішує суперечки між державами-учасницями, а також між ЄС та його чиновниками, розглядає законність актів інститутів Євросоюзу. Крім того, він дає висновки щодо відповідності міжнародних угод, укладених ЄС установчим договором, а також тлумачить установчі договори та акти органів ЄС. Звертатися до Європейського Суду Правосуддя мають право держави-учасниці та інститути ЄС. Вирішенням же суперечок між фізичними або юридичними особами займається Суд першої інстанції. Прийняті Судом рішення є обов‘язковими для держав-учасниць, інститутів ЄС, громадян та юридичних осіб.

Палата Аудиторів є інститутом ЄС, який наділений правом перевіряти звіти про доходи та видатки ЄС, готувати щорічні звіти після закінчення кожного фінансового року ЄС, надавати свої висновки на вимогу інститутів ЄС, надавати допомогу Європарламенту і Раді у здійсненні ними повноважень щодо контролю за виконанням бюджету ЄС. Головна задача Палати Аудиторів - здійснювати ревізійну перевірку звітності інститутів, органів і посадових осіб ЄС.

Основним змістом діяльності інститутів та органів Європейського Союзу є ухвалення постанов, передбачених в установчих документах Євросоюзу. Кожна сфера співпраці його держав-учасниць регулюється різними видами постанов, а саме: регламентами, директивами, рішеннями, рекомендаціями та висновками. При ухваленні постанов використовуються такі процедури як консультації, отримання згоди, співробітництво, спільне ухвалення актів, а також спеціальні процедури. Постанови інститутів та органів ЄС регламентують відносини держав-учасниць та органів Євросоюзу, а також регулюють поведінку фізичних і юридичних осіб.

В дисертації автором визначено поняття інституційного механізму ЄС, який являє собою систему органів, створених для регулювання і здійснення контролю за функціонуванням спільного ринку, розробки і проведення спільної політики як у внутрішніх відносинах, так і на міжнародній арені.

Процеси розширення Європейського Союзу призводять до того, що його право поступово, закономірно, об‘єктивно впливає на правові системи сусідніх держав, в тому числі, й України як держави, що вступила в тісне і перспективне співробітництво з ЄС.

Процес інтеграції України до Європейського Союзу розпочався з набуттям нашою країною незалежності, а це обумовило необхідність створення у внутрішньому правопорядку держави відповідних правових приписів для її здійснення, що було зафіксовано Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами, укладеною у 1994 році. Ряд положень даної угоди містить зобов‘язання нашої держави, спрямовані на створення правової бази для регулювання співробітництва з ЄС.

В Україні створена нормативно-правова база та інституційна система, яка включає як центральний орган виконавчої влади, так і високих посадових осіб, які впливають на процес правової інтеграції України до ЄС. Центральне місце в загальній інституційно-правовій системі співробітництва України з ЄС посідає Угода про партнерство та співробітництво. Європейський вибір України полягає у всебічному входженні правової системи нашої держави до європейського правового простору, її адаптації до європейських правових стандартів. Саме в цих напрямках і повинна відбуватись правова реформа в країні.

Право відіграє суттєву роль в інтеграційних процесах, надає їм стабільності, фіксує досягнуті рівні. Однак, на шляху наближення правової системи України до правової системи Європейського Союзу існує ряд проблем як суто практичного, так і теоретичного характеру. Останні мають фундаментальний характер і потребують першочергового вирішення, тому що зволікання в цьому процесі перетворяться на камінь спотикання при вирішенні практичних завдань європейської інтеграції України.

До проблем загальнотеоретичного характеру слід віднести, зокрема, невизначеність самого поняття „Європейське право”. Навколо нього точиться багато дискусій як в нашій країні, так і за її межами. Не менш важливе теоретичне значення має проблема співвідношення публічного і приватного права в правовій системі України. Пояснюється це необхідністю закріплення у чинному законодавстві нашої держави та подальшій реалізації відповідних ідей і принципів приватного і публічного права, що сприятиме виробленню відповідних орієнтирів, якими слід керуватись у правореалізаційній практиці. А прискорений розвиток саме приватного права і відповідні зміни у публічному праві сприятимуть поглибленню адаптаційних процесів.

Крім того, важливе теоретико-правове значення має вирішення проблеми щодо ролі закону в правовій системі України, тому що його статус тривалий час принижувався у вітчизняній юридичній практиці. В даний час здійснюється лише початковий етап у поновлені ролі закону як реально діючого, а не суто формального джерела права. Тому наповнення реальним змістом принципу верховенства закону є однією з необхідних передумов успішної адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Але першочергового вирішення потребує проблема впорядкування юридичної термінології, тому що вона є вихідним пунктом адаптації права України до права Європейського Союзу. Без уніфікації термінології, яка використовується в цих двох правових системах, практично неможливо досягти взаєморозуміння в правовій сфері. Тому процес адаптації законодавства слід розпочинати саме з юридичної термінології, понятійного апарату.

Також необхідно звернути увагу на те, що розвиток відносин з Європейським Союзом значною мірою залежить від законодавчого закріплення незворотності ринкових перетворень в нашій країні та надання надійних гарантій захисту прав людини.

Однак, шлях до європейських міжнародних структур виявляється для нашої держави нелегким і суперечливим. Так, попри всі заяви українського керівництва щодо інтеграції її до ЄС за роки незалежності однозначного зовнішньополітичного визначення України на користь Європи та європейської інтеграції так і не відбулося.

Нажаль, така непослідовна політика гальмує процес адаптації законодавства України до Європейського права і не сприяє інтеграції нашої країни в Європейський Союз. При цьому, слід наголосити, що адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є послідовним процесом наближення її правової системи, включаючи законодавство, правотворчість, юридичну техніку, практику правозастосування до правової системи ЄС відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір до нього приєднатися. Тому для успішної реалізації стратегічної мети, а саме входження України до Європейського Союзу, потребує усунення різноманітних коливань в зовнішньополітичній діяльності її керівництва.

Інтеграційні процеси не можуть здійснюватись механічно, вони потребують вдосконалення, узгодження і приведення національного законодавства у відповідність з нормами і стандартами Європейського Союзу, створення, таким чином, правової та інституційної бази співробітництва між Україною та ЄС.

Здійснення відповідних заходів правової інтеграції, визначення її меж і способів, створення ефективних механізмів перебуває у віданні України як зацікавленої в цьому держави.

Подготовка к ЕГЭ/ОГЭ
<< | >>
Источник: СЮР НАТАЛІЯ ВІКТОРІВНА. ПРАВОВА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2006. 2006

Еще по теме ВИСНОВКИ::

  1. Висновки до розділу 4
  2. ВИСНОВКИ:
  3. Стаття 148. Дослідження висновку експерта
  4. 3,1. Участь у справі органів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновків та висловлення своєї думки щодо вирішення справи по суті
  5. Дослідження висновку експерта
  6. Стаття 189. Дослідження висновку експерта
  7. Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦПК висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Що розуміється під такими висновками і мотивами?
  8. Чи може суд касаційної інстанції скасувати судове рішення суду першої чи апеляційної інстанцій з тих підстав, що при новому розгляді ці суди не виконали і не врахували тих висновків і мотивів, які для них є обов'язковими і були зазначені в ухвалі про скасування попереднього судового рішення?
  9. Висновки до розділу.
  10. ВИСНОВКИ:
  11. 1.4. Висновки до розділу.
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки до розділу 1
- Европейское право - Международное воздушное право - Международное гуманитарное право - Международное космическое право - Международное морское право - Международное обязательственное право - Международное право охраны окружающей среды - Международное право прав человека - Международное право торговли - Международное правовое регулирование - Международное семейное право - Международное уголовное право - Международное частное право - Международное экономическое право - Международные отношения - Международный гражданский процесс - Международный коммерческий арбитраж - Мирное урегулирование международных споров - Политические проблемы международных отношений и глобального развития - Право международной безопасности - Право международной ответственности - Право международных договоров - Право международных организаций - Территория в международном праве -
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -